КОНТРАЛЬНА РОБОТА
з предмету: “Географія”ПЛАН
Будова землі нашої планети
Види екзогенних процесів і їх характеристика та роль у формуванні
рельєфу
Визначення та складання картосхеми довжини лінії стоку
1. Будова землі нашої планети
Про будову, склад і властивості “твердої” Землі маються переважно
можливі відомості, оскільки для безпосереднього спостереження доступна
лише верхня частина земної кори. Усі дані про більш глибокі надра
планети отримані за рахунок різноманітних непрямих (головним чином
геофізичних) методів дослідження. Найбільш достовірні з них – сейсмічні
методи, засновані на вивченні шляхів і швидкості поширення у Землі
пружних коливань (сейсмічних хвиль).
З їхньою допомогою вдалося встановити поділ “твердої” Землі на окремі
сфери і скласти уявлення про внутрішню будівлю Землі.
Основні дані про геосфери “твердої” Землі
Геосфери Підрозділи геосфер Буквене позначення Глибина нижньої межі*, км
Об`єм, 1018 м3 Маса, 1021 кг
Земна кора Осадовий шар A до 20 1,0 2,5
“гранітний” шар
до 40 3,6 10
“базальтовий” шар
до 70 5,6 16
Мантія Верхня мантія Субстрат B 50-100 180,1 610
шар Гутенберга (астеносфера)
Близько 400
шар Голіцина C Близько 900 205,7 856
Нижня мантія D 2900 510,8 2547
Ядро Зовнішнє ядро E Близько 4800 166,6 1828
F Близько 5100
Суб`ядро G 6371 8,6 106
* Різниця між середнім радіусом Землі і середнім радіусом межі (крім
кори).
Будова “твердої” Землі. Верхня сфера “твердої” Землі – земна кора (А) –
найбільш неоднорідна і складно побудована. З кількох типів земної кори
переважне поширення мають материкова й океанічна; у будові першої
розрізняють три шари: верхній – осадовий (від 0 до 20 км), середній,
називаний умовно “гранітним” (від 10 до 40 км), і нижній, т.зв.
“базальтовий” (від 10 до 70 км), що відокремлюється від “гранітного”
поверхнею Конрада.
Під океанами осадовий шар на великих площах має товщину лише кілька
сотень метрів. “Гранітний” шар, як правило, відсутній: замість нього
спостерігається т.зв. “другий” шар неясної природи, товщиною близько
1-2,5 км. Потужність “базальтового” шару під океанами – близько 5 км.
Крім основних типів кори, зустрічається кілька типів “проміжної” будови,
у тому числі кора субконтинентальна (під деякими архіпелагами) і
субокеанічна (у глибоководних западинах окраїнних і
внутрішньоконтинентальних морів). Субконтинентальна кора
характеризується нечітким поділом “гранітного” і “базальтового” шарів,
що поєднуються за назвою гранітно-базальтового. Кора субокеанічна
близька до океанічної, відрізняється від неї більшою потужністю в цілому
й осадовому шарі зокрема.
Мантія складається з трьох шарів (В, С і D) і простягається від поверхні
Мохоровичича до глибини 2900 км, де вона межує з ядром Землі. Шари В і С
утворюють верхню мантію (товщиною 850-900 км), шар D – нижню мантію
(близько 2000 км). Верхню частину шару В, що залягає безпосередньо під
корою, називається субстратом; кора разом із субстратом складає
літосферу. Нижню частину верхньої мантії називають ім’ям сейсмолога,
який відкрив її властивості, Б.Гутенберга. Швидкість поширення
сейсмічних хвиль у межах шару Гутенберга дещо менша, ніж у шарах, що
лежать вище – і нижче. Це зв’язують з підвищеною плинністю його
речовини. Звідси – друга назва шару Гутенберга – астеносфера (слабка
сфера). Цей шар є сейсмічним хвилеводом, оскільки сейсмічний “промінь”
(шлях хвилі) довгий час йде уздовж нього. Шар, що лежить нижче С (шар
Голіцина) виділено як зону швидкого наростання з глибиною швидкостей
сейсмічних хвиль (подовжніх від 8 до 11,3 км/сек, поперечних від 4,9 до
6,3 км/сек).
Земне ядро має середній радіус близько 3,5 тис. км і поділяється на
зовнішнє ядро (шар Е) і суб`ядро (шар G) з радіусом близько 1,3 тис. км.
Їх розділяє перехідна зона (шар F) товщиною близько 300 км, що відносять
звичайно до зовнішнього ядра. На межі ядра спостерігається
стрибкоподібне падіння швидкості подовжніх хвил ь (від 13,6 до 8,1
км/сек). Усередині ядра вона зростає, збільшуючись стрибком до 11,2
км/сек поблизу межі суб`ядра. У суб`ядрі сейсмічні хвилі поширюються
майже з незмінною швидкістю.
2. Види екзогенних процесів і їх характеристика
та роль у формуванні рельєфу
Процеси, що впливають на формування твердої оболонки Землі по своєму
положенню щодо її поверхні підрозділяються на ендогенні й екзогенні. Для
рельєфоутворення найбільше значення мають механічні рухи літосфери,
магматизм і метаморфізм.
Один з найважливіших результатів – формування первинних нерівностей
твердої поверхні Землі – тектонічно обумовлених підняттів і западин.
Екзогенні процеси поділяються на 3 групи: вивітрювання, денудація (знос)
і акумуляція (нагромадження). Денудація й акумуляція по ефекті впливу на
рельєф є що нівелюють.
Вплив сили ваги і сили обертання впливають на ряд екзогенних факторів.
Клімат Землі визначає генетичні типи екзогенних процесів і, почасти,
інтенсивність їхнього впливу на земну поверхню. Латеральні зміни клімату
визначаються положенням Землі щодо Сонця й утворять планетарну
кліматичну зональність.
Зміни клімату з висотою утворюють орокліматичну зональність, що
обумовлена ростом тектонічних підняттів і зміною температури атмосфери з
висотою. Велике рельєфоутворююче значення мають зміни клімату в часі.
Екзогенні фактори . Під екзогенними факторами розуміються процеси
рельєфоутворення , обумовлені вивітрюванням, денудацією й акумуляцією.
Вони генетично і причинно зв’язані з ендогенними факторами ,
приповерхнім гравітаційним полем Землі, її кліматом, а також впливом
Сонця і Місяці. Форми рельєфу, в утворенні яких головна роль належить
екзогенним процесам, називаються морфоскульптурами. Вивітрювання –
сполучення процесів руйнування гірських порід, що складають земну
поверхню під впливом зовнішніх оболонок і Сонця. Вони підготовляють
матеріал для подальші денудації й акумуляція .
Джерела енергії для процесів вивітрювання – енергія Сонця і
фізико-хімічний вплив атмосфери і гідросфери. Клімат визначає виборчий
розвиток основних генетичних типів вивітрювання і впливає на швидкість
їхнього плину. Денудація по загальному характері впливу – процес
зниження земної поверхні. Підрозділяється на загальну, чи площинну, і
лінійну, що розвивається вибірково. Акумуляція – процес підвищення
земної поверхні. Може бути регіональної і локальний.
Генетичні типи денудації й акумуляції залежать від фізико-географічної
обстановки; виникнення процесів, їх швидкість і тривалість цілком
відповідають джерелам енергії. Денудація й акумуляція протікають тільки
при наявності нерівностей земної поверхні і припиняються при їхньому
знищенні. У геоморфологічному аспекті ендогенні фактори породжують
нерівності земної поверхні, екзогенні фактори – нівелюють їх.
Від співвідношення ендогенних і екзогенних факторів залежить ступінь
вирівнювання. На поверхні суші, у епіконтинентальних морях, озерах,
ріках виділяються дві основні обстановки розвитку екзогенних процесів:
субаеральна (наземна) і субаквальна (підводна). У межах суші
розрізняються платформна й орогенна обстановки, що характеризуються
різним розвитком екзогенних процесів і корелятивних їм відкладень.
У платформних областях на великих площах з одноманітними орографічними і
кліматичними умовами кожний з генетичних типів екзогенних процесів
одержав самостійний і найбільш повний розвиток. Для орогенних областей
зі складним контрастним рельєфом в умовах орокліматичної зональності
характерний парагенез генетичних типів і їх мінливість у просторі.
Особливості будівлі структури визначають розмаїтість рельєфу при
динамічних факторах, що незмінюються . Стійкість порід і потужність
товщ. Стійкі осадові породи, відпрепаровані процесами селективної
денудації, утворять поверхні, що бронюють. Вони створюють форми, тотожні
тектонічним чи деформаціям їх окремим елементам. Гірські спорудження із
широким виходом на поверхню порід із приблизно рівною і значною
стійкістю утворять круті монотонні схили .
При чергуванні шарів порід різної стійкості значної і рівноцінної
потужності препаруються поверхні, що бронюють. При перевазі товщ
хитливих порід формується аструктурний нейтральний рельєф округлих
пагорбів, гряд і межгрядових долин. Кут падіння. В областях поширення
осадових порід визначає утворення денудационних форм, що виникають при
виборчому препарированни по-різному нахилених шарів, що бронюють: плато
– кут нахилу шару, що бронює – 0 – 2про;
куести – кут нахилу – до 10 – 12про; гряди (моноклинальние гребені) –
кут нахилу більш 12про; увігнуті плато і зводи утворяться, якщо в ядрі
складки виходять стійкі породи. Кутова незгода в умовах здіймання і
селективної денудації часто представляє границю між типами рельєфу
різного морфологічних. Морфологія мертвих складок. Морфологія замка і
його співвідношення з крилами.
Основними формами рельєфу, які утворюються в процесі денудації мертвих
складок, є їхні броньовані елементи: зводи – чи височини їхньої частини
– слабко увігнуті чи опуклі плато, і крила – системи броньованих гряд,
розділених межгрядовими зниженнями. Нахил осьової поверхні. У залежності
від її нахилу складчасті деформації можуть утворювати в рельєфі
симетричні й асиметричні форми. Морфологія мертвих розривів.
Використана література:
Геоморфологія. Посібник / За ред. Костенко Н.П. – М., 1999.
Основи геології та геоморфології. – М., 1994.
Словник-довідник з геоморфології. – М., 2000.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
