Корінний перелом у ході війни (листопад 1942 — 1943 рр.). Початок визволення України (реферат)

Реферат на тему:

Корінний перелом у ході війни (листопад 1942 — 1943 рр.). Початок
визволення України

З виходом німецько-фашистської армії у межиріччя Дону і Волги почалася
велика битва на Волзі (17 липня 1942 р. — 2 лютого 1943 р.) і битва за
Кавказ (25 липня 1942 р. — 9 жовтня 1943 р.). У запеклих чотиримісячних
оборонних боях радянським військам вдалося знесилити противника,
підірвати його моральний дух, зрештою, зупинити наступ. Під Сталінградом
19 листопада Червона Армія почала навальний контрнаступ, який завершився
2 лютого 1943 р. оточенням 330-тисячного угруповання ворожих військ. У
полон потрапили 91 тис. вояків, з них 2500 офіцерів, 24 генерали, у тому
числі командуючий генерал-фельдмаршал фон Паулюс. Успішно розгорталася
також наступальна операція Червоної Армії з вигнання
німецько-фашистських військ з Північного Кавказу. Перемога радянських
військ на Волзі відіграла вирішальну роль у корінному переломі на
радянсько-німецькому фронті й загалом у Другій світовій війні.
Створились умови для вигнання загарбників з України.

Як зазначалось, у липні 1942 р. уся територія України була окупована
німецько-фашистськими військами і тут було встановлено “новий порядок”.
Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її
порушення мирне населення розстрілювали на місці. За Україною нацисти не
визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію вважали
“німецьким простором”, яким можна правити на власний розсуд.

Території Чернівецької та Ізмаїльської областей, а також уся Одеська
область, південні райони Вінниччини і західні райони Миколаївської
області були включені до складу Румунії. Цю територію назвали
“Трансністрія”. Чотири західні області УРСР — Львівська, Дрогобицька,
Станіславська і Тернопільська — були приєднані до створеного
гітлерівцями на польській території “Генерального губернаторства” із
центром у Кракові (дистрикт “Галичина”). Для управління іншими областями
був створений рейхкомісаріат “Україна” зі столицею в місті Рівне. Очолив
його кривавий кат Еріх Кох. Було також утворено “прифронтову зону”, що
перебувала під владою армійського командування. До її складу ввійшли
Чернігівська, Сумська, Харківська та Луганська області.

Так було розчленовано суверенну територію Української РСР, порушено її
споконвічні етнічні кордони.

Незмірних фізичних і духовних мук завдала українському народові
примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильницьке
вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. За 1942-1944 рр. у
німецьке рабство було забрано 2,4 млн українських хлопців і дівчат. їх
відправляли працювати на бауерів і на промислові підприємства.

Саме з метою пограбування України було створено різноманітні акціонерні
товариства, головне управління вугільної промисловості Сходу,
металургійне об’єднання “Схід”. З перших місяців окупації тисячі
ешелонів з награбованим відправлялися до Німеччини. У лютому 1942 р.
було видано “закон” про запровадження “нового аграрного ладу”, який
фактично зберігав колгоспну систему як оптимальну форму експлуатації
селянства.

Жорстокість нацистської влади виявлялася також у ставленні до українців
як представників неповноцінної раси, принижувалася гідність і
зневажалися цінності українського народу. Німецько-фашистський режим в
Україні сіяв смерть, розруху, голод, руйнував українську культуру.
Робилося все для того, щоб перетворити людей на покірних рабів. Гітлер
намагався залякати населення, зламати його волю до опору. Проте ніщо не
могло зупинити боротьби українського народу проти ненависного ворога.
Український народ не став на коліна перед загарбниками. Збільшувались
лави партизанів, або, як їх ще називали, народних месників. Вони
насамперед руйнували фронтові комунікації противника. Ведучи активну
“рейкову війну”, у 1943 р. українські партизани висаджували в повітря в
середньому 10 ворожих ешелонів за добу. З метою централізації
керівництва діяльністю партизанів було утворено Центральний штаб
партизанського руху, а також Український штаб партизанського руху, який
очолив генерал українського походження Т. Строкач.

Наприкінці 1942 р. в Україні майже повсюдно діяли підпільні організації,
партизанські загони. Ворожий тил розхитували великі, добре озброєні й
керовані з центру рейдові з’єднання партизанів. Гітлерівські окупаційні
чиновники мали всі підстави називати партизанську боротьбу “регулярним
другим фронтом”.

В історії війни назавжди залишаться подвиги молодих підпільників.
Зокрема, безстрашно діяли учасники підпільної організації “Партизанська
іскра” у селі Кримки на Миколаївщині, комсомольська організація “Молода
гвардія” у Краснодоні на Луганщині.

Активну роль за умов окупаційного режиму прагнули відігравати члени ОУН.
Наприкінці 1942 р. бандерівці створили національні збройні сили —
Українську повстанську армію (УПА) на чолі з командуючим Р. Шухевичем.
Скрізь виникали нелегальні осередки. Проте представники мельниківського
крила ОУН по суті відмовились від боротьби за українську самостійність,
стали активними підсобниками гітлерівців.

Чисельність бійців УПА на початку 1944 р. сягала 40 тис. Політичною
метою ОУН була боротьба за незалежну соборну українську державу. Але це
суперечило німецькій колонізаторській політиці. На учасників ОУН
обрушилися репресії, що тривали до кінця 1944 р. У Києві було
заарештовано і після гестапівських тортур страчено в Бабиному Яру понад
40 учасників Київського підпілля ОУН, зокрема представники української
національно-визвольної інтелігенції О. Теліга, О. Ольжич, І. Рогач.

Хоча загальнополітичний курс ОУН-УПА лишався незмінним і відповідав
гаслу “Проти імперіалізму Берліна і Москви”, із наближенням лінії фронту
до західноукраїнських земель ця організація була змушена змінити
тактику. Відносини між бандерівцями і гітлерівцями з огляду на загрозу
Червоної Армії часто набирали характеру взаємосприяння.

Боротьба УПА на два фронти призвела до трагічної братовбивчої війни між
українцями. Так, знаменитий рейд С. Ковпака “Від Путивля до Карпат”
влітку 1943 р. супроводжувався кривавими боями між бандерівцями УПА і
партизанськими загонами радянської України й великими втратами з обох
боків. А весною 1944 р. УПА розбила поблизу Рівного автоколону штабу
командуючого 1-м Українським фронтом Червоної Армії генерала М.
Ватутіна. Він був тяжко поранений і помер. Радянське командування для
боротьби з УПА розпочало регулярні воєнні операції на західній території
Полісся й Волині, а пізніше і на всій території Західної України, і вело
цю боротьбу аж до 1953 р.

У той час, коли Червона Армія громила ворога на фронтах, трудівники
тилу, зазнаючи великих нестатків воєнного часу, забезпечували армію
першокласним озброєнням і боєприпасами, обмундируванням і
продовольством. Уже в першій половині 1942 р. воєнна промисловість СРСР
не тільки відновила втрачені потужності, а й значно перевищила їх. У
грудні 1942 р. порівняно з груднем 1941 р. обсяги виробництва літаків
збільшилися в 3,3 раза, авіадвигунів — у 5,4 раза, танків — майже
вдвічі.

Високу трудову доблесть і героїзм виявили десятки тисяч евакуйованих з
України машинобудівників, гірників, металургів, які працювали на Уралі,
у Сибіру та інших регіонах СРСР. Евакуйовані з України колгоспники також
самовіддано трудились. Ось кілька прикладів. Знатна ланкова 3. Бідна з
Чернігівщини добилася високих врожаїв овочів і тютюну в Казахстані.
Бригада трактористки П. Ангеліної зразково працювала в
Західно-Казахстанській області.

Свої сили і знання на розгром ворога віддавали вчені України. Так,
евакуйований на Урал Інститут електрозварювання під керівництвом
академіка АН УРСР Є. Патона розробив і впровадив у танкову промисловість
метод автоматичного електрозварювання.

Справі розгрому ворога була підпорядкована діяльність письменників
України. На фронті й у тилу знали “Клятву” М. Бажана, “Фронт” О.
Корнійчука, повість “Райдуга” В. Василевської, поему “Слово про рідну
матір” М. Рильського, оповідання О. Довженка, Ю. Яновського, поетичні
твори П. Тичини, В. Сосюри, А. Малишка. Працювало 35 евакуйованих
українських театрів, при яких були створені фронтові бригади.

Отже, трудівники тилу, зокрема й евакуйовані з України, своїм трудовим
героїзмом наближали перемогу над ворогом, визволення населення тимчасово
окупованих районів, у тому числі й багатостраждальної України.

Початок визволення України було покладено взимку 1942-1943 рр. Перші
населені пункти Донбасу були визволені вже у грудні 1942 р. воїнами 1-ї
Гвардійської армії під командуванням генерала В. Кузнецова. Першим з
обласних центрів був звільнений Ворошиловград (тепер Луганськ) — 14
лютого 1943 р., а невдовзі — значна частина території Донецької і
Харківської областей.

Намагаючись взяти реванш за поразку під Сталінградом, вермахт у липні
1943 р. почав небувалий за силою наступ на Курському напрямі. Курська
битва (5 липня — 23 серпня 1943 р.) була однією з вирішальних у Великій
Вітчизняній і загалом у Другій світовій війні. У ході оборони, а потім і
контрнаступу радянські війська розгромили близько ЗО дивізій, зокрема
сім танкових і моторизованих. І хоча втрати Червоної Армії значно
перевищували втрати гітлерівців, перемога під Курськом закріпила
корінний перелом у війні. Після неї вермахт уже неспроможний був успішно
наступати.

У результаті контрнаступу під Курськом, який переріс у загальний наступ,
радянські війська вигнали ворога з Лівобережної України. Червона Армія
22 вересня завершила очищення від гітлерівців Донбасу. У другій половині
вересня того ж року війська Червоної Армії широким фронтом форсували
Дніпро. 6 листопада війська 1-го Українського фронту під командуванням
М. Ватутіна визволили Київ. За форсування Дніпра звання Героя
Радянського Союзу було присвоєно 2438 бійцям і командирам, серед яких
було 1185 росіян, 483 українця, 40 білорусів, 25 узбеків та воїнів
багатьох інших національностей.

У листопаді 1943 р. Червона Армія визволила Житомир. Проте наприкінці
листопада несподівано для радянських військ їх контратакували в районі
Бердичів—Фастів німецькі танкові частини. Удар, метою якого було нове
захоплення Києва, а отже, і стратегічної ініціативи на фронті, був такий
сильний, що довелося залишити Житомир, Коростень і Радомишль. Радянські
війська зазнали великих втрат. Однак відбивши контрнаступ, вони
просунулися далі на захід.

Напружені бої тривали на півдні республіки. За три місяці війська 2-го і
3-го Українських фронтів ліквідували запорізький плацдарм ворога. У
жовтні 1943 р. були визволені Запоріжжя і Дніпропетровськ.

Перемоги радянських військ на Лівобережжі України знаменували завершення
корінного перелому на фронтах війни. Отже, 1943 р. став для українського
народу передднем остаточного визволення від загарбників.

Список літератури:

Мельник Л. Г. Історія України. — К, 1991.

Нестор Махно. Воспоминания. — М., 1992.

Полонська-Васшенко Н. Історія України. – К, 1995. – Т. 1-2.

Реєнт О. П., Лисешо О. П. Українська національна ідея і християнст-во. —
К., 1995.

Сергійчук В. ОУН—УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. -К.,
1996.

Симон Петлюра та його родина: До 70-річчя його трагічної загибелі:
Документи і матеріали. – К., 1996.

Субтельний О. Україна. Історія. – К, 1993.

Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні
та публіцистичні праці. – К, 1997.

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. – К, 1996
1997.

Українці в світі. – Мельбурн, 1997.

Украйна и Россия: общество и государство. – М., 1997.