Реферат
на тему:
Мовознавець Олекса Синявський
Синявський Олекса Наумович [23.IX (5.X) 1887, с. Андрївка, тепер
Бердянського р-ну Запоріз, обл. — 24.Х 1937] — український
мовознавець, професор з 1920.
Закінчив 1911 Харків. ун-т. Працював 1920-28 професором української мови
Харківського ІНО, з 1928 очолював Діалектичну комісію ВУАН, з 1930 —
зав. відділу діалектології Інституту мовознавства ВУАН, одночасно
(1932-37) — професор київських університету та педагогічного інституту.
О.Синявському належать праці з сучас. та істор. фонетики й граматики
укр. мови («Фонетична контроверса», 1926; «Спроба звукової
характеристики літературної української мови», 1929; «На синтаксичні
теми», 1931), з історії укр. літ. мови («Мова творів Гр. Сковороди»,
1924; «Елементи Шевченкової мови, їх походження і значення», 1931), з
діалектології [«Діалектологічний порадник», 1924; «З української
діалектології (Про фонематичний принцип у діалектології)», 1929, — у
ній уперше обгрунтовано фонемат. принцип у діалектол. дослідженнях, з
історії укр. мовознавства («Потебня як дослідник української мови»,
1928) та ін.
Написав «Коротку історію „Українського правопису”» (1931). Ініціатор
укладання словника мови творів Т. Шевченка, автор посібників з укр. мови
для учнів і вчителів школи та самоосвіти: «Вчимось писати (початкова
наука письма у школі і вдома)» і «Короткий нарис української мови»
(обидва — 1918), «Українська мова» (1923), «Норми української
літературної мови» (1931). У 1937 незаконно репресований і розстріляний,
1957 реабілітований.
Олекса Синявський відзначав природність і закономірність творення та
позичання нового, але в межах літературної норми. Позитивним фактором
розвитку мови вважав неологізми І. Огієнко: “Культурне людське духовне
життя невпинно зростає і потребує нових слів на своє означення, а тому й
постають новотвори”, але “треба мати певний такт і глибоке мовне чуття
при творенні нових слів”, бо “зловживання варваризмами й неологізмами
сильно затемнюють нашу мову”.
Досвід українського мовознавця Олекси Синявського, що сформувався на
широкому фактичному матеріалі вивчення різних варіантів української
нормативної і діалектної вимови. Ще у 1929 році він поставив під сумнів
розуміння функції фонеми, як таке, що не відповідає об’єктивно існуючим
фактам11. Вчений пропонує: “Щоб констатувати наявність у мові якоїсь
фонеми чи фонематичного значіння звука, ми часто можемо спиратися на
інші фонеми з аналогії. Так, фонему ть (життя…) ми можемо визнати на
тій тільки підставі, що цей звук артикуляційно-акустично відрізняється
від ть тим самим, чим відрізняється фізіологічно споріднений дь супроти
дь (довгістю), тобто коли можна встановити пропорцію дь : дь = ть : ть,
отже й дь : ть = дь : ть”.
Пропонований для плану реалізації принцип аналогії пояснює усталене
співіснування форм (артикуляційно-акустичних типів) як системну рису
артикуляційної бази українського мовлення; встановлена пропорція має
аксіологічну перевагу для виконавця типізованих артикуляційних дій, а
поняття фізіологічна спорідненість розкриває онтологічний механізм
формування артикуляційного типу і виділення його з-поміж інших типів. На
прикладах сполучення приголосних у словах повіс(ь)те, с(ь)тягати,
с(ь)під, с(ь)тріха та ін., де фонема /с/ може реалізуватися як звук з
більшою або меншою м’якістю, він показує залежність характеристик
фізичного вияву цієї системної одиниці від комбінаторно-позиційних умов
реалізації, з чим і пов’язана складність у визначенні її статусу і
виконуваної функції.13 Тому Олекса Синявський поряд з поняттям “фонема з
значення” та “з походження” пропонує вживати поняття “фонема з
становища”.
Він постійно враховує фактор взаємодії компонентів цілісно вимовленого
слова чи складу. Це, наприклад, стосується пропонованої норми вимови
ненаголошених и, е, аналізу явища пом’якшеності в групі приголосних.16
О.Синявський приділяє багато уваги тим відтінкам приголосних, які
вважаються дуже рідкісними або зовсім відсутні у системі фонем, але
широко представлені у мовленні.17 Надзвичайно важливим є визнання
автономності фонематичного значення м’якості у зв’язку з її фонетичним
виявом.18 Адже зараз статус м’якої фонеми пов’язують з її
дистрибутивними властивостями, які начебто завжди корелюють з
відповідною фонетичною реалізацією. Інтерпретація частотних
характеристик звуків за особливостями їх продукування дозволила
Синявському визначити 59 приголосних і 12 голосних. Отже, навіть на
матеріалах палатограм, які відбивають результати артикуляції, мовне
чуття вченого дозволило побачити важливі риси процесу продукування та
його зв’язок з функціонуванням і таким чином визначити головні,
актуальні й до сьогодні орієнтири фонетичного аналізу.
Належав до славної кагорти талановитих, патріотично налаштованих
український мовознавців. Близько 10 років працював у мовознавчих
установах академії наук Києва. Усю творчу енергію, талант віддав
дослідженню рідного слова, безкомпромісній боротьбі за його чистоту і
розквіт.
Праці Олекси Синявського «Короткий нарис української мови», «Порадник
української мови» у 20-і роки були настільними книгами у школах. Рішуче
виступав проти вживання архаїчних слів, іноземних термінів.
Сьогодні актуально звучить думка Олекси Синявського про те, що «єдність
будь-якого народу виявляється насамперед в єдності його літературної
мови, цієї найголовнішої ознаки нації».
Використана література:
Грищенко А. П. Пам’яті видатного мовознавця. «Мовознавство», 1967, №6;
Жовтобрюх M. А. Визначний дослідник укр. мови. УМЛШ, 1967, №12.
Винник В.О. В авангарді українського радянського мовознавства //
Мовознавство. 1982. №
Огієнко І. Історія української мови. К., 1995.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
