.

Директорія УНР. Війна Директорії з Радянською Росією (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 5229
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Директорія УНР. Війна Директорії з Радянською Росією

Після зречення гетьмана Директорія, утворена у листопаді, фактично
прийшла до влади. 18-го грудня 1918 року Директорія УНР урочисто
вступила до Києва. На Софійській площі відбувся молебень і військова
парада.

Становище нової влади було дуже тяжке. Та велика армія повстанців, що
забезпечила тріюмфальний рух на Київ, розтанула з такою ж швидкістю, з
якою створилась. Масу її давали селяни, які, поваливши гетьманський
режим, поспішали додому, щоб ділити панську землю (Центральна Рада
рішенням від 26 грудня 1918 року ухвалила закон про передачу
поміщицької землі селянам без викупу).

Україна була оточена ворогами з усіх боків. На заході стояли польські
війська, які переважали українські кількістю і якістю. Негайно, після
повалення гетьманату, посилився рух советських військ на Україну, На
південносхідньому кордоні зростали російські антибольшевицькі сили під
командою генерала Денікіна. Південна смуга, з Одесою, Миколаєвом,
Херсоном, була зайнята французами. Український уряд не мав спільників,
не мав підтримки. Німецька та австро-угорська армії, які, згідно з
мировим договором з Антантою, мали охороняти Україну від большевиків,
поки Антанта не перебере на себе окупацію, нездатні були до боротьби.
Вони теж розклалися і раптом обернулися на збіговисько озброєних людей.

Становище уряду було тяжке й тому, що всередині його не було єдности,
не було спільної лінії в політиці.

Заборонено вживати російську мову. Наказано заміниті: російські вивіски
на крамницях та картки на дверях — українськими і т. п. Захисників
гетьманату, яких взято в полон, ув’язнили — частину в Дарниці (останнє
місце боїв за Київ), а більшу частину в Києві, в будинку Центральної
Ради.”‘

Перебуваючи у скрутному становищі. Директорія, її уряд і український
народ нетерпляче очікували відкриття Трудового конгресу сподіваючись, що
його представники знайдуть вихід з важкого становища держави і вживуть
заходів до виведення України з міжнародної ізоляції і подолання
внутрішніх труднощів.

23 січня, в перший день своєї роботи, сесія Трудового конгресу
одноголосно прийняла Акт соборності. Конгрес ухвалив закон “Про форму
влади в Україні”, яким вся влада передавалася Директорії; були створені
різні комісії: оборони держави, земельної реформи, бюджету, закордонних
справ, харчова, культурно-освітня тощо.

Директорія одержала право приймати закони, які мали бути затверджені або
відкинуті наступною сесією конгресу. Директорія призначала або усувала з
посад членів кабінету. Конгрес висловився за демократичний устрій в
Україні. Рада Міністрів і комісії одержали завдання підготувати вибори
майбутнього Сейму України. Конгрес схвалив також протест проти порушення
цілісності української території більшовицькою Росією, Денікіним і
Польщею.

Ситуація, в якій опинився Трудовий конгрес, була непростою. Більшовики
підходили до Києва. Головну увагу конгрес присвятив орієнтації — чи на
більшовиків, чи на Антанту.

Директорія не була спроможна об’єднати українські сили. На бік
більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп під
командуванням отамана М.Григор’єва, яка перед тим тривалий час боролася
з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків також анархіст
Н.Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бік
більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою
отамана Зеленого. Україна вкрилася повстанськими загонами, які не
визнавали влади Директорії. Простір їх дій був обмежений: кожний діяв у
своєму регіоні. Вони часто змінювали орієнтацію: то ставали на бік
Директорії, то переходили до більшовиків, чим посилювали анархію. А у
Директорії не було сил боротися з радянськими військами, з плинними
настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією.

Багато заперечень викликало призначення С.Петлюри — цивільної людини на
пост Головного отамана.

В міру відходу німецьких та австрійських військ з України почалось її
захоплення більшовицькими загонами. Власних збройних сил для боротьби з
ними Директорія не мала. 2 лютого 1919р. Директорія була змушена
залишити Київ і переїхати до Вінниці. Київ негайно зайняли більшовики.
Цими подіями було завдано шкоду не лише військову, а й політичну і
моральну.

Ці обставини визначили прагнення багатьох членів уряду встановити
контакти з командуванням військ Антанти, переважно французькими, які
окупували південну Україну. Командування французького експедиційного
корпусу в Одесі теж мало доручення шукати контактів з Директорією. Проте
французи висунули цілу низку вимог до Директорії. Так, вони бажали, щоб
з неї вийшли В.Винниченко, С.Петлюра та прем’єр В.Чеховський; вони
вимагали формування нового, правого уряду, що створив би протягом трьох
місяців 300-тисячну українську армію під протекторатом Франції. Під час
боротьби з більшовиками остання мала контролювати українські залізниці,
щоб не було перерв у постачанні людей і військового спорядження для
фронту. Франція прагнула також мати вплив на господарську політику
українського уряду. Справу ж самостійності України мала вирішити мирна
конференція.

І хоча Директорія не бажала поступатися української державності і не
приймала всерйоз французьких пропозицій, вона все ж таки вислала свою
делегацію до Одеси з метою розпочати переговори з французькими
представниками.

Здавалось, що все йде до згоди України з Францією, бо В.Винниченко склав
повноваження і виїхав за кордон, відійшов також від справ прем’єр
В.Чеховський.

Позиція С.Петлюри, котрий після В.Винниченка вийшов на перше місце в
державі, заздалегідь прирікала на невдачу переговори з французами, які
домагалися його відставки. 13 лютого 1918 p. С.Петлюра створює новий
кабінет на чолі з С.Остапенком, який був прихильником союзу з Антантою,
і Кабінет Міністрів одержав завдання розпочати з французами нові
переговори.

Саме в той час почалася мирна конференція в Парижі, де французький
прем’єр Ж.Клемансо почав поволі формувати неприйнятну для України думку
між західними державами.

Таким чином, домовитися з державами Антанти уряду Директорії не вдалося,
оскільки основною вимогою Антанти залишалося відновлення єдиної Росії.
Відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовиками,
Антанта щедро підтримувала російську Добровольчу армію, очолювану
генералом Денікіним.

З липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським
урядом. Представники двох держав зустрінулись у Ризі. 12 жовтня 1920 р.
польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір, в якому
були визначені кордони між Україною і Польщею: по р. Збруч, далі Волинню
через Остріг до впаду Горині в Прип’ять. На три тижні було встановлено
перемир’я.

Радянський уряд використав перемир’я для підготовки наступу по всьому
фронту. 10 листопада більшовицька кіннота здійснила глибокий прорив на
українському фронті і примусила українську армію після тяжких боїв
відступити за Збруч.

16 листопада 1920 р. в Криму було розбито армію Врангеля.

18 березня 1921 р. у Ризі підписали мирний договір Польща та радянська
Росія. Польща визнавала Українську Радянську Соціалістичну Республіку.
Правобережну Україну було поділено: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь
та Західне Полісся дісталися Польщі, Східна Волинь — радянській Україні.

Ризьким договором заборонялося перебувати на території Польщі
антибільшовицьким організаціям, внаслідок чого Директорія, уряд УНР та
всі їх організації втратили право легального існування в Польщі. Вони
продовжували свою діяльність нелегально.

Долю Галичини було вирішено лише у 1923 р. Конференція послів у Парижі
ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних
прав.

Висновки

Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг
бути досягнутий у важкий період 1917—1920 pp. тільки за умов
згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося.

Протистояння соціальних, національних та політичних прошарків, груп та
партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на
тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм, що гальмувало
будівництво української державності і у кінцевому підсумку призвело до
кризи.

Лише опора на власні сили могла призвести до перемоги, а вона досягалася
перш за все забезпеченням згоди а Україні. Зрозуміло, сподіватися про
ідеальну, загальну згоду в умовах громадянської війни та іноземної
інтервенції було б утопією, але демократам, прибічникам державного
відродження України для досягнення згоди слід було б прикладати більше
зусиль, перш за все у сфері соціально-економічної політики. Деяким
лідерам партій слід було б менше думати про задоволення власних амбіцій.
Іншим чинником, який породив зазначені труднощі, була переоцінка
іноземних сил як опори в боротьбі за незалежність України. Усі іноземні
сили, які залучались до справи збереження самостійності України, в
кінцевому підсумку переслідували власні інтереси, нерідко протилежні
інтересам народу України.

Наведені внутрішні та зовнішні чинники й визначили характер кожного
етапу в боротьбі за державне відродження України в 1917—1920 pp., стали
підставою для дослідження у даному розділі пропонованої етапізації.

Зазначені прорахунки національних демократів, а також допомога
російських більшовиків більшовикам України вирішальною мірою полегшили
прихід до влади у північно-східній частині України в грудні 1917р.
більшовицького уряду і в підсумку — утворення УСРР та встановлення
радянської влади на більшій частині України.

Література

Енциклопедія Українознавства. – В 4-х книгах. – 1994-1996.

Полянська Н. Історія України. – К., 2001.

Субтельний О. Історія України. – К., 2000.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020