РЕФЕРАТ
на тему:
Історія зародження Болонського процесу
Історія Болонського процесу офіційно почалася з підписання Болонської
декларації у 1999 році, проте її передісторія сягає 1954 року, коли було
підписано Європейську культурну конвенцію, в якій наголошується на
необхідності заохочення громадян усіх держав до вивчення мов, історії та
культури інших країн і спільної для них культури.
Ідеї освітньо-культурного об’єднання європейських країн загалом та
університетів зокрема отримали своє продовження у Великій Хартії
університетів (Magna Charta Universitatum), що стала фінальним
результатом пропозиції, адресованої Болонським університетом у 1986 році
усім найстаршим європейським університетам. Ідея Великої Хартії була
сприйнята з ентузіазмом.
Протягом зустрічі у Болоні у 1987 році делегати 80 Європейських
університетів обрали 8 членів правління, серед них: Президента
Конференції Європейських Ректорів, професора Карміні Романци; ректора
Болонского Університету Фабіо Роверси Монако; ректора Університету
Парижу, професора Жака Соопелса; ректора Університету Лювен, професора
Роджера Діллеманса; ректора Університету Утрехт, професора Ван Гінкель;
ректора Університету Барселони, професора Джозефа Бріколя; професора
Джузеппе Капуто; Президента університетської комісії Парламентської
Асамблеї Ради Європи, професора Мануэля Нуньеса Енкабо.
Велика Хартія, проект якої був створений у січні 1988 року у Барселоні,
була підписана всіма ректорами, що зібралися у Болоні 18 вересня 1988
року для відзначення 900-ї річниці Болонського університету, що
вважається найстаршим університетом Європи. “Європа вже існує, її
мешканці поділяли спільні інституції, до яких належать і університети,
протягом століть. Університети є інтелектуальними центрами минулого та
майбутнього, що мають спільні цілі та методологію здобуття знань – чи то
практичних, чи теоретичних”, – з такою промовою виступили представники
Болонського університету на святкуванні.
Процес, що наштовхнув на ідею створення Великої Хартії, був особливо
важливим. Хартія не була представлена політичною владою, а була
розроблена у стінах Університетів. Вона спирається на фундаментальні
цінності європейських університетських традицій, проте сприяє зміцненню
зв’язків між вищими навчальними закладами в усьому світі, долучаючи до
процесів, започаткованих у ній, неєвропейські університети.
У 1997 році під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято
Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій вищої освіти Європи, яку
підписали 43 країни (Україна в тому числі). Лісабонська угода декларує
наявність і цінність різноманітних освітніх систем і ставить за мету
створення умов, за яких більша кількість людей, скориставшись усіма
цінностями і здобутками національних систем освіти і науки, зможуть бути
мобільними на європейському ринку праці.
25 травня 1998 року міністри освіти Франції, Італії, Великобританії
та Німеччини на конференції, присвяченій 800-річчю Паризького
університету, підписали так звану Сорбонську декларацію “Про
гармонізацію європейської системи вищої освіти”, завдання якої –
створення відкритого європейського простору вищої освіти, який має стати
більш конкурентоспроможним на світовому ринку освітніх послуг. Основна
ідея цих документів – двоступенева структура вищої освіти, використання
системи кредитів (ECTS), міжнародне визнання бакалавра як рівня вищої
освіти, що надає особі кваліфікацію та право продовжувати навчання за
програмами магістра відповідно до положень Лісабонської угоди. Таким
чином поступово створювалися умови для інтеграційних процесів у сфері
вищої освіти європейських країн. Україна була і є активним учасником цих
процесів.
19 червня 1999 року міністри освіти 29 європейських країн підписали
Болонську Декларацію, головною метою якої проголошувалась побудова до
2010 року загальноєвропейського простору вищої освіти (The European
Higher Education Area), в якому викладачі та студенти зможуть
безперешкодно пересуватися, а їхні кваліфікації будуть визнаватися. Ці
два документи, що стали виявом розуміння спільних проблем і прагнення до
побудови європейського простору вищої освіти, формально започаткували
Болонський процес, що охопив сьогодні більшість країн Європи.
Наступний етап Болонського процесу розпочався у Празі 19 травня
2001 року, де представники 33 країн Європи підписали Празьке комюніке.
Саміт підтвердив позиції щодо цілей, визначених Болонською декларацією,
високо оцінив активну участь у процесі Європейської асоціації
університетів (EUA), національних студентських спілок Європи (ESIB) та
конструктивну допомогу з боку Європейської комісії. Країни-учасниці
висловили свої зауваження щодо подальшого процесу, беручи до уваги різні
цілі Болонської декларації.
Третій етап Болонського процесу стартував у Берліні 18-19 вересня
2003 року. Принципово нове рішення Берлінського саміту – поширення
загальноєвропейських вимог і стандартів уже й на докторські ступені.
Установлено, що в країнах-учасницях Болонського процесу має бути один
докторський ступінь – “доктор філософії” у відповідних сферах знань
(природничі науки, соціогуманітарні, економічні та ін.). Була
запропонована формула триступеневої освіти (3–5–8), згідно з якою не
менше трьох років відводиться для отримання рівня “бакалавр”, не менше 5
– “магістр” і не менше 8 – “доктор філософії”.
Болонському процесу передувала діяльність Європейської Комісії,
Ради Європи та ЮНЕСКО, ряду європейських університетів, а також
європейської мережі інформаційних центрів. Болонський процес географічно
не обмежений рамками Європейського Союзу, його учасниками можуть стати
країни-члени Європейської культурної конвенції, які доведуть свою
готовність дотримуватися мети та принципів Болонського процесу в своїй
системі вищої освіти. На сьогодні 40 європейських країн включно з Росією
підписали Болонську декларацію. Очевидно, що альтернативи для України
немає, участь у Болонському процесі є шансом реалізації стратегії
євроінтеграції, сприяння підвищенню якості освіти, вирішення проблеми
визнання українських дипломів за кордоном. Основним завданням є
запровадження передбаченої Болонською декларацією системи академічних
кредитів, аналогічної ЕСТS (Європейській кредитно-трансферній системі).
Саме її розглядають як засоби підвищення мобільності студентів щодо
переходу з однієї навчальної програми на іншу, включаючи програми
післядипломної освіти, а також реформування навчальних програм та
передачі кредитів вищим навчальним закладам інших країн. Важливий
момент запровадження акумулюючої кредитної системи – це можливість
враховувати всі досягнення студента, а не тільки навчальне навантаження,
наприклад, участь у наукових дослідженнях, конференціях, предметних
олімпіадах тощо.
Визначення змістових модулів навчання з кожної дисципліни,
узгодження кредитних систем оцінювання досягнень студента повинно стати
основою для вирішення ще однієї задекларованої в Болоньї мети –
створення умов для вільного переміщення студентів, викладачів,
менеджерів освіти та дослідників на теренах Європи.
Обов’язковою також вважається наявність внутрішніх та зовнішніх
державних і громадських систем контролю якості освіти.
Визначальними критеріями освіти в рамках Болонського процесу є:
якість підготовки фахівців; зміцнення довіри між суб’єктами освіти;
відповідність європейському ринку праці; мобільність; сумісність
кваліфікації на вузівському та післявузівському етапах підготовки;
посилення конкурентоспроможності Європейської системи освіти.
Навчальна програма розвитку вищої освіти України розрахована на
студентів, які навчаються за освітньо-кваліфікаційними програмами
підготовки магістра, аспірантів, а також для слухачів факультетів
підвищення кваліфікації та перепідготовки. Вона може бути використана
для проведення науково-методичних семінарів із педагогічними
працівниками вищих навчальних закладів, а також серед педагогічної
громадськості.
Програма побудована за вимогами кредитно-модульної системи
організації навчального процесу у вищих навчальних закладах та узгоджена
з примірною структурою змісту навчального курсу, рекомендованою
Європейською кредитно-трансферною системою (ECTS).
Основні завдання та принципи створення зони Європейської вищої
освіти (шість цілей Болонського процесу): введення двоциклового
навчання; запровадження кредитної системи; формування системи контролю
якості освіти; розширення мобільності студентів і викладачів;
забезпечення працевлаштування випускників та привабливості європейської
системи освіти.
Подальші дії для досягнення шести цілей Болонського процесу:
прийняття системи легкозрозумілих і адекватних ступенів; прийняття
системи двоциклової освіти (доступеневе і післяступеневе навчання);
запровадження системи кредитів – системи накопичення кредитів (ECTS) або
інших сумісних з нею систем, які здатні забезпечити як
диференційно-розрізнювальну, так і функції накопичення; сприяння
мобільності студентів і викладачів (усунення перешкод вільному
пересуванню студентів і викладачів); забезпечення високоякісних
стандартів вищої освіти; сприяння європейському підходу до вищої освіти
(запровадження програм, курсів, модулів із “європейським” змістом);
навчання протягом усього життя; спільна праця вищих навчальних закладів
і студентів як компетентних, активних і конструктивних партнерів у
заснуванні та формуванні Зони європейської вищої освіти.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
