Реферат на тему:
Особливості сьогодення і картинки минулого
Злам тисячоліть став приводом для преси звернутися до багатьох відомих
людей з одним запитанням: “Як воно буде далі?”
Тому останні роки минулого тисячоліття засоби масової інформації були
перенасичені різноманітними передбаченнями і прогнозами, серед яких
зустрічалися доволі похмурі і навіть катастрофічні. Чимало з них
ґрунтувалося на аналогії з тими змінами, що відбувалися на зламі XIX і
XX століть, коли й справді серія локальних колоніальних воєн переросла у
перший загальносвітовий конфлікт, який забрав десятки мільйонів людських
життів.
І хоч наші часи набагато оптимістичніші, але й вони небезпроблемні.
Втім, не можна не погодитися з тим, що й у минулому було багато періодів
таких самих швидких і глобальних змін умов життя і характеру діяльності
людства, збільшення його чисельності й можливостей, як це спостерігалося
у XX столітті. Серед багатьох означень останнього є й такі — період
попереджень, вік помилок, епоха соціально-доктринальних епідемій,
передостаннє століття існування людства на Землі.
Та, мабуть, найсуттєвішою ознакою XX століття стало створення людством
низки смертельних загроз своєму розвитку та існуванню як наслідку
нагромадження ним помилок у ставленні до довкілля, ігнорування навіть
очевидних сигналів природи про шкідливість і непередбачуваність
недалекоглядних дій.
Шкільні роки авторів минули за часів проголошення і практичного втілення
заклику: “Ми не можемо чекати милостей від Природи. Взяти їх у неї —
наше завдання!” І так діяли не лише керівники Радянського Союзу — вся
історія поступу людей (а надто останні століття — період промислової і
науково-технічної революції) свідчить про те, що вони не просто “брали”
необхідне, а відбувалося бездумне руйнування довкілля. Розорюючи степи і
звільнені від спалених лісів землі, забруднюючи струмки і ріки, людина
безповоротно порушувала рівновагу природних екосистем. Археологи знайшли
сотні мертвих міст. Колись зелені гори поблизу них стали кам’яними,
родючі поля — мертвими пустелями.
Наймасштабніше знищення природи відбувалося саме у XX столітті, упродовж
якого завдано більше шкоди, ніж за тисячі попередніх. Отруєно “великою
хімією” повітря, води і ґрунти, майже не залишилося місць, де можна
дихати на повні груди. Небезпечно забруднено навіть акваторії Світового
океану. Повіривши у нею ж створений міф про те, що вона є справжнім
“царем природи”, вершиною розуму і біологічної досконалості, людина за
останні роки майже впритул наблизилася до межі цілковитого самознищення,
безперервно нарощуючи кількість глобальних загроз своєму існуванню:
ядерна війна, “озонові діри”, теплове, хімічне й радіаційне забруднення
довкілля, стрімке збіднення рослинного і тваринного світу, СНІД і
десятки інших майже таких самих небезпечних хвороб тощо.
Якщо до цього додати швидке і неконтрольоване наростання перенаселення в
окремих регіонах Землі, помітне збільшення загрози воєнних конфліктів з
приводу поділу між сусідніми країнами водних та інших природних
ресурсів, блискавичне і майже загальне погіршення стану довкілля, то
можна впасти у розпач й припинити боротьбу за виживання і побудову
ноосфери — сфери панування розуму і комфортного співіснування людства зі
світом рослин і тварин. Справді, людина “не може чекати милостей від
Природи” після всього того, що вона з нею вчинила!
Втім, людство не втратило шансу для порятунку. Відбуваються локальні
зміни на краще у тих розвинених країнах, уряди і населення яких першими
усвідомили небезпеку і спрямували чимало коштів на охорону й “лікування”
довкілля. Розпочалося загальноземне об’єднання зусиль природоохоронців,
створення міжнародних структур для координації відповідних дій учених,
політиків, промисловців. Стрімко формуються нові всеземні правила й
норми діяльності, які мають назавжди покласти край нехтуванню
загальнолюдських пріоритетів і врахуванню лише національних, важливих
для однієї держави чи народу інтересів. Керівництво навіть найбільших
країн світу не може ігнорувати думку світової громадськості, порушувати
чи лишатися осторонь дотримання життєво важливих для всього людства угод
щодо охорони повітря, води і ґрунтів.
Саме з цим ми й пов’язуємо наші сподівання на безпечне для життя
майбутнє. В “оптимістичній” частині нашої книги маємо на меті
проаналізувати ці позитивні ознаки й оцінити їх значення для
забезпечення умов стійкого і безпечного співіснування людини і земного
довкілля. Серед них чи не найважливішим є динамічний розвиток екології,
що передбачає:
• перетворення її рекомендацій у державні закони й міжнародні угоди;
• вплив і спонукання до поступових позитивних змін у загальних методах і
формах діяльності людства (від глобальної політики до домашнього
господарства);
• перші кроки до трансформації конгломерату племен, народів, держав у
справжнє “людство”, свідоме свого стану та меж зростання;
• паростки усвідомлення людиною своїх реальних можливостей, справедливої
(і критичної) самооцінки.
Автори вважатимуть, що досягли зазначеної мети, якщо ця книжка виявиться
бодай малою, але ефективною і цілеспрямованою частинкою того великого
потоку інформації, метою якого є не просто передача основ необхідних
знань новим поколінням, а виховання в них шанобливого ставлення до
невблаганних законів Природи і формування усвідомленого комплексу
раціональних потреб “людини відповідальної”, людини XXI століття. Через
обмеженість обсягу книги ми не маємо змоги охопити всі можливі питання і
проблеми взаємовідносин людини і довкілля, а розглянемо лише
найважливіші з них. Для розширення знань, ознайомлення з іншими
прикладами, фактами й аргументами радимо читачам користуватися
додатковими джерелами, наведеними у переліку в кінці книги.
З огляду на зазначене на початку книги розпочнемо розмову з читачами на
тему екології як науки не з моменту відокремлення первісних людей від
нерозумно-тваринного світу, а з 2004 року.
Однак спочатку наведемо парадоксальне, але фундаментально-евристичне
твердження, що стане мало не провідним в усій нашій книзі.
Лише малесенька групка невеликих держав справді живе у 2004 році, а
решта розтягнулися довжелезною вервечкою уздовж усього шляху історичної
еволюції. Одні держави відстають від 2004 року за показниками своєї
суспільної організації, культури і засадами життєдіяльності громадян на
два-три десятиліття, інші — вже на століття, а окремі — ще більше.
Тому для високої ефективності нашої фахової і громадянської діяльності
потрібно мати широкий кругозір і досить точне уявлення, в якому році
насправді перебуває на цей момент певна країна чи якісь верстви її
населення (погодьтеся, є й в Україні невеликі національні групи, які
живуть за власним календарем і особливими правилами).
Обираючи засоби якомога ширшого і водночас емоційного і точного
висвітлення того, що ми вважаємо найістотнішою рисою всепланетного
сьогодення, ми зупинилися на дещо іронічному рис. 1.
На рисунку зображено стан еволюції людства у 2004 році, коли людство
може похвалитися тим, що різні його частини належить аж до чотирьох
видів суспільств.
А якихось сто років тому на Землі їх було лише три:
• доаграрне, поширене на території тропіків;
• аграрне, яке охоплювало переважну більшість країн і колоній світу;
• індустріальне, якого досягли невелика група держав-лідерів —
Великобританія, Франція, Німеччина, США та кілька менших і слабших
держав.
Рис. 1. Визначальні риси суспільної і культурної еволюції людства
Однак культурно-цивілізаційний рівень цих лідерів був недостатнім для
того, щоб утриматися від концентрації зусиль промисловості на
виробництві зброї і скерування мільйонів підвладних на фронти двох
світових і десятків малих війн.
Та події на Землі щораз менше залежали від впливу великих і малих
диктаторів, а наприкінці XX століття настав час надзвичайного
прискорення руху сотень держав і тисяч народів щаблями еволюції
суспільств, зазначених на рис. 1.
Основна причина такого прискорення — новий етап у розвитку наук і
технологій, а відтак, створення ментальних і матеріальних основ для
початку побудови фантастично цікавого, суперечливого і привабливого
суспільства.
Так само швидко змінювалася і назва цього суспільства. На початку, в
роки створення перших поколінь електронно-обчислювальних машин (ЕОМ),
його називали “постіндустріальним”. Пізніше, коли виникли мережі ЕОМ і
розпочали свій тріумфальний шлях персональні комп’ютери (ПК),
суспільство майбутнього нарекли “інформаційним”. Лише з поширенням так
званих високих технологій, Інтернету і з переходом до уніфікованого
електронно-цифрового передання будь-яких видів інформації стало
очевидно, що на найвищий рівень виходять роль і можливості точних наук,
цілковито змінюється і характер, і цілі людської діяльності, а кожен
мешканець планети невдовзі дістане доступ (можливо — вільний і
безкоштовний) до всієї нагромадженої людством інформації.
Та це лише частина, точніше — лише видимий, надводний шматочок айсберга.
Найголовніше те, що в новому суспільстві цілковито
змінюються засади І цілі життєдіяльності всіх громадян, розширюється їх
автономія і надзвичайно посилюється потреба високої культури,
порядності, толерантності й особистісної відповідальності, чого раніше в
таких масштабах не спостерігалося.
У доаграрному суспільстві людство існувало у вигляді невеликих
згуртованих і кровноспоріднених груп — племені, роду тощо.
І хоч як важко накопичувати матеріальні свідчення існування на планеті
наших дуже віддалених попередників, але кількість таких артефактів
зусиллями сотень і тисяч археологів з різних країн світу збільшується
щороку. Одні знаходять фрагменти кістяків, інші — залишки різноманітних
знарядь і вогнищ, треті ж помічають, що хребти з мушель є результатом
життєдіяльності сотень поколінь людей. Вони добували молюски з великих
озер, з’їдали придатну частину, а тверду викидали назад через плече. Так
і утворилися за тисячі років вражаючі пагорби, висота яких набагато
перевищувала людський зріст, а довжина сягала сотень метрів.
Добрий апетит у людських попередників був і мільйони років тому, і в
пізніші часи, коли вони відділилися від тваринного світу й почали
формувати подібні до сучасних соціальні відносини.
Частина науковців переконана — саме первісні люди з’їли не лише
мамонтів, а й багато інших видів тварин, про які ми не маємо жодного
уявлення.
Можливо, з’їли й частину видів розумних істот, оскільки в доаг-рарний
період люди дуже заповзятливо полювали на подібних до себе, намагаючись
розширити територію племені, збільшити ресурси живлення й відігнати
конкурентів якомога далі. В нетрях Амазонії чи Нової Гвінеї дотепер
збереглися невеликі племена, чоловіча частина яких для підвищення свого
соціального статусу й отримання права мати дружину і нащадків повинна
вполювати представника сусіднього племені і підтвердити свою перемогу
перед рідними якоюсь частиною тіла вбитого.
Полювання на подібних до себе було колись таким запеклим, що первісним
людям довелося розбігатися урізнобіч і вони доволі швидко заполонили
мало не весь придатний для життя суходіл (звісно, це лише одна з
головних причин міграції).
Найновіша реконструкція вченими цієї частини історії еволюції людства
свідчить, що всі понад шість мільярдів мешканців сучасної Землі є
прямими нащадками одного невеликого племені чисельністю не більше 2000
осіб, що мешкало трохи на південь від екватора на тій території Африки,
де активізувалися і тривають у наш час геофізичні процеси поділу
континенту на частини й формування ще одного острова, значно більшого
від Мадагаскару. Цілком можливо, що активний вулканізм, вилив на
поверхню дуже збагачених радіоактивними елементами порід, швидкі зміни
середовища проживання й стали тими чинниками, що гранично прискорили
видоутворення й за короткий час відділили людей від мавпоподібних істот,
які були примітивнішими і менш здатними до полювання і створення
знарядь.
Отож приблизно 70-140 тисяч років тому згадана невелика група почала
розмножуватися, розповсюджуватися від базової території і розділятися на
нові гілки під впливом притаманних їм факторів середовища. Для тих, то
заглибився в ліси, відбір відбувався у напрямі зменшення розмірів тіла
(як у африканських пігмеїв), а, скажімо, для представників інших гілок
вплив умов відкритих просторів міг зумовити появу значно більшого
зросту.
Вважають, що поширюватися на всю планету почала не вихідна первісна
група, а перша відділена гілка. Внаслідок постійного збільшення своєї
чисельності вона поступово окупувала більшу частину території Африки,
прилеглі частини євразійського континенту, а в останню чергу — Америку
(через Аляску).
У період мисливства чисельність первісних людей істотно змінювалася, але
підвищення якості знарядь праці стабілізувало базу ресурсів живлення і
ліквідувало небезпеку повного зникнення людей. Винахід і застосування
відтворювального землеробства стало основною причиною першого великого
“демографічного вибуху”, внаслідок якого значно збільшився розмір
людських поселень і який врешті спричинився до появи справжніх міст і
низки поділів занять та відповідного зростання професіоналізму.
Зміна засобів життєзабезпечення при переході від мисливства і
збиральництва до рільництва і скотарства зумовила глибокі й комплексні
зміни в культурі, системі цінностей, побудові соціуму та ін.
Однією з основних стала зміна характеру воєнних дій, які, на жаль, у
минулому точилися майже безперервно. В суспільстві мисливців війна
велася з метою знищення дорослої частини ворожого племені та
привласнення його території і жінок з маленькими дітьми. Захоплювати у
полон дорослих чоловіків було недоцільно, оскільки їх не можна було без
ризику для господаря використати під час полювання чи в інших тогочасних
видах діяльності. Виняток — використання полонених як частини харчового
ресурсу племені, але це був лише один з варіантів фізичного знищення
супротивника.
Мета воєн глибоко змінилася в аграрному суспільстві, майже всі
представники якого змушені були інтенсивно працювати фізично. Місце
праці було дуже обмежене територіальне, тому захоплених у полон можна
було порівняно легко контролювати і погрозами чи покараннями примушувати
працювати на полі або в помешканнях. Через те війни стали значно
гуманнішими і мало коли велися до цілковитого знищення ворога. Набагато
вигідніше було захопити у полон якомога більшу частину переможеного
племені і перетворити полонених на рабів.
Чоловіча фізична сила й агресивність були провідними у суспільстві
мисливців, не втратили вони свого значення і в аграрному соціумі.
Керівні позиції в тогочасних ієрархіях займали лише чоловіки, спадок
переходив до нащадків, як правило, по чоловічій лінії. Формувалися
стереотипи упередженого і зневажливого ставлення до жіночого розуму й
інших можливостей в усіх тих випадках, коли виживання племені чи роду
залежало насамперед від сили і витривалості чоловіків.
І навпаки, у разі більш урівноваженого розподілу праці між обома статями
і відносної важливості діяльності жінок їхній суспільний статус був
порівняно високим. На наш погляд, саме так було і в Україні — народні
пісні і звичаї підтверджують повагу до жінок і близький до чоловічого
статус у соціумі.
Лише у виняткових випадках, коли виживання племені чи роду цілковито
залежало від праці й майстерності жінок, не лише у землеробів, а й у
скотарів могла виникнути перевага жіночої статі над чоловічою. Один з
рідкісних прикладів цього — плем’я туарегів, яке мешкає майже в центрі
Сахари й спирається у життєдіяльності саме на жіночі ментальні та
продуктивні здібності. Жінки в ньому мають повну свободу вибору
статевого партнера. Отож найближчими родичами дітей жінки по чоловічій
лінії є дядьки (її брати).
В окремих аграрних суспільствах виникли винятково сприятливі умови для
винахідництва і творчості, коли нерідко високоефективно реалізовувала
себе частина суто чоловічих програм діяльності мозку та інших систем
нашого організму.
Наприклад, десятки тисяч років одним з елементів харчового раціону
первісних людей було споживання зерен злаків. Урожаї були незначними,
тому первинну обробку (механічне подрібнення) виконували жінки,
розтираючи зерна чимось подібним до качалки на трохи увігнутих каменях
або ударами товкача з твердого дерева у ступі (другий спосіб і досі
побутує в Африці). Чоловіки в той період не замислювалися над тим, як
полегшити жінкам цю роботу — їхньою спеціальністю було полювання, для
якого вони й винаходили то бумеранг, то потужний лук або ж допоміжні
засоби для метання дротиків.
Чоловіки змушені були долучатися до по-справжньому важкої щоденної праці
вже на самому початку рільництва. Зерна стало багато, а тому вже й
чоловікам довелося зранку до ночі розтирати його качалками. До цього
додалася трудомістка робота з обробки ріллі й збирання врожаю.
Там, де жінки витривало працювали тисячоліттями, чоловіки здалися дуже
швидко. Отож вони звернулися до винахідництва. Обстеживши всі території,
вони полонили рогату худобу, відібрали найтупішу й найпокірливішу (маса
мозку одомашнених тварин приблизно на третину менша, як в аналогічних за
розмірами неодомашнених). Утім, знайдено незаперечні докази того, що
мисливці минулого будували довгі стіни, які примушували тварин рухатися
до звуження, яке було пасткою-урвищем чи невеликим замкненим простором,
в якому утримували чималу групу тварин. Цим мисливці забезпечували себе
їжею на тривалий час, а також мали можливість відібрати серед здобичі
“найбільш перспективну та слухняну” . Винайдення рала дало змогу
використати полонених тварин на найважчих польових роботах.
Інший великий напрям винахідництва стосується механізації перетворення
зерна на борошно. Саме природна непристосованість чоловіків до
одноманітної і важкої ручної праці стала основним стимулятором
винайдення ними спершу ручного млина, пізніше — безлічі його різновидів,
які приводилися в рух тваринами, потоком води або вітром.
Та найвищим досягненням чоловічої творчості були все ж таки науки,
писемність і різні види мистецтва. Щоправда, їх розквіт наставав лише у
великих аграрних соціумах.
Сучасні досягнення наук про людину засвідчили, що продуктивність і
здібності її мозку достатні для одноособового керування кількома сотнями
людей свого роду. У цьому разі не обов’язково винаходити письмо і мати
спеціалізований на управлінні прошарок населення.
А от у багатотисячних аграрних об’єднаннях забезпечення стійкості й
великої тривалості їх існування стає можливим лише за умови виникнення
культури, науки й освіти.
Історія людства засвідчила, що науково-освітній комплекс обов’язково
виникав і розвивався в усіх куточках Землі, де товарне аграрне
виробництво утверджувалося і процвітало впродовж кількох поколінь.
Блискуче писав про це у своїх працях француз Фернан Бродель — один з
перших науковців, хто розпочав дослідження минулого з позиції розвитку
технологій та інструментів (матеріальної культури), а не розгортання
воєн, убивств і перманентної підступної боротьби “видатних лідерів” за
право зайняти вершину тих пірамід, якими були аграрні суспільства.
Тут ми ризикнемо висловити власне припущення про велику поширеність
штучних споруд пірамідальної форми практично на всій поверхні Землі. На
наш погляд, неодноразове спорудження різних варіантів пірамід
символізувало в очах тих, хто примушував підвладних споруджувати ці
геометричні тіла з каменю і ґрунту, найбільш промовисте для оточення
свідчення їх найвищого становища в суспільстві. Мабуть, можна навіть
довести, що висота пірамід була пропорційна лише абсолютній кількості
членів того соціуму, який приступав до їх спорудження.
Саме на момент утвердження стабільних аграрних соціумів припадає
винайдення людьми одразу великої групи монотеїстичних релігій, завданням
яких було насамперед забезпечити покору нижчих рівнів суспільства,
переконати їх у тому, що саме пірамідальна структура з її яскравою
нерівноправністю членів є ідеалом суспільного устрою, єдино можливим і
прийнятним варіантом.
Водночас велися й експерименти з різними варіантами суспільного устрою.
Це, як відомо, було характерно для регіону Середземномор’я. У результаті
було створено основи правового і демократичного суспільства. Щоправда,
як, скажімо, в Афінах періоду їх розквіту — лише для вільних і
повноправних громадян, а не для рабів. Останніх практично в усіх
найуспішніших і найвідоміших цивілізаційних осередках періоду
домінування аграрного соціуму завжди було в кілька разів більше, ніж
вільних громадян.
Схильність “аграрних” диктаторів до свого увічнення в якомога
монументальнішій і більшій споруді стала головною причиною того, що
аграрні цивілізації всього світу залишили по собі такі міцні й величні
залишки, що їх не змогли стерти на порох ні тисячоліття впливу злив і
буревіїв, ні численні війни, в яких застосовувалася щораз досконаліша
зброя. Сучасні археологи легко виявляють ознаки і місця поселень
землеробів не лише з літаків, а й з орбіт супутників.
Саме так французи без значних фінансових витрат розшукали на своїх
рівнинах і полях сотні місць розташування ферм і поселень римського
періоду. Були спроби використати такі методи і в Україні. їх варто було
б продовжити — тисячоліттями наші пращури зводили села і більші центри
не лише навколо Трипілля, а мало не від Сану до Дону. Маємо що вивчати і
чим пишатися.
За тих давніх часів у згаданих центрах цивілізації була певна кількість
осіб похилого віку, чий мозок після останньої в життєвому циклі людини
перебудови максимально наближався до того стану, який ми звикли
характеризувати словом “мудрість”. Письмові та усні їх заповіти і поради
вирізнялися справді високим гуманізмом і сподіваннями, що люди менше
ненавидітимуть один одного, відмовляться від бажання будь-що знищити “не
наших”. Цікаво, що частина з них навіть рекомендувала толерантніше
ставитися до природного середовища. Однак лише там, де його пошкодження
аграрним виробництвом і використанням дерева для забезпечення комфорту
щоденного життя було цілковито очевидним — на узбережжях Середземного та
інших морів, у густонаселених оазах Азії і Африки тощо. На більшості ж
поверхні Землі особливих екологічних проблем тоді ще не існувало.
Автори підручників та інших книжок з екології часто звинувачують
рільників і скотарів у знищенні мало не всієї рослинності теплої частини
Північної півкулі — в утворенні Сахари, пустель Аравії, Центральної Азії
та ін.
Та, якщо поглянути з космічної відстані на Землю і дослідити циркуляцію
повітря під впливом нерівномірного нагрівання суходолу на різних
широтах, то виявиться, що людей аж ніяк не можна вважати єдиними і
головними винуватцями появи згаданого поясу пустель. Ці пустелі виникли
там, де вниз опускаються сухі повітряні маси, які, наповнені вологою,
розпочали свій шлях угору над постійно розпеченим і дуже “вологим”
екватором. Скинувши вологу у формі рясних тропічних дощів ще в зоні
тропіків, вони угорі рухалися від екваторіальної зони у напрямі обох
полюсів і врешті опускалися вниз у двох смугах пустель (у Південній
півкулі також є пустелі, хоч їх загальна площа значно менша від розмірів
однієї Сахари).
А от хто насправді винен багато в чому саме антиекологічному — то це
індустріальне суспільство з його шістьма визначальними і найголовнішими
принципами організації управління економікою і суспільним життям:
стандартизацією, спеціалізацією, синхронізацією, концентрацією,
максималізацією і централізацією.
Держави з індустріальною формою суспільства, що стала виходити на
цивілізаційну авансцену лише після появи парової машини, досягали тим
вищих успіхів, чим послідовніше й ширше вони застосовували ці принципи.
Стандартизація і спеціалізація невпинно знижували вартість кожного
виробу й давали змогу завоювати ринок, витіснивши конкурентів.
Концентрація і централізація фінансових ресурсів окремих осіб чи сімей у
корпорації або державні фонди забезпечила можливість побудувати
грандіозні фабрики і заводи, що потребували значних стартових
капіталовкладень.
До майже цілковитого безглуздя дійшло щоденне життя переважної більшості
громадян індустріальних країн. Бажання вищого державного керівництва
зробити все “як належить” завдяки транспорту і засобам інформації
(спочатку через щоденні газети, пізніше — через радіо) втілилося в
цілковиту стандартизацію життя. Все було синхронізовано з точністю до
хвилин — багатомільйонні маси активного населення у визначений час
прокидалися, щось похапцем з’їдали, штурмували громадський транспорт
заради того, щоб у точно визначений кимось іншим момент увімкнути
верстат на фабриці чи вмоститися за парту в “навчально-виховному
закладі”. Все це безглуздя відбувалося у зворотному порядку надвечір і
повторювалося мало не щодня упродовж усього життя.
Майже повну можливість втілитися матеріально дістало прадавнє бажання
людей спорудити щось таке грандіозне, аби кожному було здалеку видно,
які “ми багаті, розвинені і розумні”. Прагнення мак-сималізації не
зникло й сьогодні, хоч логіка і численні грандіозні катастрофи
переконують — не варто споруджувати плавучих міст з тонкої сталі й мчати
в них наосліп (навіть загибель “Титаніка” є далеко не рекордною морською
катастрофою). Безпечніше, краще і дешевше звести довгий будинок помірної
висоти, ніж ставити його вертикально й наражати на терористичний акт або
ж на пожежу.
Та ці міркування очевидні не для всіх у сучасному світі. Спорудження
стоповерхового будинку цілковито неможливе в Нідерландах чи в країнах
Скандинавії не тому, що в них погані інженери-проектувальники та
майстри-будівельники. Вони вважають, що це, м’яко кажучи, не зовсім
розумно. І не дивно — ці народи живуть вже у XXI столітті і, частково, у
суспільстві знань.
А от менталітет американців і частини керівників країн Азії (Малайзії,
Гонконгу, Тайваню тощо) все ще має ознаки початкової стадії
індустріального періоду — їм страшенно кортить будь-що побудувати
най-найвищий хмарочос. Навіть сумна доля башт-близнюків Всесвітнього
торгового центру в Нью-Йорку їх нічого не навчила. Ось і споруджують
нові “близнюки” (Малайзія) чи просто грандіозні кількасотметрові
“стовпи” бундючності і самозакоханості (Гонконг і Тайвань). Лишається
сподіватися на те, що це згубне і безглузде суперництво врешті
припиниться, що ніхто і ніколи не будуватиме “будинки” заввишки кілометр
і більше.
Саме середня стадія індустріального суспільства стала основним
винуватцем створення тієї групи екологічних проблем, шляхи подолання
яких ми розглядатимемо в наступних розділах. На цей період припали
особливо масштабні й запеклі війни, що двічі охоплювали — вперше в
історії — практично весь суходіл і Світовий океан. Під час їх підготовки
і ведення й мови не могло бути про збереження природного середовища,
захист природного і культурного спадку, про безпеку і якість життя
пересічних громадян. Від них — під загрозою фізичного і морального
знищення — вимагалося бути “справжніми патріотами” й покірно виконувати
волю гітлерів і сталінів на трудових і воєнних фронтах.
Одне лише дивно, що й досі є прихильники повернення до диктатур і
відновлення “залізного порядку”.
Цьому дикому й алогічному потягу до покори і рабства етологія й науки
про мозок дають певне пояснення — наш мозок працює за певними
алгоритмами і правилами упорядкування всіх типів вражень та інформації.
Та ця “рабська тенденція” не є нездоланним абсолютом. Ми дуже
сподіваємося на те, що нові покоління зусиллями систем освіти та інших
засобів формування особистості позбавляться бажання комусь обов’язково
підкорятися й стануть відповідально-сміливими й самодостатніми.
Погодьтеся, це й справді вищий рівень культури і менталітету, якого, як
ми пунктирно простежили для попередніх трьох суспільств, ніколи раніше
не було у вигляді масових, а не одинично-індивідуальних проявів.
Чи є надія на те, що новий менталітет швидко запанує на всій планеті і
дасть змогу запобігти як екологічним, так і іншим загрозам людству?
На наш погляд — так. Бо той еволюційний поступ, який ми відтворили на
рис. 1, супроводжується десятками явищ і процесів, переважна більшість
яких має позитивне спрямування.
Список використаної літератури
Акимова Т. А., Хаскин В. В. Экология: Учеб, для вузов. — М.: ЮНИТИ,
1998.
Білявський Г. О., Падун М. М., Фурдуй P. C. Основи екологічних знань. —
К.: Либідь, 2000.
Білявський Г. О., Падун М. М., Фурдуй P. C. Основи загальної екології:
Підруч. — К.: Либідь, 1993.
Введение в экологию / Ю. А. Казанский, И. И. Кришев, Н. С. Работнов и
др. — М.: ИздАТ, 1992.
Дерій С. І., Ілюха В. О. Екологія. — К.: Вид-во фітосоціолог. центру,
1998.
Джигирей В. С. Екологія та охорона навколишнього природного середовища:
Навч. посіб. — К.: Знання, 2000.
Екологія людини: Підруч. для вищ. навч. закл. / О. М. Микитюк, О. З.
Злотін, В. М. Бровдій та ін. — X.: Ранок, 1998.
Злобін Ю. А. Основи екології. — К.: Лібра, 1998.
КолотилоД. М. Екологія і соціологія: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 1999.
Крисаченко В. С. Людина і біосфера: основи екологічної антропології:
Підручник. — К.: Заповіт, 1998.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
