.

Педагогічні ідеї у творчості українських письменників кінця 19 – початку 20 століття (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
414 5159
Скачать документ

Реферат на тему:

“Педагогічні ідеї у творчості українських письменників кінця 19 –
початку 20 століття”

Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл у підросійській Україні
зросла у 12 разів (порівняно з серединою століття), однак вони не
задовольняли потреби народу в початковій освіті. Рівень грамотності
населення на цей час становив 15—20%. Якість навчання у народних школах
була низькою. Найпримітивнішу освіту давали церковнопарафіяльні школи,
які в 1900 р. становили 80% від усіх початкових шкіл. Навчання в них
обмежувалося читанням, початками арифметики та вивченням молитов.

Відповідно до прийнятого у 1864 р. «Статуту гімназії і прогімназії»,
встановлювалися класичні та реальні гімназії (замість повітових училищ)
— неповні середні навчальні заклади. В Україні гімназії поширювалися
повільно, їх було замало, щоб задовольнити потреби навіть половини
бажаючих до них вступити. Доступ обмежувався і через високу плату за
навчання.

Стан вищої освіти в Україні був також вкрай незадовільний. На початку XX
ст. усі вищі навчальні заклади зосереджувалися лише в Києві, Харкові,
Одесі й Катеринославі.

У підросійській Україні в усіх початкових і середніх школах навчали
російською мовою за навчальними планами і програмами, що діяли по всій
Росії. На розвиток освіти на цих територіях значною мірою впливала
русифікаторська політика царизму. Так, у 1863 р. міністр внутрішніх
справ Валуєв видав циркуляр, яким проголошувалося, що ніякої особливої
малоросійської мови не було, нема і бути не може. Циркуляр забороняв
видавати українською мовою навчальні книги і підручники для шкіл. У 1864
р. вийшло «Положення про початкові народні училища», яким було
передбачено навчання у цих закладах тільки російською мовою. У 1876 р.
видано Закон про повну заборону української мови не лише у навчальних
закладах, а й у суспільному житті взагалі.

На західноукраїнських землях у середині XIX ст. структура початкових
шкіл залишалася такою ж, як і раніше: парафіяльні, тривіальні та
головні. Середню освіту давали гімназії та реальні школи.

Австрійський уряд під тиском революції 1848 р. був змушений прийняти
конституцію і дати певні полегшення народам, що населяли імперію. У 1848
р. у Львові було створено Головну Руську Раду як офіційного представника
українського населення Галичини у Відні. Рада виступала за розвиток
української мови і шкільництва й домоглася ухвалення низки законів. Того
ж року було відкрито кафедру української мови у Львівському
університеті, переведено на українську мову навчання парафіяльні та
тривіальні школи міст і сіл, у яких мешкала більшість українців. У
гімназіях українська мова запроваджувалась як обов’язковий предмет
вивчення. Після 1849 р. у Галичині настає реакція. В 1851 р. було
розпущено Головну Руську Раду, поступово втрачалося завойоване.
Відкриваються нові польські гімназії, скасовується обов’язкове вивчення
української мови, обмежується вступ українців до Львівського
університету.

Незважаючи на прийняття Австрією у 1867 р. нової конституції, яка
декларувала рівноправність усіх народів, реформи були несприятливі для
українців і повністю поставили їх під владу поляків. За законом 1867 р.
про мову викладання в середніх і народних школах польська мова ставала
обов’язковою в усіх навчальних закладах Галичини.

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях виник новий тип
школи — утраквістична (двомовна). За рішенням польського сейму 1886 р.
основні предмети у школах викладалися польською мовою, а всі інші —
рідною. Зовні рівноправність мов нібито забезпечувалася, але по суті це
була прихована форма шовінізму. З метою обмеження освіти серед
сільського населення всі початкові школи було поділено на сільські та
міські. Програма навчання у сільських школах скорочувалася і не давала
жодних прав на продовження освіти.

Для об’єднання зусиль у боротьбі за українську школу 1910 р. створено
Краєвий Шкільний Союз. До нього увійшли представники від «Просвіти»,
«Учительської громади», Наукового Товариства імені Шевченка та інших
громадських і політичних організацій краю. Розвиткові педагогічної думки
сприяли видатні представники українського народу — Христина Алчевська,
Ю. Федькович, В. Грінченко, М. Коцюбинський, С. Васильченко, І. Франко,
Леся Українка, Т. Лубенець та інші.

Христина Данилівна Алчевська (1841—1920) — вчителька, видатний діяч
народної освіти, організатор недільних шкіл, визнана письменниця.

Педагогічну діяльність почала у Харківській недільній школі для
дорослих. У 1862 р. відкрила безплатну жіночу недільну школу, яка
проіснувала понад півстоліття й стала організаціино-методичним центром
створення недільних шкіл для навчання дорослих і підлітків в усій Росії.
Активно листувалася з іншими недільними школами, допомагала їм порадами,
експонувала на виставках (у Парижі, Москві, Нижньому Новгороді).
Христина Алчевська була віце-президентом Міжнародної ліги освіти, її
нагороджено вищими міжнародними відзнаками.

Основоположник методики навчання грамоти дорослих, написала навчальний
посібник «Книга дорослих» та методико-бібліографічний порадник «Що
читати народові?» На власні кошти відкрила школу для сільських дітей у
селі Олексіївка на Луганщині. Обстоювала ідею всезагального народного
навчання рідною мовою, розробила методику проведення літературних бесід
з учнями за наперед сформованою програмою, їх ефективність перевірялася
за допомогою письмових робіт.

Свої педагогічні погляди і досвід викладання Христина Алчевська виклала
у книгах «Історія відкриття школи в с. Олексіївка Михайловської
волості», «Півроку з життя недільної школи», «Передумане і пережите» та
інших працях.

Борис Дмитрович Грінченко (1863—1910) — відомий український письменник,
лексикограф і педагог. Упорядкував «Словарь української мови», за який
йому було присуджено премію.

Усе своє життя віддав Грінченко освіті рідного народу. Боровся за
створення народних шкіл з українською мовою навчання, сам нелегально
вчив школярів і дорослих за власним рукописним підручником «Українська
граматика до науки читання й письма», який було видано тільки в 1907 р.
У статті «Народні вчителі і українська школа» Б. Грінченко зазначав, що
на той час навчального і літературного матеріалу було вдосталь, щоб
розпочати навчання українською мовою. Він підготував також читанку
«Рідне слово» — одну з перших книг для читання українською мовою. У
своїх підручниках пропагував культ народної педагогіки як умову
виховання, вмістивши у них багато народних казок, оповідань.

У художніх творах («Екзамен», «Непокірний», «Украла» та ін.) Б.
Грінченко змалював життя та працю кращих учителів сільських шкіл, а
також висміяв тих, хто перешкоджав їм у роботі.

Михайло Михайлович Коцюбинський (1864—1913) — видатний український
письменник і педагог. Протягом 11 років працював учителем на Вінничині.

Займаючись педагогічною діяльністю, ретельно вивчав педагогічну
літературу. Вів систематичні спостереження за учнями, враховував у
роботі їх індивідуальні особливості, не допускав механічного заучування
навчального матеріалу. На заняттях використовував наочні посібники,
проводив екскурсії до лісу, річки. Великого значення надавав трудовому
вихованню дітей і молоді, вважав за необхідне привчати їх до трудової
діяльності на користь суспільства.

Значну увагу М. Коцюбинський приділяв народним учителям. У статті
«Шкільна справа» виступав за поліпшення складу вчителів, за створення
належних умов для їхньої праці. Вважав, що в педагогічних навчальних
закладах треба розширити загальноосвітню і спеціальну педагогічну
підготовку майбутніх учителів, створити умови для самоосвіти, відкрити
педагогічні бібліотеки.

Твори М. Коцюбинського для дітей сповнені глибокого соціального змісту і
мають велике виховне значення. Тематика їх різноманітна: невтішні
наслідки неправильного сімейного виховання («Подарунок на іменини»),
сила і значення розумної поведінки людей («Дві кізочки», «Івасик і
Тарасик»), любов дітей до праці («Десять робітників»), негативний вплив
на дітей поганого оточення («Маленький грішник») та ін.

Творчість М. Коцюбинського і нині має велике освітнє і виховне значення.

Степан Васильович Васильченко (справжнє прізвище — Панасенко)
(1879—1932) — український письменник, журналіст і педагог. Вчителював у
сільських школах Київщини і Полтавщини, а за часів радянської влади — у
школах м. Києва.

Ще в дореволюційний період написав низку творів («Під школою», «В
сучасній школі», «Записки вчителя» та ін.), в яких викривав
незадовільний стан освіти в Україні, відсталість народної школи, тяжке
правове та матеріально-побутове становище вчителів початкових шкіл.

Педагогічний процес у школах, на думку Васильченка, має бути добре
організований як для учнів, так і для вчителів; слід розвивати
ініціативу й активність, інтерес та пізнавальні здібності учнів;
удосконалювати педагогічну майстерність учителів та ін. У «Замітках з
теорії літератури» С. Васильченко висловлював цікаві думки про
теоретичні засади навчання, висував високі вимоги до шкільних
підручників.

Він вважав, що у вихованні дітей велике значення мають правила і звички;
склав цікаві «Правила для чергового учня». Добре знав психологію дітей,
про що свідчать його твори «Дощ», «Дома», «Волошки» та ін. Багато
працював над сценарієм для дитячого кінофільму за своїм твором
«Олив’яний перстень», прагнучи показати значення для виховання дітей їх
суспільне корисної праці.

Його перу належать педагогічні праці «Народна школа і рідна мова на
Україні», «Записки учителя», «Записки з життя сільських вчителів» та ін.

Іван Якович Франко (1856—1916) — видатний український письменник і
педагог-науковець. “У його спадщині — понад сто наукових, публіцистичних
та художніх творів з питань педагогіки.

У статтях «Народні школи і їх потреби», «Великі діяння пана
Бобжинського», «Освіта народу Галичини», «Педагогічні невігласи» та
інших гостро критикував недоліки тогочасної народної школи та реакційну
політику австрійського уряду в галузі освіти. Боровся за створення шкіл,
які були б тісно пов’язані з життям та інтересами народу. Поєднання
навчання з працею, широка освіта, використання найкращих надбань
людства, всебічний розвиток мислення та інших психічних процесів дитини
— такі завдання він ставив перед школою, навчанням і вихованням.

Мета, завдання і зміст освіти та виховання, на його думку, полягають у
тому, щоб забезпечити правильне розумове, фізичне і моральне виховання
учнів, навчити їх правильно мислити, а це можливе лише за умови, що
навчання здійснюватиметься рідною мовою учнів, яка має величезне
значення у вихованні любові до рідного слова, його краси і чарівної
милозвучності. Важливим засобом такого виховання дітей має бути народна
творчість і художня література.

Великого значення І. Франко надавав ролі вчителя. Вважав, що той, хто
хоче бути вчителем, не маючи покликання до педагогіки, лише завдає шкоди
вихованню підростаючого покоління. Хороший учитель має завоювати довіру
дітей, уникати шаблону й одноманітності в навчанні, розвивати в них
самостійність думки і дії, прищеплювати кращі моральні якості,
виховувати любов до праці та людей праці. Вчитель повинен мати не тільки
теоретичну підготовку, а й володіти практичними навичками (столярне,
токарне, швацьке ремесло), добре знати сільське господарство. Для
вчителя, який самовіддано працює на ниві народної освіти, потрібно
створювати сприятливі умови.

І. Франко дав чимало цікавих порад щодо виховання дітей у сім’ї. На його
думку, найважливішим є вплив батьків на дитину у ранньому віці. Потрібне
тверде керівництво дітьми з боку батьків, формування їхніх моральних
якостей і норм поведінки; батьки повинні розвивати в дітей прагнення до
пізнання природи й життя. Особлива роль у сімейному вихованні належить
матері. У статті «Жінка-мати» він зазначав, що мати безпосередньо
відповідає перед суспільством за виховання дітей; вона має створити всі
умови, щоб діти росли здоровими й здобули правильне моральне виховання.
Проте не можна покладатися лише на матір, батьки-чоловіки теж повинні
дбати про виховання дітей, між батьками й дітьми має бути
взаєморозуміння.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (1871—1913) — видатна
українська поетеса, пропагандист передових педагогічних ідей.

У низці своїх статей гостро критикувала систему народної освіти в
царській Росії («Голос однієї російської ув’язненої»), вважаючи, що ця
країна нагадує необмежену за розмірами Бастилію, де панують «голод,
неосвіченість, злодійство, лицемірство». Тогочасна школа переважно мала
такий вигляд: невеличке приміщення без елементарних умов, низький рівень
підручників, невеликий термін навчання, тяжкі умови праці вчителів
(нарис «Школа»).

У 19 років Леся Українка написала для своїх молодших сестер підручник
«Стародавня історія східних народів», який було опубліковано вже після
її смерті, уклала збірники «Дитячі ігри, пісні та казки Ковельського,
Луцького та Новоград-Волинського повітів», «Народні мелодії». Вона
навчала своїх молодших братів і сестер, а також дорослих людей Волині та
дітей у Єгипті, коли перебувала там на лікуванні.

Видатна поетеса обстоювала право на навчання дітей українців рідною
мовою, виступала за поліпшення політичних прав і матеріально-побутових
умов народних учителів, водночас висуваючи високі вимоги до них: «Якщо
вчитель… добрий, освічений, то й учні знають те, що потрібно знати…
«Ідеал кращого вчителя вона змалювала в образі героя-патріота Антея
(«Оргія»), який говорив своїм учням, що після закінчення школи треба ще
багато вчитися, багато читати, торувати шлях у науку, ніколи не
зазнаватися, не зупинятися на досягнутих успіхах, удосконалювати себе.

Тимофій Григорович Лубенець (1855—1936) — відомий український педагог,
методист, громадський діяч. Закінчив Чернігівську учительську семінарію,
тривалий час працював народним учителем у сільських школах, викладав у
Київській гімназії, 12 років був директором народних училищ Київської
губернії. Обирався головою правління Спілки допомоги нужденним учням
початкових шкіл, став засновником єдиного в Росії Товариства дитячих
садків. Читав лекції на учительських курсах у містах України. Працював
викладачем педагогіки і методики, був деканом педагогічного факультету
на Київських вищих жіночих курсах.

Ще в дореволюційний період Т. Лубенець написав і видав до 30 підручників
і книг для учнів початкових шкіл та методичних посібників для вчителів
(«Книга для первоначального чтения в школе й дома», «Хрестоматия для
первоначального чтения й письменних упражнений», «Письменные
самостоятельные работы в начальной школе» та ін.). Головна його
педагогічна праця — «Педагогічні бесіди», а також книги «Про наочне
викладання», «Зернинка» (для читання в молодших класах). Серед
заборонених царським урядом його книг — «Граматика» (український
буквар), «Читанка» та «Загальнокорисний задачник».

Чимало статей Т. Лубенця присвячено актуальним педагогічним проблемам:
поширенню грамотності в народі, методиці навчання грамоти й арифметики.
Він обґрунтував психолого-педагогічну необхідність навчання дітей у
школах їх рідною мовою.

Характерними рисами народної школи вважав: принцип народності в освіті й
вихованні, навчання рідною мовою, вивчення історії народу, знання
природних багатств батьківщини і свого краю, зв’язок навчання з життям,
підготовку дітей до трудової діяльності та ін. Виступив за запровадження
в країні загального навчання, поширення освіти серед дорослого
населення, розвиток ініціативи вчителів та підвищення їх педагогічної
майстерності.

Т. Лубенець залишив багато цінних порад з різних питань діяльності школи
й учителя: розвиток інтересу дітей до навчання та їх пізнавальних
здібностей; велике значення художнього читання та проведення бесід за
змістом твору; широке і вміле використання наочності у навчанні;
активізація методів навчання та різних вправ самостійної роботи учнів;
розвиток спостереження учнів удома і в школі.

Педагогічна спадщина Т. Лубенця й у наш час не втратила свого значення й
заслуговує на творче використання, насамперед у роботі вчителів
початкових класів.

Література

Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття»). — К.,
1992.

Закон України «Про освіту». — К., 1991.

Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава, 1994.

Історія педагогіки / За ред. М.С. Гриценка. — К., 1973.

Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. — Тернопіль, 1994.

Макаренко А. С. Методика організації виховного процесу. Твори: У 7-ми т.
— К., 1954. — Т. 5. — С. 9—109.

Мешко О. І., Янкович О. І., Мешко Г. М. Історія української школи і
педагогіки. — Тернопіль, 1999.

Русова С. Мої спомини. — К., 1998.

Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям. Вибр. твори: У 5-ти т. — К.,
1976. — Т. 3. — С. 9—283.

PAGE

PAGE 10

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020