Реферат на тему:
Розпад Давньоруської держави на окремі князівства — землі
Київська Русь проіснувала майже три століття. Вона відіграла важливу
роль в історії Європи, перегородивши шлях на Захід незліченним ордам
кочовиків. Східні слов’яни, які об’єднались в єдину міцну державу,
зуміли відбити їхній натиск і зберегти незалежність. Проте зміцнення
феодальних відносин призвело до розпаду Давньоруської держави, і на
ХІІ-ХШ ст. припав період феодальної роздробленості Русі.
Для земель Давньоруської держави у ХІІ-ХШ ст. був характерний розвиток
феодально-кріпосницьких відносин, що позначилося зростанням феодального
землеволодіння і феодальної залежності смердів. Основною формою
феодального землеволодіння була вотчина (князівська, боярська і
церковна). Водночас з’являється й умовне землеволодіння, коли князі
давали своїм військовим слугам (дружинникам, служивим боярам) землю та
селян за умови, що вони служитимуть їм.
Основне населення Русі — селяни-смерди — поділилося на дві групи: вільні
і залежні від князів, бояр, церкви. Залежність виявлялась у кількох
формах: від простої “належності” князеві з періодичною виплатою данини
до становища холопів, тобто цілковитої залежності. Основною формою
експлуатації селян були натуральні оброки, але існувала й панщина.
У результаті на Русі виникли великі земельні володіння бояр. їхнє
господарство було натуральним. Усе необхідне для боярина виробляли
залежні від нього селяни. Економічні й торговельні зв’язки між окремими
землями Русі зруйнувалися через натуральний, замкнений характер
феодального господарства. Місцеві економічні інтереси в умовах
натурального господарства породжували прагнення до відокремлення: ставши
землеробами-вотчинниками, дружинники — колишня опора Великого князя
київського — більше переймалися справами власних земель. Потребуючи
матеріальних витрат, влада Києва ставала для землевласників тягарем.
Збільшувались і зміцнювались великі міста — центри ремесла і торгівлі,
які суперничали з Києвом. У середині XIII ст. їх налічувалося понад 300,
ремісничих спеціальностей — 60. Окремі ремісники мали власні професійні
організації, схожі на західноєвропейські цехи. Багато міських жителів
підтримували сильну князівську владу на місцях. Міста перетворювались на
політичні й культурні центри князівств, які поступово відокремлювалися
від Києва, зокрема Новгород, Володимир-на-Клязьмі, Галич, Смоленськ,
Перемишль, Чернігів, Полоцьк, Володимир-Волинський, Переяслав,
Новгород-Сіверський, Туров. Зростав, розвивався й Київ. Населення його
досягло 50 тис. осіб. На той час це було одне з найбільших міст у
Європі.
Великому київському князеві важко було управляти великою країною. В
умовах, коли суспільне життя в окремих землях Русі ускладнювалося, він
уже не мав змоги забезпечувати інтереси феодалів на всій території
держави. Місцеві феодали потребували ближчої влади, здатної активно
допомагати їм в управлінні селянами та міськими жителями. Місцеві князі
та бояри створювали владний апарат якомога ближче до своєї вотчини. Роль
центру регіональних політичних сил почали відігравати головні міста
окремих земель.
Великі київські князі виділяли своїм синам наділи з містами і селами у
спадкове володіння. Унаслідок цього рід київських князів набагато
збільшився і всередині Київської Русі виникло багато удільних князівств.
Нащадки Володимира Святославича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха
створили місцеві князівські династії, які прагнули відокремитися від
Києва. До середини XII ст. Давньоруська держава остаточно розпалася.
Таким чином, роздробленість була природним наслідком розвитку
феодального ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, оскільки
супроводжувалася розвитком економіки і соціального життя в окремих
землях. Проте втрата державної єдності, а також князівські міжусобиці
підірвали могутність Давньоруської держави. Цим скористалися зовнішні
вороги — половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польщі й Угорщини та інші
— і почали набагато частіше нападати на Русь.
Зі складу Давньоруської держави виокремилися такі землі-князівства:
Київське, Новгородське, Володимиро-Суздальське, Галицько-Волинське,
Смоленське, Чернігівське, Рязанське, Полоцьке, Турово-Пінське,
Переяславське. їхні володарі не підпорядковувалися Києву. Вони
самостійно управляли власними землями, мали дружини, видавали закони,
встановлювали відносини з іншими державами. Очолював землю князь, якого
часто називали Великим. У свою чергу, князівства-землі поділялися на
менші князівства, або волості, у які Великий князь призначав
адміністраторів: посадників, тисяцьких, тіунів. Окремими землями —
уділами — управляли менші князі — васали Великого князя. При князеві
була боярська рада для вирішення важливих питань, скликалися також
земельні князівські з’їзди. Роль віча значно зменшилася, хоча в
Новгороді та Києві воно ще діяло. Проте незважаючи на таку
роздробленість Русі, зберігалися монархія і єдина православна церква з
номінальним центром у Києві.
На території України існували Київська, Чернігівська, Переяславська,
Турово-Пінська та Галицько-Волинська землі.
Київ зі столиці Русі перетворився на столичне місто Київської землі, яка
охоплювала територію Середньої Наддніпрянщини і межувала з Половецьким
степом, що, природно, не забезпечувало їй мирного життя. Києву
доводилося постійно захищатись від нападів половців, які вторгалися на
територію Київської землі. Та попри складну внутрішню і зовнішню
обстановку Київ залишався символом цілісності Русі, за нього боролися
князі.
Найвизначнішими Великими київськими князями у період феодальної
роздробленості були Ярополк Володимирович (1132-1139 рр.), Всеволод
Ольгович (1139-1146 рр.), Ізяслав Мстиславич (1146— 1154 рр.), Юрій
Долгорукий (1155-1157 рр.), Ростислав Мстиславич (1159-1167 рр.),
Мстислав Ізяславич (1167-1169 рр.), Гліб Юр’євич (1169-1170 рр.),
Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич (1177-1194 рр.). У 1183 р.
київському князеві Святославу вдалося залучити окремих українських
князів до боротьби проти половців. Поблизу дніпровських порогів
об’єднані дружини Київського, Переяславського, Галицького і Волинського
князівств розбили половецькі війська. Хан Коб’як був узятий у полон.
Навесні 1185 р. половецький хан Кончак знову пішов на Русь, але так само
був розбитий.
Важливу роль в Україні відігравало Чернігівське князівство з містами
Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Брянськ, Стародуб, де
укріпилася династія Ольговичів — наступники Олега, внука Ярослава
Мудрого. Вони активно включилися в боротьбу за вплив на Київ і всю Русь.
У 1183 р. Ольговичі розбили половців.
У цей період в удільному Новгород-Сіверському князівстві правив князь
Ігор. Він був хоробрим воїном і сам у 1185 р. вирішив піти в половецьку
землю. Разом з ним у поході брав участь його син Володимир. Та хан
Кончак оточив полки Ігоря на березі річки Каяли і розбив їх, а князя
взяв у полон. У 1186 р. князь Ігор утік з половецького полону з
допомогою половчанина Лавора. Княжич Володимир залишався в полоні. Його
оженили на дочці хана Кончака, щоб утримати в Половецькій землі, проте
він разом із дружиною повернувся до батька. Про це розповідає “Слово о
полку Ігоревім”.
Окремим життям жила Переяславська земля (із центром у Переяславі).
Найпівденніша окраїна українських земель безпосередньо межувала зі
степом і її постійно спустошували половці. Тому це було найменше і
найслабше князівство. Щоб не залежати від Києва і Чернігова, переяславці
взяли собі князів з далекої північно-східної землі і жили під їхнім
управлінням.
Турово-Пінська земля лежала в лісах і болотах Полісся, тому була
відносно убезпечена від степових ворогів. Лише згодом це князівство
стало об’єктом литовської експансії.
У другій половині XII ст. Київська земля і Київ починають занепадати.
Князі всіх давньоруських земель боролися за право володіти великим
Київським престолом. Тому на території Київської землі точилися постійні
міжусобні війни, під час яких багато князів брали собі на допомогу
половців. Війни руйнували економічне життя, торгівлю, жителі розбігалися
в інші землі. Часто зазнавав нападів і Київ. У 1155 р. суздальський
князь Юрій Долгорукий, син Мономаха, штурмом узяв Київ і став Великим
київським князем. Сини Юрія, володимиро-суздальські князі Андрій
Боголюбський у 1169 р. і Всеволод Велике Гніздо у 1203 р., розграбували
і спустошили Київ, через це наприкінці XII — на початку XIII ст. він
повністю втратив політичне й економічне значення. Центр політичного
життя в Україні перемістився на Захід — до Галицько-Волинського
князівства.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Аркас М. М. Історія України-Руси. — К., 1990.
Бойко О. Д. Історія України. — К., 1999.
Болей П. Р. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року: причини і наслідки.
— К., 1996.
Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.:
Навч. посіб. — К, 1996.
Бульон-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського
повстанського руху. Склади. —К., 1996.
Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). —
Львів, 1996.
Вернадський Г. Русская история. — М., 1997.
Верстюк В. Українська Центральна Рада. — К., 1997.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
