РЕФЕРАТ
на тему:
Материнство як психологічний феномен
Перед сучасним суспільством все частіше постає проблема створення
ґендерного паритету як основи взаємодії в політиці та культурі фемінного
та маскулінного. Для нас важливим є розуміння не тільки необхідності
побудови такого явища, а насамперед принципів та підвалин його існування
ы утворення. Важливо показати не тільки психологічні розбіжності
лідерства чоловіка й жінки виходячи з “родового” (Мирошник, Пиховников,
1999, с. 96), а зазначити всі риси, що унеможливлюють створення
“рівності” між статями, без урахування культурологічних кодів, за якими
й утворюється подібний паритет в будь-якій культурі світу.
На мій погляд, основою побудування взаємин між статями є погляд на
материнство як основу майбутнього суспільства. При цьому слід чітко
розрізняти відмінність материнства від поняття дітонародження. Під
материнством розуміється соціальна опіка дитини, яка веде до так званого
материнського мислення, що визначає пріоритети і досягнення, необхідні
для “зростання” дитини (Феминология, 2000, с. 130-131). В різні періоди
історії людства відношення до виховання дитини і ролі матері в цьому
процесі були різними (Пушкарьова, 1996) і до кінця всі аспекти взаємодії
відносин “дитина-мати” не вивчені.
Саме по собі народження дитини ще не робить жінку матір’ю. Більшість
жінок вбачає в материнстві (народженні дитини) лише причину своєї
залежності від неї, що не дозволяє сучасній жінці повноцінно
реалізуватися. На мій погляд, під материнством слід розуміти складну
систему етичних понять, яка використовується людством під час процесу
“становлення” дитини і з застосування яких формується поняття фемінності
культури, її продуктивний напрямок, зі створенням відповідних культурних
цінностей. До того ж сфера жіночого впливу завжди знаходиться в центрі
ритуальних локусів, саме в руках жінок знаходиться сакральне (Маєрчик,
2001, с.158).
Слід усвідомлювати, що процес становлення майбутніх громадян завжди буде
знаходитися під пильним наглядом держави, принципи “виховання” будуть
всіляко підганятися під рамки суспільства. Тому створення паритету на
основі принципів материнства є дуже слушним у світлі виявлення зон
насилля, корелятом яких в культурології виступає образ матері. Постать
матері в більшості моментів пов’язується з символікою медіума, який
вводить дитину в світ дорослих, віддає накази-доручення, які дитина має
виконувати, щоб пройти певний етап інкультурації, без чого залишається
культурно неосвіченою, не має певних знань. Слід згадати велику
кількість свідчень про табу порушення материнських наказів та силу
материнських прокльонів (И. П. (Иванов), 1889). Дитина через прокльон
навіть набирала нових ознак, вилучалися із традиційного соціуму. Так за
народними уявленнями русалками ставали саме прокляті діти (Морозов,
2001. – С.64-65). Материнські прокльони сприймаються як відчутний спосіб
відокремлення дитини від матері, в такий спосіб дитина позбавляється
захисту, з нею припиняються родові й суспільні зв’язки (Никитина, 2001,
с.92). Образ матері привабливий як такий, що контролює сферу насильства,
будь-хто, навіть символічно пов’язаний з матір’ю, більш захищений від
насильства, ніж той, у кого цей зв’язок відсутній. До того ж
перерозподіл між статями функцій насильства покладає на жінку роль
медіатора насильства, вона може як дати згоду на початок насильства,
тобто бути його провідником (але ні в якому разі не виконавцем), так і
припинити його, блокувати, зводити нанівець (Щепанская, 2001, с. 169).
Материнська санкція захисту від насилля настільки важлива, що захищає
навіть в суді (як прояві соціального насилля). Найсильнішим оберегом
вважалося материнське благословення. Без права розпоряджатися силою і
життям своїх синів материнство навіть втрачає сенс. Тільки мати може
давати санкцію на насилля щодо своєї дитини, вона проектує будь-який
вияв насильства щодо дітей, без її “дозволу” цей акт стає незаконним
(Щепанская, 2001, с. 151-154).
Жінка, яка “позбавляється”/“відмовляється” своєї дитини на будь-якому
рівні, сама миттєво стає об’єктом насилля. Крайні прояви цього знаходимо
серед жінок, соціальний стан яких унеможливлює дітонародження:
проститутки, ув’язнені. Але це не значить, що таке правило не торкається
кожної “нормальної” жінки. Більшість сучасних жінок стають дійовими
особами в політиці й бізнесі, “входять” до сфери чоловічого, не
замислюючись над тим, що по суті повинні вести “чоловічу” гру-диспут, в
якій діють військові правила. Це провокує відмову жінки від статусу
матері сім’ї (в широкому розумінні), робить її долю побудованою на ідеї
жертовності (Алексеенко, 1999, с. 53). Ось звідки побутує думка про те,
що жінка лише “тактик” у великій стратегії чоловічого (Малиновська,
1999, с. 64). Звідси бере свої корені практика “побиття політичного
лідера” як така, що вкладається в систему чоловічих розваг-агонів і
повинна сприйматися як “запрограмований” акт насилля над жінкою, що
відійшла від принципів материнства взагалі.
Маскулінна культура просякнута ідеєю насилля й війни взагалі, будь-який
агон сприймається як необхідний прояв чоловічого. Втягування жінок в
культуру насилля відбувається шляхом позбавлення їх “материнства”. Для
чого завуальовано висувається теза про “звільнення” жінки від цього
обтяжливого обов’язку, який тепер можна перекласти на суспільство.
Замість цінностей материнства всілякими негативами фарбується здатність
жінки до продукування, її спонукають до “чистого” дітонародження, але
усувають від “права” на дитину. Чим краще оформлений процес усунення
жінки від виховання власної дитини (будь-які обмеження державою
формування особистого підходу в цій галузі), тим більше суспільство
стоїть на шляху мілітаризації.
Прикладом такої маскулінності є завуальована політика емансипації жінки,
що розквітла в радянському суспільстві з 20-х років. Вона несла по суті
лише одну спрямованість – будь-яке відокремлення жінки від материнських
функцій, що в першу чергу колективною опікою над процесом дітонародження
й сексуальністю взагалі (Жеребкина, 2002, с. 200). Ідейні засади цього
процесу були закладені Олександрою Коллонтай, яка в 1915 році закінчила
дослідження становища піклування материнством у різних європейських
країнах і констатувала повну відсутність вирішення питання допомоги
жінкам-матерям і всіляко засуджувала політику різних держав у цьому
питанні (Коллонтай, 1921). Це підтверджує наш висновок про те, що
нехтування проблемами материнства веде до міліарної спрямованості
суспільства. Але вже в 1922 році у передмові до другого видання своєї
праці “Суспільство і материнство” О. Коллонтай закликає вирішувати
проблему допомоги зубожілим матерям шляхом створення державної
структури, яка б піклувалася всіма дітьми у державі (Коллонтай, 1922).
Поряд з таким підходом до виховання дітей, суспільство починає
розглядати жінку як об’єкт, що повинен бути продуктивно залученим до
виробничої сфери, шляхом перекладання обов’язків догляду за дітьми на
державу (її структурні підрозділи). Жінкам нав’язували роль бійця,
вірної бойової подруги, вони починають виконувати не властиві їм
функції, оволодівати “чоловічими” професіями. Всі ці модні радянські
лозунги звільнення жінки від “рабства сім’ї” швидко перетворювались на
цілеспрямовану практику усунення жінки з її традиційної сфери, при
виконанні функцій якої вона блокує насилля. Особливими перевагами
розписувався подвиг відмови від функцій материнства задля кращого
майбутнього.( Ось саме в цьому контексті стає зрозумілим, чому найкращою
моделлю для ролі будівниці кращого майбутнього стає проститутка.
Опозицію до цього образу жінки займає “звичайна” жінка, що насамперед
мріє стати матір’ю (Жеребкина, 2002, с. 195-196).
В подальшому радянське суспільство все далі йде шляхом воєнізації:
колективізація потягла за собою утворення дитячих садків, де піклування
за дитиною було покладено на комуну, тоді як усі жінки були задіяні у
виробничій сфері від світанку до заходу (по суті позбавлені
материнства), за свідченням багатьох опитуваних, чиє дитинство припало
на 30-ті роки ХХ століття, вони майже не бачили власних матерів, в
кращому випадку мама зранку давала доручення для своїх дітей і вони
виконували їх самостійно. Ця практика пропагувалася упродовж всієї
радянської ери: цілодобові дитсадки, “легка” (достатньо написати заяву)
можливість віддати дитину в дитячий притулок або інтернат під опіку
державі.
Саме відмова від материнства (в широкому розумінні) є наріжним каменем
провокування насильства в суспільстві. Місце, де немає матері – війна
(як квінтесенція насильства). Це ілюструє, наприклад, пісня гурту “Любе”
– “А на войне, как на войне – солдаты видят мамку во сне”. Для людини
“буття без матері” є образ суцільної беззахисності, яку можна подолати
тільки за допомогою “усиновлення”, на крайній випадок через придбання
“батька” (наприклад, в пісні це “батяня-комбат”), згадаймо хоча б
привабливість статусу “син полку” під час Другої світової війни, бо в
ньому застосовується термін “син” як антагонізм буття “без матері”.
Показовим є бум створення дитячих притулків як в радянському Союзі, так
і в націонал-фашистській Німеччині, який провадився за рекламним гаслом,
що, мовляв, найкраща мати – держава. Тисячі немовлят, позбавлених
материнської опіки, ставали легкою здобиччю для будь-яких
культурологічних “завантажень”, які проводилися за допомогою чоловічого
символу (вождь-фюрер-командир). Вони були позбавлені сталого зв’язку з
матір’ю, тобто ставали зовсім беззахисними в сфері насильства.
Разом з цим простежується чітка лінія емансипації жіночої сфери в
тоталітарних суспільствах, що має скриту символіку очоловічування жінки.
Саме у такий спосіб зникання з соціокультурної сфери медіатори, що мали
б контролювати насильство. Тоталітарність суспільства призводить до
пониження ролі продуктивної сфери (жінки+діти) задля підвищення ролі
силової сфери (чоловіки), шляхом відкидання значущості перших, з повним
загарбання їх функцій і культурологічних ролей для забезпечення
безконтрольності проявів мускулистості та насильства.
Будь-яке “відокремлення” дитини від матері й навпаки провокує насилля.
Було б вірним констатувати, що відмова від дитини провокує зло, яке не
тільки направлене на дитину, а сама дитина стає джерелом і провокатором
насильства і застосування сили. В традиційній культурі відмова від
дитини, залишення її без опіки і навіть без молока (що дорівнює процесу
виживання) призводить до того, що самі дитячі душі мстяться своїм
матерям за порушення цих загальнолюдських норм (Никитина, 2001, с.
86-87).
В цьому контексті дуже важливим є підхід до трактування загальновідомого
міфу про Едипа. На мій погляд, фрейдистський “Едипів комплекс” слід
перетлумачити в контексті етики материнства. Першопочатком всього є
відмова батьків від Едипа. Це призводить до низки “фатальних” трагедій –
він вбиває свого батька і одружується з рідною матір’ю. Не звертаючи
уваги на слова оракула, його батьки повинні були ніколи не відмовлятися
від своєї дитини і тільки в такій спосіб позбавитись пророцтва. Така, на
мій погляд, провідна ідея міфу. Будь-який сексуальний потяг до матері
слід розглядати як прояв і наслідок “не материнського” ставлення до
дитини. Воно провокує насильство, яке рикошетом вдаряє здебільшого по
батькові, бо начебто з його “вини” відбувається “відмова” матері від
дитини. Таким чином, вину за підсвідоме або свідоме небажання жінки бути
“матір’ю” дитина найчастіше перекладає на батька. Дитина шукає захисту
хоча б в нього, покладає на нього відповідальність за процес
координування жінкою насилля. В цьому контексті стає зрозумілим
психологічний стан Андрія Білого, та його складні відносини до проявів
статі та проблеми інцесту, як прояву насилля (Див. докладно: Жерьобкіна,
1995, с. 228). Ось чому Андрій Білий( в дитинстві називав тата – “баба”,
він в такий спосіб шукав проявів материнського захисту в батька, бо
маму, яка била його, він змальовував як маскулінний образ –“клоун Клеся
з вусами”. Будь-яке насилля зі сторони жінки-матері збільшує його в
геометричній прогресії, бо дитина інстраполює його як в бік батьків, так
і свого оточення, виступаючи певним передавачем і виконавцем волі
матері. Для того, щоб повернути “материнство”, діти можуть вдаватися до
насильства, яке, між іншим, виливається в форму інцесту як акту, що
поєднує в собі “творення” нової людини (“перероблення” ставлення до
дитини з боку матері або батька), і квінтесенції покарання сексуальної
сфери, якщо йдеться про зґвалтування. В цьому контексті слід згадати про
сталий зв’язок тиранії з ідеєю інцесту з матір’ю як дій поза законом. Не
випадково в біографії тиранів зустрічається мотив сексуального зв’язку з
матір’ю (Аверинцев, 1972, с. 93-94; Скрижинская, 1972, с. 103-104).
Інцест слід розглядати як відтворення загарбання влади – син позбавляє в
такий спосіб матір можливості наказувати йому, бо він починає володіти
нею як жінкою, позбавляє її функцій материнства щодо себе самого – він
нікому не підвладний.
Жіноче в політиці повинне ґрунтуватися виключно на етиці “материнства”.
За Ю. Кристєвою, саме як мати жінка досягає бажаних меж мови культури та
суб’єктивності (Жерьобкіна, 1998, с. 118-119). Материнство потрібно
розуміти не тільки як фізіологічний акт народження дитини, а як систему
світосприйняття.
Виходячи з цього, потрібно констатувати нагальну необхідність
забезпечення права жінки на материнство і всіляку підтримку інституту
“мати(батько)-дитина”, що за умови вільного демократичного суспільства
набуває рис пріоритету забезпечення прав саме жінок та чоловіків, що
мають неповнолітніх дітей та виділення цього прошарку в особливу
категорію населення, що має пріоритет при вирішенні політичних й
економічних проблем. Наприклад, у Японії робітники саме з появою у сім’ї
дітей починають розраховувати на всілякі пільги і підвищення зарплатні
та особливе ставлення. В українському законодавстві проблема захисту
материнства не тільки не розроблена, навіть відсутнє визначення понять
“материнство” та “батьківство” (Хрисанова, 2002, с. 200).
Багатогранність системи поведінки материнства потрібно протиставляти
заполітизованим маскулінним іграм і створити розуміння переходу жінки
від матері сім’ї (тільки за умов, що вона дійсно сумлінно виконує всі
етичні засади цієї ролі) до принципу материнського відношення до всього
суспільства.
Зараз пропагується образ мускулінно-фемінної жінки-політика, що займає
проміжне місце між цими позиціями і стає по суті андрогінною (Скнар,
2002, с. 171). Такий стан речей просто завуальовує проблему жіночої
рівності в політиці, бо без набуття в політиці суто фемінних рис жінка
не зможе ставити перед собою і вирішувати проблеми, що назріли для
створення ґендерного паритету в суспільстві. Без усвідомлення прав жінки
саме виходячи з її потреб народження та виховання дитини не можна
досягти ґендерного паритету. Нав’язування жінці андрогінної ролі в
політиці є безумовно дещо демократичнішою формою ставлення до неї, але
все рівно дискримінує її рівність в можливості прояву своєї статі та
відстоювання прав і свобод інших жінок. Бо відповідальність за порушення
відносин “мати-дитина” лежить на всьому роду (в широкому розумінні
суспільстві).
Такий підхід до ґендерного паритету розкладає суспільство на дві великі
групи (незалежно від статі) – материнсько-продуктивну (фемінну) й
охоронно-насильницьку (мускулінну). Навіть чоловіки в продуктивному віці
вилучаються культурними регулянтами зі сфери насилля (Щепанская, 2001,
с. 160). До речі, спираючись на психологічні дослідження, можемо
констатувати, що чоловіки здебільшого заздрять вагітності,
дітонародженню і материнству (Хорни, 1993, с. 31). Цей факт викликаний,
на мій погляд, напівсвідомим бажанням стати з захищеними психологічної
точки зору (набути природнього, а краще сказати жіночого стану) для
чоловіків, що стикаються з проблемами насильства у першу чергу. І
навпаки, агресивна чоловіча поведінка всіляко пропагує факт відмови від
того, що вони були народжені жінкою, особливо це помітно у підлітковому
віці, коли перед хлопчиком постає питання відокремлення себе від матері.
Відокремлення від матері – визначаюча риса в розвитку маскулінності
(Брант, 1998, с. 175). За ознакою фемінності культури мати має право
керувати своєю дитиною.
Такий стан речей лежить в основі всіх культур людства, утворює сталий
контінімум, що регулює культурне спрямування суспільства. Ось чому,
навіть в тих суспільствах, де сфера жіночої етики має глибоку традицію в
умовах військової кризи жінки починають “втягуватися” в сферу насилля.
Наприклад, армія Ізраїлю (згадаймо канонічний образ єврейської
матері-захисниці) призиває до своїх лав і дівчат, створюючи таким чином
ґендерний “паритет” з фемінною частиною населення, маючи на меті не
тільки забезпечення внутрішньої безпеки в суспільстві, а й для
“отримання материнського дозволу” на проведення військових дій щодо
ворогів та проведення подальшої пропаганди залучення до лав армії
майбутніх дітей, військовозобов’язаних мам. Звідси майже повна
відсутність жінок в парламенті Ізраїлю.
Таке відношення до системи формування влади (особливо воєнізованої) в
суспільстві пояснює крайнє небажання бачити жінок в політиці, особливо
тих, що не приймають їх стратегії й тактики проведення політичних
агонів, бо їх майже неможливо піддати обструкції за правилами політичних
ігор. Вони пропонують свою, більш вищу за етичними принципами, політику
материнського. Ось звідки постійне висміювання образу “домогосподарки”,
буцімто вона нездатна перебувати в політиці. Саме за принципом зупинення
насилля її етичні якості стають не тільки протилежними, але й більш
вагомими, ніж будь-які агресивні (яскраві) дії маскулінної частини
суспільства, оскільки від неї залежить отримання дозволу на
початок/припинення будь-якого насильства. Принцип розділення сфер
насилля і репродукування є ключем до розуміння проявів зон насилля в
структурі соціуму як наріжного каменя ґендерного паритету. У зв’язку з
цим постає нагальна потреба подальшого розширення усвідомлення таких
культурологічних понять, як “материнство” та “батьківство”.
Література
Аверинцев С. С. К истолкованию символики мифа о Эдипе // Античность и
современность. – М., 1972. – С. 90-102.
Алексеенко А. П. Самопожертвование в духовном облике украинской женщины
// Женщины за духовную безопасность общества. Материалы международной
практической конференции. – Харьков, 1999. –С. 52-54.
Брант Г. А. Природа женщины как проблема (концепция феминизма) //
Общественные науки и современность. – 1998. – №2. – С. 167-180.
Жеребкина И. Женское политическое бессознательное. – СПб., 2002. –
224 с.
Жерьобкіна І. Життя як жанр. Андрій Білий // Філософська і соціологічна
думка. – 1995. – №7-8. – С. 219-234.
Жерьобкіна І. Філософія фемінізму як напрямок пост структуралістської
філософії // Філософська думка. – 1998. – №2. – С. 98-119.
И. П. Сила родительского проклятья в Харьковской губернии //
Этнографическое обозрение. – 1889. – №3.
Коллонтай А. Общество и материнство. – М., 1922. – В.II. – 572 с.
Коллонтай А. Общество и материнство. Государственное страхование
материнства. – М., 1921.
( Жіночим втіленням “героя нашого часу” початку ХХ ст. постає образ,
створений Ноною Мордюковою в фільмі “Комісар”, згадаймо, що він
повсякчас протиставляється символу єврейської жінки-матері (що є
еталоном материнства). Героїня Мордюкової народжує дитину й відразу ж
покидає її задля продовження війни.
( До речі, ім’я Андрій, що взяв собі Борис Бугаєв за псевдонім, є одним
з синонімів імені Едип і вкладається в міфологічну парадигму.
PAGE
PAGE 10
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
