Реферат
на тему:
Місце і роль творів І.Я.Франка в українській дитячій літературі
Від смерті Шевченка ніхто з українців не здобув собі більшого імені на
всіх просторах України й ширшого розголосу між чужими, як Іван Франко.
На це велике ім’я зложилися його небуденний талант і рідке багатство й
різнорідність його діяльності й творчої праці. Політика й поезія,
публіцистика й філософія, новелістика й літературна критика, повість і
історія, драма й етнографія, комедія й соціологія, література перекладів
і редагування часописів — все те одночасно, всуміш стало полем його
творчої праці та глибоких дослідів. Він знаходив насолоду у відчитуванні
давніх полинялих рукописів і разом із тим із глибин душі видобував
правдиві ізмарагди почування, уяви й думки; занурювався у досліди над
староукраїнськими апокрифами й повістями і разом із тим «у днях журби»
виливав терпіння своє і свого народу; вслухувався у гомін українських
народних пісень, поринав у глибінь народних приповідок і разом із тим
пильно намічував людські типи й характери та виводив їх У своїх
повістях; просліджував давні твори народної музи, наслухуючи одночасно,
як б’є живчик життя сучасної йому суспільності, сягав до індійських
легенд, жидівських мелодій і разом із тим продумував над поліпшенням
соціальних та економічних відносин народного життя, вказуючи нові шляхи;
сходив у низини «на дно» і враз із тим на бистрих крилах уяви й думки
зносився «на вершини» — туди, куди є доступ тільки геніям…
Силу свого оригінального творчого таланту Франко виявив у ряді оповідань
та повістей. Намічаючи впродовж свого життя різні типи й характери,
автор дав у своїх оповіданнях і повістях цікаві, вірні образи, в першу
чергу з життя тих, хто «в поті чола» працює на життя. Побут сільського й
міського пролетаріату і визиск його праці різними галапасами,
експлуататорами знайшли відгомін у циклі оповідань великої стійкості,
писаних у реалістичному тоні. Вони здобули собі великий розголос (як,
наприклад, «Бориславські оповідання»). Автор пересунув у них галерею
постатей, що внаслідок своєї темноти, безвідрадних економічних умов,
безрадності стають предметом наживи та визискування різними
удавами-Гольдкремерами. Кращими в циклі тих оповідань є «Ріпник», «На
роботі», «Навернений грішник», «Яць Зелепуга», «Boa constrictor».
З-поміж усіх оповідань Франка найкращим — не тільки з огляду на силу
поетичної уяви автора й тонкий психологічний аналіз дитячих переживань,
але також і з огляду на композицію й глибоку гармонійність у цілості й
подробицях — є невеличке оповідання «Під оборогом». Здавалося б на
перший погляд, що тема невишукана. Малий сільський хлопчина з буйною
уявою й тонким розумінням і відчуттям краси природи всувається у свіже,
запашне сіно під оборіг і дає повну свободу своїм думкам і мріям. І ось
у тих його думках і мріях твориться окремий світ. У цьому окремому світі
він сам — його частина — бере активну участь і намагається всією
напругою сил прогнати градову хмару, що саме нависла грізною марою над
його рідним селом. «„Не пущу! Не пущу! — кричав Мирон. — Даремно грозиш!
Я не боюсь тебе! Мусиш слухати мене! Адже бачиш, що я міг сперти тебе
досі! І зіпру! І не пущу! Вертай назад! На гори, на Діл! Не смій тут
пускати!“ Хлопець піднявся на коліна. Його лице горіло, очі горіли, в
висках стукала кров, як молотами, віддих був прискорений, у грудях
хрипіло щось, немовби й сам він двигав якийсь величезний тягар або
боровся з кимось невидимим із крайнім напруженням усіх своїх сил.
Писк, клекіт, зойк у хмарі зробився ще дужчий. Ось-ось вона трісне,
ось-ось сповниться велетнева погроза. Навіть вітер утих на хвилю.
Блискавки над Долом згасли. Була хвилина страшенного, тривожного
напруження в усій природі; все, що живе внизу — дерево, збіжжя й трави,
звірі й люди — стояли тремтячи й запираючи в собі дух; голос дзвонів на
далекій дзвіниці чувся тепер виразно, але не як сильна непереможна сила,
а тільки як жалібне голосіння по помершім.
Та малий Мирон і тепер не подався. Він чув, що послабни він тепер,
опусти руки, знизи голос — і найближча хвиля принесе спустошення на все
село, і велетень зарегочеться всею своєю величезною хавкою й засипле,
погребе, розторощить усе життя довкола. Він чув, що його сили слабнуть,
що руки й ноги в нього вже похололи, як лід, що його груди здавлює щось,
що якась холодна рука, мов кліщами, стискає його за горло, але він
безмірним напруженням волі ще раз підняв голову догори, наставив оба
кулаки проти хмари і як міг найголосніше кричав: „На боки! На боки! На
Радичів і на Панчужну! А тут не смій! Ані одного зеренця на ниви! Чуєш!“
І в тій хвилі немов знято таємничу печать із природи, немов відсунено
невідомий замок, немов піднято запору! Заторохтіли громи, осліпили очі
блискавки, що немов з усіх кінців світу рівночасно вдарили в середину
хмари, і та хмара розділилася моментально надвоє, і страшенний вітер
заревів і почав гнати одну її половину на Радичів, а одну на Панчужну,
на ліси, що обмежали село від півдня й від півночі…»
При подібному мотиві затримався також М. Коцюбинський у повісті «Тіні
забутих предків», описуючи хвилину, як мольфар Юра проганяє градову
хмару. До оповідання «Під оборогом» дуже сильно підходять характером та
настроєм оповідання С. Васильченка, зокрема ті, в яких він намагався
зв’язати буйний світ дитячої уяви з сірою життєвою буденщиною.
Франко залишив також ряд більших повістей: «Захар Беркут», «Основи
суспільності», «Для домашнього огнища», «Великий шум», «Перехресні
стежки», «Борислав сміється», «Лель і Полель». Із них найбільшу ціну має
повість «Захар Беркут». Постала вона як вислів великої туги поета за
ідеальним громадським ладом.
Цікава тема, гарні приклади героїчного зриву та посвяти Для загального
добра, ідеалізація старовинного громадського ладу, представником якого є
Захар Беркут, вдала характеристика осіб, гарні описи поетичної гірської
природи, — все це запевнює повісті «Захар Беркут» тривке місце в ряді
українських історичних повістей.
Як поет, Франко займає одне з найвидніших місць в українській
літературі. У своїх поетичних творах дав він вислів не тільки своїм
власним переживанням, але й переживанням народу. Тематикою й мотивами
поетичної творчості міг сягнути «вершин людської думки («Смерть Каїна»,
«Мойсей»), але вмів також підійти до сірого життя «низин». Поруч зразків
гарної рефлексійної лірики, в якій дав перевагу думці над почуванням
(збірка «Мій ізмарагд»), Франко спромігся також на прекрасні перли
ніжної, глибоко відчутої любовної лірики в ліричній драмі «Зів’яле
листя». Вмів також знизитися до дитячих сердець, до дитячої психіки,
тому-то його «Лис Микита», «Абу-Каземові капці», «Пригоди Дон-Кіхота»
залишаться назавжди перлинами в українській дитячій літературі.
Поезії Франка зібрані в збірках «З вершин і низин», «Мій ізмарагд», «Із
днів журби», «Давнє і нове», «Зів’яле листя», «Semper tiro».
До найраніших його поетичних творів належить «Наймит». У цій поемі поет
затримується при постаті наймита, що від колиски до могили «в нужді
безвихідній, погорді і печалі сам хилиться в ярмо. Щоб жити, він життя і
свободу й силу за хліба кусник продає…» З тужливим співом оре поле,
байдужий, що для чужого добра проливає піт. Той наймит — це наш народ,
який «поту ллє потоки над нивою чужою». В рабстві й неволі, в лихолітті
й недолі тягне він своє ярмо — байдуже, для кого; співаючи, оре плідний,
широкий лан. Поет вірить, що він віднесе перемогу, здобуде волю й у
власнім краї оратиме свій власний лан.
У знаменитій, сильній поемі «Каменярі», що з’явилася У «Дзвоні», поет
виводить себе й тисячі таких, як він. Всі вони, прикуті ланцюгами до
гранітної скелі, великими залізними молотами за наказом сильного, мов
грім, голосу лупають цю скелю. Мов водоспаду рев, мов битви грім
кривавий, гримлять їх молоти раз у раз. І хоч вони знають, що не буде їм
ні слави, ні пам’яті, здобувають далі п’ядь за п’яддю землі. Вони —
невільники, що добровільно взяли на себе пута волі, вони — каменярі на
шляху поступу. Тільки живе в них велика віра, що вони розіб’ють скелю,
що власною кров’ю і власними кістками змурують твердий гостинець і
принесуть щастя, нове життя, нове добро у світ. І хоч там, далеко на
світі, який вони кинули для праці, поту й мук, проливають за ними сльози
мами, жінки й діти, хоч прокляті всіма і їхні думки, і їхні діла, вони
не випускають молотів із рук. Тримають їх міцно в тій сильній вірі, що
рівняють шлях правді, а щастя для всіх прийде аж по їхніх кістках.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
