.

Життя і творчість шлях В.Стефаника (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 2220
Скачать документ

Реферат на тему:

Життя і творчість шлях В.Стефаника

Василь Стефаник – талановитий український письменник-реаліст, може,
неперевершений до цього майстер стислої соціально-психологічної новели.
Його творчість припадає на кінець ХІХ та першу третину нашого століття.

В.Стефаник написав не так уже й багато – його художні твори вміщаються в
одному томику. І все ж ім’я письменника стоїть поряд з іменами
найвидатніших новелістів світу. Стефаникові новели вражають своєю
виключною правдивістю, справжньою оригінальністю і художньою
досконалістю. Вже спочатку, як тільки з’явилися перші реалістичні новели
письменника, вони захопили і схвилювали читачів. Художник Іван Труш,
наприклад, писав, що Стефаник “представити мужика”, або ліпше сказати
його душу, так пластично і так знаменито, як ніхто перед ним”. Раділа
Леся Українка, що молодий новеліст дуже швидко “став знаменитістю на
своїй батьківщині”. Іван Франко в 1901 р. відзначав, що з’явився, може
чи не найбільший після Шевченка письменник, “яким уже нині можемо
повеличатися перед світом”, що “його новели – як найкращі народні
пісні…”

Василь Семенович Стефаник народився у сім’ї заможного господаря 14
травня 1871 р. в селі Русові поблизу старовинного міста Снятина на
Станіславщині. Навчався він у Русівській і Снятинській школах. У 1883
році поступив до польської класичної гімназії у м.Коломиї. Там подружив
із Лесем Мартовичем, який став пізніше письменником-сатириком. Стефаник
у гімназії багато читав. Особливо великий вплив зродили на нього твори
Т.Шевченка, І.Франка і російського реаліста Г.Успенського. за участь у
таємному гуртку та за агітаційно-освітню роботу серед селян Стефаника і
групу його товаришів виключили з гімназії в 1890 р. Завершував він
середню освіту в німецькій класичній гімназії в м. Дрогобичі. Тут
особисто познайомився з Іваном Франком, зустрічався з ним, писав статті
для прогресивних Франкових видань, виступав на зібраннях селян.

Закінчивши гімназію, восени 1892 р. Стефаник, за бажанням батька,
вступає на медичний факультет Краківського університету. Але медицина не
вабила його. Він багато часу приділяє літературі, проводить агітаційну й
культурно-освітню роботу в селах, особливо часто там буває під час
виборів до сейму та парламенту. За це його не раз заарештовували.

Спершу В.Стефаник писав невеличкі поезії в прозі, та не знайшов для них
видавця. З осені 1897 р. в газетах почали з’являтися його реалістичні
новели. Потім вийшли збірки творів “Синя книжечка” (1899), “Камінний
хрест” (1900) і “Дорога” (1901). Вивчення медицини письменник залишив у
1900 р. Восени 1903 р. у складі делегації він відвідав Київ. Тут
зустрівся з відомими письменниками – Лесею Українкою, М.Коцюбинським,
М.Старицьким та ін. Відвідав могилу Т.Шевченка в Каневі.

У 1904 р. одружившись на Ользі Гаморак, Стефаник деякий час відійшов від
літератури, займався сільським господарством. З 1908 р. по 1918 р. він
був депутатом парламенту і використовував можливості “мужицького посла”
для захисту бідноти у старостві й на суді.

Під час першої світової війни австрійські військові власті заарештували
Стефаника за зв’язки з російськими солдатами. Страждання трудящих,
породжені війною, змусили письменника знову взятися за перо, і він пише
ряд антивоєнних новел.

У 1928 р. уряд Радянської України призначив Стефаникові пенсію за його
заслуги в розвитку літератури. Це була велика матеріальна й моральна
підтримка.

Помер В.Стефаник 7 грудня 1936 р.

У творчості Стефаника було два періоди: перший припадає на 1897-1901, а
другий на 1916-1933 рр. Головна тема його новел – важке життя
західноукраїнської сільської бідноти, її остаточне зубожіння і
пролетаризація. Як писала Леся Українка, “Стефаник змальовує селян, які
стоять на порозі до повної пролетаризації або вже переступили цей поріг;
втім, перехідний найболючіший стан майже виключно цікавить молодого
письменника”.

У село все більше проникали капіталістичні відносини. Багатіли куркулі
та лихварі, а сотні господарств руйнувалися. Вчорашні газди масово
ставали наймитами. Це показав Стефаник у новелах “З міста йдучи”, “Май”,
“Давнина”, а особливо у “Синій книжечці”. Останні твір автор назвав
“малесенькою трагедією усіх хлопів на світі”.

Прощанню емігрантів з рідним краєм він присвятив своє знамените
оповідання “Камінний хрест”, написане й опубліковане ще в 1899 р.
Поштовхом до написання твору послужив виїзд до Канади русівського
бідняка Стефана Дідуха.

Велика бідність і голод у селах породжували жахливі родинні трагедії.
Удовець Гриць Летючий (“Новина”) не мав змоги зігріти й нагодувати двох
дітей.

У ряді творів “Ангел”, “Осінь”, “Діти”, “Святий вечір”, “Вістуни”,
“Озимина”, “Сама-саміська” та ін. розкрита гірка доля старих і нездатних
уже до роботи людей у бідняцьких родинах.

Зріст політичної свідомості бідноти знайшов відображення у новелі
“Лист”, що була присвячена “політичним арештованим мужикам на святий
вечір”. Автор звеличував тих, які сміливо “неправду корчували” й вірили
у справедливість революційної справи.

У незакінченій новелі “Комісар староста і дідич” (1902) змальовано
страйк сільських пролетарів під час жнив.

Бунтівничим настроєм пройнятий твір “Межа”.

Другий період творчості Стефаника, як ми згадували, розпочав з
антивоєнних новел і перша з них – “Діточа пригода”. Він показав жахи
війни й загибель мирних людей, як це бачить маленький Василько, що ще з
меншою сестричкою опинився поблизу фронту, біля вбитої мами. Хлопчик не
усвідомлює усього трагізму, тієї ситуації, а в читача стигне кров від
жаху.

Західноукраїнське село під гнітом шляхтецької Польщі показане у творах
“Воєнні школи”, “Morituri”, “Дурні баби”, “У нас все свято”.

Дві ліричні сповіді Стефаника – “Моє слово” й “Дорога”, новели “Давня
мелодія” і “Вечірня година” написані за автобіографічними мотивами.

Творчість неперевершеного українського новеліста Василя Стефаника
подавалася соцреалістичною критикою в такому спотвореному вигляді, що
виникає нагальна потреба переглянути старі штампи та схеми. Письменника
насильно втискували в заідеологізовані рамки, що були для нього або
затісні, або занадто просторі. Препарований таким способом письменник
був просто незрозумілим для учнів. До цього треба додати, що часто й
самі вчителі не розуміли його творчості, не відчували краси і
неповторності його художнього стилю, своєрідності мови. А ось що писав
про мову автора «Новини» Богдан Лепкий у спогаді «Василь Стефаник»:

Це була його індивідуальна мова, не вивчена в школі, не засвоєна з
книжок, не подібна до часописної мови. Його власна, з Русова родом, з
тамошньої землі, з тамошніх людей…

Іноді відірване слово кинув, то знов такий питайний знак поставив або
викличник, якого ти буцім ніколи й не чув. Голосу не підносив… але
говорив дуже виразно,— кожне словечко чулося, кожний порух думки в
словах і між словами.

Не був він і похмурим песимістом, як часто судять з його творчості:

Стефаник кидав свої завваги, звичайно влучні й не позбавлені дотепу.
Дотеп мав несилуваний природний і бистрий. Сказав як бритвою шарнув.
Жаль, що ніхто не списував тих стефаниківських дотепів. Були вони одною
з характеристичних прикмет його вдачі.

Не могли тодішні вчителі гідно розкрити багатство літературної спадщини
цього митця слова дітям? Отож, зрозуміло, чому серед молоді й досі
побутує думка, що Стефаник досить-таки другорядна постать в українській
літературі. Насправді ж він був великим і неповторним художником слова.

До своїх творів ставився надзвичайно прискіпливо і вимогливо:

Стефаник не писав легко, ані скоро,— зауважував Б. Лепкий.— Довго
носився зі своїми літературними задумами, виношував їх…

Він не любив перечеркувати написаного, дописувати справляти і
вигладжувати. Напише речення, прочитає, і як воно йому не подобається,
то передре і кине. Пише наново, поки не вийде сторінка така, як він
хотів, така, що на ній ані викинути нічого, ні додати, ні навіть
переставити не можна.

Чимало зусиль доклала радянська критика, щоб спотворити справжнє
політичне обличчя автора неповторних новел і зробити його мало не
глашатаєм комунізму.

Свого часу зчинилося багато галасу з приводу того, що уряд колишньої
УРСР призначив Стефаникові персональну пенсію. Справді, було таке у 1928
році, з нагоди 25-ліття літературної діяльності. Однак повідомлялося про
цей факт якось скупо і не розповідалося до кінця, якою була доля цієї
пенсії. Не розкрив, це питання своїм юним читачам і підручник з
української літератури для 10-го класу, що вийшов у світ у 1992 році і
за яким навчаються учні й досі. Ось яку інформацію дано в ньому на
сторінці 258: «Уряд УРСР призначає письменнику довічну пенсію».
Прочитавши таке, старшокласники роблять закономірний висновок про те, що
«партія і уряд» неабияк піклувалися про рідну культуру, розквіт красного
письменства та побут українських митців.

Насправді письменник не потребував цієї подачки від уряду, до якого він
ніколи не відчував будь-яких симпатій. На Наддніпрянській Україні було
чимало письменників, які більше ніж Стефаник потребували матеріальної
підтримки. Проте уряд про них не тільки не дбав, а й переслідував,
відправляв у північні концтабори. Персональну пенсію він виділив
Стефанику з чисто пропагандистських міркувань.

Автор «Синьої книжечки» займався сільським господарством, від якого мав
цілком достатньо прибутку, щоб жити безбідно і мати змогу час від часу
виїжджати за кордон. Дещо мав Стефаник і від лікарської практики.
Словом, персональна пенсія мала для письменника більше символічне
значення, ніж практичне. Хоча слід сказати, що він цінував її як прояв
уваги Великої України до галицького письменника, який завжди прагнув
бачити свою батьківщину неподільною, соборною державою.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020