РЕФЕРАТ
на тему:
“Екологія людини як актуальна галузь
сучасного етапу розвитку екології”
Сучасна екологія складається з трьох блоків: загальної, або теоретичної
екології, прикладної екології і біоекології, до складу якої входить і
екологія людини. Екологія людини на сучасному етапі є не що інше, як
гігієна в широкому розумінні цього слова (Є.Г. Гончарук, 1996).
Слово “гігієна” походить від грецького, що перекладається як “той, що
приносить здоров’я”. Історія виникнення цієї назви пов’язана з
древньогрецькою легендою про Асклепія (Ескулапа) – сина бога Сонця –
Аполлона. З дитинства Асклепій був слабкою і хворобливою дитиною. Батько
Асклепія, бог Сонця Апол-лон, який сам займався лікуванням, вирішив
поселити його у Сонячній долині під наглядом кентаврів. Вони вилікували
його від усіх недуг. Зміцнившись духом і тілом, Асклепій і сам почав
лікувати людей. У цьому допомагали йому дві дочки: Панакея І Гігієя.
Панакея допомагала лікувати, а Гігієя, за віруванням древніх греків,
була богинею здоров’я і прагнула запобігати виникненню захворювань. її
ім’ям названо цю профілактичну науку – гігієну.
Гігієна – це наука, що вивчає закони впливу на організм окремих людей і
цілих колективів соціальних, природних і штучних чинників навколишнього,
а також внутрішнього середовища для виявлення закономірностей
позитивного і негативного їх впливу на організм, здійснює на цій
підставі наукове розроблення запобіжних і оздоровчих заходів,
спрямованих на ліквідацію чи зменшення до безпечних величин (гігієнічних
нормативів) впливу негативних чинників або, навпаки, на широке
використання позитивних чинників для збереження, оздоровлення і
зміцнення здоров’я як окремої людини, так і цілих колективів, усього
людського суспільства. Це визначення відомого українського вченого,
академіка багатьох академій наук України і світу, одного з фундаторів
кафедри загальної гігієни Тернопільської медичної академії ім. І.Я.
Горбачевського, ректора і завідувача кафедри гігієни Українського
національного медичного університету ім. 0.0. Богомольця професора Є.Г.
Гончарука.
Гігієна займає особливе місце в системі медичних знань. Але спочатку
треба сказати, що таке медицина взагалі. Медицина – це система наукових
знань і практичної діяльності, метою якої є зміцнення і збереження
здоров’я, продовження життя людей, профілактика і лікування хворих.
Медицина поділяється на дві галузі: лікувальну і профілактичну.
Об’єктом вивчення лікувальної медицини є хвора людина, метою – лікування
і зміцнення здоров’я, або полегшення страждань хворого, дослідження і
встановлення діагнозу, призначення і контроль за лікуванням. Медичні
працівники середньої і вищої ланок працюють індивідуально з кожною
хворою людиною.
Другим надзвичайно важливим напрямком медицини є профілактична медицина.
Це колективна медицина, або гігієна. Об’єктом вивчення гігієни є
практично здорові люди, тобто люди, які без обмежень здатні повністю
виконувати свої біологічні й соціальні функції. Гігієна займається
здоров’ям здорових людей (індивідуальним здоров’ям), здоров’ям
колективів практично здорових людей, людності країни (громадським
здоров’ям), популяції. Завдання профілактичної медицини (гігієни)
виконують лікарі й середні медичні працівники: гігієністи, санітарні
лікарі, помічники санітарних лікарів з певних розділів гігієни. Гігієну
часто називають медичною екологією, або екологією людини.
Робота лікарів-кураторів і робота гігієністів тісно пов’язані. Так,
працюючи в умовах сільської чи міської дільниці, промислового
підприємства, дитячого садка, школи чи іншого закладу, лікар-куратор
поряд із лікувально-діагностичною завжди проводить профілактичну роботу
(наприклад, здійснює щеплення проти інфекційних захворювань, розробляє
заходи щодо виникнення професійних отруєнь і захворювань тощо). Разом з
тим, лікар-профі-лактик розробляє індивідуальні та колективні
профілактичні заходи, спрямовані на збереження та зміцнення здоров’я не
тільки здорових, а й хворих людей. Наприклад, вирішуючи питання гігієни
лікувально-профілактичних закладів, надаючи невідкладну допомогу хворим
і потерпілим, працюючи лІкарями-профпато-логами в медико-санітарних
частинах промислових підприємств, лікарями-інфекціоністами,
лікарі-профілактики виконують суто лікувальну роботу.
Досить яскраво і влучно мету гігієни сформулював засновник
експериментальної гігієни в Англії Едмунд Парке: “Гігієна як наука
переслідує велику і благородну мету – зробити розвиток людського
організму найбільш досконалим, життя найбільш сильним, згасання найбільш
уповільненим, а смерть найбільш віддаленою”.
Мета гігієни полягає у збереженні й зміцненні здоров’я як окремої
людини, так і колективу, популяції, суспільства у цілому. Як
суспільство, так і людина по-різному ставиться до роботи спеціалістів
лікувальної і профілактичної медицини. За правильно встановлений діагноз
хвороби, уважне лікування, видужання кожен пацієнт вдячний
лікарю-куратору, чого не скажеш стосовно гігієніста. Це пов’язано з тим,
що впровадження профілактичних заходів часто викликає незадоволення як
окремих осіб, так і колективу в цілому, оскільки виконання санітарних
приписів часто вимагає матеріальних затрат, а ефект їх проявляється
далеко не відразу.
Гігієна пройшла довгий і тернистий шлях, поступово наближаючись до
дійсного розуміння шкідливого впливу зовнішнього середовища на людський
організм і необхідності змін його в оздоровчих цілях.
Багатовікову історію гігієни умовно можна поділити на два основні
періоди: емпірична гігієна – період використання різних профілактичних
приписів, що ґрунтувались на спостереженнях і життєвому досвіді людей,
та науково-експериментальна гігієна -період, започаткований формуванням
гігієни як галузі сучасної медичної науки в ХУП-ХІХ століттях.
У давні часи лікарі-куратори вже усвідомлювали, що лікування не
запобігає розповсюдженню масових захворювань і не є єдиним завданням
медицини, що поряд з умінням лікувати не менш важливе значення має
вміння запобігати хворобам. У релігійних вченнях давніх народів
передбачували деякі правила поведінки в Інтересах здоров’я. У IV-!
тисячоліттях до н. е. робились спроби узагальнити і систематизувати
гігієнічні поради у вигляді окремих довідників про збереження здоров’я.
У Давній Індії задовго до нашої ери було розповсюджено багато
гігієнічних правил, які потім ввійшли в ряд законів Ману (гігієна
харчування, особиста гігієна). Давня китайська медицина також визнавала
необхідність профілактики захворювань. У Китаї були поширені правила
дієтичного харчування, впроваджувались водні процедури, сонячні ванни,
лікувальна гімнастика як заходи для укріплення здоров’я і підвищення
опірності організму. В Єгипті задовго до нашої ери проводили роботи з
осушення грунту, існували правила з благоустрою вулиць, споруджувались
водогони.
Велика роль у розвитку гігієнічних знань належить лікарям античної
Греції. Основоположник наукової медицини Гіппократ (460-370 рр. до н.
е.) не тільки узагальнив знання і досвід у галузі лікувальної медицини,
але і зробив спробу оцінити значення навколишнього середовища в житті й
діяльності людини, (рис. 2.1). Різні зміни клімату і погоди, забруднення
грунту, шкідливі звички, на його думку, мають велике значення в
етіології багатьох захворювань. Гіппократ вперше систематизував і
узагальнив гігієнічні знання та виклав їх у вигляді трактатів ” Про
повітря, воду і грунт,” “Про здоровий спосіб життя” тощо. Вслід за
Гіппократом в історію медицини увійшли такі імена, як Арістотель, Гален,
Авіцена та ін. Великих успіхів у розвитку гігієнічних заходів досягли в
Римській імперії. У Давньому Римі з’явилися інженерні споруди для
забезпечення міста водою і каналізацією, отримала розвиток медична
освіта, виникли заклади загального користування (бані, солярії), мали
місце прояви лікувально-санітарної організації у вигляді амбулаторій.
Але, незважаючи на ці успіхи в галузі охорони здоров’я населення, ні в
античній Греції, ні в Римі, ні в інших розвинутих країнах не йшла мова
про гігієну як науку.
На зміну античній культурі Греції і Риму прийшла епоха феодалізму, УІ-ХУ
століття характеризувались глибоким і довготривалим застоєм в усіх
галузях життя: в побуті, політиці, науці, філософії тощо. У науці
панували різні ідеалістичні й містичні уявлення. Разом із цим, в Європі
були забуті зачатки античної культури і санітарії.
В епоху Відродження (ХУ-ХУІ ст.) відбувся новий підйом гігієни. Прояв
цікавості до санітарних заходів особливо стосується кінця XVII і початку
XVIII століття. У цей період виникає інтерес до професійної гігієни,
з’являється наукова праця італійського лікаря Раммаціні (1633-1714)
“Рассуждения о болезнях ремесленников”, де описано вплив виробничого
пилу на розвиток легеневих захворювань.
Перехід від феодального устрою до капіталістичного викликав не тільки
значний ріст наукових і технічних знань, особливо в галузі хімії і
фізики, але і появу багатьох епідемій (віспи, чуми, холери), які
заносились із різних країн. Тому виникла гостра необхідність у
проведенні протиепідемічних заходів. Розвиток капіталізму в XVIII і на
початку XIX століття пов’язанний з ростом машинного виробництва, що
призвело до одночасної різкої інтенсифікації праці, високого травматизму
і появи масових професійних захворювань. Промислові підприємства стали
значно забруднювати повітря, водойми і грунт. У гігієні, зокрема у
галузі промислової гігієни та гігієни харчування, почали накопичуватись
знання про боротьбу з інфекційними захворюваннями.
Розвиток фізики, хімії і мікробіології дав можливість проводити
дослідження зовнішнього середовища, що дозволило застосувати
лабораторно-експериментальні методи досліджень. Роботи Пастера і Коха
(Франція) в галузі мікробіології, Паркса (Англія) в галузі гігієни та
інших дали змогу підняти науковий рівень медико-біологічних досліджень.
У 1865 році з’являються твори різних авторів, присвячені питанням
гігієни. Розвиток ідей профілактики та особистої гігієни знаходить
відображення в наукових працях і практичній діяльності таких
учених-медиків України і Росії, як Н.М. Максимо-вич-Амбодік, С.Г.
Забєлін, М.Я. Мудров.
Надзвичайно велику роль у створенні науково-експериментальної гігієни
відіграли відомий німецький учений Макс Петтенкофер (рис. 2.2) та його
учні. Він створив першу кафедру гігієни у Мюнхенському університеті
(1865 р.), організував гігієнічний інститут за своїм проектом (1879 р.)
і був його керівником. Основна заслуга М. Петтенкофера – розробки і
впровадження в гігієну об’єктивних методів дослідження (хімічних,
фізичних) чинників навколишнього середовища з метою їх гігієнічної
оцінки. У нього вивчало гігієну багато відомих в майбутньому
гігієністів, зокрема і викладачі гігієни Київського університету Св.
Володимира.
Але незважаючи на прогрес, гігієна капіталістичних країн займалась
дрібними питаннями і практично не вирішувала жодної глобальної проблеми.
Гігієна фактично потрапила в полон пануючих класів і значною мірою
втратила свій суспільний характер.
Високою санітарною культурою для свого часу відзначалася Київська Русь,
В “Історії” Геродота (485-425 рр. до н. е.) є відомості про те, що в цей
час у Київській Русі були відомі парові лазні, милоподібні речовини,
використання з дезінфекційною метою сірки, техніка бальзамування. У
рукописних та інших джерелах, що дійшли до наших днів і в яких описано
побут населення Древньої Русі, відзначається увага, яку приділяли
питанням гігієни. Онучці Володимира Мономаха Євпраксії (XII ст.)
належить медичний тракт, який містить 29 розділів (у тому числі “Про
спосіб життя в різні пори року”, “Про їжу, питво, сон і спокій”, “Про
лазню” тощо). У ХІ-ХУ столітті у Києві, Суздалі, Новгороді та інших
містах були дерев’яні бруківки, в деяких монастирях
(Троїцько-Сергіївському, Києво-Печерському, Соловецькому тощо) і містах
Новгороді, Пскові діяли водогони. У “Житті Феодосія Пе-черського”
(автором якого вважається Нестор-літописець) є свідчення про те, що вже
в ХІ-ХІІ столітті при Києво-Печерському монастирі у Києві існувала одна
з перших лікарень (лікаря Феодосія). У цьому ж документі вказується на
те, що поряд з наданням медичної допомоги ченцями монастиря приділялась
велика увага санітарним питанням повсякденного побуту, харчування,
використанню питної води, видаленню відходів тощо. До наших днів у
ближніх печерах збереглася мумія одного з най-відоміших і шанованих
ченцІв-медиків Києво-Печерського монастиря преподобного Агапіта (початок
XII ст.)- Великого поширення в той час набуло миття в лазнях.
Основним об’єктом вивчення гігієни завжди була здорова людина, а
показником стану “здоров’я” – здоров’я здорової людини. “Здоров’я” є
категорією соціальною, оскільки належить насамперед цілій групі людей,
людському суспільству, а не окремій людині. Специфіка об’єкта
дослідження в гігієнічній науці й практиці, яким є здорова людина і
колектив, зумовлює потребу використання для їх вивчення й особливих
методів. Розрізняють чотири основних специфічних для гігієни методів:
епідеміологічний, санітарного обстеження, натурного гігієнічного
експерименту, санітарної експертизи.
Епідеміологічний метод є одним із провідних методів гігієни, він
дозволяє вивчити здоров’я населення під впливом різних ендогенних
(генетичних, вікових, ендокринних тощо) і екзогенних, соціальних і
природних (хімічних, фізичних, біологічних, психогенних тощо) чинників.
Суть йога полягає в аналізі певних медичних облікових і звітних
документів, проведенні медичних обстежень населення в амбулаторних і
стаціонарних умовах з наступним розрахунком окремих показників або їх
комплексу, що характеризують здоров’я населення, користуючись
спеціальними формулами, програмами для обчислювальної техніки. Вивчають
здоров’я не окремої людини, а групи людей, колективу (наприклад, дітей,
які навчаються у дошкільних закладах, школах, робітників певного
промислового підприємства чи галузі промисловості, працівників
сільськогосподарського виробництва) або населення міста, району, області
тощо.
Метод санітарного обстеження є одним з основних під час вивчення
чинників середовища (навколишнього, виробничого, житлового), які
впливають на здоров’я і санітарно-побутові умови життя людини. На
підставі власних досліджень складається акт санітарного обстеження за
установленою формою з конкретним викладенням виявлених санітарних
порушень і недоліків та пропозицій щодо негайного їх усунення. За
матеріалами санітарного обстеження медичний працівник розробляє заходи
щодо охорони здоров’я і зменшення несприятливого впливу виявлених
чинників на санітарні умови життя населення. Ці заходи у вигляді
санітарного припису надсилають керівнику об’єкта для їх реалізації або
внесення до комплексного плану розвитку підприємства, району, міста.
Метод санітарної експертизи – це дослідження і вирішення яких-небудь
питань особами, які мають медичні знання та спеціальну підготовку і
досвід роботи в певній галузі медицини
Санітарній експертизі підлягають питна вода, напої, харчові продукти,
нові види посуду, тари, обладнання й упакування з полімерних матеріалів,
дитячі іграшки, книги, одяг, підприємства промисловості, транспорту,
сільського господарства, громадського харчування, торгівлі, харчової
промисловості, житлові будинки, дитячі заклади тощо. Санітарній
експертизі підлягають також проекти планування, забудови та благоустрою
населених місць; проекти районного планування і перспективні плани
розміщення промислових підприємств; підприємства громадського
харчування, торгівлі, харчової промисловості; проекти
лікувально-профілактичних установ та інших споруд.
Питаннями гігієнічних досліджень і нормування займається ряд структур.
Насамперед це Український інформаційно-аналітичний центр, Комітет
гігієнічної регламентації потенційно небезпечних чинників навколишнього
середовища, Комітет з регламентації імунобіологічних препаратів,
Національна лабораторія з контролю за вакцинами та сироватками, мережа
науково-дослідних інститутів, а також лабораторій і кафедр гігієни вищих
навчальних медичних закладів,
Санітарні та протиепідемічні Норми і правила – основа нормативних актів
у системі державного санітарного нагляду. Саме ці документи встановлюють
кількісне значення параметрів чинників навколишнього середовища,
гігієнічні регламенти та санітарні вимоги.
Якщо гігієна – наука про збереження І покращання здоров’я, то санітарія
– це практичне використання наукових положень, розроблених гігієною.
Узагальнення досвіду санітарної діяльності, у свою чергу, збагачує
гігієнічну науку.
Запобіжний санітарний нагляд включає контроль за проектуванням і
будівництвом споруд або об’єктів, що будуються і реконструюються, з
метою запобігання відступам від затвердженого проекту будівництва,
приймання збудованих і реконструйованих об’єктів. З моменту здачі
об’єкта в експлуатацію здійснюється поточний санітарний нагляд. Поточний
санітарний нагляд полягає у повсякденному контролі за дотриманням
санітарно-гігієнічних норм і правил, а також за санітарним станом усіх
державних, кооперативних та інших підприємств і закладів, комунальних
споруд, громадських і житлових будівель тощо. Практична
санітарно-протиепідемічна служба в Україні пережила складний час
становлення. Уперше санітарна служба була організована напередодні
першої світової війни в Галичині й називалась “Державна служба
здоров’я”, її завданням було проведення протиепідемічних заходів. За
часів панування Польщі санітарна служба в кожному воєводстві мала
санітарних лікарів, а у Львові була ще і міська
санітарно-протиепідемічна організація. В її обов’язки входили евакуація
інфекційних хворих, проведення дезінсекції і дезінфекції, контроль за
харчовими об’єктами і водопостачанням. Крім того, у Львові був Інститут
гігієни, який проводив протиепідемічну роботу.
В Україні в даний час існує державна служба, яка здійснює контроль за
дотриманням санітарно-протиепідемічних правил. Очолює
санітарно-єпідеміологічну службу України Головний державний санітарний
лікар України (перший заступник міністра охорони здоров’я України).
Керують санітарно-епідеміологічними закладами Головні державні санітарні
лікарі відповідних територій (області, району, міста), міністерств,
відомств тощо. У функції санітарно-епідеміологічної служби входить
запобіжний та поточний санітарний нагляд (контроль за проведенням
загальнодержавних заходів, спрямованих на запобігання забрудненню
навколишнього середовища та ліквідацію його.
Використана література:
Загальна гігієна та основи екології. Підручник. – К., 2002.
Екологічна енциклопедія. – К., 2000.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
