Етика марксизму (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

«ЕТИКА МАРКСИЗМУ»

ПЛАН

Вступ

1. Концептуальний підхід К.Маркса до моралі й етики

2. Заперечення моралі та етики К.Марксом

3. Філософська етика в етиці марксизму

4. Ідея морального перетворення дійсності за К.Марксом

5. Вплив вчення Маркса на подальший розвиток етики

Використана література

Вступ

Тема “етика марксизму” не є новою, є навіть чимало книг з такою чи
схожими назвами. Проте в ній є ряд недосліджених аспектів, винятково
важливих для розуміння як марксизму, так і етики. От тільки деякі з них:
чи є випадковими в текстах К.Маркса, Ф.Енгельса, В.Ы.Леніна
морально-нігілістичні твердження, і якщо ні, то який їх контекстуальний
зміст? Чи збігається дійсний (непромовлений) моральний пафос
марксистського вчення з його свідомо вираженим відношенням до моралі й
етики? Чи не страждає в схованій формі сам марксизм настільки ненависною
йому недугою моралізування? Наскільки марксистськими власне кажучи, по
об’єктивному теоретичному змісту є формальною марксистською традицією,
що створювалися в рамках, концепції моралі? Чи відповідальна
марксистська теорія за натхненну нею моральну практику, зокрема і
насамперед за моральний досвід радянського суспільства?

1. Концептуальний підхід К.Маркса до моралі й етики

Концептуальний підхід К.Маркса до моралі й етики в їх історично
сформованих формах можна визначити як їх радикальне заперечення.
Відповідних місць у його індивідуальних і спільним з Ф.Енгельсом роботах
досить багато. Вони відомі. У цьому відношенні показові слова з
“Німецької ідеології” про те, що “комуністи не проповідують ніякої
моралі”. Така позиція, очевидно, також психологічно відповідала
бунтарській, революційній натурі Маркса і він формулює її з надзвичайною
енергією – не тільки як філософську істину, але і як особисте
переконання.

Послідовники Маркса, починаючи з першого покоління (П.Лафарг, А.Бебель,
і ін., у якомусь ступені навіть пізній Енгельс), не говорячи вже про
наступних (Е.Бернштейн, К.Каутский, Г.В.Плеханов, А.Ф.Шишкін і ін.)
намагалися зм’якшити, перетлумачити етичний нігілізм учителя, що шокує,
(мовляв, малася на увазі не взагалі мораль, а мораль панівних класів,
різкість формулювань визначалася полемічними розуміннями і т.п.). Ці
спроби були невірними власне кажучи і сумнівними по мотивах. Бажаючи
підправити К.Маркса, “припудрити” його для того, щоб представити в більш
вигідному з їх погляду світлі, вони насправді упускали з уваги саме
специфічне і, як тепер на результаті XX століття виявляється, саме цінне
в його погляді на мораль. Дійсне відкриття Маркса в етиці полягало в
тому, що він поставив під сумнів саму мораль. За цими межами в його
поглядах на мораль немає нічого, що представляло б особливий теоретичний
інтерес.

Не можна говорити про етику К.Маркса в тому ж змісті, у якому ми
говоримо, наприклад, про етику Епікура чи Канта. Маркс узагалі не
створював теорії моралі. Він не ставив перед собою такої задачі – не в
тому змісті, що він цим не займався, а в тому змісті, що така задача, з
його погляду, власне кажучи фальшива. Маркс пропонує критику моралі. Він
вважає, що мораль – перетворена форма суспільної свідомості, вона не
відбиває, не виражає, а спотворює і прикриває дійсне положення речей.
Вона, якщо говорити більш конкретно, дає помилковий вихід соціальному
обуренню мас, підмінює дійсне рішення проблем ілюзією їх рішення, являє
собою втілене безсилля (“безсилля, звернене в дію” – так звучить одне з
марксових визначень моралі). Моральна деформація суспільної свідомості,
згідно К.Маркса, покликана обслуговувати інтереси пануючих,
привілейованих шарів суспільства, допомогти їм нав’язати свою волю
всьому суспільству. Люди бідують тому не в теорії моралі, а в тому, щоб
звільнитися від її дурману. У принципово-філософському плані підхід
К.Маркса до моралі нічим не відрізняється від його підходу до релігії
(що, помітимо в дужках, є непрямим визнанням їхньої внутрішньої
єдності). Словом, суть марксовой позиції полягає в тому, що мораль
неварта теорії. Адже теорія якого-небудь предмета є разом з тим санкція
цього предмета, визнання його необхідності, законного існування – саме в
цьому, у законності, буттєвій легітимності К.Маркс і відмовляє моралі.

2. Заперечення моралі та етики К.Марксом

Що заперечує К.Маркс, коли заперечує мораль і етику, що він при цьому
розуміє під мораллю й етикою? Він розглядає їх у гранично узагальненому,
згорнутому виді – як ідеологічну форму, специфічну для величезної епохи
классово-розділених суспільств. Такий погляд із пташиного польоту цілком
допустим, а для визначених, зокрема філолофсько-історичних, цілей
необхідний і продуктивний, якщо, зрозуміло, його не абсолютизувати, не
вважати єдино щирим і вичерпної.

Мораль у тому важко вловимому, розпливчастому, визначеному у своїй
невизначеності змісті, що одержало вираження в поняттях добра, боргу,
совісті, справедливості й ін., склалася приблизно в середині першого
тисячоріччя до нашої ери, у так називане “осьовий час” (К.Ясперс). Вона
виникає як гуманістичний світогляд і характеризується тим, що ставить
людини в центр світу, а в самій людині піднімає духовне над
матеріальним. Мораль затверджує самоцінність людської особистості і
взаємність відносин у суспільстві; у живій свідомості вона найбільше
адекватно втілилася в золотому правилі моральності: (не) надходьте
стосовно іншим так, як би (не) хотіли б, щоб надходили вони з вами.
Гуманістична мораль зв’язана з реальними індивідами і їхніми вдачами
сугубо негативно – те, що пропонує вона, суперечить тому, чим насправді
є і що у своїх взаєминах практикують індивіди.

Будучи вираженням негативного відношення до світу в його недосконалості,
мораль могла існувати тільки як ідеальна конструкція (побажання, мрія,
мета, регулятивний принцип). Говорячи словами К.Маркса і Ф.Енгельса,
мораль емансипується від світу у виді сукупності абстрактних норм і
починає думати, начебто вона “може дійсно уявляти собі що-небудь, не
представляючи собі чого-небудь дійсного…”5. Хіба виражена тут думка не
є повторенням того, над чим ламав голову Сократ, коли він установив, що
афіняни вважають чесноту, мужність, справедливість, прекрасне й інше
поняття з цього вищого ряду, названого в наступному моральним,
найважливішими для себе й у той же час вони не знають, що позначають ці
поняття, тому що ніщо у світі їм не відповідає?! Звичайно, є.
Відмінність між ними (і, треба сказати, дуже важлива відмінність)
полягає в тому, що на думку К.Маркса мораль породжується дійсним світом,
є його випаром, міражем, а Сократ разом зі своїм учнем Платоном прийшли
до висновку, що вона падає з неба, являє собою спогад людської душі про
бачений ніколи в занебесному царстві.

3. Філософська етика в етиці марксизму

Філософська етика стає на точку зору моральної свідомості в його
конфронтації з реальними вдачами. Як вона ні видозмінювалася в різні
епохи, як ні розрізнялися між собою її численні школи, проте в цілому
філософська етика від Сократа до Канта мала між собою те загальне, що
вона приймала внутрішню логіку моральної свідомості. Вона виростає і
базується на констатації глибокої і зовсім не випадкової зіпсованості
вдач, “гріховності” світу. Разом з тим філософська етика, прагнучи
удержатися в межах достовірного знання, виходить із представлення про
світ як сукупності об’єктів зовнішньої стосовно людини реальності,
підлеглої своїм власним законам. Тому що по людських мірках мир, з
одного боку, недосконалий, а з іншого боку, об’єктивний, тобто він
об’єктивно недосконалий, то людині, оскільки він незадоволений світом і
своїм існуванням у ньому, не залишається нічого іншого, як звернутися до
самого себе і спробувати поверх того недосконалого світу створити свій
зроблений світ.

Цей інший – ідеальний – світ по необхідності повинен був бути світом
ідеального, особливим станом людського духу. Різні філолофсько-етичні
системи пропонували різні нормативні програми, будували різні моделі
морально зробленого існування, що, не скасовуючи реального світу, проте
покликані були доповнити його, компенсувати його недоліки. Так виникає
етика задоволень, етика внутрішньої стійкості, етика любові, етика
споглядального блаженства, етика боргу і т.д., кожна з який пропонувала
свою схему того, як і куди можна утекти від нещасть реального життя.
Філософська етика, у загальному і цілому, пропонувала наступне: раз
нічого не можна поробити зі світом, що не благоволить людині, те
останньому необхідно змінити своє відношення до світу таким чином, щоб
зосередитися на тім і задовольнятися тим, що підвладно йому самому –
своїх почуттях, думках, ладі душі, особистісно виражених формах
спілкування, як, наприклад, дружба. Людині необхідно навчитися
відповідати за самого себе й ідентифікувати себе з тим, за що він може
відповідати.

Всяка етична теорія дає відповіді на корінні питання про те, як
з’єднати: а) чеснота з щастям і б) вільне волевиявлення особистості з
загальністю (загальзначимістю) моралі. Європейська етика аж до Нового
часу думала, що таке з’єднання можна мислити тільки по ту сторону
соціальної прагматики, економічного і політичного життя, а те і зовсім
по ту сторону земного існування. Це і є основна мішень марксової
критики.

Маркс згодний із усією попередньою думкою в її критичній частині, у тім,
що світ дійсно недосконалий, поганий, що існуючий розрив між чеснотою і
щастям не можна визнати нормальним, гідної людини. Але він на відміну
від її не розглядає світ як сукупність об’єктів, зовнішню стосовно
людини реальність. К.Маркс розуміє буття як суспільну практику. Це –
основоположення його філософії. Воно визначило і його погляди на мораль.

Тому що буття є суспільна практика, те його можливо перетворити по
людських мірках. Можна створити моральне буття. Моралі нема чого
замикатися областю пізнання внутрішніх мотивів, індивідуального досвіду,
нема чого шукати місця десь крім реального світу (над ним, поруч з ним,
у його випадкових нішах), марити про фантастичні острови, ізольовані
сади, закинуті бочки і т.п. Сам реальний світ може бути зробленим,
принципово дружнім стосовно людини. У цьому, власне, і полягав зміст
знаменитої одинадцятої тези К.Маркса про Фейєрбаха. Один приклад чудовим
образом проясняє думка Маркса. У “Німецькій ідеології” К.Маркс і
Ф.Енгельс виявляють своє принципове відношення до етики Канта: “Кант
заспокоївся на одній лише “добрій волі”, навіть якщо вона залишається
зовсім безрезультатної, і переніс здійснення цієї доброї волі, гармонію
між нею і потребами і потягами індивідів, у потойбічний світ…”6.
Оборотний увага: Кант критикується не за ідею доброї волі (вона, як і
весь морально-гуманістичний пафос колишньої філософії, приймається
К.Марксом і Ф.Енгельсом), а за те, що він зупинився на ній, не побачив
можливості її здійснення в посюстороннем світі.

4. Ідея морального перетворення дійсності за К.Марксом

Ідею моральної переробки дійсності К.Маркс втілив у вченні про комунізм.
Тут він зіштовхнувся зі складною проблемою суб’єктності моралі. Вона
полягала в наступному: як недосконалі люди можуть побудувати зроблене
суспільство, чи, виражаючи словами самого К.Маркса, як виховати самого
вихователя. Оскільки мова йшла про комунізм як науковому проекті, те
необхідно було вказати на реальні сили, здатні взяти на себе ту ж роль,
що у колишніх філософських і релігійних утопіях, у силу чого вони і
залишалися утопіями, приписувалася міфічним мудрецям, пророкам,
освіченим правителям. К.Маркс вважав, що революційно перетворюючої й
одночасно що морально очищає силою історії з’явиться пролетаріат.
Звичайно, ні вдачі пролетаріату, ні рівень його інтелектуального
розвитку, ні духовні потенції, ні фізичний стан, словом, ніщо не давало
основ для таких висновків. К.Маркс це добре бачив. У його роботах (як і
в роботах Ф.Енгельса) є багато свідчень убогого безпросвітного існування
пролетаріату. Але проте він думав, що коли справа дійде до революції,
разом з обставинами зміняться також і люди, пролетаріат із класу “у
собі” стане класом “для себе”, очиститься від усієї “мерзенності старого
ладу”. Словом, відбудеться деяке чудесне перетворення. По думці Маркса
комунізм стає з утопії наукою завдяки навчанню про пролетаріат. Але саме
це навчання виявилося, мабуть, самим утопичним у всьому марксизмі.

Проблему моралі Маркс витлумачив як проблему морального, чи, що для
нього було те саме, комуністичного, перетворення світу через революційну
боротьбу пролетаріату. У філософії і до Маркса мораль ототожнювалася з
визначеного роду діяльністю (інакше і не могло бути, тому що мораль є
практична свідомість, вона говорить не про те, що таке чеснота, а про
тім,. як стати доброчесним). Тільки там це була завжди духовна
діяльність, її предметна сфера обмежувалася зоною особистісної
присутності (для Аристотеля, наприклад, вища чеснота і вище блаженство
збігалися зі споглядально-теоретичною діяльністю, для Канта – із суворою
самодисципліною боргу). К.Маркс ототожнив мораль із практичною,
предметною діяльністю, а саме із соціально-політичною боротьбою
пролетаріату. Тут-те і почалися всі ті проблеми, що у дуже великий, бути
може, що вирішує ступеня визначили маючий місце в даний час внутрішній
надлам марксизму як теорії і практики.

Усяка предметна діяльність має свою власну і дуже тверду логіку, це
стосується і масової діяльності людей. Маркс сам був одним з перших, хто
витлумачив історичний розвиток як об’єктивний, природничоісторичний
процес. У цьому змісті і визвольній місії пролетаріату розумілася їм як
об’єктивна необхідність, що задається закономірними тенденціями
суспільного виробництва. Виникало питання: що означає ототожнення моралі
з об’єктивно детерминированной боротьбою пролетаріату? Чи означає це, що
а) пролетаріат у своїй боротьбі повинний дотримувати обмежень, що
накладаються мораллю, чи б) сама його боротьба знаходить моральний зміст
і стає свого роду етичним каноном. Перша з цих двох можливостей
виключалася всією логікою матеріалістичного розуміння історії.
Залишалася друга можливість, коли конкретній боротьбі пролетаріату
придается моральний статус. Сам Маркс настільки виразно і різко питання
не формулювало. Це зробили його послідовники, зокрема російські
більшовики. Найбільш відкрите і послідовне місце моралі в рамках
комуністичного навчання, на наш погляд, визначив Л.Д.Троцкий у роботі
“Їхня мораль і наша”, заявивши, що “мораль є функція класової боротьби”,
що “питання революційної моралі зливаються з питаннями революційної
стратегії і тактики”.

Прийнято вважати, що К.Маркса не можна звинувачувати за наступні
перетворення його ідей, їхню вульгаризацію, перекручування і т.д. Це
питання про глибину, межі відповідальності мислителя за свої думки не
настільки очевидний, як може показатися на перший погляд. Він спірний у
загальній постановці і подвійно спірний стосовно до Маркса. Приміром, чи
можна робити Епікура чи Зенона відповідальними за спрощення, огрубіння
їхніх етичних ідей у наступній духовній традиції, зокрема в масовій
свідомості? Бути може, до деякої міри так – принаймні в тім ступені, у
який їхнього навчання містили натяжки, неясності, що допускали такого
роду перекручування. Таку ж логіку можна застосувати, зрозуміло, і до
Маркса. Але в його випадку з’являється принаймні ще один додатковий
момент. Сам Маркс вважав за необхідне розрізняти суб’єктивний авторський
задум і об’єктивний зміст теоретичних побудов; якщо суб’єктивний задум
виявлений і, як правило, відкрито промовлений автором, то об’єктивний
зміст нерідке буває глибоко сховано (у тому числі і від самого автора) і
виявляється в ході різноманітної суспільної практики, що включає, серед
іншого, і такі моменти, як роль навчання в наступних ідейних суперечках,
його інтерпретація і використання різними соціальними силами і т.п.
Маючи у виді цей момент і вважаючи справедливим судити людини по його ж
критеріях, К.Маркса в більшому ступені, чим інших філософів, можна
звинувачувати за те, як відгукнулися його ідеї в наступних поколіннях. У
всякому разі безсумнівно одне: ми не зрозуміємо дійсного теоретичного й
історичного змісту поглядів К.Маркса (у тому числі і на мораль) поза
всім контекстом натхненної їм інтелектуальної і практичної діяльності, у
тому числі і навіть насамперед поза радянським досвідом. Для розуміння
того, як Маркс відносився до моралі й етики, поряд з його власними
добутками, важливим джерелом є також весь наступний марксистський досвід
у даному питанні. Це вже інший, винятково складний, суперечливий, багато
в чому ще не досліджений аспект розглянутої теми.

5. Вплив вчення Маркса на подальший розвиток етики

Радикалізм і навіть нігілізм К.Маркса у відношенні моралі й етики не
мали прямого впливу і продовження в наступній академічній етиці. Однак,
просліджуючи загальні тенденції розвитку теоретичної етики останніх
півтора століть, варто визнати, що об’єктивно К.Маркс позначив винятково
важливий поворот в історії етики. Його підхід до проблеми виявився
пророчим, принаймні в двох пунктах. По-перше, він запропонував
антинормативне, сугубо конкретне, контекстуальне розуміння моралі.
По-друге, він позначив нову диспозицію етики стосовно моралі, що
складалася в переході від апологетики моралі до її критики; тепер
задачею філософської етики ставало не прояснення і визначення
суб’єктивної логіки моралі, а її критика, дешифрування, виявлення
схованого підтексту. Ці ідеї, їхнє осмислення, розвиток склали, хоча і
без безпосереднього спадкоємного зв’язку і без посилань на К.Маркса,
важливі і плідні сторінки філософської етики нашого часу. Тут можна
назвати три найважливіші етичні віхи: етика Ницше, що по складу ідей і
загальному пафосу разюче збігається з поглядами К.Маркса на мораль у
їхній найбільш радикальному вираженні; неопозитивистская традиція в
етиці в тій частині, у якій вона покритикувала мову моралі;
постмодерністські філософські досвіди, який можна витлумачити як крайню
форму етичного антинормативізму. Парадоксального, потребуючого
особливого міркування факт полягає в тому, що найбільш радикальні і
плідні етичні ідеї, позначені К.Марксом, нехай ескізно й у надмірно
жагучій, політизованій формі, але проте позначені досить чітко, що ці
ідеї одержали розвиток не стільки у власне марксистській традиції,
скільки за її межами.