Реферат на тему:
“Католицька Сакраментологія”
Терміни “сакраментальний”, “сакраментальність» – їх загальне значення
як похідних від sacramentum стосується семи святих таїнств, але вони
наголошують на матеріяльній дійсності, що стає середником Божої
присутности й дії. Тому в цих термінах відчутно інакший наголос, ніж у
термінах таїнственний і таїнственність, які обслуговують не тільки
літургійну сферу, а й тріядологічну й сотеріологічну. Іншими словами,
все, що сакраментальне, таїнственне, а в таїнственному не завжди можна
пізнати, що йдеться саме про сакраментальне.
Термін сакраментальний вказує на аспекти й характеристики матеріяльного
світу, який має здатність бути середником Божої присутности й дії:
сакраментальною є та видима дійсність, яка скеровує нас до невидимої
Божої присутности й дії. Термін таїнственний вказує на аспекти й
характеристики Божої присутности й дії, які являються нам і через
матеріяльні середники, і без них: таїнственною є невидимою дійсністю,
яка діє через видиму.
Кількість таїнств у католиків такий же, як і в древній Церкві, тобто
сім. Але загальний погляд на всі таїнства принципово відрізняється від
древньоцерковного. Католики учать що таїнства є не тільки дійсними, але
і діючо-рятівними і, поза залежністю від стану людини, яка їх визнає.
Православ’я ж учить, що церковні таїнства вважаються дійсними при
здійсненні їх кожним канонічно правильно поставленим священиком за
Церковним статутом (якщо, у крайньому випадку, водохрещення робить
мирянин, воно теж вважається дійсним). Але діючо-рятівним таїнство є
тільки тоді, коли людина визнає його з належним розташуванням. Так
апостол Павло в Першому посланні до Коринфян попереджав про те, що коли
людина причащається без міркування, без належної підготовки, то він
робить це в осуд собі. (1 Корів. 11, 29)
Католики ж вважають, що у будь-якому разі – поза залежністю від того, з
вірою чи без віри підходить людина до сприйняття таїнства, – воно є
діючим.
При такому підході таїнства починають розглядатися як деякі магічні
обряди. Тобто якщо правильно поставлений священнослужитель правильно
прочитає покладені слова, якщо є той, над ким цей обряд відбувається, і
є всі зовнішні атрибути, необхідні для його здійснення (вода для
водохрещення, хліб і вино для Евхаристії), та наявність цих формальних
елементів є достатнім для того, щоб таїнство виявилося рятівно-діючим.
Таїнство водохрещення
У Православній Церкві формула водохрещення така: “Похрещується раб Божий
(ім’я) в ім’я Батька, амінь. І Сина, амінь. І Святого Духа, амінь”. У
католиків же відбувається перенос уваги на фігуру здійснюючого таїнство.
Католицький священик говорить: “Я похрещую тебе в ім’я Батька, і Сина, і
Святого Духа, амінь ”. У католиків із середніх століть введене
обливальне чи окроплювальне водохрещення. Сьогодні говорити про це як
про відмінність, тому що й у нас за останнє сторіччя багато дорослих і
дітей були хрещені в такий спосіб. Але в нашій країні умови життя були
такі, що Церква була змушена допускати водохрещення обливанням чи
кропленням. У крайній ситуації таке водохрещення допускалося і древньою
Церквою – якщо треба було вибирати: хрестити людину обливанням чи не
хрестити зовсім. Католики ж у середні століття не були спонукувані до
цього ніякими ґрунтовними неминучими причинами. У нашій країні хоча і
був тимчасовий відхід, але зараз намагаються по можливості повернутися у
відношенні дорослих – і це є вже в багатьох храмах – до практики
водохрещення зануренням, як це і було в древній Церкві, у той час як
католики як і раніше принципово вважають достатнім обливальне чи навіть
тільки окроплювальне водохрещення.
Таїнство миропомазання
У Католицькій церкві це таїнство називається конфірмацією. Відбувається
воно, на відміну від Православної Церкви, як правило, єпископом. Це
відмінність не така вже істотно, адже й у православних священик помазує
миром, що освячено архієреєм. У практиці Православної Церкви миро раз у
два роки освячує Патріарх, потім воно розподіляється по єпархіях і по
приходах (тобто єпископ у такий спосіб частину своїх повноважень доручає
священику). А в католиків сам єпископ робить це таїнство через
покладання рук. Істотною відмінністю є те, що конфірмація відбувається
над дитиною не відразу після водохрещення, а лише по досягненні
підліткового віку. У різних країнах і в різні століття вік конфірмації
коливався від семи до дванадцяти років. Чим керуються католики,
відсуваючи миропомазання – конфірмацію – від водохрещення? Вони учать
так. Якщо дитина хрещена, то вона звільнена від провини першорідного
гріха. Дитина особистих гріхів не має. Якщо вона і вмре, то все рівно
буде врятована і сподобиться кращої долі, тому нема рації викладати йому
інші таїнства до досягнення підліткового віку. Це чисто зовнішній,
раціоналістичний підхід, при якому ігнорується благодатна дія таїнств.
Таїнство Євхаристії
Найбільше відступів від древньо-церковної практики в католиків у
таїнстві Євхаристії. По-перше, дитину до конфірмації не причащають.
По-друге, причащання мирян відбувається тільки під видом хліба. Хліб для
Євхаристії вживається прісним.
Практика причащання мирян тільки хлібом виникла в середні століття з
розумінь санітарно-гігієнічних. У той час Європу часто відвідували
хвороби, які забирали до чверті населення. Як один зі способів боротьби
із заразою і було введено причащання мирян тільки під одним видом, коли
кожному з тих, хто причащається, дається так звана облатка – шматочок
прісного хліба. У цьому проявилося невір’я в силу таїнства, що зціляє
не тільки духовні, але і тілесні недуги, недостатня віра в силу Тіла і
Крові Рятівника. Це відбулося вже після відділення католицтва від
Всесвітньої Церкви, коли багато чого в церковному житті католиків стало
приходити у занепад. Моментом перекладання Святих Дарунків у католиків
вважаються установлюючі слова Христа Рятівника: “Прийміть, їжте, це є
Тіло Моє…”, а не молитва призивання Святого Духа, як у Православній
Церкві. Епіклеза (призивання Духа Святого) є в древніх літургічних
текстах і звичайно ж у літургіях святого Іоанна Златоуста і святого
Василя Великого. У католицькій месі цієї молитви немає. У цьому
виявляється розходження богословського підходу. Для католиків головне –
проголошення формули, навіть якщо в ролі цієї формули виступають слова
Христа Рятівника. Головне в Православній літургії – це молитва про те,
щоб чудо вчинилося, щоб Дух Святий прийшов і подав те, що було хлібом і
вином, у Тіло і Кров Христа Рятівника.
Таїнство шлюбу
Перша відмінність полягає в тому, що здійснювачам шлюбу в Католицькій
церкві визнаються самі молоді, а не священик. Шлюб і в них відбувається
в храмі, перед вівтарем. Священик дає нареченому і нареченій кільця. Але
священик потрібний лише для визнання канонічної законності шлюбу.
Друга відмінність – визнання абсолютної нерозривності шлюбу. Розвід у
католиків неприпустимий ні з якої причини – навіть по тій, котра
вказується самим Рятівником у Євангелії (тобто через порушення
подружньої вірності). У Католицькій церкві дружина, яка є постраждалою
стороною, не має права на розвід і, отже, на вступ в інший шлюбний союз
при житті сторони, яка змінила йому. Однак католики розводилися. Справа
в тому, що в католиків усе можна гарно обійти. Шлюб абсолютно
нерозривний, але він може бути визнаний недійсним. З яких причин?
Головна причина – що шлюб відбувався зі спонукань, що не відповідають
меті шлюбного союзу. У середні століття цим дуже часто зловживали, і
інші європейські монархи не раз одружувалися, користаючись цим
формулюванням. Тепер теж таких процесів досить багато. Усі вони йдуть
через Ватикан.
Великі турботи відповідному відомству Ватикану доставляють численні
процеси про визнання недійсними шлюбів, що укладаються жителями
“третього світу” (в основному іспанцями і португальцями з Латинської
Америки), з метою одержати громадянство в країнах Південної Європи
(Іспанії, Португалії, Італії). В Іспанії і Португалії цивільний шлюб
практично не має чи місця, принаймні, не дає права громадянства. Тому
інші люди зважуються на таку беззаконну дію.
Таїнство священства
В другій половині XI століття в католиків був введений обов’язковий
целібат (тобто безшлюбність) священства.
Целібат не треба плутати з чернецтвом. Священиків і єпископів з
католицьких чернечих орденів не так багато. Целібат – це просто обітниця
відмовлення від сімейного життя.
У древній Церкві в шлюб могли вступати всіх трьох ступенів, що
перебувають у сані, священства: диякон, пресвітер і єпископ.
У Посланні апостола Павла до Тимофія говориться: “Єпископ повинний бути
непорочний, однієї дружини чоловік” (1 Том. 3, 2). Така практика
існувала протягом перших століть. Поступово (приблизно до VI століття)
на Сході затвердився звичай безшлюбності єпископату. При візантійському
імператорі Юстиніан Великому всі єпископи стали обов’язково безшлюбними
(не ченцями, а саме безшлюбними). І тільки потім, значно пізніше, стало
так, що в єпископи може бути рукоположений тільки чернець. У древній
Церкві, як і в нас зараз, для дияконів і священиків до хіротонії
дозволявся перший і єдиний шлюб. На Заході із самого початку шлюб
духівництва скоріше допускався, ніж вважався нормою. Там поширилася
психологія гасіння шлюбом, на шлюбний союз стали дивитися як на щось
нечисте, особливо стосовно до священнослужителів. На Сході теж існувала
така думка, але воно було відкинуто Соборами древньої Церкви. Помісний
Собор у місті Гангрі, а потім і Трулльський Собор прийняли спеціальні
правила – канони, у яких говориться, що, якщо хто відпускає дружину свою
чи чоловіка свого не по прагненню до чистоти і благочестивого життя, а
через зловживання шлюбом, такий, якщо священик, – так буде вивержений із
сану, а якщо мирянин – так буде відлучений.
Відношення до шлюбу як до чого поганючого людину древня Церква рішуче не
прийняла. Однак на Заході воно поступово зміцнювалося і привело до
визнання всецілого обов’язкового целібату.
Рукоположення в католиків зберігається. Єдина відмінність – у тому, що
рукоположення єпископа в них відбувається одним єпископом, а в
Православній Церкві – не менше двох. Дияконів у католиків майже не
залишилося. Вони формально визнаються, але чин дияконівського служіння
при здійсненні католицького богослужіння не потрібний. Саме богослужіння
скорочене – немає ектеній. Сан диякона для католиків – це просто
сходинка: присвячуваний на 10 хвилин рукоположений в диакона, щоб після
цього стати пресвітером. Фактично ж диякон відсутній, як у православних
фактично є відсутнім іподиякон (крім тих, хто служить при єпископі).
Проте в нас кожний, хто освячується в диякона, спочатку присвячується в
іподіакона і якийсь час, поки він стоїть й очікує дияконської хіротонії,
буває іподіаконом. Приблизно так само в католиків відбулося з
дияконським служінням.
Таїнство покаяння
Католики учать, що гріхи підрозділяються на такі, що пробачаються, і
смертні. Попутно необхідно помітити, що в деяких православних
молитовниках, виданих у XX чи столітті західного видання, є переліки
“Сім смертних гріхів” чи що-небудь подібне. Усі ці списки – по 7, по 8 і
по 9 – благополучно перекочували до нас з католицьких книжок.
Який гріх називали смертним святі батьки? Не формально якийсь
визначений: скажімо, злодійство чи убивство. Ісаак Сирин писав: “Гріх
до смерті є той, якщо хто, згрішивши, у не каятті перебуває”. Тобто
смертним гріхом є той, у якому людина не кається.
У чому ж особливість католицького вчення про сповідь? У водохрещенні
людині прощаються всі гріхи: і смертні, і пробачні: і у відношенні
провини, і у відношенні покарання. Тобто у водохрещенні людині
прощається все.
А в таїнстві сповіді, як учать католики, усе відбувається по-іншому:
смертні гріхи прощаються й у відношенні провини, і у відношенні
покарання, але от пробачні гріхи прощаються тільки у відношенні провини,
а покарання при цьому залишається. Покарання людин неодмінно повинний
понести. Звідси й індульгенції, і навчання про чистилище і про різний
рід канонічних покараннях. Понести покарання – це спосіб дати Богу
задоволення. Тому після сповіді, як правило, духівник видає католику
точний перелік канонічних покарань, що той повинен понести за гріхи.
Ще одна цікава особливість, зв’язана з католицьким вченням про рятівну
дієвість таїнств поза залежністю від розташування приступаючого до
таїнства. Як вважають католики, для того, щоб таїнство покаяння
виявилося рятівним, не потрібно глибокого розтрощення, продиктованого
любов’ю до Бога, а досить легені жалю про гріхи, продиктованого чи
страхом іншими мотивами. Це навчання католики виділяють як один із
самих позитивних моментів своєї доктрини в навчанні про таїнство
сповіді. У Римо-католической богословській енциклопедії, що вийшла в
1967 році, написано з цього приводу наступне: “Перевага нового закону
саме в тім і складається, що неповне розтрощення, що не було достатнім
для відпущення гріхів ні в первісній релігії, ні в релігії іудейської,
стає достатнім у з’єднанні з таїнством у релігії християнської”.
Виходить, що справжнє покаяння, що було потрібно в первісних релігіях і
в іудаїзмі, тепер не потрібне. Тому тепер на сповіді можна покаятися
лише злегка і проте одержати дозвіл гріхів. Це знову прояв того ж
формального, зовнішнього підходу до таїнств.
Використана література
Енциклопедія з релігієзнавства / За ред. І.С. Мякушева. – К., 1999.
Калінін Ю., Харьковщенко Є. Релігієзнавство: Підручник. –К.: Наукова
думка, 1995.
Лубський В.І. Особливості католицьких таїнств. – К., 1999.
Релігієзнавство / За ред. Рибачука. –К.: Освіта, 1997.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
