Реферат на тему:
Політична діяльність Української повстанської армії
Історія формування української державності нерозривно пов’язана із
творенням українського війська. Впродовж історії України військові
структури неодноразово були причетними до витворення основ української
визвольної політики та створення українських державних інституцій. В
середині ХХ ст., в час чергової активізації збройної боротьби за
незалежність України, шляхом народного ополчення, “формуванням знизу”
утворилася українська визвольна армія – УПА, яка спрямовувала дії на
творення основ відбудови самостійної Української держави.
УПА, діючи повстанськими методами, здійснювала широкомасштабну визвольну
політику, яка не обмежувалася лише веденням збройної боротьби. До сфери
діяльності Головного командування УПА (ГК УПА) в процесі розгортання
боротьби ввійшли питання, які не притаманні компетенції військового
командування. Зокрема, внаслідок відсутності української державної
адміністрації, ГК УПА було змушене вирішувати адміністративні,
господарські, фінансові, освітні та інші питання. У цьому сенсі ГК УПА
видано такі важливі державотворчі накази: “Розпорядження у земельній
справі” від 15.08.1943 р., “Розпорядження про встановлення адміністрації
на терені України” від 1.09.1943 р.1 тощо.
Здійснюючи заходи по формуванню підвалин української держави, ГК УПА
виступило за створення керівного всеукраїнського органу, який би отримав
функції політичного керівництва українським визвольним рухом і перебрав
би на себе обов’язки по налагодженню роботи в підпільній українській
адміністрації. Це дозволило ГК УПА обмежитись лише вирішенням питань,
невід’ємно пов’язаних з формуванням української визвольної армії. Тобто
ГК УПА, виступивши в ролі фундатора процесу державотворення, прагнуло
поглибити його, надати йому всеукраїнський рівень. Завдяки таким діям ГК
УПА, в 1944 р. витворився всеукраїнський керівний центр української
визвольної боротьби – підпільний уряд воюючої України – Українська
Головна Визвольна Рада.
Під час визвольної боротьби ГК УПА цілеспрямовано здійснювала
етнонаціональну політичну діяльність. Потрібно відзначити, що цей вид
політичної діяльності УПА був одним з найголовніших. Адже тогочасний
український визвольний рух, що його репрезентувала УПА, потребував
налагодження нормальних відносин з українськими національними меншинами
та іншими народами, щоб скоординувати з ними визвольну боротьбу,
отримати підтримку, доброзичливе або нейтральне їх ставлення задля
визволення України. Незважаючи на важливе значення в діяльності
українського визвольного руху 1940-50-х рр., етнонаціональна політика
УПА і сьогодні ще ретельно не вивчена українською історичною наукою.
Тому перед сучасними науковцями стоїть завдання дослідити це питання.
Тому й написана ця стаття, у якій зроблено аналіз теоретичних основ і
спробу вивчення особливостей реалізації етнонаціональної політики УПА.
Принципи етнонаціональної політики УПА розроблялись і реалізовувалися
при взаємодії з провідною тогочасною структурою українського визвольного
руху, що створила УПА – Організацією українських націоналістів (ОУН).
Слід зазначити, що командування УПА і керівництво ОУН тісно
співпрацювали між собою. Більше того, члени Проводу ОУН були
представлені в ГК УПА, а Головний Командир УПА Р. Шухевич (1943-50) та
його наступник В. Кук (1950-54) одночасно керували ОУН на українських
землях. Тому УПА та ОУН і користувалися єдиними засадами
етнонаціональної політики. Ідейні засади етнонаціональної політики УПА
утворювалися на основі українського етнічного самосприйняття й
сформованого в українській нації досвіду міжетнічного спілкування. Ця
політика формувалася у відповідності до стратегічної мети УПА –
створення єдиної, неподільної і вільної Української держави та
забезпечення їй “відповідного місця серед інших державних народів
світу”. Концепція етнонаціональної політики УПА враховувала питання,
пов’язані як з українськими національними меншинами, так і з іншими
народами і державами. Тобто розглядала питання, що стосувалися
внутрішньоукраїнської та міжнародної проблематики. Критерієм реалізації
такої діяльності для УПА були українські національні інтереси.
Політика щодо іноетнічного населення України базувалася не на вигнанні
всіх неукраїнців – представників інших національностей з території
України, а на можливості проживання всіх національностей в Україні, коли
вони мають таке бажання. Єдиною важливою вимогою до них було показати
свою лояльність до державоутворюючого етносу і українського визвольного
руху, а згодом – до Української держави. Всі національні меншини УПА
закликала до співпраці і участі в українській визвольній боротьбі, що
мала принести користь і для них. Про це наголошувалося в працях членів
ОУН і УПА та в офіційних документах цих визвольних структур. “В нашому
політичному ладі, – як вказував член ОУН Олег Рись, – кожен нарід буде
вповні самоорганізуватися так, як це буде відповідати його потребам,
його стилеві життя, його традиціям”2. Тобто стверджувалося, що у
майбутній Українській національній державі не буде обмеження прав
окремих громадян залежно від їх національності. Це безпосередньо
стверджувалося в політичних засадах діяльності УПА. Зокрема,
вказувалося, що УПА веде боротьбу “за рівність усіх громадян України,
незалежно від їх національності, в державних та громадських правах і
обов’язках; за рівне право на працю, заробіток і відпочинок”.3 В
ставленні до народів, що знаходилися поза межами України, УПА також
намагалася формувати відносини на основі рівності, толерантності і
співпраці. Більше того, у своїх політичних засадах УПА проголошувала
боротьбу не лише за визволення України і створення Української держави,
а й за визволення інших поневолених народів і створення ними власних
національних держав. Тим самим УПА реально вела безпрецедентну боротьбу
за визволення всіх поневолених тоталітаризмом народів. У політичних
засадах УПА вказувалося на необхідність зміни існуючої політичної
системи світу, яка не може забезпечити мир і стабільність на планеті.
Натомість пропонувалося творити політичну світобудову на принципі
рівноправних незалежних національних держав, заснованих на власній
етнічній території.4 Всі спірні питання, що могли виникнути під час
реалізації цього принципу, повинні були вирішуватися лише шляхом
переговорів між зацікавленими сторонами. Безперечно, така політична
система світу дозволила б забезпечити мир і стабільність у світі та
принести процвітання як відновленій Українській державі, так і всім
іншим державам. Ця перебудова світового політичного ладу проголошувалася
відповідно з принципом: “Свобода народам, свобода людині”. Першим
етапом процесу перебудови світу на основі принципу “свобода народам,
свобода людині” мало бути створення фронту спільної боротьби поневолених
радянським і німецьким тоталітаризмами народів, на основі рівності і
взаємодопомоги. Відтак, при спільних і скоординованих зусилях, при
одночасному отриманні можливої зовнішньої допомоги, поневолені народи
мали визволити власну територію від поневолювачів і відновити власні
національні держави на основі етнографічного принципу. Тобто нова
політична побудова світу мала розпочатися після розвалу Німеччини і СРСР
на територіях Східної Європи та Азії, а згодом – в інших частинах
світу. До фронту спільної боротьби українські визвольні структури
закликали всі народи, поневолені радянським і нацистським
тоталітаризмом, не створюючи перешкод тій чи іншій нації.5 Так, на
рівних правах з українцями могли виступати і поляки, росіяни, білоруси,
чехи та інші народи. Слід зауважити, що ГК УПА робило різницю у своєму
ставленні щодо окремо взятого народу та імперіалістично налаштованих
представників його провідної верхівки. А тому, поборюючи імперіалізм,
намагалося не вести боротьби з цілим народом як спільнотою, а лише з
апологетами шовінізму. Однак, не вдалося цілковито дотриматися цього
принципу, про що свідчать дії УПА стосовно поляків, які мешкали на
західноукраїнських землях. Підводячи підсумок розробки основних засад
етнонаціональної політики ОУН і УПА, треба наголосити, що ці українські
визвольні структури під час Другої світової війни здійснювали свою
боротьбу в контексті попередніх українських і загальноєвропейських
визвольних тенденцій та в контексті загальнолюдських, гуманних і
демократичних ідей. Це також свідчить на користь прогресивності
політичної думки членів ОУН і УПА тому, що вони у тодішній складний час,
ще задовго до рішень ООН і появи Гельсінської спілки, стали турбуватися
про права людини і народів. Це стверджує український науковець Г.
Дичковська, вказуючи, що: “Ідеологія визвольного руху того часу не
містила у собі ознак вищості української нації, ненависті чи приниження
вартості будь-якої іншої нації”.6 Схвально оцінює етнонаціональну
політику ОУН та УПА і російський історик М. Семіряга, зазначаючи, що
“національна політика ОУН в мене також не викликає несприйняття”.7 У
роки Другої світової війни УПА, заради здобуття незалежної Української
держави, довелося воювати з двома тодішніми найбільшими тоталітарними
державами – нацистською Німеччиною і комуністичним СРСР. Однак,
незважаючи на несприятливі обставини і переважаючі людські і технічні
сили противників, УПА вдавалося наполегливо та з реальним результатом
здійснювати етнонаціональну політичну діяльність. Така її
результативність була досягнута завдяки структурованому та ефективно
діючому агітаційно-пропагандистському апарату УПА, який проводив
широкомасштабну популяризацію етнонаціональних ідей українського
визвольного руху. Саме цей вид практичної діяльності був для
українського визвольного руху так само важливим як і бойові дії, а на
окремих етапах його боротьби займав основне значення. Саме завдяки такій
агітаційно-пропагандистській роботі, збройно-політична боротьба
українського визвольного руху була зрозумілою і знаходила підтримку
серед українського народу, солдатів і офіцерів національних батальйонів
Вермахту, угорської і Червоної армій та народів-сусідів. В
інструктивному документі УПА про це стверджувалося: “Нехай наші думки і
ідеї будуть найсправедливішими, та коли їх серед народу не поширювати –
будуть мертвими”.8 Під час боротьби з нацистською окупацією ГК УПА
прагнуло мінімізувати кількість власних ворогів. Зокрема, за допомогою
агітації було обмежено кількість збройних сутичок з національними
легіонами Вермахту, створених переважно з числа колишніх полонених
червоноармійців. Більше того, в лави УПА перейшла значна кількість цих
вояків. Вони створили при УПА 15 національних загонів, загальною
чисельністю близько 20 тис. осіб9. Крім того, союзники Німеччини –
угорці уклали з УПА договір про нейтралітет; румуни вели такі
переговори, але угоди не було підписано через претензії румунів на
Буковину. Значна кількість представників інших європейських народів, які
були в складі німецької армії та адміністрації на території України,
вступили в УПА або відмовилися діяти проти неї, допомагали українському
руху опору. Також слід відзначити, що УПА не була втягнута в розпалювані
нацистами антисемітські виступи. Навпаки, ця структура українського
визвольного руху безпосередньо надавала допомогу євреям, а вони
перебували у складі її формувань. Відомий український історик Я.
Дашкевич так пише про це: “Євреї хоробро боролися у лавах УПА. Ми не
знаємо випадків їх негідної поведінки”10. В кінці 1943 і в 1944 рр.
керівництво ОУН і УПА вели переговори з німецькими чинниками з метою
зберегти власні сили та поповнити бойовий арсенал. Хоча збройні сутички
між загонами УПА і німецькою армією під час цих переговорів не
припинялися. Не такою успішною виявилася етнонаціональна політика
українського визвольного руху стосовно поляків, зокрема польського
визвольного руху. Впродовж Другої світової війни відбувалося нагнітання
загострення відносин між українським і польським визвольними рухами, що
призвело до взаємної збройної боротьби між ними, через що значною мірою
постраждало як українське, так і польське цивільне населення. Всі спроби
розв’язати українську-польську конфронтацію під час німецько-радянської
війни завершувалися невдачами через досить складні українсько-польські
історичні протиріччя, на які наклали свій відбиток політичні проблеми,
що виникли під впливом подій Другої світової війни. Тим не менш, в 1945
р. між УПА і АК було укладено угоду про співпрацю11. Укладена по
закінченні війни в Європі, вона принесла користь двом сторонам і, крім
того, помітно вплинула на подальшу історію українсько-польських
відносин. Було доведено, що співпраця між двома націями – єдина гарантія
їхнього мирного і процвітаючого життя. Певні досягнення отримала
етнонаціональна політика УПА під час боротьби з радянською владою після
1944 р. Адже їх визвольна боротьба підтримувалася місцевим українським
населенням, через що на радянські структури йшов подвійний вплив: як з
боку УПА, так і з боку українського населення.
Агітаційно-пропагандистська діяльність УПА допомогла багатьом
червоноармійцям (попри контрпропаганду) побачити справжню суть боротьби
УПА та сформувати позитивне ставлення до українського
національно-визвольного руху. Адже УПА здійснювала боротьбу не проти
народу чи народів як спільнот, а проти тоталітарної держави, з метою
визволити Україну. Про це свідчать документи як українського руху Опору,
так і радянські. В них знаходимо інформацію про позитивне ставлення
червоноармійців (як офіцерів так і солдатів) до УПА, факти переходу
бійців Червоної армії в лави українських повстанців, а також про сутички
червоноармійців з енкаведистами тощо.12 Перспективи та реалії боротьби
ОУН і УПА з радянською тоталітарною системою, змусили керівництво
українського визвольного руху шукати контакти з найбільш реальними
противниками СРСР, які могли виступити проти нього після розгрому
нацистської Німеччини і допомогти створити незалежну Українську державу.
Найімовірнішими противниками Радянського Союзу ОУН і УПА вважали країни
західних демократій (США і Велику Британію), які хоч і були союзниками
СРСР у війні проти країн “осі”, але й мали багато спірних питань з ним.
Тому з ними і були налагоджені відносини за допомогою закордонної
місії.13 Однак очікуваної допомоги від них не дочекалися. Після Другої
світової війни ГК УПА, поряд з очікуванням протирадянської війни
західних країн, спрямувала діяльність на активізацію антирадянської
боротьби у народів-сусідів: білорусів, поляків, румунів, словаків та
інших. З цією метою було проведено значну кількість
агітаційно-пропагандистських рейдів у ці країни. Рейди, що проводилися
під гаслами “Приходимо до вас не як вороги, а як гості і приятелі”,
одразу викликали позитивне ставлення місцевого населення.14 Свідченням
були випадки підтримки і допомоги загонам УПА місцевим населенням,
зростання його антикомуністичних настроїв, а також відмови окремих
підрозділів армій країн воювати із загонами УПА. Таким чином,
реалізація етнонаціональної політики УПА, в основу якої був закладений
принцип взаєморозуміння, взаємодопомоги і рівності між націями, зміцнила
боротьбу цієї української визвольної структури. Незважаючи, що УПА не
вдалося відновити незалежність України внаслідок несприятливих
політичних умов, проте були закладені підвалини співпраці і
взаєморозуміння з представниками інших народів.
Використана література:
1 Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953 рр. – К.,
1994. – С. 399, 686.
2 Рись О. Наша боротьба і поневолені Москвою народи. – б/м, б/р. – С.
14.
3 УПА у світлі документів з боротьби за УССД (1942-1950.): Зб. док. –
Вид-во ЗЧ ОУН, 1957. – С. 20.
4 УПА у світлі документів з боротьби за УССД (1942-1950.): Зб. док. –
Вид-во ЗЧ ОУН, 1957. – С. 17.
5 Рись О. Наша боротьба і поневолені Москвою народи. – б/м, б/р. – С. 7;
Бандера С. Перспективи української революції. – 2-е вид., репр. –
Дрогобич: Відродження, 1998. – С. 553.
6 Дичковська Г. УПА і гуманізм // УПА і національно-визвольна боротьба в
Україні у 1940-50 рр.: Мат. всеукр. наук. конф., Київ, 25-26 серпня 1992
р. – К.: Ін-т історії АН України, 1993. – С. 47.
7 Семиряга М.И. Предатель? Освободитель? Жертва? (выступление на круглом
столе по вопросу колоборационизма) // Родина. – 1991. – № 6-7. – С. 93.
8 ЦДАВО України. Ф.3833. – Спр. 85. – Арк. 55-62.
9 Мірчук П. У вирі воєнного лихоліття. – Львів, 1991. – С. 44.
10 Дашкевич Я. Діяли разом // Ратуша. – 1992. – 16 липня
11 Русначенко А. Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні й
національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940-50-х
роках. – К.: “Пульсари”, 2002. – C. 193
12 ЦДАГО України Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 929. – Арк. 10; Ф. 1. – Оп. 70.
– Спр. 997. – Арк. 91.
13 Кентій А.В. Нарис історії боротьби ОУН і УПА в Україні (1946-56). –
К.: Ін-т історії України НАН України, 1999. – С. 35, 36
14 ЦДАВО України. Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 110. – Арк. 184.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
