.

Система, моделі та методи мотивації (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
941 9625
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Система, моделі та методи мотивації

Соціально-економічною основою поведінки та активізації зусиль персоналу
підприємства організації, що спрямовані на підвищення результативності
їхньої діяльності, завжди є мотивація праці.

Система мотивації характеризує сукупність взаємозв’язаних заходів, які
стимулюють окремого працівника або трудовий колектив у цілому щодо
досягнення індивідуальних і спільних цілей діяльності підприємства
(організації).

Для формування належного ставлення до пращ необхідно створювати такі
умови, щоб персонал сприймав свою працю як свідому діяльність, що є
джерелом самовдосконалення, основою професійного та службового
зростання.

Система мотивації повинна розвивати почуття належності до конкретної
організації. Відповідне ставлення до праці та свідома поведінка
визначаються системою цінностей працівника, умовами праці й
застосовуваними стимулами.

За домінуючої ролі соціально-економічних умов у основу будь-якої моделі
мотивації покладаються передовсім психологічні аспекти:

1. Відокремлювані види потреб:

o Фізіологічні

o Безпеки та захищеності

o Соціальні

o Поваги

o Самовиявлення

2. Чинники, що впливають на очікування

o Очікування щодо співвідношення витрат праці та результатів

o Очікування щодо співвідношення результатів та винагороди

o Передбачуваний ступінь відносного задоволення отриманою винагородою

3. Складові елементи справедливості

o Суб’єктивне визначення співвідношення винагороди та затрат праці

o Порівняння особистої винагороди із заохоченням інших людей, що
виконують аналогічну роботу

o Зняття спеціального напруження через дотримання принципу
справедливості ( за наявності дисбалансу)

Вплив керуючої підсистеми підприємства на чинники поведінки залежить від
пізнання елементів не лише індивідуальної психології, що визначає вчинки
кожного працівника, а й колективної психології певних груп працівників.
Це зумовлює сприймання мотивації як імовірнісного процесу: те, що
мотивує одного працівника в конкретній ситуації, не впливатиме на нього
в іншій ситуації або не впливатиме на іншого працівника за аналогічних
умов. Саме цим пояснюється необхідність конструювання багатофакторних
моделей мотивації, що в них остання стає функцією потреб, очікувань і
сприймання працівниками справедливості винагороди. Результативність
діяльності конкретного працівника зумовлюється передовсім
індивідуальними можливостями та особистою заінтересованістю, а також
усвідомленням його власної ролі в колективних зусиллях. Обсяг затрат
праці залежить від оцінки працівником достатності рівня винагороди й
упевненості в тім, що її буде отримано.

До факторів, котрі зумовлюють поведінку працівника і які треба
враховувати в практиці мотивації його трудової діяльності, належать
передовсім такі: фізичний тип особистості (вік, стать тощо), рівень
самосвідомості та освіченості, професійна підготовка, психологічний
клімат у колективі, вплив зовнішнього середовища тощо.

Щодо колективної психології, то формування дійової системи мотивації
спирається на постійний аналіз і вдосконалення відносин між:
роботодавцями й найманими працівниками; керівниками та їхніми
підлеглими; конкуруючими робочими групами; групами, що виконують
споріднені функції.

Система мотивації на рівні підприємства має базуватися на певних
вимогах, а саме:

• надання однакових можливостей щодо зайнятості та посадового просування
за критерієм результативності праці;

• узгодження рівня оплати праці з її результатами та визнання особистого
внеску в загальний успіх. Це передбачає справедливий розподіл доходів
залежно від ступеня підвищення продуктивності праці;

• створення належних умов для захисту здоров’я, безпеки праці та
добробуту всіх працівників;

• забезпечення можливостей для зростання професійної майстерності,
реалізації здібностей працівників, тобто створення програм навчання,
підвищення кваліфікації та перекваліфікації;

• підтримування в колективі атмосфери довіри, заінтересованості в
реалізації загальної мети, можливості двосторонньої комунікації між
керівниками та робітниками.

Окрім загальновживаної класифікації методів мотивації (рис. 15.4), їх
можна поділити ще й на індивідуальні та групові, а також на зовнішні —
винагороди, що ззовні, та внутрішні — винагороди, що надаються самою
працею (почуття значущості праці, самоповаги та ін.).

Методи мотивації результативності діяльності:

Економічні прямі:

Відрядна оплата

Почасова оплата

Премії за раціоналізацію

Участь у прибутках

Оплата навчання

Виплати за максимальне використання робочого часу ( немає невиходів на
роботу )

Економічні непрямі:

Пільгове харчування

Доплати за стаж

Пільгове користування житлом, транспортом та ін.

Не грошові:

Збагачення праці

Гнучкі робочі графіки

Програми підвищення якості праці

Участь у прийнятті рішень на більш високому рівні

У теорії мотивації слово «винагорода» має ширше значення, ніж просто
гроші або задоволення, з якими це слово найчастіше асоціюється.
Винагорода — це все те, що людина вважає цінним для себе. Але розуміння
цінності в людей неоднакове, а тому різною є оцінка винагороди та її
відносного рівня.

Персоналізація (індивідуальна або групова) форм і методів винагородження
є фундаментом дійовості будь-якої моделі мотивації, а матеріальні
потреби

домінуватимуть іще достатньо довго.

Принципи та порядок регулювання поведінки працівників

Водночас варто зауважити, що заробітна плата не може бути єдиною метою
трудової діяльності. Матеріальне заохочення робить мотивацію праці
результативною лише за умови функціонування останньої як системи, що
базується на таких основних принципах:

• комунікація, співробітництво та згода між працівниками та
адміністрацією щодо загальних принципів системи;

• обґрунтована система оцінки робіт та визначення обсягу останніх;

• добре осмислені та обґрунтовані критерії виміру та оцінки; виважені
нормативи, контроль за ними, періодичний перегляд; чітке узгодження
заохочення з результативністю діяльності; винагородження, особливо
додаткове, не за рівень результативності взагалі, а саме за той, що його
передовсім зв’язано з якістю.

Такі самі принципи покладаються в основу організації оплати праці на
підприємстві (в організації).

Поточні зміни в діяльності підприємства, окремих його підрозділів, а
також вироблення та реалізація стратегії дальшого розвитку часто-густо
потребують коригування (регулювання) поведінки окремих категорій
працівників.

Регулювання поведінки означає мотивацію на підставі виявлення
функціональних, або бажаних, видів поведінки та підкріплення таких.

Фундаментальні принципи, що зв’язані з регулюванням поведінки, є такими:

• необхідність брати до уваги тільки реально можливі за даних умов
поведінкові явища;

• використання як основних показників частотності конкретних

явищ поведінки;

• важливість спостереження за поведінкою в рамках конкретної ситуації.

Послідовно здійснюваний алгоритм регулювання поведінки окремих категорій
персоналу підприємства (організації) залежно від результативності
діяльності має універсальний характер і передбачає п’ять кроків (етапів)
регулювання:

1) виявлення конкретного виду поведінки та його зв’язки з
результативністю функціонування

2) вимірювання частотності тих чи інших видів поведінки

3) виявлення на підставі функціонального аналізу наявних можливостей
(варіантів) поведінки

4) розробка стратегії втручання

5) оцінка результативності

Одиницею аналізу може бути як індивід, так і група людей. Але в
будь-якому разі успіх так званого «ситуаційного управління поведінкою»
значною мірою залежить від виявлення причинно-наслідкового зв’язку між
поведінкою та результатами, між коригуючими діями та підвищенням
ефективності діяльності підприємства.

Участь працівників у прибутках підприємства

Участь у прибутках (доходах) або стимулювання персоналу через прибутки
полягає в розподіленні певної їхньої частини між працівниками
підприємства. Таке розподілення може бути строковим (наприклад,
щомісячні виплати) або відкладеним (на кілька місяців або навіть років),
а також може набирати форми грошових виплат або передавання працівникам
певної кількості акцій підприємства.

Наявність різних форм участі у прибутках пояснюється тим, що навіть
найдосконаліші системи індивідуальної чи колективної оплати праці не
завжди здатні породжувати в усіх працівників підприємства справжнє
бажання бути співпричетним до стабільно високих загальних результатів
діяльності. Справедливий, чіткий і зрозумілий для всіх розподіл частини
прибутків між «економічними агентами» — власником, адміністрацією,
спеціалістами, робітниками — усе більше стає визначальним не тільки для
створення позитивного соціально-психологічного клімату, а й для
процвітання будь-якого підприємства (фірми).

Додаткові виплати з прибутків залежать від багатьох обставин, включаючи,
зокрема, рівень витрат на виробництво і рівень цін, конкурентні позиції,
фінансову ситуацію підприємства тощо, їхні розміри визначаються окремою
угодою, що укладається між відповідними сторонами в рамках проведення
колективних переговорів на підприємстві — під час укладання тарифних
угод, як правило.

Конструюючи ту чи ту систему участі, котра базується на показникові
прибутку, слід ураховувати труднощі щодо визначення безпосереднього
зв’язку між зростанням прибутку і внеском конкретного працівника. Ось
чому часто-густо впроваджуються системи мотивації, що зв’язуються з
результатами власне виробничої І діяльності (економія ресурсів,
зростання обсягу продажу тощо).

Відтак системи участі в прибутках трансформуються в системи участі в
результатах діяльності.

Система оцінки заслуг передбачає оцінювання зусиль і поведінки
працівника за низкою чинників. Для кожного чинника визначається система
балів, а для розрахунків оцінки на різних рівнях встановлюються
відповідні норми. Періодично розраховується показник ефективності
діяльності працівника. Підсумкові результати показують відповідний
рівень додаткової (понад заробітну плату за тарифом) винагороди.

Системи стимулювання конкретних обсягів продукції, робіт, продажу тощо
найуспішніше можна застосувати в більш-менш автономних структурах із
завершеним виробничим циклом.

Такі структури здебільшого мають власний бюджет, що є пропорційним,
наприклад обсягу продажу продукції. Відтак персонал відчуває прямий
зв’язок між ефективністю праці та успіхом підприємства на ринку, тобто
його процвітанням та прибутковістю.

Системи розподілу прибутку, зумовленого зростанням продуктивності праці,
проектують у такий спосіб, щоб зменшити питомі витрати через
заохочування до більш високої результативності праці без підвищення
постійних витрат, що пов’язані зі збільшенням трудомісткості.

Одна з найбільш відомих і водночас простих систем базується на
визначенні так званого «загального коефіцієнта». Останній розраховують
як співвідношення сукупних витрат на робочу силу та обсягу продукції, що
реалізується. Це співвідношення, котре є стабільним на підприємствах,
наприклад, більшості галузей обробної промисловості, береться за базовий
рівень коефіцієнта.

Використовуючи цей базовий коефіцієнт і враховуючи обсяг продукції, що
реалізується за конкретний період, знаходять припустимі витрати на
робочу силу. Потім ці витрати порівнюють із фактичною заробітною платою.

Якщо фактичні витрати нижчі за припустимі, виплачують премію персоналу
на рівні 40—75% від отриманої економії (зростання прибутку).

Що стосується систем преміальних виплат, то розмір премій має
узгоджуватися не з рівнем основної заробітної плати, а з конкретними
досягненнями підприємства та більш-менш точним виявленням внеску кожного
працівника в загальну справу.

Участь у прибутках поширено, наприклад, у Японії. Саме вона є однією з
причин високого рівня трудової мотивації працівників і
конкурентоспроможності продукції, що виробляється. Окрім щомісячних
премій різного характеру, постійним працівникам більшості підприємств
виплачується двічі на рік із частки прибутку так званий бонус. У
середньому він становить понад 1/4 заробітку, а в сприятливі для
підприємства роки навіть сягає розміру шестимісячної основної заробітної
плати працівника.

Системи колективного стимулювання застосовуються, як правило, тоді, коли
заохочення працівників через їхню участь у прибутках є можливим тільки
на груповій основі. При цьому груповий бонус здебільшого розподіляється
в тій самій пропорції, що й основна заробітна плата.

Перевага такого підходу (за певних його недоліків) полягає в тім, що за
скрутних обставин у групі гарантується відносно справедливий розподіл
обсягу робіт.

Більш стійка заінтересованість працівників у діяльності підприємств,
особливо в оновлюванні виробництва та зміцненні фінансового стану,
забезпечується через їхню участь у власності.

Вона реалізується здебільшого наданням працівникам акцій «своїх»
підприємств.

Володіння акціями має в цьому разі на меті щось більше, ніж проста
участь у прибутках через отримання відповідних дивідендів. Це — система
не тільки «ідентифікації інтересів» працівників і підприємства, а й
мобілізації особистих заощаджень громадян для інвестування у
виробництво.

Поширення різних форм участі у капіталі у країнах з розвинутою ринковою
економікою реалізується досить суперечливо і далеко не такими швидкими
темпами, як сподівалися ще 30-40 років тому. Проте, наприклад, у
Великобританії кількість власників акцій протягом 80-х рр. збільшилась
утричі і 1990 року перевищувала 8 млн (близько 20% дорослого населення).

У США кількість фірм, що практикують розподіл акцій серед персоналу,
збільшилася майже у 2 рази протягом 80 — 90-х років, а чисельність
персоналу в них приблизно у 3 рази і становила понад 10% загальної
кількості зайнятих у економіці США.

Переважна кількість власників «робочих акцій» є дрібними власниками.
Вони не мають реального впливу на стратегію фірм, але так само, як і
великі, наражаються на ризик, що зв’язаний із ринковими коливаннями.

Ось чому профспілки віддають перевагу колективним формам фінансової
участі під своїм контролем. Практика свідчить, що реальні шанси на
співволодіння активами підприємств мають трудівники, що беруть участь у
капіталі не безпосередньо, а через інвестиційні фонди, кооперативні
профспілкові банки та інші форми колективного володіння акціями.

Найбільш повно та своєрідно ці системи участі виявилися у Швеції.
Колективну участь працівників у прибутках і власності підприємств у
формі фондів трудівників профспілки використовують, окрім усього іншого,
як засоби контролю за приватною власністю і навіть за всією економікою.
У різноманітних фондах колективного володіння акціями поєднуються участь
у прибутках, в акціонерному капіталі та в управлінні.

Для впровадження цієї форми економічної демократії в Швеції мали місце
особливі передумови: законодавство, що регулює участь персоналу у
власності та в управлінні; високий рівень профспілкової організованості;
наявність у профспілок необхідних знань і навичок управління; активне
сприяння уряду; наявність теорії та програми дій, що вписуються в
особливу шведську модель суспільного розвитку.

Останнім часом у багатьох країнах все більше практикуються опціони
акцій, тобто передплата на акції або продаж таких на пільгових умовах,
але без права перепродажу акцій протягом, наприклад, 5-ти років.

Різні системи участі в прибутках, що є досить вагомими в заохочуванні
персоналу до досягнення найліпших загальних результатів господарювання,
самі по собі ще не вирішують проблеми формування дійового механізму
мотивації трудової діяльності на підприємстві. Функціонування такого
механізму залежить від позитивного впливу як внутрішніх, так і зовнішніх
щодо підприємства чинників. Але в будь-якому разі організація системи
винагородження персоналу має спиратися на прогнозований стиль
управління, що передбачає створення гнучких структур, методів мотивації
відповідно до розвитку технічних, економічних і соціальних процесів у
суспільстві в цілому та на кожному підприємстві зокрема.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020