РЕФЕРАТ
на тему:
Франческо Петрарка – перший гуманіст Європи
Відродження, чи Ренесанс (від фр. renaitre відроджуватися) , одна із
самих яскравих епох у розвитку європейської культури, що охоплює майже
три сторіччя із середини XIV ст. до перших десятиліть XVII ст.
Для культури Відродження характерно світське сприйняття й осмислення
світу, утвердження цінності земного буття, величі розуму і творчих
здібностей людини, достоїнства особистості.
Гуманізм (від лат. humanus – людський) став ідейною основою культури
Відродження. Гуманісти виступили проти диктатури католицької церкви в
духовному житті суспільства. Вони критикували метод схоластичної науки,
заснований на формальній логіці (діалектиці) , відкидали її догматизм і
віру в авторитети, розчищаючи тим самим шлях для вільного розвитку
наукової думки.
Зародження ренесансної літератури в другій половині XIV ст. зв’язано з
іменами Франческо Петрарки і Джованни Боккаччо. Вони стверджували
гуманістичні ідеї достоїнства особистості, зв’язуючи його не з
родовитістю, а з доблесними діяннями людини, його волею і правом на
насолоду радостями земного життя.
Явище Петрарки величезне. Воно не покривається навіть найвищим визнанням
його власних літературних заслуг. Особистість, поет, мислитель,
суспільний діяч – у ньому нероздільні. Ось уже більш шістисот років
людство шанує великого італійця насамперед за те, що він, мабуть, як
ніхто інший, сприяв настанню нової епохи відкриття світу і людини, яка
називається Відродженням.
Франческо Петрарка (1304-1374) був першим великим гуманістом, поетом і
громадянином, який зумів зрозуміти цілісність передвідроджувальних течій
думки й об’єднати їх у поетичному синтезі, який став програмою
прийдешніх європейських поколінь. Своєю творчістю він зумів прищепити
цим прийдешнім різноплемінним поколінням Західної і Східної Європи
свідомість – нехай не завжди чітку – деякої духовної і культурної
єдності, доброчинність якого позначається й у сучасне наше століття.
Петрарка – родоначальник нової сучасної поезії. Його “Книга пісень”
надовго визначила шляхи розвитку європейської лірики, ставши свого роду
незаперечним взірцем. Якщо спочатку для сучасників і найближчих
послідовників у себе на батьківщині Петрарка був великим реставратором
класичної стародавності, провісником нових шляхів у мистецтві і
літературі, непогрішним учителем, то, починаючи з 1501 року, коли
стараннями Пьєтро Бембо і типографщика Альдо Мануціо Ватиканський кодекс
“Книги пісень” (“Canzoniere” ) був відданий широкої гласності, почалася
епоха петраркізму, причому не тільки в поезії, але й в області
естетичної і критичної думки. Петраркізм вийшов за межі Італії.
Мало того, Петрарка проторував своїм поетичним спадкоємцям шлях до
пізнання задач і сутності поезії, пізнанню морального і цивільного
покликання поета.
У виникаючому при читанні Петрарки автопортреті впадає в око риса:
потреба в любові. Це і бажання любити і потреба бути коханим. Гранично
чітке вираження ця риса знайшла в любові поета до Лаури, головному
предмету сонетів і інших віршів, що складають “Книгу пісень” . Любові
Петрарки до Лаури присвячена незлічима кількість вчених і белетризованих
творів. Лаура – фігура цілком реальна. Любов до неї, як це часто буває в
дійсній поезії, сублімована, до кінця життя поета трохи притихла і
навряд чи злилася з уявленням про любов райську, ідеальну.
Конкретніше в житті Петрарки любов до домашнього (матері, брата Герардо,
племінника Франческо), до численних друзів: Гвідо Сетте, Джакомо Колона,
Джованні Боккаччо і багатьох іншим. Поза дружбою, поза любов’ю до
ближнього і взагалі до людей Петрарка не мислив собі життя. Це накладало
визначений моральний відбиток на все ним написане, залучало до нього,
повсюдно робило своїм, улюбленим.
Ще одна риса, яку виділив у собі сам поет, за якої часом (особливо на
схилі років) себе бичував: це любов до слави. Не в значенні, однак,
простого марнославства. Бажання слави в Петрарки було найтіснішим чином
зв’язано з творчим імпульсом. Якраз воно в більшій степені і спонукало
Петрарку зайнятися письменством. З роками і ця любов, любов до слави,
стала зменшуватися. Досягши слави безприкладної, Петрарка зрозумів, що
вона викликає в навколишніх куди більше заздрості, ніж добрих почуттів.
У “Листі до нащадків” він зі смутком пише про своє увінчання в Римі, а
перед смертю навіть готовий визнати тріумф Часу над Славою.
До безсумнівних земних радостей відносив Петрарка і віру в красу людини
і могутність його розуму. До них же він відносив будь-який творчий
прояв: будь то в живописі (його судження про Симона Мартіні і Джотто) ,
у музиці, філософії, поезії і т.д. Але все це таїло і безліч побічних
спокус, яких, на думку Петрарки, людині, по слабості її, важко уникнути.
Звідси і сумніви в абсолютній цінності земних радощів.
Петрарка був разюче сприйнятливий до усьому, що його оточувало. Його
цікавило і минуле, і сьогодення, і майбутнє. Разюча і широта його
інтересів. Він писав про медицину і про якості, необхідних полководцю,
про проблеми виховання і про поширення християнства, про астрологію і
про падіння військової дисципліни, про вибір дружини і про те, як краще
улаштувати обід.
Петрарка чудово знав античних мислителів, але сам в області чистої
філософії не створив нічого оригінального. Критичний же його погляд був
чіпкий і точний. Багато цікавого написано ним про практичну мораль.
Цураючись мирської суєти, Петрарка жив інтересами часу, не був далекий і
суспільні пристрасті. Так, він був лютим патріотом. Італію він любив до
несамовитості. Її лиха і нестатки були його власними, особистими. Томові
безліч підтверджень. Одне з них – славнозвісна канцона “Італія моя” .
Заповітним устремлінням його було бачити Італію єдиної і могутній.
Петрарка був переконаний, що тільки Рим може бути центром папства й
імперії. Він оплакував поділ Італії, клопотав про повернення папської
столиці з Авиньона у Вічне місто, просив імператора Карла IV перенести
туди ж центр імперії. У якийсь момент Петрарка покладав надії на те, що
об’єднання Італії буде проведено зусиллями Кола ди Риенцо. Найстрашніше
для Петрарки – внутрішні розбрати. Скільки зусиль він приклав, щоб
зупинити братовбивчу війну між Генуєю і Венецією за торгову перевагу не
Чорному й Азовському морях! Однак красномовні його листи до дожів цих
патриціанських республік ні до чого не привели.
Петрарка був не тільки патріотом. Турбувало його і цивільний стан
людського гуртожитку взагалі. Нещастя й убогість засмучували його, де б
вони не случалися.
Але ні суспільні і політичні симпатії, ні приналежність до церковного
стану не заважали основному його покликанню вченого і літератора.
Петрарка відмінно розумів, що для цього потрібна насамперед особиста
воля, незалежність (отут і він міг би викликнути, що “служенье муз не
терпить суєти”) . І треба сказати, що Петрарка вмів домагатися її всюди,
де йому доводилося жити. Крім, зрозуміло, Авиньона – цього “нового
Вавилона” , – за що він ненавидів його ще й особливо. Саме завдяки такій
внутрішній волі – хоча інш раз справа не обходилася без меценатів –
Петрарке удалося створити так багато і так повно виразити себе і свій
час, хоча багато чого до нас що дійшло залишилося в незавершеному, не до
кінця обробленому виді. Але отут уже властивість самого поета: тяга до
досконалості змушувала його повертатися до написаного знову і знову.
Відомо, наприклад, що до таких ранніх своїх добутків, як “Африка” і
“Життя знаменитих чоловіків” , воно повертався неодноразово і навіть уже
напередодні смерті.
Петрарка був не тільки великим письменником, але і великим читачем. Так,
добутку античних авторів, що він читав і перечитував з незмінною
любов’ю, були для нього не просто цікавими текстами, але носили
насамперед відбиток особистості їхніх авторів. Так і для нас добутку
Петрарки носять відбиток однієї із самих серцевих і привабливих
особистостей минулого.
Літературу Петрарка розумів як художню досконалість, як багатство
духовне, як джерело мудрості і внутрішньої рівноваги. В оцінках же часом
помилявся. Так, він думав, що його “Тріумфи” по значимості настільки ж
перевершують “Канцоньере” , наскільки “Божественна комедія” перевершує
дантовскую же “Нове життя” . Ще він помилявся в оцінці своїх латинських
творів, до речі говорячи, що кількісно перевершували писане їм
по-італійському в п’ятнадцять разів! У сонеті CLXVI Петрарка говорить,
що не займися він “дрібницями” (віршами італійською мовою) , “Флоренція
знайшла би поета, як Мантуя, як Арунка і Верона” . Флоренція знайшла
поета не менше, ніж Вергілій і Катулл, і подарувала його Італії й усьому
світу, але саме завдяки цим “дрібницям” .
Звичайно ж, головним добутком Петрарки є його “Книга пісень” , що
складає з 317 сонетів, 29 канцон, а також балад, секстин і мадригалів.
Вірші італійською мовою (чи в просторіччі, “вольгаре” ) Петрарка почав
писати змолоду, не додаючи їм серйозного значення. У пору роботи над
зборами латинських своїх послань, прозаїчних листів і початком роботи
над майбутньою “Книгою пісень” частина своїх італійських віршів Петрарка
знищив, про що він повідомляє в одному листі 1350 року.
Список використаної літератури:
1. Абрамсон М. Л. Від Данте до Альберти. М.: “Наука” , 1979.
2. Веселовский А. Н. Петрарка в поетичній сповіді “Canzoniere” .
1304-1904. Спб., 1912.
3. Ревуненкова Н. В. Ренессанское вільнодумство й ідеологія Реформації.
М.: “Думка” , 1988
4. Томашевский Н. Росіянин Петрарка. М.: “Правда” , 1984.
5. Енциклопедичний словник юного історика / сост. Елманова Н. С.,
Савичева Е. М. М: “Прес^-педагогіка-прес” , 1994.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
