.

Перекладацька діяльність І.Франка (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
4 4352
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

“Перекладацька діяльність І.Франка”

Іванові Яковичу Франкові належить, либонь, найпочесніше право
представляти Україну в “галереї найвищих інтелектуальних досягнень”
народів світу. Віддаючи престол національного генія України “поету з
ласки Божої” Тарасові Шевченку, він, без сумніву, не був ніким з
українських вчених та митців перевершений у своїй титанічній
працездатності, у різнобічності таланту та розмаїтті обдарувань, у ролі,
яку зіграв у становленні української нації.

Ще зовсім юним Франко переклав українською дві драми Софокла, кілька
частин з пісні про Нібелунгів. Пізніше працював над творами Байрона,
Гете, Гюго, Сервантеса, Вальтера Скотта, Дюма, Майєра, Шеллі, Міцкевича,
Тургенєва, Льва Толстого…

Серед перекладів Франка дуже велике місце належить перекладам з античних
літератур. Подібно до Маркса він вважав, що антична поезія є скарбницею
світової культури, і намагався збагатити нею українську культуру. Гомер
і Гесіод, гомерівські гімни, переклад трагедії Софокла «Цар Едіп», Сапфо
і Алкей, Піндар і Менандр, згадувана вже нами збірка «Старе золото»,
римські поети Горацій і Вергілій — цим далеко не вичерпується описок
античних перекладів Франка.

Переклади Франка з грецької в більшості своїй точно передають як зміст,
так і поетичні особливості оригіналу, мають ґрунтовні коментарії.
Переклади з Сапфо і Алкея вийшли окремою книжкою. Це — дослідження
творчості двох стародавніх поетів з перекладами їх поезій (Алкей і
Сапфо, Тексти і студія, «Міжнародна бібліотека», 1913).

Багато уваги приділив Франко перекладам з безсмертних гомерівських поем
«Іліади» та «Одіссеї», його цікавили місця, в яких зображується побут і
звичаї древніх греків, їх ставлення до життя, до праці. Так, славетне
описання щита Ахілла, зробленого чудовим майстром Гефестом, Франко для
порівняння перекладає з Гесіода і з Гомера.

Протягом всього свого творчого шляху Франко неодноразово повертався до
питання про необхідність видання творів Шекспіра українською мовою. Він
переклав ряд сонетів Шекспіра, «Венеціанський купець», уривки з «Бурі» і
«Короля Ліра». За активною участю і під редакцією Франка вийшли в світ
окремими виданнями трагедії Шекспіра у перекладах П. Куліша з
передмовами І. Франка, які є спеціальними дослідженнями, присвяченими
аналізу кожного твору (1899—1902). Робота Франка по редагуванню
перекладів П. Куліша дуже повчальна. Власне, це боротьба за справжнього
Шекспіра проти намагання Куліша пристосувати великого гуманіста для
досягнення своїх націоналістичних цілей. Про характер перекладів П.
Куліша Франко пише у своїй передмові до переклада «Чайльд Гарольда»
Байрона.

Найбільш капітальною працею Франка-перекладача є «Фауст» Гете. Над цим
перекладом письменник почав роботу ще в 70-ті роки. У 1875 р. в журналі
«Друг» з’являються уривки з «Фауста». У 70—80-х роках Франко продовжує
друкувати свої переклади з цього твору. Лише у 1881 р. він закінчує
переклад першої частини «Фауста», додавши до нього докладні коментарі. В
цьому ж році в журналі «Світ», у «Вістях літературних» з’являється
повідомлення про те, що закінчено переклад «Фауста», і звернення до
українського читача з проханням допомогти виданню цього перекладу і цим
«зробити прислугу нашій літературі». Нарешті у 1882 р., після тривалого
листування з цього питання з Белеєм і Драгомановим, переклад вийшов у
світ під назвою «Фауст, трагедія Йогана Вольфганга Гете, ч. І, з
німецького переклав і пояснив І. Франко».

Франко дуже цікавився розвитком чеської літератури. Він брав участь в
роботі чеської преси, листувався з видатними чеськими літераторами,
присвятив чеській літературі ряд статей і перекладів, його діяльність в
галузі чесько-українських зв’язків була дуже плідною. Свої статті,
присвячені чеським письменникам, а також і переклади з чеських поетів і
прозаїків Франко підкорив єдиній цілі — зробити чеську літературу
надбанням української культури і цим сприяти розвитку і чеської і
української демократичної літератури.

Ставши редактором відділу літератури і критики в журналі
«Літературно-науковий вістник» (1898—1906), Франко продовжує свою
діяльність по ознайомленню українського читача з кращими зразками
світової літератури. Він вміщує в цьому відділі серію своїх статей під
загальною назвою «Із чужих літератур», супроводжуючи ці статті
перекладами з вибраних ним письменників. Так, у 1898 р. у
«Літературно-науковому вістнику» був надрукований переклад новел Конрада
Фердінанда Маєра, зроблений Маковеєм, в супроводі статті Франка «Конрад
Фердинанд Маєр і його твори». Свої статті про Золя Франко найчастіше
вміщував разом з перекладами творів французького письменника.

У «Літературно-науковому вістнику» Франко друкує переклади з -Альфонса
Доде, Анатоля Франса, Готфріда Келлера, Марка Твена, Ібсена, Лессінга,
Міцкєвича, а також публікує переклади з маловідомих тоді австралійських
новелістів: Джона Гріна, Артура Девіса, Дж. Пойнтона та багатьох інших.

Велику групу складають переклади з народної поезії, яка привертала до
себе пильну увагу Франка-дослідника, рівною мірою як і Франка-поета і
перекладача. Він, здавалося, прагнув передати своєму народові всю
різноманітність творчості народів світу.

Особливо цікавили Франка епоси різних часів і народів, починаючи з
«Слова о полку Ігоревім», середньовічного епосу «Нібелунги»,
старогрецького епосу і кінчаючи індійським і старовавилонськими епосами.
Він переклав уривки з «Махзбхарата» і кілька індійських казок з
Панчатантри. Він є автором не тільки численних перекладів, а й поеми на
старовинні індійські мотиви. У 1909 р. в «Універсальній бібліотеці»
вийшла індійська легенда «Цар і аскет» з передмовою Франка «Короткий
нарис староіндійського (санскритського) письменства».

Свій вступ до збірки «Із болгарських пісень народних» («Пісні
гайдуцькі») Франко починає словами «Браття наші болгари, що живуть за
Волощиною…». Далі він дає аналіз тяжкого становища болгарського
народу, який страждав і від власних багатіїв — чорбоджіїв, і від
турецьких завойовників. Та незважаючи на подвійний гніт, болгари, за
словами Франка, «ніколи не забували своєї славної минувшини і народної
самостійності, ніколи не переставали заявляти сяк чи так своїх прав на с
в обідне життя і людську гідність». Народний рух болгар проти турецького
гніту

відомий був під іменем «гайдуцтва». Люди тікали в ліси, з’єднувались у
дружини і нападали на турецьких загарбників. Франко переклав пісні про
подвиги народних месників, борців за незалежність Болгарії. У перекладі
румунської народної легенди «Майстер Маноле» Франко відтворює чудовий
образ людини з «зроду, одного з тих, хто будує прекрасні палаци і
прикрашає рідну землю. В баладі «Шотландська відвага і англійська
зручність» висміюються англійські завойовники.

Усім відомо, що Франко перекладав з польської, німецької, італійської.
Але мало хто знає, що І.Франко займався перекладом і древньоіндійських
творів. Про знайомство I.Франка з “Ріґведою” та про форми рецепції цієї
найдавнішої пам’ятки індійської літератури у творчості письменника досі
не згадувалося у жодному з оглядів індологічних зацікавлень I.Франка.
Така ситуація закономірна: власні переклади гімнів “Ріґведи” (які
письменник готував для деяких видань) ніколи не друкувались як щось
самостійне, а згадки про “Ріґведу” (хоча і численні) у наукових працях
ученого легко губляться у величезному обсязі його писань.

Кількість Франкових перекладів з “Ріґведи” загалом незначна: 5 уривків
(14 строф). Вони друкувались у двох виданнях: у “Передмові” до книги
“Вибір декламацій для руських селян і міщан” (1898) письменник помістив
гімн “До Варуни” (РВ, VII, 89), а у власному перекладі статті Є.Єлачіча
“Крайня північ — вітчина людскости” (1910) Франко подав уривки з гімнів
“До Iндри” (РВ, Х, 138: 3-5), “До Адітів” (РВ; II, 27: 14), “До Ашвінів”
(РВ, VII, 67: 2); “До Ушас” (РВ, VI, 76: 1-4).

Ці уривки не мають самостійного значення: вони не дають уявлення ні про
гімн, з якого взяті (через свою фрагментарність), ані тим більше про
“Ріґведу” загалом (через свою нечисленність). Iз цих причин важко робити
якісь висновки про ті чи інші принципи перекладу гімнів, що їх
дотримувався (чи не дотримувався) письменник. Питання про засади
перекладу “Ріґведи” складне і дотепер до кінця не з’ясоване. Повний
німецький переклад “Ріґведи” Германа Ґрасмана, яким користувався
I.Франко, базувався, наприклад, (як і деякі інші сучасні йому переклади)
на “алгебраїчній методі, яка полягала в тому, що автори їх в своїй
інтерпретації РВ виходять із цілком абстрактних теорій і формул
відповідностей” . Тому Франкові переклади “Ріґведи” можуть цікавити нас
передусім як історико-літературний факт другої в нашому письменстві
спроби (після Лесі Українки) подати український варіант гімнів.

“Ріґведа”, як відомо, — це велике зібрання релігійних текстів, що
включає 1028 гімнів, поділених на 10 циклів (мандал), і є одним із
найдавніших зразків релігійної поезії у світовій літературі.

Релігійна поезія з юних літ цікавила I.Франка. Ще в гімназії письменник
“переклав віршами цілого Iова” , а під кінець життя — усі 34 гомерівські
гімни. У статті “Духовна й церковна поезія на Сході й на Заході” (1913)
Франко гомерівські гімни, біблійні пісні та псалми ставить в один ряд
разом з гімнами “Ріґведи”, відрізняючи їх від поезії церковної. Основна
відмінність між церковною та релігійною поезією полягає, на думку
письменника, в тому, що “поезія церковна далека вже від тої наївної
віри, того безпосереднього виливу чуття людського перед божеством, якими
визначається первісна поезія релігійна” . Для Франка релігійна поезія —
це дитиняча щирість, позбавлена техніки, навмисності, розмислу. Тому в
трактаті “Iз секретів поетичної творчості” (1898) бачимо прихильне
ставлення Франка до Платонового визначення поетичної творчості, згідно з
яким поети “те, що чинять не чинять з розмислом, але якимсь природним
поривом, немов маючи в собі якогось іншого духа . З цієї ж причини
письменник негативно висловлювався про дефініцію Арістотеля, згідно з
якою “поет” — це “рукодільник”, “ремісник”, а поезія це “артистична
техніка без властивої творчості” . Вихід із цього парадоксу Франко
знаходить у сучасних йому дослідженнях (наприклад, Брюнгофера), згідно з
якими слово “поет” походить не від грецького “робити”, а від кореня
“пою”, що зближується із старослав’янським “пою”, тобто співаю. “Поет”,
таким чином, означає “співець” близький до гомерівського “аеда”. Власне
кажучи, суперечності між Платоновим і Арістотелевим визначеннями немає.
Сучасна дослідниця ведичної літератури Т.Я.Єлізаренкова вказує, що
давній поет-ріші спочатку молив богів про те, щоб вони дарували йому
моменти просвітлення, коли в свідомості у вигляді ряду статичних картин
постає істина-видіння . А тоді, використовуючи набуті в екстазі досвід і
знання, поет складав (за термінологією ріші —”ткав”) вишукані гімни .
Тому джерело гімну — в екстазі, однак сам гімн — продукт досконалої
техніки, володіння якою передавалося із покоління в покоління співців.

Стає очевидним, що за судженням Франка про релігійну поезію стоїть
передусім не грецький чи індійський, а єврейський, біблійний, матеріал.
“Наївна віра”, “безпосередниій вилив чуття”, що їх письменник називає
серед ознак релігійної поезії, стосується передусім біблійних текстів.
Нам не хотілося б, однак, пояснювати меншу увагу Франка до індійської
релігійної поезії порівняно з грецькою чи єврейською лише більш
поверховим знанням Франка “Ріґведи” (хоча такий аргумент зовсім не
виключається). Можливо, справа зовсім не у Франковій обізнаності, а у
специфіці самої “Ріґведи” як зразка релігійної поезії, адже між
гомерівськими гімнами і біблійними піснями та псалмами, з одного боку,
та ведичними гімнами, з другого, — існує суттєва, принципова різниця, що
й зумовила, на нашу думку, саме таку Франкову рецепцію цієї пам’ятки.

Поряд з перекладами творів античних поетів у відділі рукописів Інституту
літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР можна побачити
переклади з Пушкіна, нові варіанти перекладів з Міцкєвича, Гейне і
Шеллі, Гете і Байрона, Гервега і Фрейліграта, збірку перекладів під
назвою «Балади» та багато іншого.

Все це — лише невелика частина того, над чим працював Франко в останні
роки свого життя, — завершення гігантської і безприкладної в історії
світової культури діяльності українського письменника.

Говорячи про просвітнє значення перекладацької діяльності, Франко
твердить, що переклади творів світової літератури роблять їх частиною
української культури. Просвітню роль перекладів Франко розумів дуже
широко.

Список літератури

Іван Франко у спогадах сучасників. – Львів, 1996.

Франко І. Літературно-критичні статті. – Київ, 1980.

Дмитрук В. Нарис з історії української журналістики ХІХ ст. – Львів,
1998.

Євшан М. Критика, літературознавство, естетика. – Київ, 1998.

Спогади про Івана Франка. – Київ, 1981.

Єфремов С. О. Історія українського письменства. – Київ, 1995.

Кононенко П. П. Українська література. Проблеми розвитку. – Київ, 1994.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020