Пошукова робота:
Відносини власності
Зміст
1. Поняття відносин власності.
2. Власність у змішаній економіці.
3. Роздержавлення власності — центральна проблема перехідної економічної
системи.
Список використаної літератури
Поняття відносин власності
Основою ринкової господарської системи як у певний спосіб упорядкованої
системи зв’язків між виробниками і споживачами матеріальних благ є
відносини власності. Проблема власності виникає через економічну
діяльність, що визначає особливий кут зору, під яким потрібно розглядати
відносини власності.
Відносини власності — це складний комплекс відносин, що виникають і
розвиваються між людьми в процесах виробництва, розподілу, обміну та
споживання економічних благ. Слід розрізняти економічний і юридичний
аспекти цього поняття. Особливість аналізу відносин власності полягає в
тому, що їх розгляд крізь юридично-правову призму дає змогу зрозуміти
місце і роль феномену власності в економічній системі суспільства.
Економічну категорію “відносини власності” нерідко розглядають як
відносини щодо привласнення матеріальних і духовних благ; відносини, що
складаються між суб’єктами власності щодо привласнення засобів
виробництва і результатів праці; відносини господарського використання
майна; систему економічних відносин між людьми щодо привласнення речей і
т. ін. Цей перелік можна було б продовжити.
У свою чергу економічним змістом привласнення є процес перетворення
предметів і сил природи на умови життєдіяльності людей. Тому цілком
логічним і виправданим є висновок, що в економічному розумінні відносини
власності є частиною системи економічних відносин. Ці відносини
виявляються в багатогранному комплексі явищ господарського процесу, в
усіх його вимірах і на всіх рівнях. Тому для розкриття поняття відносин
власності як економічної категорії потрібно проаналізувати всю систему
економічних відносин між людьми, які використовують обмежені економічні
ресурси для задоволення своїх потреб. Аналіз економічної діяльності, яка
породжує комплекс відносин між її учасниками, є предметом вивчення
економічної теорії.
Власність може бути публічною і приватною.
Відносини приватної власності виступають спочатку у формі певних
історичних звичаїв. Один з теоретиків економічного лібералізму Ф. Хайєк
вважає, що “…інститут власності від самого початку являв собою продукт
звичаю (а судова практика і законодавство впродовж тисячоліть лише
розвивали його)”. Інший відомий економіст Дж. Мілль зазначає: “Зведений
до своєї основної суті, інститут власності полягає у визнанні за кожною
людиною права на виключне розпорядження предметами, які ця людина,
чоловік або жінка, створила своєю працею чи отримала або в дарунок, або
за справедливою згодою без застосування сили чи обману від людей, які
створили цю річ”.
Вивчення відносин власності, як вважає Дж. Мілль, базується не на
констатації доцільності співіснування різноманітних форм власності, а на
положенні про те, що основою ринкової економіки, в тому числі й змішаної
економічної системи, є приватна власність, яка історично еволюціонує,
характеризується якісними зрушеннями в подальшому соціально-економічному
розвитку. Виробнича діяльність людей становить сутність економіки.
Поняття “економіка” і “виробництво” — не синоніми, економіка існує тоді,
коли виробництво засновано на економічних методах координації:
коливаннях ринкових цін, конкуренції, динаміці прибутків і збитків тощо.
Відносини власності визначають форми організації економічного життя.
Учасники економічного життя визнають один в одному відокремлених
рівноправних власників. Вони обмінюються результатами своєї економічної
діяльності на еквівалентно-компенсаційній основі. Адекватними такій
формі організації економічного процесу є відносини приватної власності
на ресурси і результати їх використання.
Економічні відносини власності
Економічні відносини власності реалізуються в правових формах, які
визначають ставлення суб’єктів власності до її об’єктів. Наприклад,
Закон України “Про власність” трактує право власності так: “Право
власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння,
користування і розпорядження майном”.
Володіння означає фактичну належність об’єкта власності певному
суб’єкту, без цього останні права власності — користування і
розпорядження — не можуть бути реалізовані.
Користування характеризує процес набування властивостей майна — об’єкта
власності її суб’єктом: виробниче застосування засобів виробництва або
споживання економічних благ з метою задоволення потреб.
Розпорядження означає дії, пов’язані з фактичним здійсненням влади
власника над об’єктом власності, відчуження майна від власника (застава,
здавання в оренду, продаж, обмін, передавання в спадок, даруваня тощо).
Розподіл прав власності
Розподіл прав власності опосередковує різні форми підприємницької
діяльності. Певні права власності можуть бути розподілені між різними
суб’єктами економічного процесу. Наприклад, володіння і користування
майном може бути зумовлене економічною політикою держави. Орендар
користується майном відповідно до договору, однак не може це майно
відчужувати, тобто розпоряджатися ним. Водночас договір оренди може
обумовлювати право орендаря передавати це майно в суборенду, а це
означає надання йому певних прав розпорядження.
Відомі економісти Р. Коуз (лауреат Нобелівської премії з економіки 1991
p.), А. Алгіан, Г. Демеєц, Д. Норт та інші розробили один із сучасних
напрямів економічної теорії — неоінституціоналізм і запропонували підхід
з позицій розподілу прав власності. Автори цієї теорії оперують терміном
“право власності”: власністю є не економічний ресурс, а частка прав з
його використання. Права власності розуміють як санкціоновані державою
поведінкові відносини між людьми, що набувають форми і сили юридичних
законів. Ці відносини виникають з огляду на існування і використання
економічних благ. Люди повинні дотримуватися законодавче закріплених
норм поведінки в своїх взаємодіях або ж зазнавати витрат у разі їх
порушення. Отже, права власності — це своєрідні правила гри, прийняті в
суспільстві. “Права власності — це права контролювати використання
певних ресурсів і розподіляти витрати і вигоди, які виникають при цьому.
Саме права власності — або те, що, на думку людей, є відповідними
правилами гри, — визначають, у який спосіб у суспільстві здійснюються
процеси пропонування і попиту”, — вважав П. Хейне.
Елементами права власності є:
• право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над
благами;
• право користування, тобто право використання корисних властивостей
благ для себе;
• право управління, тобто право вирішувати, хто і як забезпечуватиме
використання благ;
• право на дохід, тобто право володіння результатами від використання
благ;
• право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або
знищення блага;
• право на безпеку, тобто на захист від експропріації благ і від шкоди з
боку зовнішнього середовища;
• право на передавання благ у спадок;
• право на безстроковість володіння благом;
• заборона на використання способом, що завдає шкоди зовнішньому
середовищу;
• право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість
стягнення блага на сплату боргу;
• право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та
інститутів, що забезпечують поновлення порушених повноважень.
Феномен власності пов’язано з фундаментальним положенням теорії про
обмеженість економічних ресурсів щодо потреб, тобто з проблемою
відносної рідкісності ресурсів. Як писав один з класиків теорії
маржиналізму К. Менгер, зрештою основою власності є існування благ,
кількість яких менша порівняно з потребами в них. Тому інститут
власності є єдино можливим інститутом вирішення проблем “невідповідності
між потребою і доступною розпорядженню кількістю благ”. Отже,
центральним моментом відносин власності стає система винятків із доступу
до ресурсів, тобто відсутність вільного доступу до них. Тільки в такому
разі між суб’єктами господарської діяльності виникають економічні
відносини. Вільний, безперешкодний доступ до матеріальних ресурсів
породжує ситуацію “нічийності” власності, коли об’єкт належить одночасно
всім і нікому зокрема. Для забезпечення принципу винятку необхідна
специфікація прав власності, тобто створення умов для набуття прав
власності тими, хто здатний дістати з ресурсів більшу користь. “Якщо
права на певні дії можуть бути куплені і продані, — зазначає Р. Ко-уз, —
їх зрештою набувають ті, хто вище цінить даровані ними можливості
виробництва або розваг. У цьому процесі права будуть набуті, поділені і
скомбіновані у такий спосіб, щоб зумовлена ними діяльність приносила
дохід, який має найвищу ринкову цінність”. Чітке визначення прав
власності допомагає господарським суб’єктам приймати найефективніші
рішення, оскільки всі позитивні і негативні результати їх діяльності
позначаються на власникові. Стимул господарського суб’єкта прямо
залежить від визначеності прав власника.
Економічною формою реалізації права власності на фактори виробництва є
певний вид доходу. Відповідно до системи факторів виробництва — праця,
капітал, земля, підприємництво — існує функціональний розподіл доходів у
ринковій економіці: заробітна плата, процент, рента, прибуток. Власність
визначає види доходу, їх створення і розподіл визначається ціновим
механізмом ринку. Позитивний аналіз формування факторних доходів у
науковій системі маржиналізму дає можливість дійти висновку, що
відносини власності в ринковій економіці не пов’язані з поняттями
експлуатації, законних або незаконних доходів, соціальної справедливості
або несправедливості: власники факторів виробництва через
деперсоніфікований механізм цін привласнюють результати виробництва у
вигляді факторних доходів. Отже, відповідь на питання про об’єкти
власності дає класифікація економічних ресурсів і похідних від них
цінностей.
Структура власності у змішаній економіці
У реальній дійсності для вирішення основних економічних проблем
суспільство використовує різні механізми. Основою соціально-економічної
системи є відносини власності, що означає насамперед спосіб, за
допомогою якого координується і спрямовується економічна діяльність
людей. Йдеться про певний спосіб прийняття рішень з питань, що
виробляти, на основі яких комбінацій обмежених ресурсів і технологій,
для кого. Приватна власність, що виникла природним шляхом у процесі
розвитку цивілізації, зумовила стихійний порядок координації економічної
діяльності, який не виключає державного втручання в економічний процес.
Таким стихійним порядком є ринок, де інформація, необхідна для прийняття
рішень покупцями і продавцями, передається через цінові сигнали.
У реальній ринковій економіці діють два основні типи власності —
приватна і державна. З урахуванням реалій змішаної економіки, яка
характеризує сучасні господарські системи розвинених країн, а також
якісних зрушень у відносинах приватної власності, що виявляються в
різноманітності її форм, приватну власність можна було б назвати
недержавною. Отже, відносини власності в сучасній ринковій економіці є
двополюсною системою. Причому ця система асиметрична в бік недержавних
форм власності, чим забезпечується ринкове середовище. В цьому сенсі
доречно навести вислів теоретика економічного лібералізму XX ст.
австрійського професора Л. фон Мізеса: “Виробництво може спрямовуватися
або ринковими цінами, або урядовою радою з управління виробництвом.
Третього рішення немає. Неможлива третя соціальна система, яка була б ні
соціалістичною, ні капіталістичною”. Недержавні форми власності, що
виростають з приватної, зумовлюють властивий ринку спосіб координації
економічної діяльності.
Форма власності визначається її суб’єктами, методами господарювання та
способами привласнення умов і результатів економічної діяльності.
Останні характеризуються комплексом соціально-економічних норм, що
регулюють відносини юридичних і фізичних осіб з навколишнім світом.
Створення умов для розвитку різноманітних форм власності і
підприємництва є одним з вирішальних чинників успіху в
соціально-економічному і науково-технічному прогресі. Згідно з чинним
законодавством, зокрема Законом України “Про підприємства в Україні”,
існують такі організаційно-правові форми підприємств в Україні: приватне
підприємство, засноване на власності фізичної особи; колективне
підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства;
господарське товариство; підприємство, засноване на власності об’єднання
громадян; комунальне підприємство, засноване на власності відповідної
територіальної громади; державне підприємство, засноване на державній
власності, в тому числі казенне підприємство.
Еволюція приватної власності за сучасних умов відбувається в напрямі
становлення і функціонування колективно-приватного підприємництва.
По-перше, це акціонерні товариства, які є найпоширенішою формою
підприємництва в світовій економіці. Економічна природа, спосіб
організації і діяльність акціонерного товариства демонструють процес
“дифузії” власності, що означає формування економічних відносин
унаслідок прямого поєднання власності і праці (у разі, коли працівник
купує акції того підприємства, на якому працює). По-друге, це
перетворення класичної приватної власності на так звану власність
працівників. Мова йде про “народні підприємства”, де власник обов’язково
працює на підприємстві, яке йому належить. Внаслідок цього виникає
високий мотиваційний ефект, що виявляється у вищому рівні ефективності
виробництва. В основі таких змін у відносинах власності лежить
науково-технічна революція, з якою пов’язані розвиток наукомістких
виробництв, підвищення ролі працівників інтелектуальної праці, поява
принципово нових технологій. За таких умов статус власника сприяє
виникненню мотивації до праці з високою віддачею. Індивідуалізація
власності на основі сучасної технологічної революції і деконцентрації
виробництва приводить до того, що значна кількість людей задіяна в
економічному процесі не як наймані працівники, а як господарі, що мають
зовсім інші стимули до праці і беруть участь в управлінні підприємством.
На сьогодні існує досвід організації “народних підприємств” в
американському та європейському варіантах. Так, конгресом США за останню
чверть XX ст. ухвалено понад 20 федеральних законів, спрямованих на
стимулювання розвитку власності працівників. Рада Європейського Союзу
розробила рекомендації з розширення програм переходу до власності
працівників у всіх західноєвропейських країнах. Разом з тим спрощеним і
таким, що не відповідає реаліям і потребам економічного розвитку, є
уявлення про еволюцію відносин власності як однонаправленого процесу
поступового вичерпування приватною власністю свого потенціалу, її
самозаперечення як висхідного руху від найнижчих форм до найвищих. Саме
різноманітність організаційно-правових форм підприємництва надає
сучасній ринковій економіці характеру “змішаності”, що і забезпечило її
переваги над адміністративно-командною системою.
Інтелектуальна власність
На ринку науково-технічних знань купують і продають продукти
інтелектуальної власності. Саме вони стають визначальним елементом
багатства країни, тим чинником, що формує потенціал подальшого
економічного зростання. Тому одними з важливих завдань державної
науково-технічної й економічної політики є розробка системи прав і
охорони інтелектуальної власності, її інституціональне забезпечення.
Нині в Україні працює дворівнева система управління інтелектуальною
власністю: держдепартамент інтелектуальної власності в складі
Міністерства освіти і науки України і Український інститут промислової
власності. Промислова власність — це продукт
інтелектуальної діяльності в технічній і комерційній діяльності, який
дає можливість його власнику виробляти товари, що вигідно відрізняються
своїми споживними якостями від аналогів на ринку. Вона може бути
об’єктом продажу, оренди та інших угод. Відповідно до Паризької
конвенції з охорони промислової власності 1883 р. до неї належать:
патенти на винаходи, промислові зразки, товарні знаки, знаки
обслуговування, фірмові найменування, зазначення походження товару,
географічні найменування. Ці об’єкти використовують у міжнародному
торговому обороті, вони існують у промисловості та інших галузях
економіки — сільському господарстві, торгівлі тощо.
Правова охорона промислової власності здійснюється за допомогою подання
заявок на конкретні об’єкти відповідно до норм міжнародного права.
Основними напрямами роботи системи є вдосконалення процесу патентування
для забезпечення юридичного захисту інтелектуальної власності і
комерціалізація наукових винаходів. На останньому слід особливо
наголосити: остаточну відповідь на питання про дієздатність юридичне
захищеного патентом продукту інтелектуальної власності дає ринок.
Перетворення інтелектуального продукту на об’єкт приватної власності,
забезпечення гарантій і чітке розмежування цих прав є важливою складовою
правил гри в ринковій економіці. Розглядаючи питання інтелектуальної
власності, слід наголосити і зробити висновок про роль приватної
власності у формуванні ринкового середовища: ринковий критерій
ефективності — прибутки і збитки — не умовний, а цілком реальний.
Роздержавлення власності — центральна проблема перехідної економічної
системи
Перехід від командно-адміністративної системи до соціального ринкового
господарства характеризується формуванням адекватної ринку
різноманітності форм власності і підприємництва. Механізмами такого
переходу є роздержавлення і приватизація власності. Незважаючи на
відносно обмежене поле діяльності держави в економіках розвиненого
ринкового господарства, роздержавлення набуло характеру загальносвітової
тенденції. Основне завдання цього процесу полягає в тому, щоб провідні
позиції в економіці посів приватний сектор, тобто недержавні форми
підприємництва. Це пояснюється двома причинами.
По-перше, недержавні форми власності і підприємництва є основою
ліберального конкурентного ринку, який, виконуючи властиві йому функції,
забезпечує ефективний розподіл і використання економічних ресурсів.
По-друге, роздержавлення не тотожне залишенню економіки державою. Це
насамперед позаринковий інститут, який повинен забезпечувати нормальні
умови роботи ринкового механізму, рівність правил гри для всіх учасників
економічного процесу, а також виконувати функції, зумовлені максимально
необхідними межами втручання держави в економіку.
Роздержавлення є визначальним механізмом ринкової трансформації
економіки України. Його наслідками є поява численної армії власників,
демонополізація економіки, створення конкурентного середовища,
стимулювання розвитку ринкової інфраструктури, підвищення якості і
конкурентоспроможності товарів і послуг. Однак багато з цих наслідків є
лише потенційними, тому що “одержавлення” і нині превалює над
роздержавленням. Це підтверджує звіт про світову конкурентоспроможність
1998 p., який є результатом досліджень великої групи вчених з різних
країн світу. В ньому 53 країни проаналізовані і розміщені згідно з їх
успіхами у різних сферах. Щодо сфери державного управління й оцінки
економічного середовища, то за позицією “адміністративне регулювання”
Україна посідає 53-тє місце, “компетентність державного сектору” —
43-тє, “бюрократія” — 53-тє, “державна економічна політика (як незалежна
від тиску груп з особливими інтересами)” — 52-ге, “відкриття нового
бізнесу” — 47-ме, “захист іноземних інвестицій” — 53-тє, “контракти
державного сектору” — 53-тє, “незалежність державної служби (від
політичного тиску)” — 51-ше, “ухилення від податків” — 53-тє,
“адекватність фінансового регулювання” — 53-тє, “загальна
інфраструктура” (розвиток порівняно з сусідніми країнами) — 52-ге,
“інвестиції в інфраструктуру” — 53-тє, “захист інтелектуальної
власності” — 53-тє. He-використовуваний потенціал ліберальної економіки
потребує здійснення реального роздержавлення такими способами:
приватизація власності, лібералізація ринків, оздоровлення державного
сектору, створення змішаних підприємств. На практиці використовуються
комбінації цих способів, основними з яких є приватизація власності і
лібералізація ринків.
Приватизація
Основна мета приватизації — передача об’єктів державної власності
ефективному власнику, здатному налагодити ефективний менеджмент, а також
здійснити інвестиції в розвиток виробництва, його модернізацію і
технічне оновлення. Не менш важлива мета — поповнення державного
бюджету, його дохідної частини на сучасному, грошовому етапі
приватизації. В Україні існували різні погляди на здійснення
приватизації. Згідно з першим усю державну власність необхідно поділити
порівну між усіма громадянами. Такий підхід виходив з принципу
соціальної справедливості, однак він суперечив основній меті
приватизації. Суть другої позиції — передавання власності трудовим
колективам. За такого варіанта від власності відразу усувалася б велика
кількість людей, які працюють у бюджетній сфері, а також ті, хто ще або
вже не працює, — студенти, пенсіонери.
Ще одна точка зору полягала в тому, що має бути один принцип: жодного
роздавання, тільки продаж державою майна за гроші, в результаті чого
з’являються реальні власники. Отримані від приватизації кошти
використовуються на вирішення соціальних проблем, структурну перебудову
економіки. Це найбільш радикальна і послідовна ринкова позиція, яка була
втілена в окремих колишніх соціалістичних країнах — Східній Німеччині
після її об’єднання із Західною, Угорщині. В умовах України нездоланними
перешкодами на такому шляху руху до ринку були проблеми економічного та
світоглядно-ідеологічного характеру: відсутність вільного вітчизняного
капіталу, здатного брати участь у широкомасштабній грошовій
приватизації, і неприйняття абсолютною більшістю населення таких реалій
ринку, як приватна власність, бізнес тощо.
Також відома позиція, що зводилась до заперечення необхідності
здійснення радикальних ринкових реформ, отже, приватизації в будь-яких
формах і будь-яким способом. Тобто, економіка має бути
планово-централізованою, базуватись на суспільній власності на засоби
виробництва. Всупереч реальному досвіду ставка робилась на
командно-адміністративну систему. З огляду на це доречно навести слова
відомого угорського економіста Я. Корнаї: “Наприкінці середньовіччя
людство перейшло до ринкової економіки, яка заснована на приватній
власності. Це Перший Шлях. Радянський Союз був першою країною — за ним
попрямували інші країни, які повернули на Другий Шлях, що привів до
панування бюрократичної командної економіки, заснованої на суспільній
власності. Виявилося, що Другий Шлях веде в глухий кут. Хоча за кілька
десятиліть було досягнуте значне економічне зростання, однак ціна його
була жахливою: страждання людей, занепад низки галузей господарства”.
Основними напрямами приватизаційного процесу в Україні стали:
сертифікатна приватизація, оренда з подальшим викупом майна трудовими
колективами, затвердження переліку державних підприємств, які через їх
загальнодержавну значущість не підлягають приватизації, і зрештою
запровадження механізму грошової приватизації після остаточного
завершення сертифікатної приватизації. Механізм грошової приватизації
став її єдиною формою. Особливість розвитку процесу приватизації
полягала в тому, що спочатку він здійснювався за різними зазначеними
вище напрямами, згодом приватизація відбувалась за вирішальним і
найпослідовнішим з точки зору ринкових реформ методом.
Новий етап, втіленням якого стала Державна програма приватизації на
2000-2002 pp., по-перше, враховує індивідуальні особливості приватизації
кожного підприємства, виходячи з його фінансово-економічного становища,
ринкової цінності, інтересів національної безпеки і необхідності
створення цивілізованих умов для участі інвесторів; по-друге, пропонує
нові підходи до класифікації об’єктів з метою розмежування їх на
потенційно привабливі і неліквідні; по-третє, передбачає збалансування
інтересів громадян, підприємств, що приватизуються, держави в частині
надходження коштів до бюджету і необхідності поглиблення ринкових
перетворень.
Для підвищення зацікавленості інвестора у разі приватизації стратегічно
важливих об’єктів продажу підлягає контрольний пакет акцій відкритого
акціонерного товариства (ВАТ), який дає можливість юридичній або
фізичній особі впливати на діяльність відповідного суб’єкта
господарювання. Продаж контрольного пакета акцій здійснюватиметься за
конкурсом або на відкритих торгах без визначення державним органом
приватизації інвестиційних зобов’язань покупця. Переможцем стає учасник
конкурсу, який запропонував найвищу ціну за пакет. У разі закріплення в
державній власності пакета акцій в розмірі 50 % статутного фонду плюс
одна акція Фонд державного майна України пропонуватиме на продаж за
конкурсом єдиним пакетом усі акції, які не продано на момент прийняття
рішення про конкурсний продаж. При цьому переможцю конкурсу за його
бажанням може бути передано в управління пакет акцій, закріплений у
державній власності, або його частина, якщо таке зобов’язання держави
було визначене умовами конкурсу. Через невиконання покупцем договірних
зобов’язань договір купівлі-продажу може бути за рішенням суду
розірваний, а об’єкт приватизації підлягає поверненню в державну
власність.
Оздоровлення державного сектору за допомогою роздержавлення означає
скорочення бюджетних витрат, відмову від списання кредитної
заборгованості, скасування податкових пільг, використання принципів
управління й оцінок ефективності капіталовкладень, що діють у приватному
бізнесі, тощо. Результатом таких дій є поступова ліквідація неринкової
обстановки, в якій існують державні підприємства, підвищення їх
конкурентоспроможності, гнучкості, мобільності та ефективності. Такий
захід, доповнений лібералізацією ринків, має сприяти демонополізації
економіки і скороченню сфери державного підприємництва.
Список використаної літератури
Андреев Б. Ф. Системный курс экономической теории: микроэкономика,
макроэкономика. — Л.: Лениздат, 1998. — 574 с.
Аникин А. В. Юность науки. — М.: Политиздат, 1985. — 367 с.
Бартенев С. А. Экономические теории и школы (история и современность). —
М.: БЕК, 1996. — 352 с.
Беляев О. О., Бебело А. С. Політична економія: Навч. посіб. — К.: КНЕУ,
2001. —328с.
БоддиД., Пэйтон Р. Основы менеджмента. — СПб., 1999.
Борисов Е. Ф. Экономическая теория. — М.: Юристь, 1999. — 568 с.
Борисов Е. Ф. Экономическая теория: вопросы — ответы. — М.: Инфра-М,
2000. — 196 с.
Бутук А. И. Экономическая теория. — К.: Вікар, 2000. — 301 с.
Всемирная история экономической мысли: В 6 т. — М.: Мысль, 1987.
Гальчинський А. С., Єщенко П. С., ПалкінЮ. І. Основи економічних знань:
Навч. посіб. — К.: Вища шк., 1999. — 403 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
