Реферат на тему:
Наростання кризових явищ у соціально-економічному і політичному житті
України (друга половина 60 —середина 80-х років)
Чергова зміна курсу СРСР у жовтні 1964 р. відбувалась під гаслом
подолання волюнтаризму і суб’єктивізму, досягнення стабільності у
просуванні радянського суспільства шляхом, накресленим XXII з’їздом
КПРС.
Ситуація склалась невтішна: виконання семирічного плану було зірвано,
темпи приросту промислової продукції постійно знижувалися. Структура
виробництва виявилась найгіршою і найвідсталішою серед промислово
розвинених країн. Рівень життя населення почав погіршуватися. Дедалі
більше коштів за рахунок села та соціальної сфери перекачувалось у важку
та оборонну промисловість. Обіцянки партії щораз більшою мірою
перетворювались на ілюзії. Аналіз обставин потребував негайних, рішучих
економічних і соціальних перетворень.
Після усунення М. Хрущова знову було проголошено принцип колегіального
керівництва. Правляча верхівка спочатку складалася з трьох осіб —
Генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва, голови Ради Міністрів О.
Косигіна і головного ідеолога партії М. Суслова. У 1965 р. до них
приєднався М. Підгорний, який став головою Президії Верховної Ради СРСР.
Діяльність групи вищого керівництва грунтувалася на необхідності
зберегти колективну владу і контроль партійних органів за всіма сферами
життя суспільства, забезпечити стабільне функціонування державних і
політичних структур.
Наприкінці 1965 р. під керівництвом О. Косигіна почалась економічна
реформа. Біля її джерел стояли харківський професор Є. Ліберман і група
столичних технократів. Реформа спрямовувалася на поліпшення планування й
посилення економічних стимулів у діяльності підприємств. Було скасовано
раднаргоспи, натомість створено понад 40 загальносоюзних міністерств і
відомств. На перших порах реформа дала позитивні результати. В
управлінні виробництвом відновився галузевий принцип. Посилювалися
стимулюючі механізми та госпрозрахунковий принцип, розширювалася
самостійність підприємств. Але спроба застосувати економічні методи
управління наштовхнулася на традиційні командно-адміністративні.
Водночас виникли такі монополісти, як Державний комітет з цін, Державний
комітет з постачання та ін. Міністерства так і залишилися “удільними
князівствами”, горизонтальні зв’язки на місцях були відсутні. У цих
умовах радянська економіка поступово втрачала чутливість до
науково-технічного прогресу. За такими показниками, як упровадження
нових технологій, електронної техніки СРСР помітно відставав від
світового рівня.
Негативні процеси відбувалися і в сільському господарстві. Здійснення
деяких державних заходів сприяло розв’язанню лише окремих проблем: було
підвищено закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, водночас
знижувалися ціни на сільгосптехніку; збільшились капіталовкладення в
аграрний сектор; у колгоспах оплату за трудоднями було замінено місячною
заробітною платою. І все ж нова політика щодо села виявилася
неефективною. У 70-ті роки сільське господарство серйозно відставало за
рівнем технічного оснащення. Нераціонально використовувався головний
засіб виробництва — земля. Як і раніше, діяли старі методи
господарювання. Управління колгоспами і радгоспами часто здійснювалося в
інтересах чиновників, а не виробництва. Залишалися невирішеними питання
соціального розвитку села, його газифікації, теплофікації,
водопостачання тощо.
7 жовтня 1977 р. було прийнято нову Конституцію СРСР, а 20 квітня 1978
р. — новий Основний Закон УРСР. Зафіксовані в цих документах
декларативні положення значною мірою розбігалися з реальним життям. Так,
за Конституцією УРСР 1978 р., останньою Конституцією, що діяла до
прийняття Конституції незалежної України 1996 р., Українська РСР
формально визнавалася суверенною радянською соціалістичною державою (ст.
68), але об’єднаною у єдину союзну багатонаціональну державу.
Зазначалось також, що Українська РСР зберігає за собою право вільного
виходу з СРСР (ст. 69), але не було передбачено механізму такого виходу,
що також свідчило про формальний характер проголошеного суверенітету.
На початку 80-х років сільське господарство опинилося в критичному
стані. Це потребувало вжиття невідкладних заходів. У травні 1982 р.
пленум ЦК КПРС схвалив спеціальну продовольчу програму, розраховану на
період до 1990 р. Проте й ця програма перетворень не могла зупинити
наростаючої кризи в сільському господарстві, насамперед тому, що не
вирішувала головної проблеми — відчуження селянина від землі. Державні
та партійні органи України в дусі кращих традицій часів сталінізму
почали звітувати про активне здійснення реформи в республіці. Насправді
ж промислові підприємства зробили тільки перші спроби переходу на нові
методи господарювання. Хоча завдання восьмої п’ятирічки було виконано з
кращими, ніж у попередні роки показниками, загалом реформа особливо не
поліпшила матеріального добробуту трудівників. Без відповідного
наукового обгрунтування швидкими темпами почала розвиватися атомна
енергетика. Потужні АЕС будувались у густонаселених та маловодних
Південно-Західному й Південному економічних районах України, а в
межиріччі Дніпра, Десни та Прип’яті ударними темпами, з порушенням
технології будувалася сумнозвісна Чорнобильська АЕС. Створювались штучні
моря на Дніпрі, зводилися найбільші в Європі Придніпровська, Зміївська,
Бурштинська теплові електростанції та інші величезні новобудови,
шкідливі для здоров’я людей.
Та навіть за цих умов промисловість України певною мірою нарощувала свій
економічний потенціал. У 1985 р. порівняно з 1970 р. було значно більше
виплавлено металу, вироблено електроенергії, виготовлено побутових
товарів. Але технічний і технологічний рівень, якість виробленої
продукції, як і раніше, залишалися низькими. Отже, в економіці України в
ці роки залишалися застарілі інфраструктури, переважали паливні й
сировинні галузі. А перетворення всіх найважливіших республіканських
міністерств на союзно-республіканські урізало і без того невелику
автономію України.
Надзвичайно складним було в цей період і становище в сільському
господарстві. В Україні, населення якої становило 19 % населення СРСР,
вироблялось 23 % загальносоюзного обсягу сільськогосподарської
продукції. При цьому в Україні відчувалися перебої з продовольством,
оскільки значна його частка вивозилася за межі УРСР.
Вкрай безгосподарно використовувалися земельні багатства України. За
1965-1985 рр. посівні площі республіки зменшилися більш як на мільйон
гектарів. Внаслідок використання земельних масивів під індустріальне
виробництво, а також через необґрунтоване здійснення хімізації тощо 2
млн га земель виявилися такими захімізованими, що Держагропром не брався
їх рекультивувати.
Величезної шкоди землям України і всій її економіці завдав авантюрний
курс державних і партійних органів на екстенсивний шлях
землекористування, або на так звану меліорацію. Лише за 1971-1985 рр.
найбільші вкладення в меліорацію в Україні становили 12 млрд крб., а
середньорічна віддача не перевищувала 3-4 млн крб. Багато років влада
приховувала і той факт, що меліорація принесла підвищену смертність у
села на півдні України. Отруйність води, наприклад, Інгульської
зрошувальної системи перевищувала гранично допустимі норми у 27 разів, а
Дунайсько-Дністровської — у 50 разів. У занедбаному стані залишалися в
ті роки соціальна й духовна сфери на селі. На середину 80-х років
половина українських сіл не мали шкіл; у 34 % сіл не було амбулаторій;
30 % сіл не мали навіть клубів. За роки застою, тобто за 1965-1985 рр.,
з української землі зникли як непродуктивні близько 1500 сіл. Це стало
однією з причин великої міграції сільського населення України. У
середньому за рік у місто йшло 200-300 тис. осіб. Протягом 1966-1978 рр.
з українського села виїхало 4,6 млн людей, в основному молоді.
Незважаючи на все це в сільському господарстві України сталися певні
позитивні зміни. На кінець 1985 р. у республіці налічувалося 7363
колгоспи і 2273 радгоспи. Парк сільськогосподарських машин у 1985 р.
складався з 445,8 тис. тракторів і 111,7 тис. збиральних комбайнів.
Посівна площа в 1985 р. становила 32656 тис. га, у тому числі під
зерновими — 16077 тис. га, технічними — 3669 тис. га, картоплею і
овоче-баштанними — 2208 тис. га. У 70-ті роки посилилися міжгосподарська
кооперація та агропромислова інтеграція, які охопили колгоспні й
державні сектори. На селі було створено багато підприємств і об’єднань
Укрміжколгоспбуду з виробництва та переробки кормів, виробництва
яловичини, свинини, м’яса, птиці та ін. Вищий ступінь міжгосподарської
кооперації та інтеграції сільського господарства з промисловістю
становили агропромислові підприємства й об’єднання.
Однак ігнорування інтересів селянина, екстенсивний підхід до ведення
землеробства призвели в середині 80-х років до погіршення становища в
сільському господарстві республіки. Хоча навіть за таких умов вона
виробляла чверть усієї сільськогосподарської продукції СРСР.
В Україні розроблялися соціальні заходи щодо підвищення рівня життя
трудящих. Протягом 1965-1985 рр. середньомісячна заробітна плата
робітників і службовців республіки збільшилась майже вдвічі, мінімальна
— до 70 крб., підвищилась оплата праці й колгоспників. Підвищенню рівня
життя людей сприяли також виплати із суспільних фондів споживання.
Однак за 1966-1985 рр. темпи зростання виробництва та поліпшення
добробуту людей різко знизилися. За цей період на 22,5 % знизилися темпи
зростання національного доходу, у тому числі на 19 % — за фондами
споживання.
Вихід з цього становища центр вбачав у бездумному продажу за кордон
дефіцитних природних ресурсів з наступною закупівлею продовольчих та
промислових товарів. Причому більшу частину валюти, яку отримували за
продаж природних ресурсів України, центр залишав собі.
Підвищувались індекси державних роздрібних цін на окремі товари
народного споживання. Загальна вартість товарів порівняно із
середньорічними цінами 1970 р. збільшилась у 1980 р. на 3 %, у 1985 р. —
на 8 %. Органи влади всіх рівнів не вдавались до глибокого аналізу
питання соціального становища людей. Склався залишковий принцип
виділення ресурсів на соціальні потреби.
Водночас у роки застою широкого розмаху набули приписки на виробництві,
хабарництво, казнокрадство, формування мафіозних структур і зрощування
їх з державним апаратом. Особливо це торкнулося торгівлі та
правоохоронних органів.
Помилки у сфері економічної політики, провал господарської реформи,
нерозв’язані проблеми матеріального добробуту людей призвели до
занедбання соціальної сфери життя України і наростання кризових явищ.
У другій половині 60-х років з наведених причин почалися зміни в
соціальній структурі України. Чисельність населення України в 1960 р.
становила 42,5 млн осіб, в 1985 р. — 50,8 млн осіб. А от чисельність
міських жителів збільшилась з 19,9 млн осіб у 1960 р. до 33,2 млн осіб у
1985 р., відповідно за цей період сільське населення зменшилося з 22,6
млн до 17,6 млн осіб. Це, звичайно, негативно позначилося на стані
сільського господарства і призвело до загострення побутових і
продовольчих проблем міста.
У соціальній структурі українського суспільства відбувались і якісні
зміни. У 1985 р. чисельність робітників становила 60 % усіх зайнятих у
народному господарстві. Кількість колгоспників в УРСР зменшилась з 6,4
млн осіб в 1960 р. до 3,9 млн осіб у 1985 р. Протягом зазначених років
кількість фахівців з вищою і середньою освітою збільшилась більш як у
3,5 раза й досягла чверті всіх зайнятих у народному господарстві.
Збільшився й номенклатурно-бюрократичний апарат.
Л. Брежнєв, обійнявши посаду Генерального секретаря ЦК КПРС, поступово
перестав глибоко вникати у стан справ у державі й сприяв реанімації
сталінізму у зміненому, пом’якшеному вигляді, а також створенню культу
своєї особи. В Україні вихваляння Л. Брежнєва почалося з П. Шелеста, а
продовжилося В. Щербицьким, який змінив П. Шелеста в 1972 р. на посаді
Першого секретаря ЦК КП України. Саме на період перебування при владі В.
Щербицького, який у вересні 1989 р. у зв’язку з виходом на пенсію
залишив цю посаду, припадає посилення боротьби з українським
націоналізмом, який нібито розцвів у роки правління П. Шелеста. У квітні
1973 р. розгромній, але слабо аргументованій критиці було піддано працю
П. Шелеста “Україно наша Радянська”, видану в 1970 р. Автора звинуватили
в тому, що він “ідеалізує українське козацтво і Запорозьку Січ”, ігнорує
роль Росії в нашій історії та ін. Водночас різкій критиці були піддані
праці Р. Іваничука, С. Плачинди, І. Білика та ін. Із 37 членів створеної
в листопаді 1976 р. Української Гельсінської Спілки (УГС), яка виступила
на захист прав людини, 23 було засуджено, 6 позбавлено радянського
громадянства, а троє — В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин — загинули в
засланні, у концтаборах.
Посилювався ідеологічний наступ на весь народ. У національних відносинах
пропагувалося злиття націй. Здійснювалась політика русифікації.
Таким чином, у 60 — першій половині 80-х років суспільно-політичне життя
України розвивалося вкрай суперечливо. З одного боку, посилювався наступ
партійного апарату, його ідеології, з іншого — зростала національна
самосвідомість. Цей суперечливий процес позначився на розвитку
культурного життя в Україні. В українській літературі тих років
провідними були теми Жовтневої революції і Великої Вітчизняної війни.
Водночас з’явилися й неординарні твори. Серед них — романи “Собор” і
“Циклон” О. Гончара, “Дума про тебе” М. Стельмаха, проза Ю. Мушкетика,
Л. Дмитерка, Є. Гуцала, поезії І. Драча, Б. Олійника та ін. Знайшла
своїх читачів й поезія В. Стуса, Л. Костенко, критичні праці І. Дзюби,
І. Світличного, Є. Сверстюка. Звичайно, слово правди стало причиною
обструкції письменників з боку офіційної влади. Однією з перших жертв
став О. Гончар зі своїм романом “Собор”, в якому він передбачив період
застою. Така сама доля спіткала роман І. Білика “Меч Арея” та ін.
Виникли проблеми і в розвитку мистецтва. Кількість театрів в УРСР у
1965-1985 рр. збільшилася з 61 до 89. У ті часи популярними були твори
класиків у виконанні Н. Ужвій, О. Кусенко, В. Дальського, В.
Добровольського, співаків Д. Гнатюка, А. Солов’яненка та ін. Проте на
сцені були суворо заборонені п’єси, які викривали недоліки існуючого
ладу. Український театр дедалі більше втрачав національну особливість. З
нього за роки застою майже зовсім було витіснено українську мову.
Наприклад, із семи театрів юного глядача лише Львівський був
українським.
У музичному мистецтві в ті роки плідно працювали Г. Майборода, В.
Чубаренко, П. Майборода, І. Шамо, С. Сабодаш та ін. Втім, стало помітним
зникнення інтересу до національної музики. Та все ж її традиції
намагалися зберегти Державний заслужений академічний український
народний хор ім. Г. Верьовки, Державна заслужена академічна капела
“Думка” та інші музичні колективи.
В образотворчому мистецтві того часу надто багато місця займали образ В.
Леніна, теми народу-творця. Відомими стали твори М. Божія, М. Дерегуса,
В. Касіяна та ін. Твори художників-новаторів просто знищувались. Така
доля спіткала композицію рельєфів “Стіна пам’яті” художників А. Рибачука
і В. Мельниченка на Байковій горі в Києві.
У 70-х роках схвалення глядачів дістали такі визначні твори вітчизняної
кінематографії, як «У бій ідуть тільки “старики”», “Ати-бати, йшли
солдати…” режисера Л. Бикова, “Тривожний місяць вересень” Л. Осики та
“Вавілон-ХХ” І. Миколайчука. На реальних подіях побудовані сюжети
кінотворів “Женці”, “Високий перевал” В. Денисенка та ін. Водночас С.
Параджанов, Ю. Іллєнко, І. Мико-лайчук зазнали гонінь. Вкрай негативно
партійна номенклатура сприйняла фільм “Білий птах з чорною ознакою” Ю.
Іллєнка.
У період 60 — на початку 80-х років складним було також міжнародне
становище, що характеризувалося протистоянням двох протилежних світових
систем.
Цей період охоплює такі міжнародні події, як радянська інтервенція в
Чехословаччину в 1968 р. і втручання у польські події 1980 1981 рр.,
підписання радянсько-американських угод про обмеження стратегічних
озброєнь (1972 р. — ОСО-І і 1979 р. — ОСО-ІІ). І хоча ці угоди не
зупинили гонки озброєнь, проте давали надію на позитивні зрушення в
майбутньому. Однак на початку 80-х років процес розрядки напруженості
зупинився передусім через недовіру між СРСР і Заходом (Радянський Союз
розмістив у Східній Європі нові ракети середньої дальності СС-20, а США
у Західній Європі — крилаті ракети “Круїз” і ракети “Першинг”).
Неоднозначною подією у міжнародних відносинах стало вторгнення
радянських військ в Афганістан у грудні 1979 р.
У таких умовах розвивалися міжнародні зв’язки України. Передусім
розширювались економічні та культурні зв’язки з країнами — членами РЕВ.
З так званих соціалістичних країн Україна отримувала готову продукцію, а
їм відправляла паливо і сировину за цінами, нижчими від світових.
Активнішими були відносини з країнами Східної і Центральної Європи в
галузі культури. У вузах України навчалися тисячі студентів з Болгарії,
Румунії, Угорщини, НДР та інших країн. На жаль, принципи
інтернаціоналізму, які широко пропагувались у відносинах з цими
країнами, на практиці іноді призводили до протилежних результатів. Так,
при прийнятті рішення Організації Варшавського Договору про введення
військ у Чехословаччину в 1968 р. серед вищого керівництва КПРС був член
політбюро ЦК КПРС, Перший секретар ЦК КПУ П. Шелест. До подій, що
відбувались у Польщі на початку 80-х років і призвели країну до
економічної та політичної кризи, політичне керівництво України (зокрема,
Перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький), поставилось з підвищеною
відповідальністю. Представники України в ООН рішуче вимагали виведення
ізраїльських військ з окупованих арабських земель у 1967 р., коли
Ізраїль за підтримки США і Англії вчинив агресію проти Об’єднаної
Арабської Республіки.
Велика допомога подавалась країнам, що визволялися з-під колоніальної
залежності. Підприємства України поставляли свою продукцію в 70 країн
світу. Прикро, що українську дипломатію з вини центру було втягнуто і в
кампанію підтримки кривавої війни в Афганістані.
Водночас Україна активно і послідовно здійснювала політику мирного
співіснування. У 1971 р. Україна підписала Угоду про заборону розміщення
зброї масового знищення на дні морів і океанів, у 1974 р. — документ
“Визначення агресії” та ін. Делегація України брала участь у Нараді з
безпеки і співробітництва в Європі, у підготовці та підписанні в 1975 р.
у Гельсінкі Заключного акта наради. У 1984-1985 рр. Україну було вдруге
обрано непостійним членом Ради Безпеки ООН. Представники України були
учасниками Всесвітнього руху прихильників миру. Український
республіканський комітет із захисту миру підтримував широкі міжнародні
зв’язки з багатьма країнами. Однак, як і раніше, у сфері міжнародних
відносин Україна залишалась залежною від волі центру.
Список використаної літератури
Бойко О. Д. Історія України. — К., 1999.
Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). —
Львів, 1996.
Верстюк В. Українська Центральна Рада. — К., 1997.
Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1991-1998.
Дорошенко Д. Нариси історії України. — К., 1991. — Т. 1-2.
Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.
Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. — К, 1998.
Історія України. Маловідомі імена, події, факти. — К, 1996.
Історія України: Навч. посіб. — К., 1997.
Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки
історії. — К, 1995.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
