.

Політологія і політичні вчення доби Відродження та Просвітництва (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1036 4909
Скачать документ

Реферат на тему:

Політологія і політичні вчення доби Відродження та Просвітництва

ПЛАН

Джон Локк – основоположник теоретичної системи класичного лібералізму

Політичні ідеї в працях французького Просвітництва (Шарль Луї Мотеск’є
та Жан Руссо)

1.

Чільне місце серед авторів державно-правових тонцепцій того часу посідав
англійський філософ Джон Локк (1632— 1704). Він погоджувався з тим, що в
додержавному стані панував природний закон. Але цей стан відрізняється
від гобб-сівської “війни всіх проти всіх”. Закон природи, вважав Локк,
як прояв природної розумності світоустрою вимагає миру і збереження
всього людства2.

У природному стані людина, задовольняючи свої інтереси й потреби,
захищаючи своє життя, свободу і майно, прагне не заподіяти шкоди іншій
людині.

Самозахист кожним своїх природних прав із переходом від природного до
громадянського стану замінюється захистом прав і свобод особистості
публічною владою. Відповідно до угоди про утворення держави люди не
відмовляються від своїх природних прав, закон природи й надалі діє в
державі, визначаючи мету і межі повноважень політичної влади.

Розглядаючи співвідношення свободи і права, природного і громадянського
права, Локк відкидав твердження Гоббса, що це протилежні, несумісні
явища. Він зауважував, що метою закону є не знищення чи обмеження
свободи, а навпаки — її збереження й розширення*. Свобода людей в умовах
існування системи правління полягає в тому, щоб жити згідно з приписами
законів, загальних для кожного і встановлених законодавчою владою.

Закони, що встановлюються державою, повинні, на думку Локка, відповідати
вимогам природного права, бо люди, переходячи до громадянського стану,
не повністю відмовляються від природних прав. Вони залишають за собою
право на життя, на володіння майном, свободу і рівність.

Якщо громадянські закони відповідають природному праву, то закони стають
правовими. І навпаки, якщо така відповідальність відсутня і в системі
управління превалюють деспотизм і свавілля, то люди можуть чинити опір
незаконним діям державних властей і вимагати зміни форми правління.

Влада суспільства або створеного людьми законодавчого органу ніколи не
може поширюватись далі, ніж це потрібно для загального блага. Хоч би хто
володів законодавчою владою, він зобов’язаний управляти відповідно до
встановлених законів, а не з допомогою імпровізованих указів, для
досягнення миру, безпеки та суспільного блага народу.

Оскільки з моменту об’єднання людей у суспілБСтво”біль-шість володіла
всією владою спільно, то цей загал мав змогу застосувати владу для
створення законів та їх реалізації призначеними посадовими особами. За
Локком, можливі форми правління: демократія — коли сам загал створює
закони та призначає для виконання цих законів посадових осіб; олігархія
— коли загал передає законодавчу владу в руки кількох осіб та їхніх
спадкоємців або послідовників; монархія — коли влада передається в руки
однієї особи. Суспільство в разі потреби може встановлювати складні та
змішані форми правління. Аналіз форм правління дав змогу Локкові вивести
загальне визначення держави: “Під державою я… маю на увазі не
демократію чи будь-яку іншу форму правління, але будь-яке незалежне
співтовариство”.

Якщо основною метою вступу людей до суспільства є намагання мирно та
безпечно користуватися своєю власністю, то основним засобом для цього
служать закони, встановлені в цьому суспільстві. Якщо першим і основним
природним законом є збереження суспільства, то першим і основним
позитивним законом усіх держав є встановлення законодавчої влади.
Суспільство встановлює межі та повноваження законодавчої влади:
законодавчий орган не повинен і не може передавати законодавчу владу
нікому, крім тих, кому її довірив народ; законодавча влада повинна діяти
на основі опублікованих законів, які не можуть змінюватись у кожному
окремому випадку.

Локк переконаний у необхідності поділу влади на законодавчу, виконавчу й
федеративну. Законодавча вища влада залишається за народом, який
здійснює її через своїх обранців (парламент). Це влада, котра має право
вказувати, як повинна застосовуватись сила держави для збереження
співтовариства та його членів. Виконавча влада підпорядкована
парламентові. В разі необхідності парламент у змозі її замінити. Король
є частиною обох гілок влади (позаяк санкціонує закони), та, власне, він
хіба що номінальний голова уряду. Він царює, але не править. Федеративна
влада є органом, який обстоює інтереси держави в міждержавних стосунках.
Їй належить право вирішення питань щодо війни, миру, союзів і договорів
з іноземними державами та окремими іноземцями. Федеративна влада, ясна
річ, знаходиться в руках парламенту, але реальне виконання цієї функції
— справа уряду.

Локк уважав, що в конституційній державі, котра діє заради збереження
співтовариства, може бути лише одна верховна влада — законодавча, якій
решта гілок влади підпорядковується. Але законодавча влада є довіреною.
Саме тому верховна влада залишається за народом. Він має право замінити
законодавчу владу, яка діє всупереч довірі народу. Виконавча влада
підпорядкована й підзвітна законодавчій і може в разі потреби бути
зміщеною та заміненою. Ідея Локка про поділ влади на законодавчу і
виконавчу була підтримана багатьма представниками Просвітництва.

Джон Локк був виразником ліберально-конституційного
(ліберально-демократичного) напряму англійської політичної думки. У
праці «Два трактати про державне правління» він першим серед мислителів
на концептуальному рівні в ланцюжку «особа — суспільство — держава»
поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге —
потреби й інтереси суспільства і лише на третє — потреби й інтереси
держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини
класичного лібералізму.

Держава, за Локком, виникла не внаслідок «війни всіх проти всіх», а з
первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей для забезпечення
цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності. Люди,
передавши державі права, не втрачають їх.

Держава оберігає такі права. А найдосконалішою формою державше не
абсолютна, а конституційна монархія. Гарантом запобігання в ній
політичної сваволі щодо особи повинен бути поділ влад на законодавчу,
виконавчу (в т. ч. і судову) та союзну (займається зовнішньою
політикою).

Такий поділ слід здійснювати на засадах і принципах верховенства закону,
якому підпорядковуються всі, в т. ч. й законодавці.

Внаслідок революційних подій в Англії та концептуальної діяльності
політичних мислителів з’явилися два нормативних акти, які справили
неабиякий вплив на політичну думку — Хабеас корпус акт 1679 р. та Білль
про права 1689 р.

Разом з Великою хартією вольностей 1215 p. вони становили хоч і
несистематизовану, але першу в світі юридичну конституцію держави і
донині вважаються частинами сучасної неписаної Конституції
Великобританії.

2.

Просвітництво – це широкий суспільний рух, який виник у другій половині
ХVІІІ ст. у Франції. Його мета полягала у критиці основ феодальної
ідеології, релігійних забобонів, у боротьбі за віротерпимість, свободу
наукової та філософської думки.

Теоретиків цього періоду більше цікавить проблема походження та засад
держави, а не його цілі. Політична думка звільняється від колишніх пут
філософії та релігії. Розум розглядається ними як інструмент, робиться
акцент на мирському характері законів.

Вагомий внесок у розвиток політичної думки зробив французький
правознавець, просвітник, один із засновників новітньої політичної науки
Шарль Луї Монтеск’є (1689—1755). У своїх працях — «Персидські листи»,
«Роздуми про причини величі римлян і їх занепаду», «Про дух законів» —
він наголошує, що головне завдання держави — забезпечити людині
політичні свободи (можливість робити все, дозволене законами, і не
робити того, що законами заборонено, бо тоді такої свободи не буде ні
для кого), і громадянські свободи (спокій духу, відчуття громадянської
безпеки, запобігання необгрунтованим приватним і публічним звинуваченням
індивіда, гуманне кримінальне законодавство, неухильне дотримання правил
судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб,
суворе дотримання законів і непорушний режим законності).

Монтеск’є стверджував, що таке забезпечення політичних і громадянських
свобод можливе лише за існування в державі незалежних одна від одної
гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Саме незалежність, а
не розподіл функцій між ними, ставив Монтеск’є на перше місце,
розуміючи, однак, що реально в політичному житті може йтися лише про
незалежність суду. Але судову владу в державі не уособлює ніхто, і тому
вона начебто позбавлена владних функцій. Для досягнення справжньої
незалежності суддів Монтеск’є пропонує запровадити досвід Франції щодо
купівлі-продажу суддівських посад, і «уособлення» цієї влади в присяжних
(виборних народних представника, яких періодично скликають на спеціальні
сесії). Незалежність законодавчої та виконавчої влади, за Монтеск’є, має
відносний характер, бо насправді в системі стримувань та противаг існує
своєрідна «незалежна залежність», коли одна влада не дає змоги іншій
зловживати своїми функціями, що і є гарантією забезпечення прав і свобод
громадян. Законодавчу владу, на його думку, має уособлювати двопалатний
парламент, який складався б з нижньої — народної палати, депутати до
якої обиралися б на основі всезагального виборчого права всім
населенням, і верхньої — аристократичної палати, палати перів, члени
якої призначаються з представників пануючих верств і передають посади
своїм спадкоємцям. Такій моделі властиві відносна незалежність палат,
розподіл їх функцій і стримування, позаяк обидві палати наділені правом
призупинення або скасування рішень одна одної. Ухвалені парламентом
закони обов’язкові для виконання виконавчою і судовою гілками влади,
тобто законодавці мають пріоритет, але в тому разі, якщо самі
підпорядковуються законам.

Найважливішою рисою виконавчої влади Монтеск’є вважав швидкість дій. А
це можливо за умови, коли вона зосереджена в руках однієї особи —
монарха. Для врівноваження законодавчої і виконавчої влади парламент
перебирає на себе фінансові, військові й інші управлінські функції,
одноособове вирішує, затверджувати чи не затверджувати конкретний
нормативний акт. Монтеск’є припускає, що така система стримувань інколи
паралізовуватиме діяльність парламенту і короля. Але обставини все одно
змусять їх шукати узгоджені рішення.

На його думку, над політичними і громадянськими свободами індивіда
нависає загроза не тільки тоді, коли різні види влад узурпує один
державний орган або особа, а й коли різні влади очолюють представники
одного стану, однієї партії. Жодна з влад не повинна володіти
повноваженнями скасовувати рішення перших двох, але кожна може
призупинити ухвалу, яка суперечить законові. Іншими словами, гілки влади
стосовно одна одної виконують ще й контрольні функції. Монтеск’є
блискуче. обґрунтував механізм забезпечення прав і свобод людини і
громадянина, що інтегрувалися як з радикальними устремліннями молодої
буржуазії, так і з консервативними прагненнями дворянства. Водночас він
доводив, що скасування привілеїв панів, духовенства, дворянства, міщан
призведе до деспотичної народної держави.

Монтеск’є обґрунтовано вважають засновником теорії правової держави, яку
він розглядав з позиції географічної школи. Згідно з нею, найбільший
вплив на правову систему конкретної країни («дух її законів») справляє
клімат. У південних широтах спекота знесилює людей, робить боязливими,
лінивими, схильними до неволі, до невідповідного природним правам і
здоровому глузду рабства, до сприйняття деспотичної влади, втрати
власної свободи і незалежності. Тому тут необхідні суворі закони, які б
змушували людей до продуктивної праці під страхом покарання. Крім того,
сприятливе землеробство за теплого й вологого клімату, родючого ґрунту
паралізує волю громадян, які занурюються в індивідуальні справи, не
прагнуть до більшої свободи. Народи, які мешкають у суворих північних
умовах, як правило, загартовані в битвах за життя, у холоді й голоді,
тяжкій праці. Вони войовничі, сміливі, роботящі, не схильні до рабства,
наполегливо відстоюють свою державну незалежність, особисті права й
свободи.

Окрім географічного середовища, на «дух законів» впливає густота
населення, економічний рівень країни, віросповідання. Скажімо,
мусульманство тяжіє до деспотії, християнство — до монархізму,
католицтво — до необмеженої монархії, протестантство — до демократії. Ще
відчутніше визначає «дух законів» форма політичного правління в державі
(«природа уряду»). Монтеск’є при цьому виокремлює три справедливі
(правильні) форми держави — демократію, аристократію і монархію та одну
несправедливу (неправильну) — деспотію. Прихильно він ставиться до
Демократії, якій властиве тяжіння суспільства до чеснот і загального
блага. Головним для аристократії мислитель вважає помірність
(невибагливість), а монархії — честь. Всім їм притаманні відповідні
правові системи: для демократії важливо законодавче закріпити рівність
прав дітей при успадкуванні, заборонити накопичення багатств в одних
руках; для аристократії — обмежити пишноти, щоб не викликати заздрощів у
бідних; для монархії — зберегти власність, підтримати багате дворянство
як силу і велич держави. Деспотія ж тримається на страху, свавіллі,
закони їй не потрібні, бо деспот руйнує суспільство і спотворює природні
права людини. Форма держави визначає не лише «дух законів», а й характер
зовнішньої політики:

для республіки — мир і поміркованість,

для монархії — войовничість.

Неабияке значення для держави має розмір її території: малій республіці
загрожують завойовники; велика монархія здатна протистояти їм, але
схильна до загнивання зсередини, до деспотизму. Тому невеликим державам
доцільно об’єднуватись у федеративні утворення, де можна буде
використати переваги малих і великих країн.

Його політичні погляди викладені у працях “Перські листи” (1721),
“Роздуми про причи6ни величі і падіння римлян” (1734), Про дух законів”
(1ё748). Монтеск’є виділив три форми правління: республіку, монархію,
деспотизм. Кожну форму правління, на його думку, характеризує певний
розмір території держави: монархії невеликі, республіки – середнього
розміру, імперії величезні.

Ш.Л. Монтеск’є відстоював необхідність поділу влади на законодавчу,
виконавчу, судову. Мислитель дав одне із пластичних визначень поняття
“свобода” – це право “робити все що дозволено законом”, однак він
зауважував, що свобода і влада повинні мати певні межі.

Важливу роль у Просвітництві відіграв французький філософ Ж.Ж. Руссо,
погляди якого викладені в працях “Судження про вічний мир”, “Проект
конституції для корсіки” (1782 р. публікації), “Про суспільний договір,
а принципи політичного права” (1762). Він вважав, що держава покликана
виконувати загальну волю; його ідеалом є республіканська форма
правління. Оскільки народ є сувереном, то немає необхідності ділити
владу на законодавчу та виконавчу гілки. Найважливіші суспільні проблеми
Ж.-Ж. Руссо пропонував розглядати на всенародних плебісцитах.

Мислитель вважав шкідливим існування в державі різноманітних
асоціативних утворень (партій, громадських організацій, церкви), бо вони
ніби-то перешкоджають висловленню громадянами “головної загальної
волі”.

Особливості і характерні риси Основні представники

Політичні вчення епохи Відродження і Просвітництва ·        Розвиток
гуманістичних начал в політичній теорії, звільнення від теології.

·        Аналіз проблем прав і свобод людини, закону і держави,
демократичного устрою суспільного життя. Н.Макіавеллі, М.Лютер, Т.Мор,
Т.Кампанелла, Дж.Локк, Т.Гоббс, Г.Гроцій, Т.Мюнцер, Б.Спіноза.

Політичні вчення Нового часу і ХІХ ст. ·  Формування ліберальної
політичної ідеології.

·   Обґрунтування необхідності політичної влади.

·  Характеристика правової держави і громадянського суспільства.

·  Формування концепції прав людини і громадянина. Ш.-Л.Монтеск’є,
Ж.-Ж.Руссо, Б.Констан, І.Бентам, О.Конт, Т.Пейн, К.А.Гельвецій,

Список використаної літератури

1. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку. – М., “Логос”, 1997.

2. Зеркин Д.П. Основи политологии. – Р-на/Д, “Феникс” 1996.

3. Политология. Учебник. / Под ред. М.Н.Марченко, – М., Изд-во МУ, 1997.

4. Мальцев В.А. Основы политологии. М., ИТРК РСПП,1997.

5. Політологія. / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. – К.: Видавничий
центр “Академия”, 1998.

6. Мельник В.А. Политология. – Мин., Вышейшая школа, 1996.

7. Енциклопедичний політологічний словник. – К., Вища школа, 1997.

8. Макарічев А.С. Постмодернизм и западная политическая наука. //
Социально-политический журнал, 1996, №3.

9. Фавр П. Политическая наука во Франции. // Полис, 1996, №6.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020