.

Естетичне виховання східних слов\’ян у давнину (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
379 2480
Скачать документ

Реферат

на тему:

Естетичне виховання східних слов’ян у давнину

Український народ і його мова мають давні історичні корені.
Етнографічні й діалектні риси українців формувалися впродовж багатьох
віків насамперед на найдавніших східнослов’ янських територіях – на
Наддніпрянщині, Поліссі, в Галичині та Прикарпатті серед корінного слов
‘ янського населення цього ареалу, історія якого відзначається
спадкоємністю, наступністю, відсутністю будьяких глобальних природних чи
суспільних катаклізмів, які могли б зруйнувати безперервний історичний
ланцюг етномовного і культурного розвитку наших предків. При цьому наші
далекі предки збагачувались і досягненнями сусідніх, неслов ‘ янських
племен.

Історико-лінгвістичні дослідження свідчать, що праслов’янська мова як
система формується тільки на кінець І тис. до н.е. (1) Існування
наприкінці І тис. до н.е. – на початку н.е. двох великих етнокультурних
масивів – пшеворської і зарубинецької культур з їх численними варіантами
– спричинило значну й принципово нову диференціацію праслов’янської
мови. Перші ознаки розмежування майбутніх західних і східних
слов’янських мов мали місце в кінці ІІІ ст. до н.е. Вони виявилися
спочатку в ледве помітних, а з часом усе виразніших відмінностях у
вимові, граматиці, лексиці, словотворі.(2) На кінець І ст. до н.е. всі
ці розходження зросли настільки, що виникли дві чітко означені зони
праслов’янської мовної території – західна і східна – з проміжними
перехідними діалектами.

Отже, саме з часів зарубинецької культури почав формуватися
східнослов’янський діалектний, а разом з ним і етнокультурний комплекс,
який, зберігаючи чимало спільнослов’янських рис, протиставлявся
відповідному західнослов’янському комплексу. В межах цих комплексів
виникали й розвивалися також локальні етнографічні, культурні й
діалектні риси, частина яких дійшла й до нашого часу і стала самобутніми
етнокультурними ознаками окремих націй. Встановлено, що від племен
зарубинецької культури на Наддніпрянщині в ареалі приблизно від
сучасного Києва до Канева простежуються місцеві етнографічні риси, що
згодом стали характерними ознаками української побутової культури
(звичай білити житла зсередини і ззовні вапном або крейдою,
розмальовувати піч квітами й птахами, робити призьбу й оздоблювати її
червоною глиною тощо).

З початком формування союзів племен східнослов’янська діалектна
спільність поступово розпадається і на кінець І тис. н.е. фактично
припиняє своє існування. У ході суспільно-економічного і політичного
розвитку східнослов’янських земель тривало подальше зближення окремих
регіонів і консолідація їхнього населення в більші етнокультурні масиви,
що завершилося утворенням трьох східнослов’янських народів –
українського, російського і білоруського.

Як ми зазначали вище, безперервність багатьох етнографічних ознак від
зарубинецького періоду й до нашого часу підтверджується спадкоємним
зв’язком усіх, наступних після зарубинецької археологічних культур аж до
давньоруської епохи, за якої українські риси в різних галузях етнографії
і культури проступають уже досить виразно.

В контексті нашого дослідження надзвичайний інтерес викликають
замовляння, що являють собою особливий шар не тільки української, а
ширше – східнослов’янської і загальнослов’янської культури.

Впродовж багатьох століть замовляння були серцевинною частиною
язичницького світогляду та життєвого укладу. Формуючись століттями (а в
найглибинніших символах і структурах – тисячоліттями), вони, звичайно,
зазнали змін. Та все-таки в замовляннях перед нами постає якщо й не
найархаїчніший, то, принаймні, близький до такого шар язичницько ї
свідомості і культури.

Важливим доказом архаїчності замовлянь є той факт, що у більшості
текстів звертаються до мертвих, звірів, птахів, рослин, до жіночих
істот, а не їх антиподів. Це повністю співпадає з результатами
досліджень первісної культури людства. У найдальшій ретроспективі
первісна свідомість більше зосереджується на нелюдскому: йдеться про
світ духів і тотемних тварин, про знаки природних сил і стихій.
Зображується найбільш значуще (тобто найбільш впливове і повновладне у
сприйнятті стародавньої людини). Мертвий могутніший від живого : духи
предків забезпечують добробут родові нащадків. Звір могутніший від
людини: від нього залежить існування людини. Жінка могутніша від
чоловіка: вона відроджує життя (роль чоловіка довгий час не
усвідомлювалась ). Доречно нагадати, що цілий ряд відповідних обрядів
язичницького походження аж до початку ХХ століття істотно обмежував або
виключав присутність чоловіків.

Наступним доказом архаїчності замовлянь є час їх дії (і дії всередині
текстів, і час самих обрядів мовлення замовлянь). Цей час – ніч або
вранішня зоря до сходу сонця. Ми цілком погоджуємось із думкою М.
Новикової щодо цього факту. У передмові до збірки “Українські
замовляння” (Київ, 1993 р.) вона наголошує, що значення ночі як опозиції
до дня у замовляннях принципово відрізняється від її значення у
“чорно-білому”, етично поляризованому словнику християнства. Ніч у
замовляннях не “погана”, а сильна сторона протиставлення.

Ніч могутніша і первісніша від дня у міфологічному мисленні. В усіх
міфосюжетах про сотворіння світу первинний стан буття, хаос описується
як Світовий Морок. Загальновідомо, що ніч – найкритичніший час доби для
організму людини. Причому, амбівалентно кризовий : час найімовірнішої
смерті чи зламу на краще. Стародавні травники наголошували, що
передранкова пора – час інтенсивного нагромадження соків і цілющих
властивостей у рослинах.

Отже, ніч могутніша, “природніша”, “космічніша” від дня, тому вона й
більш відповідна для найважливіших священних текстів і подій язичництва.
Не дивно, що світ замовлянь – це світ нічний, підкреслено архаїчний і
впливовий у вимірах людської долі.

Безперечним доказом архаїчності замовлянь слугує відсутність у них
композиційного зображення світу, причинно-наслідкового сюжету, часової
послідовності подій. А все це є наслідком відсутності центрування
світобудови.

Встановивши архаїчність замовлянь, маємо право розглядати їх як одне з
джерел пізнання особливостей слов’янського світовідчуття і
світорозуміння. В контексті нашого дослідження важливо знайти витоки
поняття “краса” на східнослов ‘ янському грунті. Серйозну допомогу у
цьому пошуку може надати дешифрування символів замовлянь, особливо
цікавими для нас є символи кольорів. Адже саме слово “красний” початково
означало “кольоровий” і ширше : “позначений кольором”, “прикрашений”.

На перший погляд, здається, що колір – явище природне і не залежить від
людського світобачення. Але історія людства засвідчує протилежне. Різні
епохи і культури ділять спектральну шкалу по-різному і надають її
ділянкам різної ваги. Одні кольори виглядають узагальнено, нечітко, інші
вирізняються й активно символізуються.

У замовляннях колір автономний. Білий кінь і рудий кінь – це не два
варіанти коней, а зовсім різні за своїми символіко-магічними
можливостями об’єкти (Білий кінь – знак присутності божества або
володаря стихії, рудий кінь – домашня худоба). При цьому в найбільш
“дійових” магічних ситуаціях фізичне значення кольору взагалі починає
зникати. Колір стає символом некольорових відносин. Він уже не описує
предмет, а приписує йому різні функції. Це стосується не всіх кольорів,
а лише тих, що були освоєні людиною символіко-магічно раніше від інших.
Для замовлянь такими кольорами є червоний, золотий, білий, чорний. У
міфах, ритуалах, замовляннях, загадках, магічних казках відзначено, що
найперший кольоровий символ у людській культурі – червоний колір.
Червона вохра простежується від неоліту. Найімовірніше, що в первісних
ритуалах вона заступила кров.

У коментарі до уже згаданої нами збірки українських замовлянь
наголошується, що перенесення значення “червоний” на слово “красний” не
було випадковим. Червоний колір посідає верхнє місце спектральної шкали,
за ним ідуть оранжевий і жовтий. “Попереду” від червоного може бути лише
білий як злиття всіх кольорів. Оранжево-жовта символіка в слов ‘
янському язичництві була поглинута золотою символікою. “Потойбічний”,
всеохоплюючий білий колір (власне, вже не колір, а світло) увібрав у
себе відповідну “потойбічну” символіку. Червоний колір, віддавши
царственність золотому, а цілокупність – білому, залишаючись
невіддільним від тілесної символіки крові, взяв на себе значення
священності земної, явленої у теплі і красі. Червоний колір зблизився з
поняттям красивого (аж до того, що значення кольору витіснило в слові
“красний” вихідне значення краси). Так само невипадково пов ‘ язаний він
і з поняттям “ласки”, прихильності, любові до навколишнього світу. “І
“першоестетика”, і “першоетика” архаїчного всесвіту початково виростає
саме з переживання ладу як найвищої гармонії світу: його форм (краса) і
його відносин (добро). Паронімічні пари “Красний – ясний”, “красний –
прекрасний” розкривають цю символіку доброго, прекрасного, світлого,
узгодженого і прихильного до людини всесвіту“. ( 8 )

Прагнення до гармонії між людиною і світом, передусім, реалізувалось у
принципі природовідповідності, що став одним з основних принципів
виховання дітей у дохристиянський період. Ідея природовідповідності
чітко простежується в українській народній педагогіці.
Природовідповідність полягає у сприйнятті людини – об’єкту і суб’єкту
виховання – як частини живої природи. Згідно з цим принципом слід
зважати на вік вихованця (найкраща пора для виховання – дитинство й
підлітковий вік, коли психіка гнучка й податлива: ”Гни дерево, поки
молоде, вчи дитя, поки мале”, “З молодого, як із воску, що хочеш, те й
виліпиш”), його індивідуальні особливості ( “У лісі й двох дерев нема
однакових, не те що людей”).

Народна педагогіка східних слов’ян прагнула гармонізувати стосунки
дитини з природою. Ця вимога реалізувалась у народній системі виховання
чітко й послідовно. Передусім це стосується виховання дбайливого
ставлення до природи, зокрема до землі. Земля-мати – образ-тотем.
Язичницькі вірування забороняли бити палицею по землі, особливо
напровесні. Вважалося, що у цей період земля народжує хліб і дає життя
усім рослинам. З поширенням християнства це язичницьке табу перейшло у
церковну книжність: на того, хто бив палицею по землі, накладалося “15
днів покути” (церковного покарання поклонами). Шанобливе ставлення
народу до землі засвідчують давні промовки: “Гріх землю бити – вона наша
мати”, “Земля дає все і забирає все”, “Земля мати наша, всіх годує і
пестить”, “Хто на землі сидить, той не впаде”. Землею клялись, землю
прикладали до рани, землю, як оберіг, брали з собою в дорогу. При
зустрічі з дорослими дітям належало вклонятися й торкатися рукою землі,
що означало побажання добробуту.

Важливу роль у вихованні дбайливого ставлення дітей до рідної природи
відігравала система усних заборон (запуки). Ці заборони регулювали
стосунки дітей з тваринами, рослинами, птахами, утримуючи підлітків від
бездумної жорстокості, допомагали осмислювати право всього живого на
життя.

Особливе місце у стосунках дітей з природою відводилось птахам. Птахи –
супутники людини з доісторичної епохи. Зображення птахів зустрічаються
на стінах печер періоду неоліту. Прекрасні малюнки пернатих виявлено
серед орнаментальних розписів на кераміці трипільської культури. І
етнографічні матеріали свідчать, що радість всіх дитячих свят була
пов’язана з птахами. Під час хліборобських обрядів зустрічі весни діти
носили в руках вироблених з дерева пташок від хати до хати і прославляли
весну. За іншими звичаями, діти підкидали в повітря пташок з хліба і
глини. Вважалось: як високо вони зів’ються, так високо підніметься на
ниві хлібний колос. За допомогою співу птахів дітей навчали визначати
години дня і ночі. Народ здавна ставився до пернатих друзів з винятковою
теплотою. В скарбниці народної творчості знаходимо справжні перлинки –
поетичні звернення до журавлів, зозулі, соловейка, ластівки, чайки,
диких гусей. Особливо зворушливі стосунки склались у людини з лелекою.
Для українців лелека – птах-оберіг. З перших років життя людина
залучалась до цікавих звичаїв, забав, прикмет, пов’язаних з птахами.

Доречно зауважити, що народна педагогіка надавала великого значення
засвоєнню дітьми природних прикмет. Це розвивало спостережливість,
заохочувало до пізнання оточуючої дійсності, допомагало послідовно
оволодівати навичками землеробства, народними знаннями (ботанічними,
метеорологічними, астрономічними). Це зайвий раз доводить єдність
виховного й освітнього елементів у процесі виховання.

Тісний зв’язок між явищами природи, прикметами і наслідками
хліборобської праці відобразили найдавніші прислів’я та приказки –
своєрідні літописи народної педагогічної мудрості. Адже їх образність
сприяла легшому засвоєнню настанов, порад, правил поведінки, що виражали
народну мораль.

Пізнавати світ у його взаємозв’язках допомагали загадки – важливий засіб
розвитку у дітей розумових здібностей, кмітливості, спостережливості,
асоціативного мислення. Найдавніші загадки відображають язичницьке
розуміння природи і всесвіту. До спільної індоєвропейської фольклорної
традиції належить текст-діалог, що складається із загадок (і відповідей
на них) про сотворіння світу й людини, основні елементи космосу, небесні
світила. Продовження цієї традиції простежується у східнослов’янських
циклах загадок, особливо у новорічних загадках – відповідях.

Мудрою знахідкою педагогічного таланту народу є скоромовки – давнє
начало народної логопедії.

Цікавий і своєрідний світ являють собою дитячі лічилки. Деякі з них
просто дивовижні за лексичним складом і ритмікою. Крім своїх прямих
функцій, лічилки і скоромовки, завдяки своєму несподіваному алогізму,
виховували почуття гумору, були джерелом дитячого сміху та веселощів.
Отже, названі вище так звані малі фольклорні жанри (прислів’я, приказки,
загадки, скоромовки, лічилки) можна без перебільшення вважати естетичною
формою передачі новим поколінням узагальненого досвіду народу.

Духовно-практичному освоєнню дійсності сприяли дитячі іграшки. Перші
іграшки були переважно копіями предметів побуту і праці хліборобів, вони
допомагали зрозуміти світ дорослих і наслідувати його. Іграшки розвивали
уяву дітей, розумово-аналітичні здібності. Крім того, саме іграшки мали
значний вплив на формування естетичних уподобань дітей. Адже не
випадково в розгалуженому понятійному апараті народних уявлень про красу
і по сьогодні збереглись такі порівняння: “гарна, як лялька”, “красива
(або чепурненька), як іграшка”.

Досить примітну групу дитячих іграшок становили писанки – пташині яйця,
розписані за допомогою розтопленого воску, спеціального приладу
(писарка) та барвників. Культ яйця як уособлення таємниці зародження і
продовження життя виник ще на початку історії людського суспільства. В
уявленні стародавніх персів, візантійців, греків, римлян яйце
уособлювало джерело життя і Всесвіту. Є підстави вважати, що писанки не
були тільки предметом забави дітей, а виконували функцію
морально-естетичного виховання. У Карпатах існувало повір’я: поки люди
розписують писанки, вони житимуть у мирі й злагоді. З давніх давен тут
зберігся звичай вирішувати дитячі конфлікти шляхом обміну писанками.

Ми не випадково згадали про дитячі народні ігри. Педагогічна мудрість
народу винайшла дитячу гру як своєрідне мистецтво спілкування, школу
дружніх стосунків, джерело бадьорості і радості життя. “Як дитина бігає
і грається, так їй здоров’я усміхається” – мовить народне прислів’я. В
Україні до наших днів збереглися старовинні народні дитячі ігри: хатні
(“Золото”, “До мене”, “Гра в калача”) та ігри на повітрі (“Зачарований
скарб”, “Калита”, “Піжмурки”, “Квач”, “Гуси”, “Павучки”). Ототожнюючи
себе з дорослими, моделюючи їхні стосунки, діти в іграх (особливо
рольових) та іграшках засвоювали смисл трудової діяльності, відтворювали
окремі її операції. Цікавим прикладом в цьому плані є цикл ігрових
пісень – хороводів “А ми просо сіяли”, “Льон”, “Мак”.

Тут доречно згадати філософську істину, що свідомість, відображаючи
практику, є діяльним відображенням навколишнього світу і до того ж –
творчим його відображенням (не просто “повторює” те, що існує або
існувало, але показує те, чого не було і немає, але могло чи може бути).

Розвивається один з найпоширеніших жанрів усної народно-оповідальної
творчості – казки.

У казках бажане зображується як дійсне, і тому світ казки виявляється
світом чудесної справедливості і добра. Динамізм сюжету, художня вигадка
й розважальність роблять казку привабливою, а з огляду на це – могутньою
виховною силою, важливою складовою частиною народної педагогічної
культури. Через казку уявлення про добро і зло, моральні цінності,
правила поведінки входять у свідомість дитини непомітно і стають
внутрішнім надбанням. У цій особливості казок К.Д.Ушинський вбачав вияв
педагогічного генію народу. Цінним джерелом педагогічного досвіду
східного слов’янства є фольклор, зокрема дитячий. Дитячий фольклор –
багатожанрова система, що складається із прозових, речитативних,
пісенних та ігрових творів. До дитячого фольклору належать як творчість
самих дітей, так і твори, що виконуються для дітей дорослими. Причина
такого поділу в тому, що ігрові й ритміко-інтонаційні можливості дітей
залежать від віку. У ранньому віці емоційний, моторний і розумовий
розвиток дитини лежить цілком на обов’язку дорослих. Дорослі виконують
для дітей раннього віку колискові пісні та різні забавлянки (утішки).
Переважна їх більшість – жіночий репертуар.

Як бачимо, первісні смислові значення народної педагогіки у справі
естетичного виховання мають історичну тяглість. Сьогодні вони
відтворюються у сім’ї, дошкільних закладах, початковій школі.
Випробуваними засобами естетичного виховання є природа, праця, краса
побуту, вироблення у дитини здатності розуміти й відчувати мистецтво,
прилучення її до активної художньої творчості.

Література

Филин Ф.П. Образование языка восточных славян. – М.,Л., 1962; Филин Ф.П.
Происхождение русского, украинского и белорусского языков:
Историко-диалектологический очерк.-Л., 1972; Филин Ф.П. Древнерусские
диалектные зоны и происхождение восточнославянских языков // Вопр.
языкознания. – 1970. – № 5 ; 2. Див.: Жовтобрюх М.А., Русанівський В.М.,
Скляренко В.Г. Історія української мови: Фонетика. – К., 1979; Німчук
В.В. Походження і розвиток мови української народності // Українська
народність: нариси соціально – економічної і етно-політичної історії. –
К., 1990; Булаховський Л.А. Вибрані праці: В 5 т. – К., 1977 – т.2,
Українська мова. – С.9 – 16; Шахматов О., Кримський Аг. Нариси з історії
української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської
староукраїнщини XI – XVIII вв. – К., 1924; 3 . Антология педагогической
мысли Древней Руси и Русского государства XIV – XVII вв. – М., 1985; 4.
Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. – К.,1993; 5. Іваницький А.
Українська народна музична творчість. – К., 1990; 6. Іваницький А.І.
Українська музична фольклористика. – К.,1997; 7. Півторак Г. Українці,
звідки ми і наша мова. – К., 1993; 8. Українські замовляння. – К., 1993.
– С. 268; 9. Українське народознавство. – Львів 1997.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020