КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з предмету: “Підприємництво”
ПЛАН
Вимоги до стилю написання та оформлення бізнес-плану
Основні типи фінансових посередників: депозитні установи, установи
контрактного типу, інвестиційні компанії
1. Вимоги до стилю написання та оформлення бізнес-плану
У самому загальному випадку план – це образ чого-небудь, модель бажаного
майбутнього або система мір, спрямована на досягнення поставлених цілей
і задач. Бізнес-план, як один з найбільш розповсюджених у даний час
видів планів, являє собою:
– робочий інструмент підприємця для організації своєї роботи;
– розгорнуту програму (раціонально організованих мір, дій) здійснення
бізнесу-проекту, що передбачає оцінку витрат і доходів;
– документ, що характеризує основні сторони діяльності і розвитку
підприємства;
– результат дослідження й обґрунтування конкретного напряму діяльності
фірми на визначеному ринку.
Підприємство може мати одночасно кілька бізнес-планів, у яких ступінь
деталізації обґрунтувань може бути різним. У малому підприємництві
бізнес-план і план підприємства можуть збігатися і по обсягу, і по
змісту.
Будь-який бізнес-план повинен давати переконливі відповіді для самого
підприємця і його можливих партнерів принаймні на п’ять основних питань:
Що робити?
Оцінка сучасного стану підприємства (ситуації);
Напрямок розвитку (бажаний стан);
Способи досягнення мети;
Оцінка витрат ресурсів і фінансових результатів.
Бізнес-планування, як необхідний елемент керування виконує в системі
підприємницької діяльності ряд найважливіших функцій, серед яких
найбільше значення мають наступні:
– ініціювання – активізація, стимулювання і мотивація намічуваних дій,
проектів і угод;
– прогнозування – передбачення й обґрунтування бажаного стану фірми в
процесі аналізу й обліку сукупності факторів;
– оптимізація – забезпечення вибору припустимого і найкращого варіанта
розвитку підприємства в конкретному соціально-економічному середовищі;
– координація й інтеграція – облік взаємозв’язку і взаємозалежності всіх
структурних підрозділів компанії з орієнтацією їх на єдиний загальний
результат;
– безпека управління – забезпечення інформацією про можливі ризики для
своєчасного вживання упереджувальних заходів по зменшенню або
запобіганню негативних наслідків;
– упорядкування – створення єдиного загального порядку для успішної
роботи і відповідальності;
– контроль – можливість оперативного відстеження виконання плану,
виявлення помилок і можливого його коректування;
– виховання і навчання – сприятливий вплив зразків раціонально
спланованих дій на поводження працівників і можливість навчання їх, у
тому числі і на помилках;
– документування – представлення дій у документальній формі, що може
бути доказом успішних або помилкових дій менеджерів фірми.
При розробці бізнес-планів необхідно дотримувати основні принципи
планування, що створюють передумови для успішної діяльності підприємства
в конкретному економічному середовищі.
Основні принципи планування тісно зв’язані між собою і в кінцевому
рахунку орієнтують підприємців на всебічне обґрунтування планових
показників і досягнення найкращих соціально – економічних результатів
підприємства. Вони визначають зміст і орієнтацію планової роботи на всіх
стадіях обґрунтування проекту і його послідовної реалізації.
Крім перерахованих базових принципів у процесі планування звичайно
враховуються і загальноекономічні принципи науковості, пріоритетності,
динамічності, директивності, ефективності, комплектності й ін.
Існує значне число розробок по складанню бізнес-плану, але усі вони
схожі і відрізняються лише послідовністю розділів.
Основними розділами бізнес-плану є наступні:
1. Короткий опис
2. Бізнес і його стратегія
3. Ринок і маркетингова стратегія
4. Виробництво й експлуатація
5. Управління і процес прийняття рішень
6. Фінанси
7. Фактори ризику
8. Додатки
Бізнес-план повинен бути детальним. Він не обмежується обсягами, хоча
лаконічність його викладення необхідна.
2. Основні типи фінансових посередників: депозитні установи, установи
контрактного типу, інвестиційні компанії
Розглядаючи змістовно-структурну характеристику поняття “фінансове
посередництво”, слід зазначити, що міжнародна й вітчизняна економічна
термінологія і юриспруденція не містять його достатньо вичерпного
визначення і тлумачення. Отже, варто взяти як визначення таке:
“Фінансові посередники, або фінансові інститути, являють собою
організації, що випускають фінансові зобов’язання (вимоги до себе) і
продають їх як активи за гроші”.
У національній практиці на офіційному рівні термін “фінансовий
посередник” уперше було узагальнено вжито в Постанові Кабінета Міністрів
України “Про заходи щодо розвитку фондового ринку та вдосконалення його
державного регулювання”. З набранням чинності Закону України “Про
фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”
законодавче встановлюються :
– загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг ;
– пріоритети в здійсненні регулятивних та наглядових функцій з боку
держави за діяльністю фінансових посередників.
Сучасні фінансові посередники розглядаються як спеціалізовані
професійні оператори ринку, інвестиційно-кредитні установи, що
перерозподіляють ресурси між постачальниками і споживачами фінансового
капіталу, між інвесторами/кредиторами та реципієнтами коштів на основі
дії принципу зв’язку в динаміці руху активів.
На сьогодні фінансовими посередниками виступають :
– спеціалізовані інвестиційні компанії ;
– банки ;
– трастові компанії ;
– кредитні спілки ;
– страхові компанії ;
– пенсійні фонди та ін.
Найголовніше завдання фінансових посередників – спрямовувати рух
капіталу (збережень) до найефективніших споживачів. Базовою основою їх
функціонування є реалізація кредитно-інвестиційних угод (тобто
безпосереднє фінансування) та заміна прямого фінансування непрямим через
випуск власних вторинних зобов’язань. Логічно, що предметом праці для
посередників на ринку стають цінні папери й гроші.
Фінансові посередники є інституційними учасниками фінансового
ринку. На відміну від індивідуальних учасників інституційні є
колективними учасниками, які провадять різного виду професійну фінансову
діяльність й розподіляють прибуток між засновниками відповідно до
правових норм і конкретної угоди.
Згідно з вимогами чинного законодавства фінансові посередники можуть
виконувати функції :
– з консолідації (акумуляції) збережень індивідуальних інвесторів у
єдиний пул і подальше диверсифіковане вкладення накопиченого капіталу в
різні проекти. Індивідуальні збереження з інвестиційними намірами є
особливим видом збережень, і для багатьох непрофесійних учасників ринку
звернення до інституційних фінансових консультантів – переважна форма
участі у масштабних проектах (так, наприклад, реалізуються приватні
інвестиції за кордоном) ;
– із забезпечення рівноваги на ринку капіталів через погодження
пропозицій і попиту на фінансові ресурси. За рахунок масштабів
діяльності й портфельного управління активами посередники гармонізують
відносини між постачальниками і споживачами капіталу, ліквідують
дисбаланс між пропозицією і попитом на вільні кошти, забезпечуючи при
цьому ефективний розподіл і перерозподіл ресурсів на первинному і
вторинному ринках. Професійна організація андеррайтингу як задоволення
потреб клієнтів щодо гарантованого розміщення їхніх активів є винятковою
прерогативою інституційної форми посередництва;
– з перерозподілу і зниження фінансових ризиків. Професійні
посередники при купівлі чи продажу фінансових активів саме торгують
ризиками, перерозподіляючи їх між консервативними й агресивними
учасниками ринку – між більш несхильними і менш несхильними до ризику
економічними суб’єктами ;
– із забезпечення підвищеної ліквідності фінансових вкладень шляхом
професійного портфельного управління активами.
Не потребує доказів, що можливості індивідуального інвестування
вужчі, ніж колективного інституційного, при цьому ліквідність і ризики
вкладень також різняться.
У довгостроковому плані посередники універсально забезпечують
накопичення капіталів і їх перерасподіл на ринку капіталів.
Фінансові посередники поділяються на:
1. Депозиторські установи — кредитно-фінансові установи, що мають право
залучати внески на депозитні рахунки. До складу таких установ входять:
а) комерційні банки — кредитні установи, що надають клієнтам
універсальні банківські послуги. Джерелом залучення коштів є внески
клієнтів на депозитні рахунки. Кошти позичкового фонду, що є у кожному
комерційному банку використовуються для надання банківського та
споживчого кредиту, для придбання державних і муніципальних облігацій;
б) ощадні установи, що розподіляються на:
— позиково-ощадні асоціації — кредитно-фінансовий, що акумулює кошти,
які зберігаються на ощадних, термінових і чекових депозитах. Кошти, що
зберігаються у цих установах, використовуються для надання кредиту під
заставу нерухомості;
— кредитні спілки — невеликі фінансові установи, що утворюються на
кооперативних засадах певній соціальній групі для надання кредитів
членам цієї групи.
Джерелами залучення коштів є внески учасників спілки, а використовуються
вони дія надання споживчого кредиту.
2. Ощадні установи контрактного типу — це кредитно-фінансові установи,
які залучають довготермінові заощадження на контрактних засадах. Фонди
свої формують завдяки періодичним внескам згідно з контрактами. Ощадні
установи поділяються на:
а) компанії із страхування життя, страхування від пожеж і нещасних
випадків. Кошти цих компаній формуються за рахунок внесків юридичних і
фізичних осіб, а використовуються для _довготермінового кредитування і
фінансування, завдяки купівлі державних облігацій, акцій та облігацій
корпорацій.
б) пенсійні фонди створюються фірмами для сплати пенсій робітникам і
службовцям. Створення таких фондів дозволяє знизити податкові платежі
фірм і використати їхні кошти для придбання акцій та облігацій
корпорацій.
3. інвестиційні посередники до складу яких долучаються:
а) інвестиційний банк, який провадить довготермінове кредитування,
завдяки чому імовірне втілення великих науково-технічних проектів.
Розподіл функцій між комерційними та інвестиційними банками, наприклад в
США, стався після кризи 1929 – 1933 років. Спеціалізація у сфері
довготермінового кредитування має сенс, тому що впровадження великих
інвестиційних проектів пов’язане із значним ризиком. Інвестиційний банк
мобілізує довгостроковий позичковий капітал і передає його позичальникам
завдяки випуску та розміщенню облігацій або інших боргових зобов’язань;
б) іпотечний банк — банк, що спеціалізується на видачі довготермінової
позики під іпотеки (тобто, ресурси за рахунок випуску та розміщення
іпотечних облігацій);
в) фінансова компанія — отримує фонди шляхом продажу комерційних
паперів, випуску акцій та облігацій. Залучені кошти надає споживачам у
вигляді позик або кредитів на придбання споживчих товарів
довготермінового користування, для ремонту будинків, на потреби малого
бізнесу.
Використана література
Бухалков М.М. Внутрифирменное планирование. Учебник. – М.: Инфра-М,
2003.
Гончаренко В.В. Кредитні спілки як фінансові кооперативи: міжнародний
досвід та українська практика. – К.: “Наукова думка”, 1997. – 240с.
Горемыкин В.А., Богомолов А.Ю. Бизнес-план: методика разработки. 45
реальных образцов бизнес-планов. – М.: „Ось-89”, 2002. – 864с.
Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання
економіки / За ред. І. Михасюка – Львів: “Українські технології”, 1999.
Підприємницьке право України / За ред. Шишки Р.Б. — Харків: Еспада,
2000. – С. 134.
Планирование деятельности фирмы. Учебно-методическое пособие / Алексеева
А.М. – М.: Финансы и статистика, 1999.
Шевеленко С.Д., Федів І.І. Підприємництво і підприємницька діяльність. –
К.:Вища шк., 1997.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
