Реферат на тему:
Планування видатків на економічну діяльність
Планування бюджетних видатків на економічну діяльність пов’язане
насамперед з необхідністю забезпечення пропорційного розвитку економіки
держави. Активне державне регулювання темпів і пропорцій розвитку
економіки необхідне державі з будь-якою системою господарювання. Тільки
завдяки державному фінансуванню можна забезпечити структурну перебудову
економіки, підвищення її ефективності.
В умовах монополізму державної власності держава була головним
інвестором. У 80-х роках за рахунок бюджетних асигнувань фінансувалось
близько 90 % реальних інвестицій. З розвитком ринкових відносин і
стабілізації економіки функції прямого впливу держави на інвестиційний
процес будуть звужуватись. Це — об’єктивний процес, оскільки на зміну
адміністративним методам управління приходять економічні. Розвиток
галузей економіки має забезпечуватись насамперед за рахунок коштів
підприємницьких структур. Держава повинна більше зосередитись на методах
прямого впливу на інвестиційний процес, які вона реалізує через
макроекономічні регулятори: податкові, амортизаційні, кредитні, систему
субсидій. Проте є галузі економіки і виробництва, продукція яких має
загальнонаціональний характер. Передусім це паливно-енергетичний,
металургійний, агропромисловий комплекси. Ще тривалий час держава
залишиться замовником і споживачем продукції оборонного виробництва,
окремих об’єктів загальнодержавної інфраструктури: магістралі, термінали
та ін. Без державної підтримки вони не мають достатніх фінансових
можливостей для розвитку.
Фінансове забезпечення розвитку економіки здійснюється в таких формах:
капітальні вкладення;
фінансування національних, державних і міжнародних науково-технічних
програм;
поставки продукції для державних потреб;
фінансування підприємств, організацій та окремих заходів. Поняття
«капітальні вкладення» тотожне поняттю «інвестиції». У світовій практиці
розрізняють такі види інвестицій:
реальні (прямі) інвестиції — це вкладення капіталу безпосередньо в
засоби виробництва, тобто в основні фонди і на приріст
матеріально-виробничих запасів;
фінансові інвестиції — вкладення в цінні папери (так звані «портфельні
інвестиції»), а також розміщення капіталу в банки;
інтелектуальні інвестиції — вкладення в придбання патентів, ліцензії,
ноу-хау, в підготовку і перепідготовку персоналу, в науково-дослідні та
проектно-конструкторські роботи.
Довгострокові інвестиції пов’язані зі здійсненням капітальних вкладень у
формі нового будівництва, реконструкції, розширення і технічного
переозброєння діючих підприємств і об’єктів невиробничої сфери;
придбанням будівель, споруд, обладнання, транспортних засобів та інших
об’єктів основних засобів; придбанням і створенням активів
нематеріального характеру.
За останні роки значно скоротились обсяги фінансування та освоєння
капітальних вкладень, незадовільно виконується програма введення в дію
важливих виробничих потужностей та об’єктів соціальної сфери,
погіршились показники технологічної та відтворювальної структури
капітальних вкладень, зростають обсяги незавершеного будівництва. Це є
наслідком зменшення інвестиційної можливості переважної більшості
суб’єктів господарювання, бюджетів усіх рівнів, недостатньо розвинутих
ринкових механізмів акумулювання капіталів, зростання вартості
будівництва та послаблення уваги з боку міністерств і
відомств-замовників до підвищення ефективності капітального будівництва.
Планування обсягів капітальних вкладень тісно пов’язане з основними
показниками розвитку економіки відповідно до проблем суспільства і
встановлених пріоритетів. Для включення інвестиційних проектів у план їх
детально вивчають і глибоко аналізують. Це здійснюється, як правило, в
два етапи. На першому з них дається оцінка проекту з метою попереднього
виявлення передумов реалізації і визначення його рентабельності на
основі узагальнюючих оцінок (параметрів).
Оцінюються витрати найчастіше на основі проектів-аналогів, рідше — на
основі фактичних матеріалів. Далі вивчаються загальні можливості
реалізації проекту, враховуючи природно-економічні фактори конкретного
регіону: його географічне положення, економічна характеристика,
наявність сировинних ресурсів, можливості їх використання і витрати на
освоєння, характер технологічних процесів діючої інфраструктури, попит
на конкретну продукцію на внутрішньому і зовнішньому ринках, потреба в
кваліфікованих кадрах, можливості будівельних організацій і матеріальна
база будівництва, строки реалізації проекту і рівень виробничих затрат.
За результатами попереднього аналізу складається підсумковий висновок,
який є основою для проведення поглибленого дослідження другого етапу —
техніко-економічного обґрунтування проекту. При цьому досліджуються
різні економічні альтернативи:
— ринки і потужності підприємства;
— попит і ринок;
— маркетинг і збут;
— виробнича програма і потужність підприємства;
— матеріальні витрати технологічної частини проекту;
— економічна частина, у тому числі розрахунки комерційної ефективності.
У разі необхідності дослідження можуть здійснюватись багаторазово з
введенням додаткових змінних або з коригуванням діючих параметрів,
особливо параметрів, які стосуються виробничої програми, а також
матеріальних факторів з метою підвищення ефективності проекту.
Сучасного інвестора цікавить насамперед економічна вигода від реалізації
інвестиційного проекту, він має бути впевненим, що прийняті у ньому
рішення є найкращими з усіх можливих варіантів і забезпечать йому
збільшення прибутку або доходу. Для держави як інвестора ефективність
інвестиційного проекту чи програми виражається в прирості внутрішнього
валового продукту. Відношення даних показників до обсягів інвестицій за
проектами характеризує економічну ефективність інвестиційного капіталу.
Головним критерієм державних вкладень в економіку мають стати їх
ефективність, найвища віддача. Водночас завжди будуть галузі і
виробництва, невигідні для комерційного капіталу. Це передусім об’єкти
виробничої і соціальної інфраструктури, де досягається лише соціальний
ефект, а тому назріла необхідність розроблення спеціальної методики його
визначення.
Отже, визначення обсягів державного фінансування базується на
пріоритетних напрямах розвитку економіки і соціальної сфери, прийнятними
на близьку і далеку перспективу. Це насамперед:
— розвиток і модернізація паливно-енергетичного комплексу;
— створення власної бази й інфраструктури енергоносіїв;
— упровадження енергозберігаючих технологій;
— структурна перебудова економіки;
— науково обґрунтована конверсія виробництва;
— розвиток інфраструктурних галузей з використанням інноваційних
проектів;
— реконструкція і створення нових екологічно чистих виробництв;
— інвестування галузей виробництв, які розширюють конкурентне
середовище, розвивають приватизацію і підприємницьку діяльність,
ліквідують неперспективні, технологічно відсталі й завідомо збиткові
підприємства.
Зазначені пріоритетні напрями є основними орієнтирами під час оцінювання
інвестиційних проектів з урахуванням у кожному конкретному випадку їх
економічної і соціальної ефективності.
Капітальні вкладення на будівництво об’єктів виробничого призначення за
галузями плануються окремо від капітальних вкладень на виробництво
об’єктів невиробничого призначення. Під час розроблення
проектно-кошторисної документації на будівництво, розширення і
реконструкцію підприємств і споруд зведені кошторисно-фінансові
розрахунки складаються і затверджуються окремо на:
— спорудження об’єктів виробничого призначення;
— будівництво житлових будинків, підприємств комунального господарства,
шкіл, дитячих дошкільних установ, установ культури, охорони здоров’я та
інших об’єктів невиробничого призначення.
У цілому на будівництво, розширення і реконструкцію підприємств
складається зведення витрат. При цьому будівництво об’єктів виробничого
призначення здійснюється за рахунок капітальних вкладень у відповідну
галузь, а будівництво житлових будинків, побутового водопроводу і
каналізації, шкіл, дитячих дошкільних установ, клубів, лікарень,
поліклінік та інших — за рахунок капітальних вкладень відповідно на
житлове і комунальне господарство, будівництво об’єктів освіти,
культури, охорони здоров’я.
Згідно з цим плани капітальних вкладень розробляються окремо на:
— будівництво об’єктів виробничого призначення з виділенням у тому числі
показників по кожній галузі;
— будівництво об’єктів невиробничого призначення з виділенням у тому
числі житлового будівництва, комунального будівництва, будівництва
об’єктів освіти, культури, охорони здоров’я, фізичної культури і
соціального забезпечення.
Одним із найважливіших напрямів фінансового забезпечення розвитку
економіки є фінансування за рахунок Державного бюджету національних,
державних і міждержавних програм. Розроблення і реалізація програми
передбачає розв’язання завдань структурної перебудови економіки,
створення новітніх технологій та продукції, що забезпечують
конкурентоспроможність, зменшення залежності від імпорту, ресурсе- та
енергозбереження, радикальне підвищення продуктивності праці. Розробки,
що мають велике соціально-економічне значення і високий ступінь
завершеності, включаються до державного контракту на плановий рік.
Основою для формування програм є схвалені Урядом України концепції
відповідних пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки.
Суб’єктами програми є:
— ініціатор розроблення програми;
— державний замовник;
— орган управління;
— керівник та її виконавець.
Ініціаторами розроблення програми можуть бути органи державної влади,
органи місцевого самоврядування, академії наук, підприємства, установи,
організації та громадяни. Державним замовником програми може бути
міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади, сфера
діяльності якого найбільшою мірою відповідає меті і завданням цієї
програми. Органом управління програмою може бути центральний орган
державної виконавчої влади, Академія наук, національний науковий центр,
а в окремих випадках — провідна державна наукова або
проектно-конструкторська організація. Керівником програми, як правило,
призначається керівник або заступник керівника органу управління
програмою, який несе персональну відповідальність за формування та хід
виконання програми.
Виконавцями програми є науково-дослідні, проектно-конструкторські, інші
організації науково-технічної сфери, підприємства, установи та
організації незалежно від форм власності. Виконавці програми
визначаються, як правило, на конкурсних засадах.
Ініціатор програми розробляє і подає Міністерству освіти і науки
концепцію програми, в якій зазначаються її мета, кількісні та якісні
параметри науково-технічної продукції, які передбачається отримати
внаслідок виконання програми, очікувані техніко-економічні й соціальні
результати впровадження цієї продукції, пропозиції про замовника, орган
управління та керівника програми, а також джерела та обсяги
фінансування.
Міністерство освіти і науки за участю координаційних рад з відповідних
пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки розглядає на підставі
експертизи матеріали, внесені ініціатором програми, готує і подає
Кабінету Міністрів обґрунтовані висновки щодо доцільності формування
програми.
Уряд України з урахуванням висновків Міністерства освіти і науки,
погоджених з Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції
і Міністерством фінансів, приймає рішення про формування програми,
визначення замовника, органу управління та керівника програми.
Організація виконання програми забезпечується через укладання угод
(контрактів) між органом управління програмою та її виконавцями, в яких
визначаються обсяги, терміни виконання робіт, порядок фінансування та
звітування, а також відповідальність сторін за взяті зобов’язання.
Фінансове забезпечення програми здійснюється за рахунок коштів,
передбачених у Державному бюджеті на фінансування державних
науково-технічних програм, а також за рахунок коштів інноваційних фондів
і коштів заінтересованих підприємств, організацій та інших інвесторів.
Кошти, виділені на виконання програми з Державного бюджету та
інноваційних фондів, є цільовими асигнуваннями і не можуть бути
використані виконавцями та співвиконавцями програми на будь-яку іншу
мету.
Конкретний механізм фінансування кожної програми визначається замовником
програми виходячи з умов максимально ефективного використання виділених
коштів, реального складу і можливостей виконавців та змісту і термінів
виконання завдань програми.
Замовник програми щорічно погоджує обсяги фінансування програми з
Міністерством освіти і науки та Міністерством економіки та з питань
європейської інтеграції України.
З метою забезпечення для наукових установ і проектно-конструкторських
організацій необхідних умов для розроблення програм, спрямованих на
розв’язання найважливіших науково-технічних проблем, створення
принципово нових технологій, засобів виробництва, матеріалів, іншої
наукоємної і конкурентоспроможної продукції, передбачається адресне
пріоритетне фінансування та державна кредитна підтримка.
Порядок визначення обсягів цього фінансування та механізм контролю за
використанням коштів затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Слід також підкреслити, що з метою забезпечення ефективного використання
бюджетних коштів хід виконання програми поетапно перевіряється
спеціально створюваними Міністерством освіти і науки комісіями з участю
представників замовника програми, заінтересованих міністерств і
відомств, відповідних координаційних рад, провідних учених та фахівців
безпосередньо на підприємствах та в організаціях, що виконують роботи з
організації програми.
Фінансування поставок продукції для державних потреб здійснюється за
рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування,
що залучаються для цього. Обсяги коштів для закупівлі зазначеної
продукції щорічно передбачаються в Законі про Державний бюджет України
на поточний рік та визначаються Кабінетом Міністрів України відповідними
рішеннями про використання інших джерел фінансування.
Слід зазначити, що державні потреби — це потреби України в продукції,
необхідній для розв’язання соціально-економічних проблем, підтримання
обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на
належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і
міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів
державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України.
Формування обсягів державних потреб на наступний рік проводиться
відповідно до пріоритетів, визначених у проекті Державної програми
економічного і соціального розвитку держави.
Реалізація державних потреб здійснюється через державне замовлення, що
являє собою засіб державного регулювання економіки шляхом формування на
контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції, необхідної
для державних потреб, розміщення державних контрактів на її поставку
(закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб’єктів
господарської діяльності України всіх форм власності.
Суб’єктами державного замовлення є державні замовники і виконавці цього
замовлення. Державними замовниками можуть бути міністерства, інші
центральні органи державної виконавчої влади України, Уряд Автономної
Республіки Крим, Київська та Севастопольська міські державні
адміністрації, державні організації й установи, уповноважені Кабінетом
Міністрів укладати державні контракти з виконавцями державного
замовлення. Виконавці державного замовлення — це суб’єкти господарської
діяльності України всіх форм власності, які виготовляють і постачають
продукцію для державних потреб.
Основним інструментом, який визначає економічні й правові зобов’язання
сторін і регулює взаємовідносини замовника і виконавця, є державний
контракт (договір). З метою організації робіт, пов’язаних з формуванням
державного замовлення, розміщення поставок продукції для державних
потреб і контролем за їх виконанням, Кабінет Міністрів України визначає
і затверджує, по-перше, державних замовників і, по-друге, міністерства,
відомства, інші центральні органи державної виконавчої влади, які
координують роботу державних замовників щодо розміщення поставок
продукції для державних потреб, формують державне замовлення і доводять
до державних замовників збалансовані з фінансовими ресурсами обсяги
поставок продукції для укладення державних контрактів з виконавцями
державного замовлення.
Державні замовники здійснюють вибір виконавців державного замовлення,
укладають з ними державні контракти і гарантують їм оплату продукції.
Вони є відповідальними за задоволення державних потреб у відповідній
продукції. Слід підкреслити, що Кабінет Міністрів України є гарантом за
зобов’язаннями державних замовників і забезпечує їх фінансовими
ресурсами в обсягах, необхідних для повної оплати державних потреб. З
метою економічного стимулювання виконання державних замовлень виконавцям
можуть надаватись пільги щодо податку на прибуток, пільгові дотації і
субсидії, кредити на пільгових умовах, валютні кошти, митні та інші
пільги.
Потреба в продукції, необхідній для забезпечення виконання регіональних
цільових програм (поставки продукції для регіональних потреб),
визначаються Урядом Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та
Севастопольською міськими державними адміністраціями. Поставки продукції
для виконання регіональних програм забезпечуються за рахунок коштів
Республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих
бюджетів, а також позабюджетних джерел, що залучаються для цієї мети.
Список використаної літератури:
Гужва В. М., Постєвой А. Г. Інформаційні системи в міжнародному бізнесі.
458 с. Дворецька Г. В. Соціологія праці. 244 с.
Дворецька Г. В. Соціологія. 472 с.
Денісова О.О. Інформаційні системи і технології в юридичній діяльності.
316 с.
Джога Р. Т. Бухгалтерський облік у бюджетних установах. 483 с.
Дудчак В. І., Мартинюк О. В. Митна справа. 310 с.
Драб Н. Л. Техніка і мова презентації. (Нім. мова). 102 с.
Дяченко В.І. Система правоохоронних органів. 320 с.
Економіка підприємства: Структурно-логічний навч. посібник / За ред. С.
Ф. Покро-пивного. 468 с.
Економіка підприємства. За ред. С. Ф. Покропивного. Рос. мовою. 608 с.
Економіка: Навч. посіб. для загальноосвіт. навч. закл. / За ред. С. В.
Степаненка. 306 с.
Єріна А.М. Організація вибіркових обстежень. 127 с.
Єріна А. М. Статистичне моделювання та прогнозування. 170 с.
Сжова Л. Ф. Інформаційний маркетинг. 560 с.
Жлуктенко В. І. та ін. Теорія ймовірностей і математична статистика. Ч.
2. Математична статистика. 336 с.
Завіновська Г. О. Економіка праці. 300 с.
Кардаш В. Я. Маркетингова товарна політика. 240 с.
Кардаш В. Я. Товарна інноваційна політика. 266 с.
Керб Л.П. Основи охорони праці. 216 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
