.

Американський інституціоналізм 20-30-х років XX ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 4424
Скачать документ

Реферат на тему:

Американський інституціоналізм 20-30-х років XX ст.

1. Історичні умови виникнення соціально-інституціонального напряму
економічної думки.

2. Американський інституціоналізм на початку XX ст. і його різновиди.

На початку XX ст. багатьма вченими-економістами СІЛА були запропоновані
концепції соціального контролю над економікою, що започаткували
соціально-інституціональний напрям економічної думки. Інституціоналізм
(від лат. institutio — настанова) з’явився в умовах переходу капіталізму
в монополістичну стадію як узагальнення особливостей взаємодії різних
соціально-економічних факторів у розвитку сучасного капіталізму.
Інститут розглядається як первинний елемент рушійної сили суспільства в
економіці. До інститутів належать найрізноманітніші категорії (держава,
родина, монополії, профспілки, приватна власність, релігія), що
визначають звички, звичаї, правові рішення тощо. На початку 20-х років
склалися три основні напрями американського інституціоналізму:
соціально-психологічний на чолі з Т. Вебленом; соціально-правовий,
очолюваний Дж. Коммонсом; кон’юнктурно-статистичний, лідером якого був
У. Мітчелл.

Т. Веблен (1857-1929) — американський кібернетик-економіст, соціолог,
закінчив Йєльский університет, викладав у Чиказькому і Стенфордському
університетах, автор значної кількості праць у галузі економіки і
психології — “Теорія дозвільного класу” (1899 p.), “Інстинкт
майстерності і рівень розвитку технології виробництва” (1914 p.), “Місце
науки в сучасній цивілізації” (1919 p.), “Інженери і система цін” (1921
p.), “Власність відсутнього” (1923 p.).

Основним протиріччям сучасного капіталізму, за Т. Вебленом, є протиріччя
між індустрією і бізнесом. Індустрію представляють ін-дустріали, до яких
належать інженери і робітники, їх метою є підвищення ефективності
виробництва і збільшення багатства суспільства. До бізнесменів належать
фінансисти, рантьє, мета яких — одержання максимального прибутку, що
забезпечить “престижне споживання”. Поняття престижного споживання, що
одержало назву “ефекту Веблена”, характерне для рантьє-володарів
особливої (абсентеїстської) форми приватної власності й означає, що
товари сприймаються ними як засіб демонстрації свого майнового
становища. Критикуючи паразитичний спосіб життя заможних класів, вчений
вважав, що майбутнє за суспільством, звільненим від влади бізнесу і
функціонуючим в інтересах усього соціуму. Для цього необхідно
реформувати суспільство, суть реформи полягає в прискоренні НТП і
зростанні ролі науково-технічної інтелігенції. У результаті реформ, на
думку Т. Веблена, повинен скластися новий порядок, за якого керівництво
промисловим виробництвом буде передано соціальній раді техніків, і
ринкова економіка звільниться від паразитизму і марнотратства.

Основним представником соціально-правового напряму інституціоналізму був
Дж. Коммонс (1862-1945) — директор Американського бюро промислових
досліджень, президент Американської економічної асоціації, професор ряду
університетів СІЛА. Його основні праці — “Правові підстави капіталізму”
(1924 p.), “Інституціональна економіка. її місце в політичній економії”
(1934 p.). Як і більшість інституціоналіс-тів, він вважав систему
бізнесу неефективною, оскільки капіталізм вільної конкуренції досяг
фінансової стадії, яка характеризується посиленням “соціальних
конфліктів” через монополістичну “нечесну” конкуренцію підприємців.
Усунення соціальних протиріч у суспільстві ознаменує перехід до стадії
адміністративного капіталізму. У цьому переході особливу роль повинен
відіграти, на думку вченого, уряд, який має бути підконтрольним
суспільній думці і здійснювати демонополізацію економіки. Правові
рішення, прийняті таким урядом, сприяли б реалізації інтересів
колективних інститутів (корпорацій, політичних партій і т. ін.). З цих
позицій Дж. Коммонс визначив вартість товарної продукції як результату
юридичної угоди колективних інститутів. Роль держави при цьому полягає
не лише в арбітражі, а й у всьому правовому механізмі, що змушує
виконувати прийняті за договором зобов’язання.

У. Мітчелл (1874-1948) — представник кон’юнктурно-статистичного напряму
американського інституціоналізму, професор політичної економії
Каліфорнійського і Колумбійського університетів, глава Національного
бюро економічних досліджень. Його основні праці — “Ділові цикли” (1913
p.), “Лекції про типи економічної теорії” (1935 р.). У. Мітчелл виявив
вплив неекономічних факторів (психології, поведінки) на економічні
(кредит, фінанси, ціни) за допомогою вивчення цифрових показників і
встановлення закономірностей у коливаннях (кон’юнктурі) цих показників,
тобто наявність ділових циклів в економічному розвитку суспільства.
Ділові цикли — це повторювані піднесення і спади, що є результатом дії
багатьох чинників (інвестицій, заощаджень, грошового обігу). Єдиним
механізмом подолання протиріч, що виникають у різних фазах ділових
циклів, є державне регулювання в сфері кредитно-грошового і фондового
ринків у поєднанні з вирішенням соціально-культурних проблем.

Інституціоналізм як самостійний напрям економічної думки ввібрав у себе
основні теоретико-методологічні досягнення попередніх учень, насамперед
математичний апарат маржиналістської економічної теорії і методологічний
інструментарій історичної школи. Рушійною силою економіки поряд з
матеріальними факторами визнавалися моральні, етичні і правові елементи
історичного розвитку. Інституціоналісти зазначали необхідність
детального опису і кількісного аналізу економічних явищ. Теоретики
інституціоналізму робили спроби обґрунтувати концепцію безкризового (або
безконфліктного) розвитку монополістичного капіталізму за допомогою
різних варіантів державного втручання в економіку.

Розвиток неокласичного мікроекономічного аналізу

1. Проблеми функціонування економіки на мікрорівні. Основні концепції
лозаннської математичної школи.

2. Об’єднання мікро- і макроаналізу в неокласичних теоріях. Теорії
функціональної вартості й економічної оптимальності.

До основних концепцій лозаннської математичної школи належить передусім
теорія споживчого вибору, розроблювана швейцарськими економістами
італійського походження В. Парето й Е. Бароне.

В. Парето (1848-1923) і Е. Бароне (1859-1924) — професори Лозаннського
університету. Основні праці В. Парето — “Курс політекономії” (1896 p.),
“Посібник з економічної політики” (1906 р.). У теорії споживчого вибору
лозаннської школи категорія кардинальної або абсолютної корисності, що
була основною в концепції австрійської школи, замінена категорією
ординальної або відносної корисності. Замість поняття “гранична
корисність” вживається поняття порядку переваги товарів для покупців.
Порядок переваги визначається за допомогою кривих байдужності,
розроблених Ф. Еджуор-том (учнем і послідовником ідей А. Маршалла і В.
Джевонса). В. Парето і Е. Бароне сформулювали основні правила поведінки
покупця, що використовує криві байдужності. Сутність цих правил —
покупець повинен оптимально розподілити свій дохід, щоб придбати
раціональний набір споживчих товарів. Для досягнення своєї мети покупець
повинен скласти спеціальну лінію, названу бюджетною. Було визначено два
ефекти, пов’язані з бюджетною лінією: ефект заміщення та ефект прибутку,
на які впливають зміна цін або прибутки покупця. Автори теорії
споживчого вибору зазначили також, що ринкова ціна будь-якого товару
визначається через систему рівнянь, коли сукупний попит усіх товарів
дорівнює сукупній пропозиції цих товарів.

Згідно з теорією економічної оптимальності, ринок саморегулюється і
приводить економіку до оптимального рівня. В цих умовах стан економічної
системи, за якого неможливо збільшити ступінь задоволення потреб, не
погіршивши становища жодного із суб’єктів, В. Парето назвав оптимальним.
У такій системі має діяти закон, що визначає розподіл багатства в
суспільстві (так званий закон Парето), відповідно до якого існує
залежність між розміром прибутку і кількістю осіб, які одержують його.
Вважається, що економіка виграє, якщо більша частина прибутку
розподіляється на користь людей з високим рівнем інтелекту і
спроможностей. Відповідно до цього закону збільшення мінімального
прибутку і скорочення нерівності в розподілі прибутків можливі тільки в
тому разі, коли загальна сума прибутків зростає пропорційно збільшенню
кількості населення (концепція циркуляції еліт). Отже, стан
Парето-оптимальності економічної системи демонструє наявність соціальної
справедливості. Водночас В. Парето вважає справедливим існуючу в
суспільстві нерівність у розподілі прибутків.

В. Парето і Е. Бароне є засновниками неокласичного варіанта теорії
планової економіки. Вони вважали, що держава може впливати на рівень
прибутків суспільства за допомогою планування. Плановий механізм
“намацування” цін має поєднуватися з ринковим механізмом у такий спосіб,
щоб створити найкращі умови для саморегуляції ринку. Мета планової
діяльності держави — сприяти встановленню рівноважних цін, надаючи
фірмам інформацію, рекомендації та прогнози. У концепції представників
лозаннської школи подано повний опис особливостей раціональної поведінки
покупця на ринку. Крім того, їх теорія була своєрідним поштовхом до
появи теорії раціональної поведінки конкурентної фірми на галузевому
ринку — теорії технологічних множин, запропонованої К. Ерроу і Ж. Дебре.

Ж. Дебре (нар. 1921) — французький економіст. К. Ерроу (нар. 1921) —
американський економіст, викладав політекономію в Чиказькому
університеті, професор Гарвардського університету, член Американського
статистичного товариства, член економетричного товариства СІЛА, лауреат
Нобелівської премії з економіки. Праці К. Ерроу — “Дослідження з
лінійного і нелінійного програмування” (1958 p.), “Межі організації”
(1974 p.).

Теорія технологічних множин К. Ерроу і Ж. Дебре є одним з варіантів
неокласичної концепції недосконалої конкуренції. Автори стверджують, що
фірма обирає технологічний засіб виробництва з багатьох альтернатив.
Альтернативи оцінюються за допомогою еконо-міко-математичних методів,
використовуються виробничі функції і карта технологічних множин, що є
межею вибору оптимальної технології фірми. Карта технологічних множин
показує, що є безліч технологічних комбінацій ресурсів. Використовуючи
бюджетну лінію, фірма повинна визначити оптимальну технологічну й
економічну ефективність виробництва. Вчені вивели аксіому раціональної
організації виробництва: виробнича діяльність фірми припиняється, якщо
її економічна ефективність менша за технологічну. Якщо технологія стає
неефективною, то додаткові витрати ресурсів можна скоротити за допомогою
зменшення виробничої програми.

Вирішення проблем споживчого вибору поєднувалось з розв’язанням питань
створення загальних умов функціонування галузевих мікроринків. Разом з
К. Ерроу Ж. Дебре розробив модель і теорему конкурентної ринкової
рівноваги, відповідно до якої кожен споживач прагне максимізувати
суб’єктивну корисність, будучи обмеженим цінами і своїм бюджетом. Кожна
фірма, обмежена технологічними можливостями і наявністю конкурентів,
прагне максимізувати прибуток. Щоб цілі контрагентів ринку збігалися,
необхідно виконати кілька вимог: бюджетні обмеження повинні однаково
впливати на економічні інтереси фірм і покупців; технологічний спосіб
виробництва фірм має бути таким, щоб забезпечити максимальне задоволення
потреб покупців. Якщо цілі й інтереси контрагентів ринку збігаються, то
економіка функціонує як модель досконалої конкуренції. За цих умов
виконується так звана теорема Ерроу — Дебре: у разі рівності попиту і
пропозиції’ встановлення економічної рівноваги контрагентів можливе і
необхідне. Виходячи з теорії Парето-оптимальності, був розроблений
кількісний метод виміру ефективності розподілу ресурсів. Цей метод
полягав у розрахунку коефіцієнта Дебре, який показує ступінь близькості
цін, що реально склалися, до оптимального рівня. Ціна вважається
оптимальною, якщо фірми досягають рівності технологічної й економічної
ефективності свого виробництва. На основі аналізу коефіцієнта Дебре
визначають ознаки неринкової економіки, які полягають саме у тому, що
фактичні ціни ніколи не наближаються до рівноважних (тобто коефіцієнт
Дебре завжди набагато менший одиниці). В ринковій економіці коефіцієнт
Дебре дорівнює приблизно одиниці, що свідчить про досягнення
взаємовигідних ринкових відносин. Отже, концепція Ерроу — Дебре робить
значний внесок у розвиток мікроекономічної теорії, розглядаючи механізм
поєднання економічних інтересів основних суб’єктів ринку.

Однією з найзначніших концепцій неокласичної мікроекономічної теорії є
теорія загального рівноважного аналізу, яку розробив Л. Вальрас
(1834-1910) — швейцарський економіст, професор Лозаннського
університету. Його основна праця — “Елементи чистої політекономії” (1874
p.). Основу теорії загальної економічної рівноваги, запропонованої
вченим, становить теорія функціональної вартості, в якій ринкова ціна —
це результат суб’єктивного порівняння витрат виробництва і корисності.
Ринкові ціни встановлюються одночасно для всіх товарів і на всіх ринках,
і в економіці встановлюється загальна економічна рівновага. Загальну
економічну рівновагу можна описати за допомогою функціональних рівнянь,
кінцевим з яких є таке:

Ринковий механізм сам здійснює “намацування” (tatonnement) рівноважних
цін. Л. Вальрас вважав, що рівняння рівноваги виконується тільки в
умовах ідеальної конкуренції, коли не порушується жодна з вимог
конкурентної поведінки суб’єктів. Загальна рівновага повинна
встановлюватися автоматично за мінімального втручання держави, оскільки
ринок — це “сила”, спроможна саморегулюватися. Учений запропонував
статичну рівноважну модель народного господарства — систему рівнянь
загальної економічної рівноваги. Це перша економіко-математична модель,
заснована на мікроеконо-мічних показниках. Порушення умов статичної
рівноваги економічної системи були досліджені в працях послідовників Л.
Вальраса. Його функціональна теорія вартості стала основою неокласичної
мікроекономічної теорії оптимальності, розробленої В. Парето і Е.
Бароне.

Список використаної літератури

Дзюбик С. Д., Ривок О. П. Основи економічної теорії. — К.: Основи, 1994.
— 297 с.

Економічна теорія: Політекономія: Підруч. / За ред. В. Д. Бази-левича. —
К.: Знання-Прес, 2001. — 581 с.

Історія економічних учень: Підруч. / За ред. Л. Я. Корнейчук, ?. О.
Татаренко. — К.: Вид-во КНЕУ, 1999. — 564 с.

Коуз Р. Фирма, рынок и право. — М., 1993.

Котлер Ф. Основы маркетинга: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1990.— 311с.

Макконнет К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. —
М.: Республика, 1996. — 785 с.

Нестеренко О. П. Історія економічних вчень: Курс лекцій: 3-тє вид.,
стереотип. — К.: МАУП, 2002. — 128 с.

Общая экономическая теория / Под ред. А. И. Чубрынина. — СПб.: Питер,
2000. — 288 с.

Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. — М.:
Прогресс, 1995. — 352 с.

Основи економічної теорії / За заг. ред. А. А. Чухна. — К.: Віпол, 1994.
—704с.— Ч. I, П.

Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підруч. / За ред. ?.
?. Климка, В. ?. Нестеренка. — К.: Вища шк.; Знання, 1997. — 743 с.

Петти У. Экономические и статистические работы. — ?., 1940. — 324с.

Рикардо Д. Начала политической экономии и налогообложения. — М., 1955. —
702 с.

Самуэльсон П. Экономика: В 2 т.: Пер. с англ. — М.: Алгон, 1994. —Т. 1.
—333с.

Сисмонди С. Новые начала политической экономии: В 2 т. — М., 1936. — 401
с.

Скомарохова О. І. Соціальна політика та соціальний захист економічно
активного населення України: Автореф. дис. … канд. екон. наук. — К.,
1998.

Сурин А. И. История экономики и экономических учений. — М.: Финансы и
статистика, 1999. — 200 с.

Управління зовнішньоекономічною діяльністю / За ред. А. I. Кре-дісова. —
К.: Віра-Р, 1997. — 448 с.

Хайек Ф. Пагубная самонадеянность. — М., 1992.

Хейне П. Экономический образ мышления. — М., 1991.

Хрестоматия по экономической теории / Сост. Е. Ф. Борисов. — М.: Юристь,
1997. — 536 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020