.

Боротьба з работоргівлею (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
241 2623
Скачать документ

Реферат на тему:

БОРОТЬБА З РАБОТОРГІВЛЕЮ

ПЛАН

Боротьба з работоргівлею, міжнародно-правові акти по боротьбі з
работоргівлею.

Поняття рабства в міжнародному праві

Поняття работоргівлі в міжнародному праві.

Співробітництво держав у боротьбі з рабством і работоргівлею.

1. Боротьба з работоргівлею, міжнародно-правові акти

по боротьбі з работоргівлею

За підрахунками, в 2004 році 175 тисяч жінок та дівчат були продані лише
з Центральної та Східної Європи та країн СНД, перш за все до інших
країн-учасниць ОБСЄ. Країни ОБСЄ у Західній Європі та Північній Америці
також є країнами основного призначення, в які постачається “живий товар”
з країн, що розвиваються, в Азії, Африці та Латинській Америці.

Незважаючи на те, що торгівля людьми в кожній країні чи регіоні має
різні форми, існують певні спільні риси. Торговці людьми перш за все
обирають своїх жертв в країнах чи регіонах зі складними соціальними та
економічними умовами життя та обмеженими можливостями. Жінки та діти
особливо вразливі і є основною цільовою групою торговців людьми.
Торговці людьми часто приваблюють своїх жертв фальшивими обіцянками
хорошої роботи в іншій країні чи регіоні; деяких набирають шлюбні
агентства; інколи жертв викрадають чи продають.

Потрапляючи під контроль торговців, жертви звичайно потрапляють в
принизливу ситуацію, близьку до рабства, включаючи примусову
проституцію. Майже у всіх випадках торговці забирають заощадження та
паспорти жертв, застосовують насильство, залякування та боргову
залежність для того, щоб добитися їх покірності. Торговці людьми
отримують величезні прибутки від такої торгівлі. Лише незначній
кількості жертв вдається втекти від торговців або домовитися з ними про
інші умови праці. У багатьох випадках умови, у яких перебувають жертви
торгівлі людьми, є дуже жорстокими.

Торгівля людьми, а особливо жінками та дітьми, була проголошена
міжнародним співтовариством неприпустимим порушенням прав людини, формою
“сучасного рабства”, а також особливою формою насильства проти жінок.
Уряди країн несуть відповідальність за захист прав людини на своїх
територіях, тому вони зобов’язані захищати громадян від таких дій,
карати будь-які порушення та надавати ефективний судовий захист жертвам.

В багатьох країнах закони, політика та стратегії не можуть подолати чи
запобігти торгівлі людьми, або захистити права жертв такої торгівлі.
Правоохоронні органи в цих випадках діють досить мляво, а покарання для
торговців людьми призначається незначне. Якщо закони і захищаються, то
перш за все це спрямовується проти самої жертви, яку арештовують та
депортують за нелегальний в’їзд до країни чи нелегальну роботу в країні.
Лише незначна кількість жертв торгівлі людьми – в країнах призначення чи
повернувшись в свою рідну країну – отримують допомогу, захист, або
судовий захист проти своїх торговців. В багатьох країнах не вистачає
достатньої правової бази для покарання торговців людьми. Більше того,
лише невелика кількість країн ОБСЄ підходить до розв’язання цього
складного питання комплексно, а співробітництво – як на національному
так і на міжнародному рівні – є скоріш винятком ніж правилом.

Міжнародне співтовариство визнало міжнародним злочином рабство і
работоргівлю.

Крім рабства і работоргівлі мається ще ряд злочинів, подібних з ними. Це
торгівля жінками (у тому числі проституція, торгівля дітьми і примусова
праця).

З руйнуванням рабовласницької суспільно-економічної формації рабство і
работоргівля не зникли, а збереглися і модифікувалися. Вони існують і
сьогодні як ганьба людського суспільства, незважаючи на крах
колоніальної системи, політичний і моральний осуд колоніалізму.

Работоргівля починалася з насильницького захоплення аборигенів Африки,
значної частини Австралії, Азії, островів Тихого океану, Карибського
басейну й інших районів. У деяких випадках майбутні раби купувалися
работоргівцями за безцінь у місцевої влади. Насильство і покупка людей
за безцінь — от найбільш розповсюджені способи придбання майбутніх рабів
для наступного продажу чи використання на власних плантаціях або на
якомусь виробництві.

Об’єктивна характеристика рабства — зміст у неволі людей, захоплених
работоргівцями чи придбаних кимось у них з метою експлуатації. Злочином
буде й обмін рабами між уже володіючими ними рабовласниками або їхнім
продажем і перепродаж. Раб, по ідеології работоргівців, не людина, а
річ, істота, що не має ніяких прав.

Работоргівля як специфічний промисел процвітала в XVIII —XX ст. Перемога
Півночі в Громадянській війні в США привела до скасування рабства,
скороченню ринку збуту рабів.

Першим торгівлю неграми засудив Віденський конгрес 1815 р. Потім у 1818
р. в Аахені така торгівля була заборонена і визнана злочинною.
Незважаючи на це, рабство і работоргівля тривалий час продовжували
залишатися прибутковим промислом.

Однак боротьба з цим ганебним для людського суспільства явищем
продовжувалася. У 1890 р. на Брюссельській конференції був вироблений
акт, що передбачає конкретні міри боротьби з работоргівлею. Був
установлений “підозрілий пояс”, куди потрапили західна частина
Індійського океану, Червоне море і Перська затока як артерії, через які
з Африки йшли каравани з людським товаром. Військові кораблі договірних
сторін одержали право затримувати й оглядати в цьому районі всі
підозрілі судна.

Слід зазначити однобічний характер цих мір. Виходячи з аналізу
об’єктивної характеристики того виду злочинів, на боротьбу з який
спрямований акт Брюссельської конференції, злочинною визнавалася лише
работоргівля, а не саме рабство. Лише в XX в. з’явилися
міжнародно-правові документи, що забороняють не тільки работоргівлю, але
і саме рабство. Тут слід зазначити послідовну позицію в цьому питанні
колишнього СРСР. Одним з таких важливих документів є Конвенція про
рабство від 25 вересня 1926 р. Правда, вона нерідко ігнорувалася
багатьма державами, які раніше закривали очі на цей злочинний бізнес.

У Конвенції дане визначення рабства: “Стан чи положення людини, над якою
здійснюються атрибути права власності чи деякі з них”. Звичайно, для
карного закону, це, м’яко говорячи, не дуже чітка характеристика, але
суть її очевидна: вона не допускає, щоб людина була власністю.
Внутрішній закон держави може піти і по шляху подальшого розкриття
змісту цього терміна, а може обмежитися поняттям “рабство” і просте
установити покарання за цей злочин.

Після другої світової війни почався бурхливий процес звільнення народів
від колоніальної залежності і рабства. Були прийняті документи, що
фіксують це положення. Стаття 4 Загальної декларації прав людини від 10
грудня 1948 р. говорить: “Ніхто не повинний знаходитися в рабстві чи
підневільному стані, рабство і работоргівля забороняються у всіх їхніх
видах”.

Незважаючи на всі ці заборони, Міжнародна конференція по правах чоловік
кілька років тому назад констатувала, що у світі нараховується 9 млн
рабів.

2. Поняття рабства в міжнародному праві

У тексті цієї Конвенції:

“Рабство” означає, згідно з визначенням Конвенції про заборону рабства
1926 р., статус або умови існування особи, щодо якої здійснюються всі
без винятку права майнової власності, а термін “раб” означає особу, яка
перебуває в такому статусі або умовах;

“Підневільна людина” означає особу , умови існування або статус якої
спричинені існуванням будь-якого інституту чи практики, про які йде мова
у статті І цієї Конвенції.

Подібними з рабством можуть бути і шлюбні звичаї, що зберігаються в ряді
країн, що ставлять жінку власне кажучи в положення рабині. У Додатковій
конвенції, прийнятої в 1956 р. у Женеві, серед звичаїв, подібних з
рабством, названа і примусова праця, що означає визнання її використання
злочином.

У 1930 р. була прийнята Конвенція МОТ № 29 щодо примусового і так
називаної обов’язкової праці, що визначає її як стан людини, у зв’язку з
якою вона виконує “усяку роботу чи службу, необхідну від якої-небудь
особи під погрозою якого-небудь покарання і для якої ця особа не
запропонувала добровільно своїх послуг”. Насильство, погроза покарання —
от ті “рушійні” сили, якими людина примушується до праці чи виконанню
якої-небудь роботи.

Цікаво, що Конвенція МОТ, проголосивши мету – скасувати примусову й
обов’язкову працю у всіх його формах, установила і перехідний до його
ліквідації термін — п’ять років. З тих пір пройшло вже багато п’ятиліть,
а примусова праця процвітає приховано і відкрито в багатьох державах.

Конвенція передбачила виключення з поняття примусової праці, якщо
виконується: 1) робота чи служба, необхідна в силу закону про
обов’язкову військову службу і застосовувана для робіт чисто військового
характеру; 2) усяка робота, яка є частиною звичайних цивільних
обов’язків громадян цілком самоврядної країни; 3) усяка робота чи
служба, необхідна від якої-небудь особи по вироку, винесеному
компетентним судом, за умови, що ця робота чи служба буде проводитися
під наглядом і контролем державної влади і що зазначена особа не буде
відступлене чи передане в розпорядження приватних осіб, компаній чи
товариств; 4) усяка робота чи служба, необхідна в умовах надзвичайних
обставин, тобто у випадках війни чи нещастя, як: пожежа, повінь, голод,
землетрус, сильна епідемія чи епізоотія, навала шкідливих тварин, чи
комах паразитів, рослин і взагалі обставини, що ставлять чи можуть
поставити під погрозу чи життя нормальні життєві умови усього чи частини
населення; 5) дрібні роботи общинного характеру, тобто роботи, що
виконуються для прямої користі колективу його членами і тому можуть
вважатися звичайними цивільними обов’язками членів колективу за умови,
що саме населення чи його безпосередні представники мають право
висловити свою думку щодо доцільності цих робіт. Ці види примусової
праці повинні здійснюватися під контролем держави і не повинні бути, як
правило, зв’язані з видаленням громадян від місця їхнього проживання.
Така праця забороняється застосовувати для виконання підземних робіт у
чи шахтах як покарання колективу за злочин, зроблений ким-небудь з його
членів.

Ми бачимо прагнення до чіткого визначення поняття “примусова праця”, до
неприпустимості його розширювального тлумачення. Названо й обставини,
коли праця не вважається примусовою, хоча інтереси суспільства і держави
вимагають незвичайних зусиль громадян. Конвенція проводить дуже важливу
думку про неприпустимість застосовувати примусову працю як покарання
колективу людей за злочини його членів.

3. Поняття работоргівлі в міжнародному праві

“Работоргівля” означає та включає всі дії, пов’язані з поневоленням,
придбанням або продажем особи з наміром обернути її в рабство; усі дії,
пов’язані з придбанням раба для його подальшого продажу або обміну; усі
акти продажу або обміну раба, придбаного з метою подальшого продажу або
обміну, і взагалі, будь-який акт торгівлі або перевезення рабів.

Економічна і Соціальна Рада ООН (ЕКОСОС) в одній зі своїх резолюцій
(1126/1 окт.) 1966 р. внесла доповнення в поняття рабства. До рабства
віднесена практика апартеїду і колоніалізму. Політично це в загальному
вірно, але виникає кілька правових питань. Не можуть бути одним складом
злочину, хоча і подібні, але різні по своїх об’єктивних характеристиках
діяння. Поняття “колоніалізм” ширше, ніж рабство й апартеїд. Поняття
рабства й апартеїду теж не збігаються. Тому в міжнародному карному
законі повинне бути три різних склади злочину, хоча політична їхня
характеристика може бути єдиною.

Тепер про склад злочину “работоргівля”. Він похідний від рабства.
Работоргівля є перевезення чи спроба перевезти рабів з однієї країни в
іншу, а також продаж їх або обмін з метою одержати матеріальну чи іншу
вигоду. Якщо ці ознаки відсутні, — немає складу злочину работоргівлі.
Вона може існувати самостійно, коли хто-небудь займається цим промислом,
але може бути складовою частиною рабства, якщо цим промислом займаються
ті ж, хто експлуатує рабів.

Сучасне суспільство народжує нові, приховані форми работоргівлі, подібні
з іншими злочинами міжнародного характеру, що важливо мати на увазі для
їх відмежування.

Так, у багатьох країнах процвітає бізнес із продажу дешевої робочої
сили. Продавець дістає чималий прибуток за посередницьку діяльність. У
цьому подібні діяння подібні з работоргівлею. Обмеження тут варто
проводити по такій ознаці: якщо “дешева робоча сила” стає власністю, яку
купують — у наявності рабство, якщо ні, — мається склад злочину
“торгівля людьми”, але не работоргівля.

Специфічною формою работоргівлі в переважній більшості випадків варто
вважати викрадення і наступний продаж дітей. У багатьох країнах Заходу,
Сходу і Півдня, напівофіційно склався “чорний ринок” із продажу дітей.
Дитина практично завжди стає власністю покупця, у всякому разі, до свого
повноліття. Цей вид работоргівлі також варто вважати міжнародним
злочином. Зберігається у світі і торгівля жінками, зокрема, для заняття
проституцією. Як і у випадку продажу дешевої робочої сили, коли мова йде
про продаж жінки у власність що купує, даний злочин також може
кваліфікуватися як работоргівля.

4. Співробітництво держав у боротьбі з рабством і работоргівлею

Країни, які уклали міжнародні акти по боротьбі з работоргівлею несуть
індивідуальну та колективну відповідальність за впровадження заходів по
боротьбі з торгівлею людьми. В той час як міжнародні та неурядові
організації відіграють важливу роль в цій боротьбі, лише уряди країн
вповноважені та мають реальну владу для суттєвого обмеження обсягів
торгівлі людьми.

Стаття 40.7 Московського Документу, прийнятого країнами-учасницями у
1991 році, проголошує:

Країни-учасницінамагатимуться знищити всі форми насильства проти жінок,
а також всі форми торгівлі жінками та експлуатації жіночої проституції,
включаючи відповідні заборони з боку закону такої діяльності та інші
відповідні заходи.

В рамках ОБСЄ країни-учасниці несуть відповідальність одна перед одною
за виконання своїх зобов’язань по захисту прав людини а також надання
допомоги для досягнення взаємної згоди. Для цього країни-учасниці мають
наполягати на більш відповідальному ставленню до впровадження
зобов’язань Московських Документів, а також брати участь у постійному
діалозі щодо стану впровадження стратегій подолання торгівлі людьми а
також загроз, які виникають в процесі цього подолання.

Незважаючи на те, що більшість країн-учасниць прийняли ряд важливих
заходів для впровадження Московських зобов’язань, ще багато завдань
залишаються невиконаними. Країни-учасниці мають вдосконалити свої
зусилля щодо подолання цієї проблеми та розглядати торгівлю людьми як
серйозну проблему, що порушує права людини та потребує концентрованих
дій на національному та міжнародному рівнях.

Перш за все необхідне більш тісне співробітництво між
країнами-учасницями для боротьби з торгівлею людьми в регіоні ОБСЄ. В
той час як Європейський Союз створив важливі механізми міжнародного
співробітництва у цій сфері, це співробітництво не має таких широких
регіональних обсягів як у ОБСЄ. Так як більшість країн-учасниць ОБСЄ є
країнами походження, транзиту та призначення, ОБСЄ має слугувати
особливо ефективним форумом для обміну інформацією та розробки спільних
або координованих стратегій боротьби з торгівлею людьми.

ОБСЄ та країни-учасниці мають активно розробляти шляхи для сприяння
покращенню співробітництва між країнами-учасницями у цій сфері. Однією з
можливостей було б організовувати двосторонні або регіональні зустрічі
або робочі групи у Відні або інших містах для обговорення специфічних
потреб та загроз, обміну досвідом та підтримки спільних заходів між
країнами походження та призначення “живого товару”.

Парламентська Асамблея ОБСЄ могла б також відігравати певну роль в
покращенні співробітництва, збираючи приклади та моделі законодавства по
боротьбі з торгівлею людьми або організовуючи зустрічі її членів для
обговорення питань законодавства та обміну досвідом.

Ще одним заходом по покращенню співробітництва між країнами-учасницями
могла б бути організація ОБСЄ серії “круглих столів” в двох або трьох
країнах призначення, з метою покращення співробітництва між посольствами
країн походження та неурядовими організаціями та посольствами країн
призначення для надання допомоги жертвам торгівлі людьми.

Метою цього було б підвищення усвідомлення проблеми та покращення
міжнародного співробітництва на практичному рівні, покращуючи можливості
посольств країн походження в країнах призначення по наданню допомоги
громадянинам своїх країн, що стали жертвами торгівлі людьми. По-перше,
необхідно було б визначити найкращі приклади успішного співробітництва
та найкращий досвід, а також визначити відповідні країни ОБСЄ, які
приймали б у себе “круглі столи”. За необхідності БДІПЛ могло б надавати
допомогу в координації зустрічей, і даний проект, за умови його
успішності, можна було б впроваджувати в інших регіонах.

Згідно Додаткової Конвенції про заборону рабства, работоргівлі, а також
аналогічних рабству інститутів і практики від 30 квітня 1957 р. країни
Учасниці цієї Конвенції зобов’язуються співробітничати між собою та з
Організацією Об’єднаних Націй з метою проведення в життя зазначених вище
положень. Країни Учасниці зобов’язуються передавати Генеральному
Секретареві Організації Об’єднаних Націй примірники всіх законів,
нормативних актів і повідомляти про всі адміністративні заходи,
запроваджені та вжиті з метою проведення в життя положень цієї
Конвенції.

Використана література

Заява про боротьбу з торгівлею людьми до Московського Документу. -1991
рік.

Конвенція про заборону рабства, работоргівлі, а також аналогічних
рабству інститутів і практики. 226 U.N.T.S. 3 від 30 квітня 1957 р.

Московський Документ від 1991 року.

План заходів на 2000 рік по боротьбі з торгівлею людьми. – Варшава. –
Листопад 1999 року.

Міжнародне право. Підручник / За ред. Ковалевського М.І. – К., 2002.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020