РЕФЕРАТ
на тему:
Магдебурзьке право Західної Європи
Магдебурзьке право – середньовічне міське право, за яким міста
звільнялися від управління і суду великих земельних власників та
створювали органи місцевого самоуправління. Воно закріплювало права
міських станів — купців, міщан, ремісників, було юридичним виявом
успіхів міського населення в боротьбі проти феодалів. Виникло в 13 ст. у
м. Магдебурзі (звідси й назва, тепер ФРН).
Магдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функції органів
міського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехів, регулювало
питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види
злочинів тощо. Протягом 13-18 ст.
Вважається, що Магдебурзьке право, як новий тип міського самоуправління
виникло, коли у 1188 році архієпископ Віхман надав привілей на
самоврядування місту Магдебург у Німеччині. Проте слід зазначити, що
Магдебурзьке право виникло не на порожньому місці, а спиралося на
середньовічні німецькі правові джерела такі як Саксонське Зерцало,
Швабське Зерцало та постанови шефенів (присяжних) Магдебургу.
Норми Магдебурзького права врегулювали суспільно-правові відносини в
межах міста, порядок суду та судочинства, заходи кримінального
покарання, внутрішню структуру та діяльність купецьких корпорацій,
ремісницьких цехів, торгівлі. Місто було звільнено від управління та
суду феодалів.
Одразу ж після своєї появи Магдебурзьке право швидко поширилося у
Центральній та Східній Європі, всюди приймаючи різні форми відповідно до
місцевих умов. Так, у Польщі сформувалися такі різновиди Магдебурзького
права як Шродське права (від міста Шрода, яке першим в Польщі отримало
самоврядування) та Хелмське право.
Магдебурзьке право поширилося в Чехії, Угорщині, Польщі, Литві, а звідти
— на територію Білорусі та України. Українські міста Магдебурзьке
право одержували від литовських князів, польських королів і українських
гетьманів. Уперше в Україні.
Магдебурзьке право дістали міста Галицько-Волинського князівства
(м.Санок 1339, тепер Польща). Львову Магдебурзьке право надано 1356,
Кременцю — 1374, Берестю — 1390, Києву — 1494-97, Станіславові
(тепер Івано-Франківськ) — 1663. У 15-17 ст. Магдебурзьке право детали
більшість міст України. У різний час його одержали Вінниця, Глухів,
Дубно, Житомир, Лубни, Козелець, Полтава, Стародуб, Чернігів та ін.
У деяких містах, зокрема західноукраїнських, надання Магдебурзьке право
супроводилося посиленням німецької і польської колонізації, обмеженням
прав українського населення. Магдебурзьке право за своїм змістом і
формою в Правобережній і Лівобережній Україні під впливом місцевих умов,
а також норм звичаєвого права відрізнялося від Магдебурзьке право, яке
застосовувалося в Західній Європі. Так, в Україні організація
магістратів була іншою. У менших містах, які називалися ратушними,
козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада —
справами міщан. Положеннями Магдебурзьке право керувалися й полкові суди
тощо.
Норми Магдебурзьке право використовувалися при всіх офіційних і
приватних кодифікаціях права в Україні 18-19 ст. (див. «Екстракт
малоросійських прав», «Права, за якими судиться малоросійський народ»).
Після укладення в 1654 між Гетьманщиною і Московською державою
воєнно-політичного союзу та поступового обмеження царським урядом
політичної автономії Лівобережної України Магдебурзьке право залишилося
лише у деяких т. зв. привілейованих містах. Фактично застосування
Магдебурзьке право в Україні припинилося після запровадження в 1781
«Установлення про губернії» та створення нової судової системи. Указом
1831 Микола І скасував Магдебурзьке право по всій Україні, крім Києва,
де воно збереглося до видання указу від 4.1.1835.
У містах на західноукраїнських землях, які за першим поділом Польщі
(1772) відійшли до Австрії, органи міського самоврядування та суди,
створені за Магдебурзьке право, продовжували ще деякий час діяти. Згодом
астрійський уряд значно обмежив права цих органів. У Львові застосування
Магдебурзьке право припинено в 1786.
В Україні Магдебурзьке право, імовірно, з‘явилося в останній період
існування Галицько-Волинського князівства на початку XIV століття і було
пов‘язане з німецькими купцями-колоністами, що жили у Львові та інших
великих містах, стосуючись лише німецької спільноти. Першими з
українських міст Магдебурзьке право в повному обсязі отримали у 1329
році Хуст Вишкове та Тячів, які входили до складу Угорщини. У
Галицько-Волинському князівстві таким правом з 1339 року користувався
Санок [4, 96]. У 1356 році польській король урочисто підтвердив
Магдебурзьке право Львову, де воно існувало серед німецьких поселенців
ще з часів князя Льва Даниловича [5, 9]. Кам‘янець-Подільський отримав
самоврядування у 1374, Самбір у 1390, Дрогобич у 1422, Галич у 1437,
Луцьк у 1432, Житомир у 1444, Київ у 1494. Дещо пізніше Магдебурзьке
право перейшло на центральну та правобережну Україну, де воно було
надане Переяславлю та Чигирину у 1592, Каніву у 1600. Протягом XVII
століття його отримали Стародуб, Ніжин, Чернігів.
Слід відзначити, що надання місту Магдебурзького права було нерідко
пов‘язане з діяльністю окремих національних спільнот у місті. Як вже
було згадано вище, Львів вперше познайомився з європейськім міським
самоврядуванням завдяки німцям. Але в деякі міста воно прийшло завдяки
діяльності армянських купців та ін.
Магдебурзьке право, що існувало в Україні вирізняли помітні особливості
та відмінності як у порівнянні з власне німецьким варіантом, так і
правом самоврядування, що застосовувалося у Польщі. Перш за все з
середини XVII століття з‘явилося два основних варіанти міського
самоврядування – власне Магдебурзьке право, що діяло переважно на
Лівобережжі та Хелмське або Хелминське право. Його теорію заклав відомий
польський юрист П. Кушевич у своїй праці „Право цивільне Хелмське”
(1646), переклавши джерела Магдебурзького права польською мовою з
застосуванням місцевих звичаїв. Також можна виділити такий різновид яка
Волоське право, яке надавалося селянам та жителям невеликих містечок.
Цим правом панщина замінювалася натуральним податком, а земля переходила
в громадське користування.
Інші особливості існування Магдебурзького права стосувалися порядку його
надання. Найбільшим містам воно дарувалося королями а пізніше
гетьманами. Проте міська громада могла самостійно викупити в свого
феодала право на самоврядування. Магдебурзьке право могло бути надане
частково або в повному обсязі, за цією ознакою міста поділялися на
ратушні та магістратські.
Магістратські міста користувалися повним варіантом Магдебурзького права.
Вся повнота влади у них належала магістратам, що піклувалися про міський
благоустрій, регулювали ціни та ін. В них зберігалися Правні Книги,
тобто збірки законів міста та печатка з міським гербом. Магістрат
складався з Магістерських урядників, які поділялися на старших та
молодших. До старших відносився війт, бурмістри, радці, лавники,
магістерський писар. Молодшими вважалися комісар (межувальник землі,
городнічий та водний. Міську владу очолював війт, який спочатку прямо
призначався, а потім його кандидатура лише узгоджувалася з королем
(гетьманом). Війт разом із населенням міста обирав раду (законодавчий
орган) (6-24 особи). Також війт головував у лаві (судовому органі) до
якого входили також 7 лавників (присяжних).
В свою чергу ратушні міста не мали магістрату. Головною посадовою особою
в них вважався староста, який був одночасно і війтом та призначався
безпосередньо королем (гетьманом). Не існувало ділення на лаву та раду,
а всі їхні повноваження належали уряду у складі двох бурмістрів. В
деяких містах існували також Ради мужів – проміжний орган між ратушею та
громадою, що складався з 12-40 поважних представників громади.
Наприкінці XVIII століття ратушу мали майже всі міста лівобережжя.
Міста, що мали один з варіантів Магдебурзького право отримували право на
ратушу з годинником, крамниці, суспільні бані (лазні посполіті), шинки
(суспільні кухні), право складу, за яким купці з інших міст повинні були
продавати свій товар лише оптом. Також міста звільнялися від усіх
повинностей на користь держави та пана окрім військової. Міста повинні
були виставляти воїнів до армії, утримувати їх у місті та постої,
надавати ним харчування та ін.
Чимале місце поділялося встановленню певних правил поведінки та
поводження міщан. Так, особа, що переїздила до міста та бажала стати
його жителем повинна була скласти присягу на вірність місту. Вважалося,
що повноправним громадянином може бути лише повнолітній чоловік
християнського віросповідання, що відрізнявся благочестивою поведінкою.
У перші роки застосування Магдебурзького права в Польщі та Україні
правом офіційного тлумачення його норм володів суд Магдебургу. Проте
спочатку таким правом був наділений суд Кракову, а потім, згідно з
привілеєм, наданим Владиславом ІІІ у 1441 році Львів отримав право
тлумачення Магдебурзького право на всіх українських землях. Львівський
магістрат став вищим апеляційним органом. Також Львів отримав право
ловити злочинців з усіх міст та судити їх за власними законами. З
польських міст подібними привілеями був наділений лише Краків. Також
тлумаченню права слугували ортилії, тобто роз‘яснення сутності правових
вимог, що великі міста надсилали у менші.
Значення міського самоврядування зменшилося з переходом українських
земель до складу Росії. Хоча Магдебурзькі привілеї на приклад Київу
підтверджувалися царями, першим з яких був Олексій Михайлович у 1654
році, а останнім Олександр І у 1804, воно не відігравало помітної ролі у
централізованій російський державі. На початку ХІХ століття у Київі було
споруджено пам‘ятник на честь набуття містом Магдебурзького права.
Використана література:
Історія Західної Європи. – К., 1999.
Лановик Б.Б, Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Історія господарства:
Україна і світ. К.: 1995 рік.
Словник-довідник з всесвітньої історії. – К., 2001.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
