Система Орігена (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

“Система Орігена”

(180-254)

План

******

Важливим пунктом догматичної системи Орігена, відносно якого він
витратив масу сили і якому присвятив більшу частину своїх суджень, є
вчення про народження Сина від Отця. Бог незмінний ні в сфері
діяльності, ні в сфері мислення. Тому, від вічності Він повинен мати в
Собі Сина. “Отець ніколи, ні в один момент Свого буття, не міг існувати,
не народжуючи Премудрість, тому що якщо ми припустимо, що Бог народив
Премудрість – Сина, яка перш не існувала, тоді Він або не міг народити
її спершу, або міг, але не бажав народити. Зрозуміло, що цього сказати
неможливо: в першому і другому випадку виявилося б, що Бог або не
піднісся з стану нездатності в стан здатності, або затримував і
відкладав народження Премудрості”. “Бог ніколи не починав бути Отцем,
тому що ніщо не перешкоджало Йому зробитися Отцем, подібно людським
батькам, які на завжди можуть стати батьками. Якщо ж Бог завжди
досконалий і завжди володів силою зробитися Отцем і до того ж вважав
Своїм благом бути Отцем такого Сина, що могло затримувати Його в само
позбавленні такого блага, тобто, якби мовити, внаслідок якого Він
робиться Отцем?”. Але Отець не тільки породив Сина і перестав
народжувати, але завжди народжує Його… “Спаситель наш є сяйвом Слави,
а про сяйво слави неможливо сказати, що воно один раз і уже більше не
народжується, але, як світло постійно супроводжується сяйвом, так
народжується і сяйво Слави Божої. Так і Спаситель вічно народжується від
Отця і тому говорить: “перше всіх пагорбів Він народжує Мене”, а не –
родив Мене” [5, с.39-47]. Як акт постійний і вічний це народження немає
ніякого початку, – “не тільки такого, яке може бути поділене на якісь
часові проміжки, але і такого, яке звичайно споглядає одна лише думка
(mens) в собі самій, і яке спостерігається, так би мовити, чистою думкою
і духом (animo).

Без жодних сумнівів, цей погляд на народження Сина від Отця, як акт,
який триває безперервно, вперше висловлений в християнській літературі,
складає найблискучіший пункт в догматичній системі Орігена і вносить
суттєві відмінності між “логос ендіатетос” і “логос профорікос” , яке
лежало в основі апологетичної теології, тому що якщо б Отець завжди і
без всього хронологічного проміжку народжує Сина, то не залишається
ніякого місця для того моменту, коли б Логос знаходився в прихованому
стані. За Орігеном таке розрізнення неможливе вже і тому, що воно
суперечило б незмінності Божій. Так само і нематеріальність і духовність
єства Божого заперечували у Орігена всяку думку про “истичение”, яка
мала велике значення в системах Іпполита і Тертуліана. “Будучи
неподільним і нероздільним, Бог стає Отцем, не виділяючи Його, як
думають деякі, тому що, якщо Він є “истичение” Отця і народжується від
Нього, як діти тварин, то той що народжує і народжений повинні бути
тілом”.

вчення Орігена про Св. Трійцю і значення його в історії догматичного
розвитку Сходу зрозумілі самі по собі.

Поняття про Бога для Орігена зливається з поняттям про Отця. Бог
неосяжний і невимовний, невидимий і безтілесний, не містить в Собі
нічого більшого і меншого і є єдинством і одиничністю. За своїм буттям
Він є Сущий, ні від кого не походить, і нікому не завдячує Своїм буттям.
Він завжди володіє тим, чим Він є, і не отримав ні від кого Своє
існування, і тому є вічним і незмінним. Він є початком всього, світлом і
благом, джерелом самого блага. Природа Божества неосяжна, і сила
людського розуму хоча б це був і найсвятіший і найчистіший розум, не в
змозі зрозуміти Його. І доречним було б поставити запитання: чи
припустимі відносно Бога якісь визначення? Не легко вирішити, – говорить
Оріген, – сутність Він чи вище сутності, розум Він чи вище розуму. Але в
іншим місцях Оріген висловлюється чіткіше. Бог вище всього розумового.
Мудрість, істина, світло і життя – від Нього і тому Він вище всього
цього.

Але цілком зрозуміло, що християнський письменник не міг залишатися на
цих повністю абстрактних визначеннях. Якщо Єдине у Плотіна не має ні
думок, ні рухів, ні енергії, то Бог Орігена є Розумом, Самосвідомістю і
Особистістю, Яка пізнає Себе. “Бог є проста розумна природа. Він є і
цілковитий розум і як розум може рухатися і діяти”. Він володіє повним і
досконалим знанням відносно Себе, яке знає і про Сина і про все.
Величезне бажання ствердити думку про Бога, як Особистість, яке володіє
мисленням і самосвідомістю, мабуть, всупереч неоплатонізму, привело
Орігена до оригінального поняття про Нього, як Істоти самообмеженої за
всемогутністю і всевіданням. Бог не є безмежним, як вчив про Нього
Плотін: на думку Орігена, навпаки, все безмежне, як таке що містить в
собі елементи невизначеності, непізнаване, а тому і Бог, якщо б Він був
безмежним за Своєю сутністю і силою, не міг би пізнавати Самого Себе,
так само і діла Його залишилися б поза сферою Його бачення, якщо б були
безмежними. “Якщо б могутність Божа була безмежною, то Він б по
необхідності не знав Самого Себе, тому що за природою безмежне –
непізнаване; отже, Він створив все, що міг знати і тримати в Своїх руках
і керувати промислом”.

“Чи може Бог осягати все, чи не може? Якщо відповісти що не може, – буде
нечестиво. Якщо ж Бог осягає все, то зрозуміло, що це все має початок і
кінець; тому що, все, що не має зовсім ніякого початку, не може бути
осягнутим” [5, с.40]. Це оригінальне розуміння Орігена про Бога, як
Істоти само обмеженої відносно всемогутності і всевідання, залишилося
його особистим надбанням, проте як його неоплатонічний погляд на
Божество, як буття, неосяжне, недоступне ніяким логічним визначенням,
було сприйняте і ще більш розвинуте в наступних поколіннях.

По-перше: воно пронизане наскрізь оригінальністю, відрізняється
цілісністю і систематизованістю, і відноситься до поглядів попередників
церковних письменників, як великий трактат до коротких уривчастих
зауважень.

По-друге: вплив неоплатонізму дав йому можливість побачити в церковному
вченні про Бога Отця і Сина Його такі важливі сторони, які зовсім
вислизали з перед очей його попередників. Але цей вплив не накладав на
нього важких тягарів, як це було з залежністю апологетів від Філона, яка
заставляла їх вносити в свої системи внутрішні протиріччя. Засвоївши
вільно найкращі неоплатонічні ідеї, Оріген охристиянізував їх і надав їм
церковний характер. Піднесене розуміння про Єдине, яке розвинув Плотін,
він спромігся зєднати з християнським вченням про Бога, як Особистість,
яка володіє повнотою самосвідомості, і та абстрактність, яку він
запозичив у Плотіна, послугувала йому лише засобом, щоб возвеличити
Божество над всім умовним і конечним. Єдине Плотіна дає буття Розуму
через закон необхідності, облишене волі, думки і самосвідомості, воно
перебуває в процесі виникнення Розуму, залишається нерухомим і Розум
народжується без згоди і без волі Його. Джерелом буття Сина є воля Отця,
від Якої Син виникає, як її бажання. Взаємостосунки між першим і другим
началом, як силою і енергією накреслені в неоплатонізмі, змусили Орігена
глибше проникнути в процес Божественного життя і зрозуміти Сина, як міць
(vigor), яка народжується від великої і безмежної сили Божества і як
внутрішнє само одкровення Отця. І неможливо не помітити, що буття Сина в
системі Орігена достатньо більш мотивоване, ніж у Плотіна. Там – це
справа фізичної необхідності, несвідомого процесу розвитку, який
визначається загальним логічним законом.

По-третє: вічне народження Сина від Отця у Орігена пояснюється не тільки
самою сутністю Отця, але і значення Сина для особистого Його життя.
Отець народжує Сина не тому тільки, що хоче і може народити Його, але
тому, що Сам має потребу в Ньому, як Своєму особистому блазі.

По-четверте: вічне і постійно тривале народження Сина – це, безсумнівно,
найблискучіший пункт в ученні Орігена. В розвитку і логічному
обґрунтуванні цієї тези Оріген високо підіймається над рівнем своєї
епохи і випереджує ідею, яка лежить в основі нікейського віровчення.
Однієї цієї тези було достатньо, щоб звільнитися від багатьох
недоліків попередньої епохи:

Слово внутрішнє і Слово проявлене і “ичтичение” були також несумісними з
вченням про вічне народження. Навпаки, Оріген всюди прагнув розуміти
Сина і Св.Духа, як вічне і трансцендентне самоодкровення Отця, яке
випливає з особистої Його сутності, але на жаль ця трансцендентність
послаблюється визнанням вічності світу, і якщо апологети посували межі
народження Сина до межі часового світу, то Оріген переніс самий світ в
сферу вічного.

По-п’яте: вчення про “єдиносущність” Оріген заперечував, але створене
ним глибоке і повне розуміння і переконання про Сина, як міць (енергію),
яка актуально виражає всю велику і безмежну, всемогутню силу Отця, якою
Він живе і все тримає, – як всю повноту Божества, яка проявилася
реально, implicite вміщувала в собі думку про єдиносущність, і зробилася
початковим пунктом у пізніших богословів для захисту цього вчення.
Визнання вічного буття світу поряд з Божественним затьмарило у Орігена
його основну ідею про Сина, як всієї повноти Божества, виявленої
реально, і у нього, як і у апологетів, Логос є перехідною ланкою від
Бога до світу. Вже неоплатонічна філософія повинна була зробити на нього
в цьому відношенні сильний вплив. Загальне правило тут говорило: “все
народжене не може бути кращим від того, хто народжує, але, будучи
меншим, воно є лише образом того, хто народжує і отримує від нього
визначення і вигляд”. Єдине народжує Розум, залишаючись незмінним: але
не сповіщає і не може сповістити останньому ні Своєї сутності, ні
якостей; перебуваючи завжди єдиним і простим, Воно створює в Розумі
подвійність і множинність. Ми вже бачили, що Оріген розуміє Сина Божого
схоже до неоплатонічного Розуму, як якусь множинність, як Премудрість,
яка споконвіку містила в Собі весь план світобудови, окреслений в цілому
і в нюансах. Але неоплатонізм не міг сам по собі підштовхнути до того
крайнього субординалізму, який спостерігається у Орігена. Сферу
Божественного він різко відмежував від світу умовного і конечного.
Джерело субординалізму Орігена необхідно шукати скоріш в іншому впливі,
у впливі Філона, який випадково влився в його систему і порушив її
цілісність. Філон перший визначив Логоса, як посередню природу між
народженим і ненародженим буттям, яка взаємодіє з тим і іншим. Ця ідея,
яка лежала в основі всього його апологетичного богослів’я отримала
пануюче положення і розвинута в тій послідовності і обґрунтуванні, на
яку був здатний цей знаменитий мислитель. “Логос є дещо середнє (medium)
або посередник між всім творінням і Богом і стоїть посередині між
ненародженою і народженою природою”. Ненародженість природи – Отця і
першопочатковість всіх Його властивостей Оріген зробив основним пунктом
своїх міркувань про Сина Божого, і тому субординалізм отримав у нього не
той випадковий і зовнішній характер, який ми спостерігаємо у апологетів.
Він утвердив його стосовно походження Сина і Духа від Отця і причину
його вказав в самій основі їх буття. Тому, ще в IV столітті цей
субординалізм являв собою таку силу, на боротьбу з якою повинні були
витратити багато сил і часу захисники пікейського віровчення. І в цій
сфері, сфері підкорення Сина і Духа Отцю, Оріген залишився оригінальним.

Вчення Орігена поширилися на Схід так само швидко, як Тертуліанівські
формули на Захід. Але і того, що слід було очікувати, тут воно не
принесло тих завершених результатів, які викликали торжество вчення
Тертуліана для Західної Церкви. Лише в одному відношенні Оріген нагадує
в своєму історичному положенні Тертуліана: схоже як і Тертуліан, Оріген
був останнім оригінальним східним богословом за перші три віки, але його
вчення не тільки не завершило догматичного розвитку, а навпаки дало
потужний поштовх для подальшого руху. Богослов, який поставив перед
собою серед безлічі різних завдань, і боротьбу з модалізмом, він найменш
посприяв своєму завданню. Людей з поривчастим релігійним почуттям
модалізм саме і захоплював своїм вченням про однаковість і рівність Сина
з Отцем. Крім того, в богословській системі Орігена слабкими були саме
ці елементи, які могли стримати розповсюдження цього руху. Думки Орігена
схилилися саме в іншу сторону і в найяскравішому світлі становили не
єдність, а відмінність Сина від Отця, і не було випадковим явище, що в
60-их роках ІІІ століття незадовго до смерті Орігена в сусідніх від
Олександрії церкви майже відкрито стали на бік Савелія.

Основний напрям богословської думки, даний Орігеном, продовжував
залишатися незмінним і у послідовників Орігена в олександрійському
училищі – Феогності і Прерії, і та церковна коректура системи Орігена,
яка була розпочата Петром, єпископом Олександрійським і Мефодієм
Олімпійським, повинна була лише сприяти кінцевому торжеству теології
Орігена в Східній церкві. Ніщо, таким чином, не провіщувало тих гострих
суперечок, якими охарактеризувався початок IV століття. Але вчення Арія,
яке виникло на самому початку цього століття, змінило поле
християнського розуміння, відкинуло самі принципи, якими звикла
керуватися богословська думка і після трьохвікової історії християнства
знову підняла радикальне для богословів і віри питання: Хто Син Божий, –
творіння чи Бог?

При всьому цьому, основним пунктом християнської релігії, – непохитна
віра в те, що Логос Божий, адекватне одкровення Божества (Оріген і
Афанасій) або Син Божий, друга іпостась Св. Трійці (у каппадокійців) в
визначений момент історії людства зійшов на землю, зробився людиною,
відкривши людям таємниці царства Божого, заснував Свою церкву на землі,
постраждав за гріхи роду людського, переміг смерть і воскрес з мертвих,
відкривши людям шлях до богоуподібнення і обожнення не лише душ, але і
тіла, – цей пункт, який лежав в якості внутрішнього мотиву в основі всіх
тринітарних рухів, становив виняткову особливість християнського
віровчення, зовсім недоступну для розуміння навіть найосвіченіших і
найкращих людей еллінізму. І при всій схожості між моральним вчення
неоплатонізму і християнства, цей пункт вносив докорінні розбіжності в
саму суть морального світосприйняття, замінюючи песимізм, який невільно
спостерігається в неоплатонізмі, піднесеним і духовним оптимізмом.
Самовдоволене, абстрактне “Єдине” Плотіна не мало ні в чому і ні в кому
потреби, і якщо йому можливо приписати любов, то об’єктом цієї любові є
тільки воно саме. Християнський Бог – є Богом любові, Який бажає все
з’єднати в Собі в єдності любові, і вищим доказом цієї любові є Його
одкровення в світі в Особі Христа і в звершеному ним спасінні. “Бог є
Любов, – виголошує св. Іоан, – любов Божа відкрилася нам в тому, що Бог
послав у світ Єдинородного Сина Свого, щоб ми отримали життя через
Нього; в тому любов, що не ми полюбили Бога, а Він полюбив нас і послав
Сина Свого для умилостивлення за гріхи наші (1 Іоан. IV.9).