.

Шляхи та способи проникнення збудника в організм (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
221 2102
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

“Шляхи та способи проникнення

збудника в організм”

ПЛАН

1. Поняття інфекції, способи її поширення

2. Вплив виду і генотипу на проникнення

і розвиток збудника в організмі

3. Шляхи передачі інфекції

Використана література

1. Поняття інфекції, способи її поширення

Інфекцією (від лат. — зараження) називають складні біологічні процеси,
які виникають в організмі людини, тварини або рослини в результаті
проникнення і розмноження в ньому патогенних мікроорганізмів — збудників
хвороби. Історично сформована взаємодія сприйнятливого людського
організму і патогенного мікроба за певних умов середовища дістала назву
інфекційного процесу. Часто термін «інфекція» ототожнюють з поняттям
«інфекційне захворювання». Однак визначення інфекційної хвороби як
одного з найвищих ступенів прояву інфекційного процесу, очевидно, більш
правильне. З біологічної точки зору інфекційний процес є різновидом
паразитизму.

Між організмом хазяїна і мікробами, які проникли до нього, відбувається
складна боротьба. Якщо організм не може протистояти патогенним мікробам
і паралізувати їхню шкідливу дію, а зовнішнє середовище сприяє
розвиткові мікроорганізмів, виникає інфекційне захворювання.

Отже, для виникнення і розвитку інфекційного процесу необхідні три
складники: а) наявність патогенного мікроба; б) проникнення його в
сприйнятливий макроорганізм; в) певні умови зовнішнього середовища, в
якому відбувається взаємодія між мікро- і макроорганізмом.

Дуже важливе значення для виникнення інфекційного процесу має стан
макроорганізму. Ступінь його участі в інфекційному процесі може залежати
від виду і генотипу, реактивності, розладу функції центральної нервової
системи (ЦНС), білкового голодування, наявності вітамінів, гормонів та
інших факторів. Залежно від стану, в якому перебуває макроорганізм, а
також впливу зовнішнього середовища інфекційний процес може закінчитися
загибеллю хвороботворного мікроорганізму, загибеллю макроорганізму або
встановленням взаємної адаптації між ними.

Проникнення в макроорганізм патогенного мікроба не завжди спричиняється
до захворювання; в багатьох випадках воно обмежується короткочасним
інфікуванням без прояву хвороби або відносно тривалим носінням збудників
інфекції макроорганізмом. Саме завдяки цьому інфекція може траплятися
набагато частіше, ніж інфекційні хвороби.

2. Вплив виду і генотипу на проникнення

і розвиток збудника в організмі

Організм людини є сприйнятливим до збудників гонореї і менінгококового
менінгіту, а майже всі тварини до них резистентні (несприйнятливі).
Подібні приклади свідчать про наявність у макроорганізмів видової
резистентності (опірності). В літературі наводяться численні приклади
генотипової резистентності. Наприклад, збудник сибірки здебільшого
уражає травоїдних тварин. Поряд з цим є дані про те, що генотип
алжирських овець робить їх відносно резистентними до цієї хвороби.

Реактивність макроорганізму, його імунобіологічна готовність знешкодити
патогенні мікроби тісно пов’язані зі станом довкілля, умовами життя і
побуту, характером праці й харчування, санітарно-гігієнічними умовами
тощо.

На сприйнятливість макроорганізму до інфекції певним чином впливають вік
і стать у зв’язку з фізіологічними особливостями. Наприклад, до одних
інфекційних хвороб діти більш сприйнятливі, до інших, навпаки, менш
сприйнятливі, ніж дорослі. Різна вікова резистентність до інфекції
залежить від характеру обміну речовин, функцій органів внутрішньої
секреції і особливостей імунітету.

На підвищення сприйнятливості до інфекційних хвороб особливо впливає
характер харчування. Зокрема, білкове голодування супроводиться
порушенням білкового обміну, що призводить до зменшення синтезу
специфічних антитіл, зниження активності фагоцитів. У результаті
голодування макроорганізм може втрачати не лише індивідуальний, а й
видовий імунітет.

Значно впливають на сприйнятливість до інфекційних захворювань
гіповітамінози. Наприклад, гіповітаміноз С зумовлює зниження опірності
до туберкульозу, дифтерії, стрептококових, стафілококових та інших
захворювань, а гіповітаміноз А сприяє розвиткові ксерофталмії, шкірних
уражень, бронхопневмонії, грипу тощо.

Погані санітарно-гігієнічні умови праці й побуту, фізична і розумова
перевтома, пов’язані з нерівномірним розподілом робочого часу і
порушенням режиму життя, зумовлюють ослаблення захисних механізмів проти
багатьох інфекційних захворювань. Охолодження, а також перегрівання
знижують стійкість організму до патогенних і умовно патогенних
мікроорганізмів, сприяють розвиткові пневмоній та інших захворювань.

Відомо, що видалення надниркових залоз, гіпофіза або щитовидної залози у
тварин помітно знижує стійкість їх до різних інфекційних захворювань.

З літератури відомо, що гормон кортизон пригнічує запальний процес, а
отже, сприяє розвиткові інфекції, соматотропний гормон, навпаки,
активізує запальну реакцію, виявляючи цим самим проти-інфекційну дію.
Отже, роль гормонів у виникненні та розвитку інфекційного процесу
безсумнівна і неоднотипна.

На сприйнятливість організму до інфекції особливо впливає порушення
нормальної діяльності ЦНС. Введення заразного матеріалу (в основному
нейротропних збудників) у мозок дослідним тваринам здебільшого
закінчувалось їхньою смертю. Психічні розлади також знижують регулюючу
функцію ЦНС. Встановлено, що у психічно хворих набагато частіше
спостерігаються інфекційні хвороби, ніж у нормальних людей.

3. Шляхи передачі інфекції

Джерелом інфекції є заражений організм людини або тварини.

Розрізняють такі шляхи передачі інфекції від людини.

1. Контактно-побутовий шлях, коли захворювання передається
безпосередньо або через предмети, що оточують хворого.

2. Повітряно-крапельний шлях, коли інфекція передається через крапельки
слини, що потрапляють у повітря при розмові, чханні, кашлі. Так можуть
передаватися туберкульоз, грип, коклюш, дифтерія, кір тощо.

3. Передача інфекції через воду, в яку потрапляють мікроби з
виділеннями хворих (холера, черевний тиф, дизентерія та ін.).

4. Через заражені харчові продукти.

5. Через укуси кровосисних членистоногих (наприклад, малярія).

6. Через грунт: наприклад, кишкові захворювання, правець.

У динаміці розвитку інфекційного процесу розрізняють такі періоди:
інкубаційний, провісників (продромальний), розпалу хвороби і період
реконвалесценції (одужання). Першою особливістю інфекційного процесу є
те, що ознаки захворювання виявляються не відразу після зараження, а
через певний прихований, інкубаційний період. Він може тривати від
кількох годин до кількох днів (дифтерія) і навіть тижнів (черевний тиф).
Протягом інкубаційного періоду відбувається розмноження й нагромадження
мікробів та їхніх отрут, підвищення реактивності організму до збудника і
його токсинів, що й виражається у виявленні і розвитку ознак
захворювання.

За інкубаційним періодом настає продромальний (період провісників
хвороби), що характеризується наявністю деяких загальних ознак
захворювання: невеликим підвищенням температури, загальним нездужанням
тощо. У період розпалу хвороби інфекційний процес, досягши високої
інтенсивності, тримається на цьому рівні певний час, що є неоднаковим
при різних захворюваннях.

За сприятливого перебігу хвороба переходить у стадію одужання, першою
ознакою якого є спадання температури, поліпшення загального самопочуття
і т.п. При багатьох інфекційних захворюваннях клінічне одужування не
збігається за часом зі звільненням інфікованого організму від збудника
хвороби.

Форми інфекцій. Розрізняють інфекції гострі та хронічні, явні та
приховані, мішані та вторинні. Гострі інфекції часто характеризуються
раптовим початком та порівняно короткочасним перебігом (грип, кір,
скарлатина та ін.). Деякі інфекції, наприклад, туберкульоз, бруцельоз,
малярія найчастіше мають хронічний характер і відзначаються тривалим
перебігом.

В окремих випадках інфекція може бути мішаною, коли одночасно
відбувається зараження збудниками двох або більше патогенних видів.
Часто інфекція може зумовлювати ослаблення організму, який стає схильним
до інших захворювань. Так, наприклад, після грипу або кору розвивається
запалення легень, дитина, хвора на кір, захворює на дифтерію або
навпаки. В таких випадках говорять про вторинну інфекцію.

Якщо організм, що переніс якусь інфекційну хворобу, в результаті
повторного зараження знову захворює на ту саму хворобу, то говорять про
реінфекцію. Суперінфекція — це повторне зараження організму, в якого ще
перебігає основне захворювання. Загострення процесу в період видужання
називається рецидивом.

Питання про спадкову передачу інфекційних захворювань досі ще остаточно
не з’ясоване. Багато дослідників заперечують можливість у людини такої
передачі, зумовленої інфікованими статевими клітинами. Разом з цим
експериментально доведено можливість передачі заразних хвороб від хворої
матері плоду через плаценту (стафілококові захворювання, черевний і
поворотний тиф, вірусний гепатит, сифіліс, СНІД та ін.) і під час родів
(бленорея новонароджених).

Інфекційні хвороби поділяють на екзогенні та ендогенні. При екзогенних
зараженнях збудник проникає в макроорганізм ззовні — від хворих,
бацилоносіїв, через заражені ним харчові продукти, воду, повітря,
предмети, Грунт тощо. Ендогенні хвороби, які ще називають
аутоінфекціями, виникають в результаті активування власних
мікроорганізмів, це може статися внаслідок порушення відносної сталості
внутрішнього середовища макроорганізму, впливу зовнішніх факторів.

Характер поширення інфекційних захворювань серед населення може бути
різний. Якщо спостерігаються окремі випадки інфекційних хвороб, то
говорять про спорадичні (поодинокі) захворювання.

Значна кількість випадків інфекційного захворювання, пов’язаних між
собою спільним джерелом або спільними шляхами поширення, називається
епідемією (епізоотією— серед тварин). Якщо епідемія досягає надзвичайно
великих розмірів, охоплюючи цілі країни і навіть континенти, її
називають пандемією.

З історії відомі приклади багатьох пандемій у минулому. Так, у VI та XIV
ст. спостерігалися пандемії чуми, а з 1817 по 1963 р. було сім пандемій
холери. У 1972-1973 рр. вірус грипу спричинив пандемію, яка охопила 2,5
млрд людей, майже на 1,5 млрд чоловік більше, ніж пандемія цього
захворювання у 1957 р.

Віруси не можуть самостійно поширюватись у природі. Допомагають їм у
цьому насамперед комахи-переносники (віроформні комахи). Фітопатогенні
віруси найчастіше переносять попелиці, трипси, цикади, кліщі й деякі
листогризучі комахи. Наприклад, відомо понад 200 видів попелиць —
переносників 160 видів вірусів.

Розрізняють два способи перенесення вірусів комахами: механічний і
біологічний. При першому способі в ротовий апарат комахи під час
живлення разом з поживними речовинами з клітин листя потрапляють і
віруси, які вона переносить на здорові рослини. Біологічний спосіб дещо
складніший. Після того як вірус через ротовий апарат потрапив до
організму комахи, він проходить там інкубаційний період, розмножується і
лише після цього комаха протягом тривалого часу може заражати здорові
рослини.

Для багатьох вірусів рослин характерний ґрунтовий спосіб поширення, їх
поширюють нематоди, які пошкоджують кореневі системи хворих і здорових
рослин, а також гриби. Наприклад, гриб ольпідій капустяний може
поширювати вірус некрозу тютюну за допомогою своїх зооспор. Чимало
вірусів передається насінням, бульбами, коренями, цибулинами тощо.
Виявлено також, що біля 50 вірусів можуть переноситись повитицею, коли
цей бур’ян-паразит перекидається з хворої рослини на здорову. Слід
додати, що сама людина сприяє поширенню багатьох вірусів. Це
відбувається під час проведення різноманітних агротехнічних заходів:
щепленні та обрізуванні дерев, пікіруванні розсади, пасинкуванні рослин
тощо, коли сік з випадково поранених хворих рослин потрапляє на руки,
одяг або знаряддя праці робітників і переноситься у такий спосіб на
поранені здорові рослини. Нарешті, віруси звичайної мозаїки квасолі та
мозаїки в’яза можуть поширюватись разом з пилком.

Віруси тварин і людини часто поширюються як крапельна інфекція.
Наприклад, вірус грипу найчастіше передається від хворих до здорових
людей під час розмови, кашляння, чхання. Вірус сказу передається зі
слиною хворих тварин при укусах. Арбовіруси, що спричинюють жовту
гарячку, і вірус кліщового енцефаліту поширюються через укуси
кровосисних комах (комарів, кліщів тощо).

Віруси бактерій (бактеріофаги) поширюються в природі з вогнищ лізису
різних видів бактерій. Помірні фаги поширюються прямим переходом із
зараженої материнської клітини в дочірню. Отже, скрізь, де є різні види
бактерій, актиноміцетів, можуть поширюватись і бактеріофаги, актино- і
ціанофаги, що специфічно вражають їх.

Використана література:

Мікробіологія з основа вірусології. – К., 2003.

Медична енциклопедія. – М., 1986.

PAGE

PAGE 9

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020