Реферат на тему:
“Національна політика і формування суверенної держави”
ПЛАН
1. Національна політика
2. Суверенітет держави і його співвідношення
із суверенітетом народу і суверенітетом нації
Список використаної літератури
1. Національна політика
Національна політика — науково обґрунтована система заходів, спрямована
на реалізацію національних інтересів, розв’язання суперечностей у сфері
етнонаціональних відносин.
У колишньому СРСР національна політика здійснювалася без належного
аналізу суперечностей, породжених розбіжністю інтересів у різних
націй-етносів, без урахування матеріальних умов для їх розв’язання, що
призвело до краху Радянського Союзу як федеративної держави.
Міжетнонаціональний конфлікт може виникнути через проблеми:
викликані відносинами національної нерівності, поділом націй на
привілейовані та непривілейовані, на великодержавні та пригнічені;
породжені різним рівнем економічного і культурного розвитку націй;
породжені національною недовірою, розбратом і підозрами на національному
грунті.
Оскільки національна політика насамперед спрямована на передбачення й
вирішення суперечностей у сфері етнонаціональних відносин, сучасні
політологи й соціологи постійно здійснюють теоретичні дослідження
(особливо в багатонаціональних державах), які дають змогу визначити
(переважно на прикладі СРСР) основні сфери виникнення суперечностей і
конфліктів, пов’язаних із національними проблемами:
1. Відносини між центральними органами та республіками (землями,
штатами, кантонами). Наприклад, лише на останньому етапі існування СРСР
законодавчі акти, ухвалені вищими органами Литви, Латвії, Естонії,
Азербайджану та Вірменії, було скасовано чи визнано недійсними в Москві.
А республіки ігнорували союзні постанови, документи. Подібна ситуація
простежується у відносинах Квебеку з канадським центральним урядом,
Північної Ірландії — з-англійським.
2. Відносини між союзними (автономними) республіками (штатами,
кантонами). У колишньому СРСР національні проблеми призвели до
загострення відносин між Азербайджаном і Вірменією, Узбекистаном і
Киргизстаном, Росією та Україною. Напруженість у відносинах Азербайджану
та Вірменії переросла у справжню війну.
3. Відносини всередині союзних республік. У пострадянських республіках
найбільшої гостроти суперечності досягли в Азербайджані (Нагірний
Карабах), Таджикистані (громадянська війна), Грузії (Південна Осетія,
Абхазія), Молдові (Придністров’я), Росії (Чечня), Україні (Крим).
Подолання цих проблем можливе лише за умови забезпечення права всіх
народів на вибір форми національної державності відповідно до реальних
можливостей кожного етносу. Цим правом скористалися у Нагірному Карабаху
і Південній Осетії, проголосувавши на референдумах за свою незалежність.
4. Проблеми національних груп у республіках (штатах), а також
національностей, які не мають власних національно-державних утворень. Це
стосується насамперед росіян, які проживають за межами Росії (25 млн.).
Гостро постала проблема російських німців (понад 2 млн.), яких
сталінський режим огульно звинуватив у підтримці фашистської Німеччини
та застосував до них масові репресії, ліквідувавши національну
автономію. Хоча звинувачення було знято 1964 p., однак загалом проблема
російських німців залишається нерозв’язаною. Триває масовий виїзд німців
до ФРН. У складній національно-державній структурі Російської Федерації
існують й інші національні тертя: у Башкортостані — між башкирами й
татарами; Татарстані — між татарами й чувашами; Дагестані — між
аварцями, кумиками і лезгинами; Північній Осетії — між осетинами та
інгушами.
5. Проблеми розділених народів. Наприклад, азербайджанці (Азербайджан —
Іран), таджики (Таджикистан — Афганістан); курди (Туреччина — Ірак —
Іран); корейці (північні — південні) та ін.
Принципами розв’язання цих конфліктів є:
демократизм, заснований на праві націй на самовизначення та врахуванні
національних інтересів;
компроміс та діалог сторін з урахуванням реальної етнонаціональної
ситуації, співвідношення сил;
рівноправність всіх націй і народностей незалежно від чисельності та
рівня розвитку;
непримиримість до будь-яких проявів націоналізму, шовінізму та
сепаратизму;
спільність історичної долі народів, забезпечення цілісності держави.
Усі ці суперечності можуть вирішуватися чи загострюватися, переростати в
конфлікти в процесі проведення певної національної політики. Світова
практика виробила лише один — демократичний — спосіб урегулювання
міжнаціональних відносин, який передбачає забезпечення вільного
волевиявлення націй, реалізацію їх законних прав на життя, відносини з
іншими націями на основі рівності. Йдеться про надання повної свободи
націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та
інших відносин, а отже, про право напій на самовизначення, яке тісно
пов’язане з реалізацією прав людини. Права і свободи людини та право
народів на самовизначення взаємозумовлені. Нині право нації на
самовизначення — один із важливих принципів відносин між народами й
націями. Навіть більше, самовизначення є загальновизнаною основоположною
нормою міжнародного права, обов’язковою для всіх без винятку держав. Це
зафіксовано і в документах ООН (друга стаття Статуту). У цьому документі
наголошується на:
правомірності боротьби народів за досягнення політичної незалежності та
утворення своєї державності;
свобода народу чи нації без втручання ззовні в її політичний статус;
на необхідності уникнення збройного втручання у справи держав, які стали
на шлях самостійного розвитку;
забороняються акти політичної, ідеологічної, економічної агресії.
2. Суверенітет держави і його співвідношення
із суверенітетом народу і суверенітетом нації
Суверенітет держави — політико-юридична властивість державної влади, яка
означає її верховенство і повноту всередині країни, незалежність і
рівноправність ззовні.
Відрізняють дві сторони державного суверенітету:
внутрішню: виражає верховенство і повноту державної влади відносно до
усіх інших організацій у політичній системі суспільства, її монопольне
право на законодавство, управління і юрисдикцію усередині країни в межах
усієї державної території;
зовнішню: виражає незалежність і рівноправність держави як суб’єкта
міжнародного права у взаємовідносинах з іншими державами, недопустимість
втручання у внутрішньодержавні справи ззовні.
Внутрішній суверенітет називають ще законодавчим суверенітетом, оскільки
він припускає право законодавчої влади видавати закони.
У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p.
зазначені такі ознаки державного суверенітету України:
1) верховенство (інакше: прерогатива влади) — відсутність іншої більш
високої суспільної влади на території країни: державна влада може
скасувати, визнати недійсним будь-який прояв усякої іншої суспільної
влади;
2) самостійність — можливість самостійно приймати рішення усередині
країни і ззовні за дотримання норм національного та міжнародного права;
3) повнота (інакше: універсальність) — поширення державної влади на всі
сфери державного життя, на все населення і громадські організації
країни;
4) неподільність влади держави в межах її території — одно-особовість
влади в цілому і лише функціональний її поділ на гілки влади:
законодавчу, виконавчу, судову; безпосереднє здійснення владних велінь
по їх каналах;
5) незалежність у зовнішніх відносинах — можливість самостійно приймати
рішення ззовні країни за дотримання норм міжнародного права і поважання
суверенітету інших країн;
6) рівноправність у зовнішніх відносинах — наявність у міжнародних
відносинах таких прав і обов’язків, як й у інших країн. До зазначених
ознак суверенітету слід додати:
7) невідчужуваність — неможливість довільної відчуженості легітимної та
легальної влади, лише наявність закріпленої законом можливості
делегувати суверенні права держави органам місцевого самоврядування (в
унітарній державі), суб’єктам федерації та органам місцевого
самоврядування (у федеративній державі).
У Конституції України проголошується: «Суверенітет України поширюється
на всю її територію» (ст. 2).
Суверенітетом володіють будь-які держави незалежно від розміру їх
території, кількості населення, форми правління і устрою. Суверенітет
держави є основним принципом міжнародного права. Він знайшов своє
вираження у Статуті ООН та інших міжнародних-правових документах.
Держава має суверенні права:
право війни і миру;
право видавати закони;
право формувати державні органи;
право визначати свою атрибутику (символіку та ін.);
право встановлювати податки;
право призначати своїх представників в інших державах і міжнародних
організаціях;
право вступати до міждержавних союзів та ін.
Проте держава не має права робити все, що вважає за необхідне, щодо
інших держав. Проти таких дій застерігає міжнародне право. Державам,
наприклад, забороняється застосовувати силу проти інших держав, за
винятком самооборони або уповноваження з боку Ради Безпеки ООН. Іншим
обмеженням свободи дій держави є юридичний обов’язок виконувати укладені
нею договори. Так, члени Європейського Союзу уклали між собою договір,
відповідно до якого велика частина ‘їх економічного життя підлягає
керівництву з боку Союзу. Крім того, Європейський Союз має власну
систему права і свій власний суд, який виходить із принципу, що у разі
виникнення суперечностей між законами Союзу і законами держави-учасниці
пріоритет належить законам Союзу. Попри ці обмеження, члени
Європейського Союзу залишаються суверенними державами.
Слід відрізняти суверенітет держави від суверенітету народу і
суверенітету нації.
Суверенітет народу (народ — громадяни всіх національностей, що мешкають
на території даної країни) означає верховенство народу як джерела і
носія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо або
через представницькі органи брати участь у формуванні напрямку політики
своєї держави, складу її органів, контролювати діяльність державної
влади.
Суверенітет народу, закріплений у конституції, — якісна характеристика
демократії, демократичного режиму в державі. У ст. 5 Конституції України
записано: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є
народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади
та органи місцевого самоврядування».
Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету народу?
Суверенітет держави не обов’язково припускає суверенітет народу.
Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету народу,
з наявністю тоталітарного режиму, деспотії. Як правило (але не завжди),
відсутність зовнішнього суверенітету держави спричиняє втрату
суверенітету народу як внутрішньої свободи його політичного стану. У
демократичній державі джерелом і основою співробітництва усіх влад є
установча влада народу. Тут суверенітет народу є джерелом державного
суверенітету.
Суверенітет нації означає повновладдя нації, яке реалізується через її
основні права. Основні права нації — гарантована законом міра свободи
(можливості) нації, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства
спроможна забезпечити її існування і розвиток. Міра свободи закріплена у
вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для всіх націй.
Основні права нації:
— право на існування і вільний розвиток, володіння реальною можливістю
визначати характер свого національного життя, включаючи спроможність
реалізувати право на політичне самовизначення (державна самоорганізація
— аж до створення самостійної держави);
— право на вільний розвиток національних потреб — економічних і
соціальних;
— право на духовно-культурний розвиток, повага національної честі і
гідності, розвиток національної мови, зви”чаїв, традицій;
— право розпоряджатися природними і матеріальними ресурсами на своїй
території;
— право на мирне співіснування з іншими народами та націями;
— право на екологічну безпеку та ін.
Отже, суверенітет нації, її повновладдя означає володіння реальною
можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно
вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і
національних потреб, право на повагу національної честі і гідності,
розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних
установ. Повновладдя однієї нації неможливо без дотримання суверенітету
інших націй і народностей, без поважного ставлення до їх національних
потреб і прав.
Український народ політично самовизначився, створивши самостійну
незалежну державу. Держава Україна сприяє консолідації і розвитку
української нації, збереженню історичної пам’яті, традицій і культури,
враховує етнічну, культурну, мовну і релігійну самобутність її корінних
народів і національних меншин. Конституція України визначила українську
мову державною мовою, наголосивши, що держава забезпечує всебічний
розвиток як української мови у всіх сферах суспільного життя, так і
вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов
національних меншин (ст. 10).
Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету нації в
багатонаціональних державах?
У багатонаціональній державі її суверенітет не може бути суверенітетом
однієї нації як етносоціальної спільноти. Він містить у собі обов’язки
відносно інших націй, які є сучасниками «титульної» нації, існують
паралельно з нею.
Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, має
гарантувати суверенітет кожній із націй, що об’єдналися. Якщо нація
здійснила своє право на політичне самовизначення шляхом об’єднання в
союзну державу (федерацію), суверенітет кожної з націй, що об’єдналися,
досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб’єктів союзу, які
поступилися частиною своїх прав багатонаціональній державі (наприклад,
охороною спільних державних кордонів, здійсненням спільної фінансової,
податкової і оборонної політики).
Головне полягає у тому, щоб нація, яка складає більшість у країні і дала
назву державі, не використовувала свою перевагу для обмеження прав
представників іншої нації. Протиправною і недопустимою є будь-яка
національна дискримінація або прагнення однієї нації підкорити іншу.
Відповідно до Статуту ООН будь-яке державне утворення повинно поважати
права нації на самовизначення і забезпечити гарантії даного права. Проте
право на самовизначення не тотожне праву на державний суверенітет. Не
можна ставити знак рівності між правом народів на самовизначення і
правом на відокремлення, на входження до складу тієї чи іншої держави, а
також вихід із складу держави. Національний суверенітет не обов ‘язково
припускає державний суверенітет. Самовизначення може мати форму
культурної автономії, тобто розвиток національної мови, викладання
рідною мовою, відновлення і розвиток власної культури, мистецтва тощо.
Якщо всі народи, що входять до багатонаціональної держави,
домагатимуться права створення самостійної держави (державного
суверенітету), то світ буде утягнуто
в хаос.
Державний, народний і національний суверенітети є взаємозалежними в
демократичній державі.
Україна як суверенна демократична держава втілює в собі суверенітет
держави, суверенітет нації та суверенітет народу. Реалізація в Україні
права на політичне самовизначення, аж до відокремлення (вищий щабель
національного суверенітету, що призводить до встановлення державного
суверенітету), є об’єктивно закономірним процесом.
Список використаної літератури:
Брегеда А. Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч.
дисц. – К., 1999.
Гелей С., Рутар С. Основи політології. -Львів, 1996.
Основи політології: Підручник / За ред. Ф.М.Кирилюка. – К., 1995.
Основи політології / Кирилюк Ф.М., Корж М.0„ Федірко І.П. та ін.;За ред.
Ф.М. Кирилюка. – К., 2000.
Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Конспект лекцій. -К., 1999.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
