Реферат на тему:
Литовські князі
Майже 80 років титул володаря українських земель належав
монголо-татарам. Але навіть протягом відносно короткого періоду їхнього
панування хронічні чвари у Золотій Орді унеможливлювали для монголів
безпосереднє управління тутешніми землями. Отже, Україна, наче дозрілий
плід, чекала наступного завойовника.
Серед перших, хто скористався цією можливістю, були литовці. У середині
XIII ст. князь Міндаугас (Міндовг) об’єднав войовничі відсталі
язичницькі племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонського ордену
німецьких хрестоносців-колонізаторів, що виник на прибалтійських землях.
Із цієї боротьби литовці вийшли сильнішими й тісніше об’єднаними, ніж
будь-коли. У перші десятиліття XIV ст. під проводом великого князя
Гедимінаса (Гедиміна) вони рушили на Білорусію. А у 1340-х роках, під
час правління його сина Альгердаса (Ольгерда), який рішуче проголосив,
що «вся Русь просто повинна належати литовцям», вони вступили на
українські землі.
До 1350-х років Альгердас поширив свою владу на дрібні князівства,
розташовані на лівому березі Дніпра, а у 1362 р. його військо зайняло
Київ. У 1363 р. литовці рушили на Поділля, завдавши нищівної поразки
Золотій Орді. В той час, підпорядкувавши велику частину Білорусії та
України (приблизно половину земель Київської Русі), Велике князівство
Литовське стало найбільшим в Європі. Його утворення було видатним
організаційним звершенням, особливо з погляду на те, що здійснене воно
було менш ніж за 150 років. Не слід уявляти собі захоплення литовцями
українських земель як тотальне нашестя лютих орд чужинців. По суті, до
опису цього цілеспрямованого процесу краще пасують такі слова, як
проникнення, включення, приєднання. Під час просування Альгердаса вглиб
України населення часто вітало його війська, що переважно складалися з
українських підданих або союзників. Якщо й спалахували бої, то, як
правило, із Золотою Ордою.
МЕНДОВГ. Оточені з усіх боків ворогами, литовські племена почали об’єд
нуватися. Ім’я першого князя, що розпочав об’єднання, невідоме, літопис
називає його просто «великим королем». На початку XIII ст., в 1219
році, вперше згадує літопис імена князів, синів «великого короля»:
Мендовга та Довспрунка. Княжичі почали вперту боротьбу з іншими
князями: братами, братаничами; одні загинули, інших повиганяли з їх
землі. В 1230-1240 роках Мендовг виступає вже як головний репрезентант
інших князів, як могутній король литвинів. У 1260-их роках під владою
Мендовга об’єдналася Німанська Русь: Гродно, Вслонім, Волковийськ,
Новгородок, деякі сусідні землі понад Ясольдою, Березиною. Князі, що
залишилися в живих, виступають як служебники, хто — Мендовга, хто —
волинського князя. Зростала сила Мендовга. Навіть Данило, що уклав був
коаліцію проти Мендовга з Мазовією, Прусією, ятвягами, жмуддю, не
спромігся подолати Мендовга; у 1251-1252 рр. Мендовг, несподівано для
Данила, уклав союз з Прусією, вихристився і коронувався як король
Литви, Мендовг укладає мировий договір з Данилом, відступаючи йому
частину Чорної Руси з Новгородком (р. 1254), і Данило одружується з його
небогою. Син Мендовга, Войшелк, віддає Данилові Вслонім та Волковийськ.
Син Данила, Роман, як була мова вище, одружився з дочкою
волковий-ського князя. Противники поділили ятвязькі землі: в 1254 році
Земовит Мазовецький з цього приводу уклав угоду з Данилом. Але мир не
був міцний: року 1258 Мендовг розірвав з Данилом і забрав Чорну Русь.
Мендовг розпочинає захоплювати сусідні землі. В 1250-их роках він
зорганізував спільний похід на Смоленськ, заохочуючи до нього дрібних
литовських князів; в 1258-1260-их роках його братанич Товтивіл князював
у Полоцьку. Перед смертю в 1263 році Мендовг хотів був зорганізувати
похід на Чернігівщину. Зі смертю Мендовга в 1263 році почалася в Литві
колотнеча. На короткий час, з волі Мендовгового сина Войшелка, велике
князівство Литовське перейшло до сина Данила, Діварна (р. 1267), але
незабаром обидва, Войшелк і Шварно, померли і влада перейшла до князя
Тройдена (1270-1280). Про його правління мало відомо, але видно, що
українські та білоруські землі поволі опинялися під владою Литви. У
Полоцьку, по смерті Товтивіла, сидів литовський князь Ерденя, який мав
вищу владу над Полоцьком та Вітебськом, хоч там залишалися дрібні
місцеві князі. Поволі вся Дреговицько-Кривицька, а з нею й частина
Деревської землі перейшла під владу Литви.
ҐЕДИМІН (1316—1341). Ґедимін знов об’єднує велике князівство Литовське і
захоплює Берестейсько-Дрогочинську землю. Влада Іедиміна ширилася також
на північну частину Київщини. У своїй політиці об’єднання білоруських
та українських земель з литовськими ґедимін увесь час підкреслював, що
він е спадкоевщем руських князів, і називав себе «королем Литовським та
Руським». Своїх дітей — 7 синів та 5 дочок — ґедимін частково схристив,
а решту залишив поганами. Християнами були: Ольгерд, Явнутіван
Заславський, Коріят-Михаїл — Новгородсько-Литовський, Любарт-Дмитро —
Волинський. Дочки, були всі християнки, бо були одружені: Марія — з
княчем Тверським, Єлисавета — з Мазовецьким, Альдона-Анна з Казіміром,
королем Польським, Офка — з Юріем Волславом Галицько-Волинським та
Августа-Анастасія — з великим князем Московським. Ольгерд був одружений
з Вітебською княжною, Любарт — з Волинською. Ґедимін заснував нову
столицю великого князівства Литовського — Вільну над р. Вілією. Тут
були поганські божниці та християнські храми — католицький і
православний. Року 1325 династія Романовичів вимерла. Обрання на
князівський престол Юрія П Волеслава, сина їюрога Литви, Тройдена
Мазовецького, не внесло ворожнечі у взаємовідносини держав, і ґедимій
видав за Юрія-Болеслава свою дочку, Офку. Литва трималася нейтрально
під час боротьби княча з боярами. Але, можливо, що до вбивства
Юрія-Болеслава волинські бояри гже мали стосунки з Литвою, і негайно
після смерти Юрія-Болестава, в 1340 році, обрано князем Волині та
Галичини ґедимінового сина Тюбарта-Дмитра. одруженого з дочкою Юрія
Болеслава. Це формально давало йому право виступати як месникові за
смерть тестя та обстоювати свої права на спадщину. Обидва князівства в
оссзах своїх бояр радо прийняли його кандидатуру.
ОЛЬҐЕРД (1341—1377). Після смерти ґедиміна в 1341 році Великим князем
Литовсько-Руської держави став його син ОльГерд, який виявив себе дуже
та лановитим організатором. Д. Дорошенко називав його геніяльним.
Головну увагу Ольгерд звернув на експансію вбік руських земель на
південь та швдейний схід. У 1350-их роках Литовське князівство не
спромоглося опанувати Новгорода та Пскова, хоч політичне становище там
було дуже загрозливе; ці міста були між двома вогнями: шведи і
ливонські лицарі — з одного боку й Московське князівство — з другого.
Ця боротьба вимагала більше сил, ніж мала Литовська держава й
утвердитися там Литовському князівству не вдалося. У 1350-их роках,
внаслідок розбиття між окремими слабими князівствами, піддалася
Литовському князівству більша частина Чернігівщини. Брянськ, Чернігів,
Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Стародуб, Новосіль та інші дістають
окремих князів, родичів Оль-ґердових братів Дмитра, Корибута-Дмитра і
братанича Нарімундо-вича. На східніх землях залишилися старі українські
князі під його зверхністю. На території Чернігово-Сіверщини Литовське
князівство вступило на шлях конкуренції з Московським князівством і
спочатку перемагало його.
У 1360-их роках Ольгерд опанував Київщину і посадив у Києві свого сина,
Володимира. Тоді ж перейшла під литовську зверхність Переяславщина.
Історія Києва в ХШ ст. мало висвітлена, але безепірною с залежність його
від татар. Підлягав їм і князь Федір, якого згадується в XIV ст.
Після перемоги над татарами, Ольгерд призначив на Поділля своїх
племінників, синів Коріята: Юрія, Олександра та Константи-на. В
літописі збереглася дуже цінна вказівка, що ці князі «увійшли в приязнь
з отаманами, почали боронити Подільську землю, а баскакам дань давати
перестали». Ця вказівка пояснює успіхи литовської експансії в
українських землях: не як окупанти приходили вони, що ламають старі
звичаї і поводяться як завойовники, а як люди, що шукали спільної мови
з населенням. Коріятовичі порозумілися з місцевими громадами, обороняли
населення від татар, будували фортеці — Бакоту, Смотрич, Кам’янець, який
став столицею Поділля.
ЯҐАЙЛО-ЯКІВ-ВЛАДИСЛАВ (1377—1434). Після смерти Ольґерда в 1377 році
між його синами почалася колотнеча заправа на великокнязівський престол.
У момент смерти під владою Ольґерда були властиво Литва, всі білоруські
й значна частина українських земель: Берестейщина — Кейстута, Волинь —
Любарта Дмитра, Турово-Пинщина — Нарімунда-Гліба, Київщина зі
Переяславщиною — Володимира, Чернігівщина — Корибута-Диитра та Поділля—
Коріятовичів. Під час розподілу земель Ягайло дістав Віденську і
Вітебську області, Мєнськ, Мстислав і Новгородок. Головною причиною
колотнечі, було те, що Ольґерд, оминаючи старших синів, призначив своїм
спадкоємцем Яґайла, сина від другої жінки. За Ольґерда сила й рівновага
спиралися на союзі і щирій солідарності трьох князів-братів: Ольґерда,
Любарта та Кейстута, що мав багато призсильників серед представників
старої Литви. В боротьбі переміг Яґайло, і Кейстута задушено 1382 року
у в’язниці. Син його, Вітовт, утік з в’язниці до німців. Одночасно із
боротьбою з Кейстутом Яґайло боровся з іншими братами: року 1377,
ображений тестаментом на користь Яґайла, Аздрій Полоцький, найстарший
серед Ольґердовичів, перейшов до Пскова, а далі — до Москви; 1379 року
він брав участь в уосковському поході на Сіверщину, а пізніше уклав
союз з Тевтонським орденом проти Яґайла. Року 1386 проти Андрія
виступило велике литовське військо; його взято в полон і до 1394 року
продержано у в’язниці. Під час походу московського війська на Сіверщину
Брянський князь Дмитро перейшов на сторону Москви.
Кревська угода зліквідувала Велике Литовсько-Руське Князівство і
зробила його частиною Польщі. М. Грушевський питає: чи розумів Яґайло
та його брати глибину того акту, що його підписали? Ядвіґа зрозуміла
Кревську угоду: вона вимагала від Лиїви грошей, роздавала землі, а
Ягайло призначив намісників-поляків до Вільни. Таке становище не могло
тривати довго, воно повинно було викликати протест. Речником протесту
Великого Литовсько-Руського Князівства проти свавільного,
антидержавного акту Ягайла виступив Вітовт, син Кейстута, задушеного з
наказу Ягайла у в’язниці 1382 року.
ВІТОВТ (1382—1430). Політична діяльність Вітовта розпочалася після втечі
з в’язниці у 1382 році. Він був талановитий політик, і вся діяльність
його була спрямована, на скасування Кревської угоди. Після втечі з
в’язниці Вітовт підбурив Тевтонський Орден на похід проти Ягайла, але,
на прохання Ягайла, замирився з ним. Ягайло обіцяв йому повернути землі
Кейстута, але не виконав своєї обіцянки. До особистої образи приєдналося
обурення, викликане призначенням поляка-намісника. Вітовт знову
звернувся до тевтонів — і знов Яґайло замирився з ним у 1392 році.
Вітовт став господарем Великого Князівства спочатку, як заступник
Ягайла, а далі за ним визнав польський уряд титул Великого князя.
Авторитет Вітовта зростав. Вітовт, продовжуючи політику Данила та його
наступників, закликав німецьких колоністів і надавав їм Маґдебурзьке
право. Міста Великого Князівства Литовського розцвітали.
Творячи могутню державу з централізованою владою, Вітовт не зміг довести
справи до кінця. Він увесь час виявляв вагання супроти Ордену, Ягайла,
навіть у справі коронування й відокремлення князівства від Польщі.
СВИДРИГАЙЛО БОЛЕСЛАВ-ОЛЕКСАНДЕР (1430—1440). Свидригайло був
наймолодшим братом Ягайла. Він був охрище-ний разом з Яґайлом у Кракові
і після того жив у Вітебську з своєю матір’ю, що правила тим містом.
Після її смерти в 1392 р., коли Ягайло надіслав до Вітебська
поляка-намісника, Свидригайло забив його і зчинив повстання, вважаючи,
що Вітебськ належить йому. Вітовт приборкав повстання і в кайданах
вислав Свидригайла до Кракова. Після того його Ім’я зустрічається
багато разів: то він їде до Угорщини, де організує боротьбу проти
Яґайла та Вітовта, то мириться з ними, дістає Галичину та частину
Сіверщини, а пізніше тікає до Москви; то опиняється при дворі Вітовта і
організує повстання проти нього за допомогою німців. Вітовт
повідрубував голови його спільникам, а самого Свидригайла забрав до
в’язниці, де він пробув 9 років, аж поки 1418 року його викрав князь
Острозький. З 1420 року Свидригайло знову дістав Сіверщину і сидів тихо
до смерти Вітовта.
У всіх Свидригайлових авантюрах червоною ниткою проходить те, що він
завжди спирався на православних білорусів та українців, хоч до кінця
залишався католиком. Підтримували його й литовці, які були проти
інкорпорації й прагнули зберегти свою державу. Свидригайло не виявляв
ні адміністративних здібностей, ні послідовности.
СІҐІЗМУНД (1431—1440) ТА СВИДРИГАЙЛО. На боці Cігізмунда стали старі
литовські землі: Вільна, Троки, Ковно, Жмудь, Городно; силою забрав він
і Берестя. На боці Свидригайла залишилися: Полоцька, Вітебська,
Смоленська землі, Сіверщина, Київщина, Волинь, східне Поділля. З
руських князів до Сігізмунда перейшли: Семен Гольшанський, Олелько та
Іван Володимировичі і Федір Коріятович. «Литва посадиша в. князя
Сігізмунда Кейстутовича на великое княженьє Рускос» — характеризував
цей розлам сучасник, русько-литовський літописець. Але, крім
національної різниці, існувала соціяльна. Пізніша русько-литовська
хроніка Виховця так характеризувала Сігізмунда: він переслідував
князів, шляхетство, грабубував їх, хотів увесь рід шляхетський вигубити
і «піднести рожай (рід) хлопський, псю кров». З другого боку,
безперечні тісні зв’язки Свидригайла з князями, магнатами. За нього не
окреслена раніше рада великого князя набуває значення правного
інституту. Тому він мав прихильників серед аристократії Литви та
Польщі. Так боротьба Свидригайла була боротьбою руської аристократії —
князів, панів. Ягайло потвердив вибори Сігізмунда великим князем, і в
грамогі з 15 жовтня 1432 року Сігізмунд зазначив, що Ягайло залишається
«зверхником» над великим князівством. Він відступав Польщі Поділля; все
князівство, по смерті Сіцізмунда, мало перейти до Корони, а великого
князя мали обирати поляки та литвини. Таким чином, про інкорпорацію
знову не було мови, але підкреслювалося виборність великого князя; на
скасування виборности не наважилися польські пани. Можливо, з метою
ослабити вплив Свидригайла, дало привілеї для православної шляхти: вона
може уживати польських гербів і клейнодів, натомість поширено права, які
дано Городельськими привілеями католикам.
Литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв
Білорусії та України, що за якісь одне чи два покоління за виглядом,
мовою та поведінкою вже нагадували своїх попередників — Рюрикойичів.
Вони розглядали свої завоювання, власне, як місію «збирання земель Русі»
й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва
— міцніючий суперник литовців у змаганнях за київську спадщину. Саме
тому Грушевський доводив, що Велике князівство Литовське зберегло
традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія. Інші українські
історики навіть твердили, що по суті воно стало відновленою руською
державою, а не чужоземним формуванням, що поглинуло Україну.
Використана література
Субтельний О. Історія України. – К., 2000.
Полонська-Васильченко Н. Історія України. В 2-х книгах. – К., 1996.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
