.

Захист майнових прав селян (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
229 1829
Скачать документ

Реферат

на тему:

Розвиток процесуальної форми на українських землях у Х–XVIII століттях

Процесуальна форма — це сукупність однорідних процедурних
(процесуальних) вимог, передбачених законом, що визначають умови,
порядок та послідовність дій учасників процесу для досягнення певної
мети. Можна сказати, що процесуальна форма — це встановлені правила, які
зумовлюють порядок усієї кримінально-процесуальної діяльності[1, с. 13].

Як слушно зазначав відомий французький процесуаліст Фостен Елі,
процесуальні форми мають бути досить потужними та міцними, щоб добути
істину з лона фактів і не бути спотвореними суддями або сторонами; вони
мають бути доволі простими, ясними та гнучкими для того, щоб слугувати
опорою, не стаючи перешкодою, та пристосовуватись до особливостей кожної
справи [2, с. 51]. Значення процесуальної форми для встановлення істини
у кримінальній справі доведено багатовіковою світовою судовою практикою
і теорією кримінального процесу.

Розглядаючи проблеми сучасного кримінального судочинства, звернемось до
багатого історичного досвіду розвитку кримінально-процесуальної форми в
Україні. Безліч проблем, що постають сьогодні, привертала увагу
суспільства ще у давні періоди розвитку нашої держави.

Зародження процесуальної форми в Україні починається у X ст. за часів
Київської Русі, де на той час панував обвинувально-змагальний процес.
Тоді ще не існувало конкретного розподілу функцій розшуку, слідства і
суду. Розслідування злочинів відбувалось, як правило, за заявою
позивача.

Важливу роль на той час відігравало звичаєве право. Найповнішою і
найважливішою пам’яткою давньоруського звичаєвого права, а також “княжих
уставів” (уроків), вважається “Руська Правда” [3]. Зібрані в ній норми
свідчать про те, що вона мала винятково практичні цілі: дати можливість
суддям справедливо вирішувати справи на підставі чинних законів, а
сторонам захищати свої права на суді. Главою правосуддя був князь, а
княже подвір’я — звичайним місцем суду. Але князь міг доручити
судочинство тіунам та отрокам. Чиновники, яким належало вирішувати
кримінальні справи, називалися вирниками. Кожний суддя мав помічника
(отрока), переписувача (метельника). Вони брали запас від громадян і
мито з кожної справи. Вирнику і переписувачу для об’їзду волості давали
коней. В одному зі списків Руської Правди (Ярославовій Правді) сказано,
що “позивач у всякому позові повинний йти з відповідачем на ізвод перед
12 громадян” — цілком ймовірно, що то були присяжні, які розглядали
обставини справи по совісті, залишаючи судді визначати покарання і
стягувати пеню.

Існували особливі форми так званого досудового процесу, що передбачав
установлення стосунків між потерпілим (позивачем) і вірогідним
відповідачем (майбутнім обвинуваченим).

Доказами вини чи невинності особи виступали показання свідків (видоків)
та послухів, якими могли бути лише вільні люди. Отже, на той час, якщо
вільна людина щось чула про вчинений злочин, то вона ставала свідком у
справі. Важливими доказами вважалися ті, що отримані “судом божим” і
клятвою.

З цього випливає, що процесуальна форма за часів Київської Русі
ґрунтувалася на звичаєвому праві.

Після занепаду Галицько-Волинської держави, яка була “правонаступницею”
Київської Русі і не мала суттєвих змін у системі судочинства, українські
землі опинилися під протекторатом Литви. На той час Литва не мала
державного та судового апаратів, підготовлених для здійснення функцій
управління і судочинства, тому до кінця XIV ст. суд Великого князівства
Литовського був подібний до суду княжої доби. Вся повнота судової влади
належала лише князеві. Від себе він передавав її намісникам, тіунам та
іншим посадовцям. Поряд з князівським був ще церковний суд. Міські та
сільські громади мали власні суди. Удільні князі підлягали суду великого
князя.

Наприкінці XIV ст. судова система набуває такої структури: найвищою
інстанцією вважався великокнязівський суд, який мав необмежену
компетенцію і міг розглядати будь-які справи. Він був одноосібним, і
якщо хтось брав з наказу князя у ньому участь, то рішення все одно
залишалося за володарем. Траплялося, що через велику кількість справ він
передавав право чинити суд довіреній особі, але такі доручення не мали
постійного характеру.

Водночас із великокнязівським існував суд “пани”-Ради, проте він так і
не розгорнувся у судову установу. Обласні (регіональні) суди належали
намісникам великого князя, які згодом передали судові повноваження
старостам та воєводам. Ними судочинство теж здійснювалося одноосібно.
Нижчою ланкою судової системи були суди державця-намісника, який
управляв невеликими містами і територіями. Апеляційною інстанцією для
цього суду вважався суд воєводи, а від суду воєводи можна було апелювати
до суду сейму землі (князівства) або суду великого князя.

Іншим видом судів Литовсько-Руської держави були домініальні —
одноосібні суди пана-шляхтича над підлеглим населенням.

Існували ще громадські суди селян та міщан, які дістали назву “копні”
(люди сходилися на засідання копою, тобто гуртом). Копні суди були
найдавнішими й доволі авторитетними, тому навіть третій Литовський
статут висловився за їхнє збереження. Копний суд був установою
звичаєвого права, перебуваючи у тісному, генетичному зв’язку зі старим
вічевим зібранням (в його актах копа часто так і називалася — віче).

Населення різних місцевостей становило своєрідну спілку для убезпечення
від злочинних елементів та боротьби зі злочинами. Якщо хтось із
спільноти помічав злочин або сам ставав його жертвою, то скликав копу
(віче всіх правоздатних осіб своєї округи, які мусили заявитися самі або
прислати довірників (заступників), щоб учинити слідство і суд).
Звичайно, перші копні збори, які проводили слідство “по гарячих слідах”,
утворювалися з найближчих сусідів і мали назву “гарячої” копи, після
якої вже сходилася велика копа. В урочистій обстановці, з дотриманням
визначених обрядів і формальностей відбувався судовий процес. За його
результатами виносився (усно або у письмовій формі) присуд і
здійснювалося його виконання. До компетенції копного суду належали майже
всі карні та цивільні справи, що виникали на його територіальній
підпорядкованості. Сюди могли звертатися всі стани суспільства. Копний
суд мав право передати справу до вищої інстанції — суду гродського. Туди
ж дозволялося надсилати апеляції на рішення копного суду.

У середині XVI ст. державні суди було реформовано. Під тиском шляхти
магнати відмовилися від прав здійснення власного судочинства. Замість
нього великий князь запровадив земські (або виборні) та гродські (або
замкові) суди.

Земські шляхетські суди у складі судді, підсудка та писаря було
запроваджено в усіх повітах, вони здебільшого розглядали цивільні
справи. Апеляція на вирок такого суду подавалася до суду великого князя.

Гродські суди були одноосібними (судочинство здійснював намісник,
староста або воєвода). За дотриманням формальної сторони судового
процесу стежив замковий суддя. Судові книги вів писар. Ці суди
розглядали переважно кримінальні справи і судили як шляхту, так і міщан
та селян. Апелювати на вирок цього суду можна було до суду великого
князя. Подальший розвиток процесуальної форми спостерігаємо в Судебнику
великого князя Казиміра (Статут Казиміра 1468 р.) — першому кодексі
кримінального і кримінально-процесуального права Великого князівства
Литовського. Він ґрунтувався на місцевому звичаєвому праві, статті
Руської Правди і судово-адміністративній практиці. Це пояснювалося тим,
що литовські князі проголосили принцип “старовини не рубати, новини не
заводити”.

Низку нових положень щодо форми судочинства закодексовано в Литовських
Статутах. Перший з них (згодом він дістав назву “Старого”) було прийнято
на вальному сеймі 29 вересня 1529 р. Цей кодекс складався з 13 розділів
і 264 артикулів. Він містив норми державного, адміністративного,
цивільного, сімейного, кримінального та інших галузей права. Статут
проголошував, що всі особи, “як злиденні, так і багаті”, повинні
судитися на підставі викладених у ньому норм. Перший Литовський статут
був не друкований, а переписувався для практичного вжитку, регулював
відносини в усіх куточках різномовної держави, і містив у собі окремі
положення “Руської Правди”, норми звичаєвого (українського, білоруського
та литовського) права та положення з польських і німецьких судебників.

Опрацювання другого Литовського статуту 1551 року здійснювалося комісією
з 10 осіб (по п’ятеро католиків і православних), до складу якої увійшли
“радники маршалкові, урядники земські, хорунжії та інші особи роду
шляхетського, доктори прав чужоземних, які статут склали і написали”
[1]. Статут було затверджено сеймом у 1554 р., але він набрав чинності
лише в 1566 р. За рівнем кодифікаційної техніки цей статут перевершував
попередній. Його структуру складали 14 розділів і 367 артикулів. Як і до
першого, сюди вводилися норми, що належали до різних галузей права.
Завдяки тривалому використанню цього збірника в Україні, він вважався
суто українським, чим і пояснюється його друга назва — Волинський.

Після Люблінської унії 1569 р. постала потреба привести форму
судочинства у відповідність до польських законів. За дорученням
польського короля Стефана Баторія, цю роботу успішно виконав литовський
підканцлер Лев Сапега. Допомагала йому в опрацюванні статуту комісія, що
складалася з правознавців. Третій Литовський статут остаточно було
затверджено 1588 року. У цьому документі, крім визначення прав і
привілеїв шляхти та оформлення закріпачення головної частини сільського
населення, докладно регламентувався порядок судочинства. Чинність
третього (“Нового”) Литовського статуту поширювалася не лише на
українські землі, а й на Корону (Польщу). Складався він з 14 розділів та
488 артикулів. Характерно, що й після прийняття статуту 1588 р. у
приєднаних до Польської корони Київському, Волинському і Брацлавському
воєводствах судочинство й далі відправляли згідно з Литовським статутом
1566 р.

Процес тоді на українських землях за традицією мав
обвинувально-змагальний характер. Процесуальне право ще не визначало
суттєвих відмінностей провадження у цивільних та кримінальних справах.
Судочинство розпочиналося за заявою зацікавленої сторони — потерпілого
або його родичів. Позивач збирав докази, пред’являв їх суду і
підтримував обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право
відмовитися від позову, укласти мирову угоду. Однак щодо найтяжчих
злочинів слідство і суд були обов’язковими. Тут практикувалися доноси,
катування, дотримувалася таємниця судочинства. Представниками сторін на
суді могли бути професійні адвокати.

Литовські статути містили перелік найважливіших доказів: показання
свідків, речовий доказ, присяга тощо. Присяга шляхтича визнавалася
“доводом”, тобто незаперечним доказом. Великого значення надавалося
письмовим доказам, особливо у майнових суперечках. Практикувалося і
попереднє слідство, яке здійснювали службові особи: старости, їхні
заступники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, допитували
свідків і підозрюваних, записували їхні показання і передавали до суду.
На попередньому слідстві були присутні поняті (“два шляхтича віри
гідні”).

При здійсненні судочинства на українських землях у складі Речі
Посполитої спостерігалася залежність судових органів від адміністрації
або цілковите злиття з нею, саме судочинство відповідало становому
устрою суспільства.

Для представників вищих верств існував “суд рівних”. Магнати і родовита
знать вирішували справи відповідної належності у сеймовому і
королівському судах. Шляхта підлягала юрисдикції створюваних нею ж
повітових шляхетських судових органів — земських судів, — які розглядали
кримінальні і цивільні справи, а також виконували функції нотаріату.
Земський суд складався із судді, підсудка та писаря, які обиралися на
шляхетських сеймиках. Судді займали свої посади довічно. Сесії земських,
судів збиралися тричі на рік. У своїй роботі суди керувалися статутами
Великого князівства Литовського 1529, 1566 і 1588 рр. Апеляційними
інстанціями для них були Коронний і Литовський трибунали.

Помітна роль у здійсненні правосуддя належала возному судовому
виконавцеві, якого призначав воєвода за поданням земського суду і
шляхти. У кожному повіті було кілька возних, головного з них іменували
генералом. За дорученням земського суду або на прохання зацікавлених
осіб возний оглядав місце злочину, визначав розміри шкоди чи збитків,
тяжкість заподіяного поранення. За необхідності допроваджував
відповідача до суду, вводив у володіння землею, фіксував
публічно-правові дії приватних осіб.

Повітовими судами для шляхти і посполитих були також міські (гродські
або замкові) суди. Головними суддями в них виступали керівники місцевої
адміністрації — воєводи і старости. Міські суди поділялися на вищі та
нижчі. До вищих судів входили головні судді і представники місцевих
феодалів. Нижчі складалися з намісника головного судді, шляхтича та
писаря. Засідання вказаних судів (рочки гродські) тривали два тижні,
починаючи з першого дня кожного місяця. На них розглядалися найтяжчі
злочини, справи про повернення невільницької челяді і залежних селян, а
також забезпечувалось виконання вироків та рішень інших судів.

Спеціальним судово-адміністративним органом був підкоморський суд. Він
розглядав суперечки про межі земельних володінь феодалів, встановлював
межові знаки. Справи у ньому розглядав суддя — підкоморій.

Роль центру судово-адміністративного життя кожного повіту відігравала
канцелярія. Тут оформляли всі майнові угоди, приносили присягу, до неї
надходили заяви про вчинені злочини, допроваджували підозрюваних у
вчиненні злочинів. Показово те, що вже на той час формується принцип
національної мови судочинства. Судочинство провадилося мовою більшості
населення, що проживало в даній місцевості. У повітових судових
установах Волині, Брацлавщини та Київщини використовувалась руська,
тобто українська мова (але до міст, що були центрами воєводств, належало
надсилати документи, написані польською мовою).

Стосовно населення королівських та приватновласницьких міст судові
обов’язки здійснювали призначувані їхніми власниками судді.

У самоврядних містах роль суддів виконували магістрати і ратуші. У
магістратських судах цивільні справи розглядалися радою, очолюваною
бурмистром, а кримінальні — лавою на чолі з війтом. Найтяжчі кримінальні
справи розглядала магістратська рада спільно з міським старостою. У
ратушах судові справи розглядалися війтом або бурмистром під
головуванням міського старости чи іншого урядовця. Засідання цих судових
органів відбувалися двічі на тиждень. Їхні ухвали можна було оскаржити
намісникові воєводи.

У містах судочинство відправляли й інші суди, зокрема поточні та
виложені, а також цехові.

Поточний суд, до якого входили заступник війта, чотири бурмистри, кілька
радців та лавників, звичайно скликався на третій день після подання
позивачем скарги (звідси й назва цього органу). Часто тут вирішувалися
суперечки між феодалами та міщанами.

Виложений суд (скликався тричі на рік і кожна сесія тривала два тижні)
працював під керівництвом війта. У ньому улагоджувалися майнові
суперечки, розглядалися важливі економічні питання, що стосувались
населення міста, а також кримінальні й цивільні справи.

Стосовно залежних селян магнати і шляхта мали у своєму розпорядженні
вотчинні суди, де власники живих душ самі чинили правосуддя або доручали
цю функцію управителям та державцям своїх маєтків. Справи розглядалися
на підставі місцевих звичаїв або відповідно до волі власника землі без
дотримання процесуальної форми.

На королівських землях України тривалий час зберігалися громадські
(копні) суди, що були органами сільського сходу. З посиленням феодальної
залежності селян і юридичним закріпаченням (третій Литовський статут)
коло справ, які розглядалися в копних судах, поступово звузилось.

Отже, проаналізувавши стан судочинства на українських землях у складі
Речі Посполитої, можемо дійти висновку, що на той час сформувалася певна
система судів. З’являється можливість опротестувати окреме рішення.
Вводиться нова процесуальна постать — “возний судовий виконавець”. За
своїми повноваженнями, порівняно із сучасністю, він наближався до особи,
яка провадить дізнання (як уже згадувалося, він міг провадити огляд
місця злочину, визначати розміри шкоди чи збитків, тяжкості заподіяного
поранення тощо).

Під час розгляду кримінальних справ український суд вимагав, щоб докази
винності або невинності підозрюваного були чіткими і явними. Серед них
називалися: показання свідків, письмові документи, присяга, щире
визнання. Дозволялося користуватися і викриттям за допомогою
доказування, тобто логічними висновками на підставі аналізу всієї
сукупності доказів. Кожний із свідків міг давати показання як на користь
обвинувачуваного, так і проти нього. Іншими словами, він міг визнавати
досліджуване діяння злочинним, а міг і не визнавати його таким.
Показання свідків тоді називалися “свядолом”.

Свідками могли виступати як “свої”, так і сторонні (тобто іногородні)
люди. Але кожний із них мав викликати довіру і не підозрюватися у
вчиненні протиправних діянь.

рім того, вони мали бути християнами. Іновірцям дозволялося виступати
тільки тоді, коли не було “єдиновірних” свідків, і за умови “чесного
стану”. Не могли виступати свідками також картярі, п’яниці, психічно
неврівноважені (хворі). Вік свідка не міг перевищувати 70 років,
мінімальна межа неповноліття законом не встановлювалася. Не могли бути
свідками також співучасники злочину, родичі обвинувачуваного і друзі.

Існував інститут відводу свідка за заявою однієї зі сторін. Але заяву
про це належало зробити до початку судової процедури. Показання свідків
давалися за відсутності будь-якої зі сторін. Їх записували до актової
книги, що зберігалася в суді. Якщо свідок був хворий і не міг з’явитися
в суд для дачі показань, до нього посилався представник суду, який
записував показання і подавав їх у суд. Показання у справі свідок
повинен був давати в обов’язковому порядку. За відмову дачі показань
свідок притягувався до відповідальності. Кількість свідків законом не
обмежувалася і показання кожного з них вважалися рівноцінними.

Якщо свідок виявлявся нечесним, він зазнавав покарання: по-перше, на
нього покладалося відшкодування всіх судових витрат; по-друге, він міг
бути підданий арешту і, по-третє, за дачу неправдивих показань
піддавався позбавленню волі.

Великого значення надавалося письмовим доказам — різним договорам,
розпискам, купецьким книгам, заповітам. Якщо письмовий доказ було
втрачено, його дозволялося замінити показаннями свідків, копіями
втрачених документів або присягою. Особливе значення мало листування між
обвинувачуваним та іншими особами з питань, що безпосередньо стосувалися
справи.

Незаперечним доказом вважалася присяга, яку давав обвинувачуваний, тоді
як противна сторона або свідок від неї відмовлялися. При цьому
обов’язковою була присутність і сторони, яка приводила до присяги. Якщо
доказувалося, що присяга була неправдивою, рішення суду скасовувалося, а
лжеприсягнулим відрубували два пальці. Крім того, лжеприсягатель
оголошувався людиною, яка не заслуговує на довіру.

Серед усіх доказів на першому місці за їхнім значенням стояло
добровільне визнання вини у вчиненні злочину. Це було “царицею доказів”.

Підсумовуючи розгляд даного питання, зазначимо, що історичний аналіз
розвитку та вдосконалення форми кримінального судочинства, формування
демократичних принципів його відправлення, уможливлює виявлення
об’єктивних закономірностей цього процесу та врахування їх на сучасному
етапі правової реформи в Україні.

Cписок використаних джерел

1. Юридическая процессуальная форма: теория и практика / Под ред.: В.М.
Горшенева, П.Е. Недбайло и др. М.: Юрид. лит., 1976.

2. Гуценко К.Ф. Уголовный процесс основных капиталистических государств.
М., 1969.

3. Кульчицький В.Т. Найвизначніші пам’ятки правової культури України:
Правознавство. Львів: Світ, 1995.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020