.

Харківська школа психології (1917-41 рр.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
305 3330
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Харківська школа психології (1917-41 рр.)

Харківська психологічна школа неформальна організація психологів, що
працювали у 30-х р. у наукових установах Харкова над розвитком ідей
Л.С.Виготського і над формулюванням на цій основі основ діяльнісного
підходу в психології. До цієї школи належали: А.Н.Леонтьєв , А.Р.Лурія,
П.І.Зінченко, А.В.Запорожець , П.Я.Гальперін та інші.

На початку 30-х років Наркомздрав України запропонував Л.С.Виготському,
А.Р.Лурія й А.Н.Леонтьєву організувати відділення психології в
психоневрологічній академії в Харкові. Цю групу учених фактично очолив
А.Н.Леонтьєв, що почав розвивати власний варіант теорії Виготського. Він
провів цикл експериментальних досліджень, що розкривають механізм
формування вищих психічних функцій (довільна увага, пам’ять і ін.).

У Харкові Леонтьеву довелося одночасно очолювати кафедру психології в
педінституті і відділ психології в НДІ педагогіки. Так виникла знаменита
Харківська школа психології.

У 20-х роках ХХ століття в Харкова вже склалася репутація відомого
наукового центра, у якому розвивалися різні напрямки як гуманітарних,
так і природних наук. У цей період Харків також був столицею України, що
обумовило відкриття в ньому нових наукових і навчальних закладів, тим
більше що ще в ХІХ столітті для цього була закладена гарна база.

У 1922 році в Харкові був відкритий Український науково-дослідний
психоневрологічний інститут, директором якого став відомий невропатолог
А.И.Гейманович, а в 1926 році на базі психіатричної клініки –
Український інститут клінічної психіатрії і соціальної психогігієни
(директор В.П.Протопопов). У 1932 році було прийняте рішення про
укрупнення цих установ, і їх об’єднали в одну організацію –
Всеукраїнську психоневрологічну академію. Вона була унікальною
полі-функціональною установою, до складу якого входив і сектор
психології. Він складався з відділів загальної і генетичної психології і
клінічної психології. У зв’язку з цим виникла потреба знайти і запросити
психологів-фахівців для роботи в цих відділах. З Москви були запрошені
А.Р.Лурія, А.Н.Леонтьєв, М.С.Лебединський. Місце завідувача сектором
було запропоновано А.Р.Лурія, а завідувача відділом генетичної
психології – А.Н.Леонтьєву. Однак А.Р.Лурія незабаром повернувся в
Москву, і завідувачем сектором залишився А.Н.Леонтьєв. Разом з ним з
Москви в Харків переїхали О.В.Запорожець і Л.І.Божович. Л.І.Божович
практично відразу виїхала в Полтаву і постійно приїжджала в Харків для
зустрічей із усією групою. Планувалося, що в Харків переїде і
Л.С.Виготський, однак це так і не відбулося. Він тільки періодично
приїжджав у Харків і навіть заочно учився в Харківському медичному
інституті. У тім відділі, що очолював А.Н.Леонтьєв, працював і
П.Я.Гальперин, харківський психоневролог і психолог, що швидко рухався
від медицини до психології і, по його власних словах, що зрозуміло, що
за групою Л.С.Виготського велике майбутнє.

Ще одна група психологів, що до них приєдналася, вийшла з аспірантури
Харківського педагогічного інституту й Українського науково-дослідного
інституту педагогіки – до неї входили В.І.Аснін, П.І.Зінченко,
Г.Д.Цибуль. Усі вони разом і склали ядро Харківської школи психологів.
(А.А.Леонтьєв вважає, що вірніше говорити про школу Виготського і про
Харківську групу). Залишаючи осторонь дискусійне питання про існування
єдиної школи Виготського – Леонтьєва або двох різних шкіл
(культурно-історичної Виготського і діяльносної Леонтьева), із приводу
якого маються різні точки зору, слід зазначити, що, безумовно, роботи
групи психологів на чолі з А.Н.Леонтьєвим, що працювали в Харкові на
початку 30-40-х років, мали свою специфіку, що їх і поєднувала. Ними був
закладений теоретичний і експериментальний фундамент теорії діяльності.

Крім названих психологів, у 30-і роки в цю групу ввійшли також
Д.М.Арановска, Ф.В.Бассин, Е.В.Гордон, О.М.Кінцева, Л.І.Котлярова,
Г.В.Мазуренко, В.В.Мистюк, Т.І.Титаренко, К.Е.Хоменко. У такому складі
харківська група існувала 10 років. Хоча в 1934 році А.Н.Леонтьєв
повернувся в Москву, він постійно бував у Харкові і керував роботою
своєї групи. П.Я.Гальперин, О.В.Запорожець, П.І.Зінченко залишалися в
Харкові до початку Великої Вітчизняної війни. Після війни ні
П.Я.Гальперин, ні О.В.Запорожець у Харків вже не повернулися.

Однак ще в 1936 році, коли столиця України перемістилася в Київ,
різноманітні психологічні дослідження, що проводилися на базі
Всеукраїнської психоневрологічної академії, почали звертатися, а
постанова 1936 року про педологічні перекручення в системі Наркомпросу,
цей процес завершило. Так психоневрологічна академія перестала бути
головною базою експериментальних досліджень Харківської школи. Однак
вони продовжувалися в Українському науково-дослідному інституті
педагогіки, Харківському педагогічному інституті, у якому кафедрою
психології завідував О.В.Запорожець і працювали В.І.Аснін, К.Е.Хоменко,
Г.Д.Цибуль і ін., і в Харківському інституті іноземних мов, у якому
працював П.І.Зінченко.

Постанова про педологію не зупинило наукову діяльність харківської
групи, оскільки вони ніколи не дотримували педологічних позицій,
вважаючи психологію і педологію двома різними науками. Однак їхня
діяльність призупинила війна. П.І.Зінченко і Г.Д.Цибуль пішли на фронт,
О.В.Запорожець, П.Я.Гальперин і А.Н.Леонтьєв працювали разом у
військових госпіталях (з 1943 року у Кауровці під Свердловськом) і
проводили роботу по відновленню рухових функцій бійців, порушених після
поранень.

Оцінюючи сьогодні початкові етапи розвитку Харківської психологічної
школи, можна з упевненістю сказати, що тоді повезло і Росії, і Україні.
Блискуча група молодих психологів, що називали себе «выготчанами», у
буквальному значенні слова бігло з Москви в Харків і тим самим
врятувалася, збереглася і допомогла зберегтися психології. Це були А. Н.
Леонтьев, А. Р. Лурия, А. В. Запорожець, Л. И. Божович (яка потрапила в
Полтаву і часто бувала в Харкові). Вони працювали в різних місцях: у
Всеукраїнській психоневрологічній академії, у Педагогічному інституті, у
Науково-дослідному інституті педагогіки. До них приїжджали Л. С.
Виготський з Москви, Д. Б. Эльконин — учень А. А. Ухтомского і Л. С.
Виготського — з Ленінграда. У Харкові вони знайшли групу таких же
молодих людей, заразили їх своїми ідеями і сформували невеликий науковий
колектив. Тому-те маються всі підстави називати Харківську школу школою
в точному змісті цього слова. У цей колектив увійшли В. И. Аснин, П.
Я. Гальперин, П. И. Зинченко, О. М. Кінцева, Г. Д. Цибуль, К. Е. Хоменко
і ряд інших. Тісно співробітничав з ними і харків’янин Ф. В. Бассии.
Досить швидко були встановлені контакти з психологами Києва (Г. С.
Костюк), Одеси (Д. Г. Элькин), із психологами Вірменії і Грузії.

Після війни москвичі виявилися в Москві, прихопивши із собою П. Я.
Гальперина. Фронтовик Г. Д. Цибуль потрапив у Ленінград. Навпроти,
фронтовик-ленінградець Д. Б. Эльконин переїхав у Москву. Основна група
харків’ян повернулася у своє рідне місто. П. И. Зинченко, на щастя, що
повернувся з фронту непошкодженим, став неформальним лідером харківської
школи психологів, розкиданих по різних наукових установах і інститутам
міста. Він же очолив психологічну лабораторію — філія київського
Інституту психології. Лабораторія не мала свого пристановища, вірніше,
мала його на квартирах членів лабораторії, найчастіше будинку в її
керівника, де вони користалися гостинністю господарки — Віри Давидівни.
Таким чином, харківська школа збереглася, продуктивно працювала,
публікувала десятки статей у наукових записках харківських інститутів,
київського Інституту психології, потім у «Радянській педагогіці», а з
1955 р. у «Питаннях психології». Вона зберігала самі тісні наукові і
дружні контакти з москвичами.

Після війни сфери наукових інтересів цих дослідників трохи розділилися,
практично кожний з них став займатися власною проблематикою і став
засновником свого напрямку в психології: А.Н.Леонтьєв – теорії
діяльності, О.В.Запорожець – теорії сприйняття, П.І.Зінченко – теорії
пам’яті, П.Я.Гальперин – теорії поетапного формування розумових дій,
Л.І.Божович – теорії особистості. Однак усі ці напрямки мали загальну
підставу – теорію діяльності, що розроблялася спільними зусиллями. Як
відзначав А.А.Леонтьєв, А.Н.Леонтьев був, “без сумніву, лідером
харківської групи, однак її концепція створювалася колективним розумом”.
До цього варто додати і ще одне: усі вони, як би ми зараз не оцінювали
їхні погляди, вважали себе учнями Л.С.Виготського.

Список використаної літератури

1. Гальперін П. Я. Короткі зауваження про довільну і мимовільну пам’ять
// Психологічні механізми пам’яті і її закономірностей у процесі
навчання: Матеріали I Усесоюзного симпозіуму по психології пам’яті.
Харків, 1990. С. 45—57.

2. Зинченко В. П. Системний аналіз у психології? // Психол. журн. 1991.
Т. 12. № 4. С. 120— 138.

3. Лактионов А. Н. История харковской психологической школы // Вести.
Харьк. ун-та. 1989. № 337. Психологія особистості і пізнавальних
процесів. С. 19—22.

4. Енциклопедія психолога. – К., 2000.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020