.

Домогосподарства (пошукова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 3102
Скачать документ

Пошукова робота

Домогосподарства

Зміст

1. Класифікація економічних суб’єктів.

2. Домогосподарство як споживач товарів і послуг.

3. Доходи домогосподарства.

Список використаної літератури

Суб’єктна структура ринку

Правильне розуміння функціонування ринку потребує ретельного аналізу
поведінки агентів (суб’єктів) ринкових відносин.

Суб’єктна структура ринку — це система відносин між багатьма агентами,
що відображає їх цілі, рівноправні, взаємоузгоджені інтереси, характер,
форми організації та взаємодію щодо виробництва, обміну, розподілу і
споживання економічних благ. Економічні суб’єкти активні, вони
цілеспрямовано приймають рішення і забезпечують виконання планів, які
розробляють. Тому процес економічної діяльності є сукупністю планів і
рішень, що виражає активність різних категорій економічних суб’єктів.

Економісти аналізували економічні суб’єкти разом з дослідженням розвитку
структури суспільства. Наприклад, у працях меркантилістів центральним
економічним суб’єктом була держава, індивіда сприймали як інструмент для
забезпечення багатства держави та посилення її могутності. В економічних
дослідженнях XVIII-XIX ст. основним суб’єктом економічної діяльності та
ринкових відносин стає індивід, який споживав, заощаджував, виробляв та
обмінював, що і знайшло відображення у працях економістів. Економічний
аналіз англійських класиків був спрямований на дослідження
індивідуальної діяльності, що скеровувалася особистим інтересом.
Маржи-налісти розробили теорію економічної діяльності на основі
індивідуальних уподобань індивіда. Навіть у міжнародному аспекті країна
і нація не сприймалися як спільнота, група, що домінує у відносинах
обміну; міжнародні економічні відносини розглядали та вивчали з точки
зору міжіндивідуальних відносин. Одночасно з індивідуалізмом розвивався
лібералізм, основною ідеєю якого було зведене до мінімуму втручання
держави у ринкові відносини.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. двоєдина індивідуалістична та
ліберальна орієнтація економічної науки почала дедалі більше вступати у
протиріччя з реальністю. У результаті розвитку соціальних груп, з одного
боку, і посилення втручання держави в економічне життя, з іншого,
потрібно було враховувати при здійсненні аналізу появу нових агентів,
активних і потужних.

Сучасна економіка значною мірою є груповою економікою. Тенденції до
створення потужних груп мають економічні, технічні та психологічні
причини. Економічні причини пов’язані з руйнівною діяльністю ринкового
механізму та відображають бажання боротися з тими рішеннями, які змушує
приймати ринок, а також із прагненням уникнути коливань в економіці.
Технічні причини пов’язані з характером розвитку засобів виробництва, а
саме, з поліпшенням технічного оснащення підприємств, збільшенням
розмірів фірм, що є наслідком запровадження нової техніки, технології.
Стає зрозуміло, що виробляти самостійно кожен індивід не може, і процес
виробництва набуває колективного характеру. Разом з тим індустріалізація
приводить до того, що індивід змушений приєднуватися до будь-якої групи,
щоб взяти участь у спільному житті та подолати відчуття відокремленості
й обмеженості. Це зумовлює психологічні причини утворення груп як
суб’єктів економіки.

Групи сформувалися в усіх галузях і сферах економічної діяльності:
працівники об’єдналися у профспілки, на противагу їм утворилася група
власників. Виробники об’єдналися у картелі й інші організаційні форми у
національному і міжнародному масштабах. Ці групи можуть поглинути навіть
індивідуального економічного суб’єкта з його особистими потребами.
Економічний світогляд суб’єкта пристосовується до світогляду керівників
групи, часто він втрачає здатність самостійно приймати рішення.
Здебільшого групи стають так званими блоками політико-економічної
потужності, які не тільки впливають на суспільство, а й прагнуть змінити
цю структуру. Сила таких блоків залежить від їх чисельності у
стратегічних підрозділах економіки, ефективності організаційної будови
груп і наявності системи швидкого зв’язку між ними. Отже, економічні
рішення, що приймаються у країні, більше не є справою мільйонів
індивідів, а концентруються у керівних структурах, які приводять у дію
керівники груп. Утворюється особливий суб’єкт ринкових відносин —
економічні інститути (набір правил), що структурують суспільні відносини
особливим чином, знання яких повинні поділяти всі члени суспільства,
оскільки ці правила істотно впливають на організацію й економічну
поведінку людей. Держава також стає економічним агентом, який діє разом
з індивідуальними економічними суб’єктами і групами.

З цієї точки зору економіка XX ст. являє собою колективну і змішану
економіку, а країна вступає в економічні відносини як сукупність
індивідів і сімей, фірм, груп, організацій, інститутів, діяльність яких
контролює держава, що виступає також як арбітр.

Суб’єкти можна поділити на такі дві групи:

• прості економічні одиниці або мікросуб’єкти — елементарні одиниці у
сфері споживання (індивіди, домогосподарства) й елементарні одиниці у
сфері виробництва (фірми). Мікросуб’єкт складає для себе план дій, що
стосується індивідуальних кількостей продуктів, послуг, в яких він має
потребу;

• комплексні економічні одиниці або макросуб’єкти, що складаються з
групи простих економічних одиниць і є кількома центрами, які
розпоряджаються благами (промислова галузь як поєднання групи фірм,
профспілка як група працівників), та кількома інстанціями, що приймають
рішення (різні плани, які іноді суперечать один одному, зіставляються,
узгоджуються та приводяться у відповідність з домінуючим планом,
наприклад, держави). Разом з цим нині прості економічні одиниці можна
розглядати як

комплексні. Наприклад, в авторитарній родині плани ведення домашнього
господарства (споживання й отримання доходу) підпорядковані рішенням
голови родини. Там, де родинні зв’язки послаблені, кожен член родини має
відносну незалежність, тобто може приймати рішення незалежно.

Аналогічними є міркування щодо фірми, тому що сучасна фірма складається
з диференційованих відділів, кожен з яких має власні цілі та прагне
забезпечити їм пріоритети. Тому у разі існування певного впливу на
голову фірми таку господарюючу одиницю можна розглядати як комплексну
одиницю, у межах якої також здійснюється узгодження планів.

Але хоч би якими були зміни у родині та суспільстві, залишаються голова
родини і керівник фірми, тобто певна влада, що приймає рішення і без
якої родина або фірма не може існувати. Тому домогосподарство, фірма є
певними мікросистемами, що розглядаються як прості економічні одиниці.

Сучасна економічна теорія відмовилась від постулату про однорідність
економічних суб’єктів, на якому ґрунтувалася економічна наука у XIX ст.
і який був відображений у схемі, пов’язаній з поняттям “гомо економікус”
(людина економічна). Нині економічна наука не лише аналізує
різноманітність економічного середовища, за якого існує відмінність
мікро- і макроодиниць, а й визнає різноманітність економічних суб’єктів.
Це зумовлено такими чинниками:

• відмінністю у ступені раціональності при прийнятті рішень. За цим
критерієм індивідів можна поділити на такі групи:
ультрара-ціоналістичні, які діють на основі знань економічних законів,
власного досвіду, інтуїції щодо майбутнього; недостатньо
раціоналістичні, поведінка яких зумовлена середовищем і які є рабами
пануючого менталітету, реклами, пропаганди; люди типу “гомо економікус”,
які керуються власним інтересом, принципом економії сил, що також можна
оцінювати по-різному залежно від часу та місця;

• відмінностями у повноті та широті прозорості, силі уявлення,
масштабності мислення;

• неоднаковістю сили і впливу. За економічними параметрами, характером
діяльності індивіди поділяються на панівних і тих, які перебувають під
впливом, тобто або є центрами влади, або підпорядковуються іншим.

Отже, суб’єктами сучасної ринкової економіки є підприємці, працівники,
кінцеві споживачі, власники позичкового капіталу, власники цінних
паперів тощо, яких узагальнено поділяють на дві мікро-системи —
домогосподарства і фірми.

Домашнє господарство є особливим явищем ринкової економіки. Поняття
“домашнє господарство” близьке до поняття сімейного господарства у
звичайному розумінні: люди, пов’язані родинними зв’язками, мають спільні
доходи і спільно їх використовують, мають на меті максимальне
задоволення власних потреб. Але в ринковій економіці домашні
господарства є особливим утворенням: вони не лише отримують і витрачають
доходи, а й є власниками та постачальниками всіх ресурсів, необхідних
фірмам для виробництва товарів і послуг, — землі, праці, капіталу,
підприємницьких здібностей.

Рис. 16. Кругообіг товарів і доходів у ринковій економіці

Фірма — це економічна одиниця, що використовує ресурси для виробництва
економічних благ і постачає ці блага на ринок, має на меті максимізацію
прибутку.

На рис. 16 зображено схему кругообігу, що здійснюється між двома
суб’єктами — домашніми господарствами і фірмами, зв’язки яких
опосередковані ринком ресурсів і ринком продуктів.

Кругообіг ринкової економіки починається з домашніх господарств як
власників ресурсів, що постачають на ринок ресурсів працю, землю і
підприємницькі здібності. Ресурси потрапляють до фірм, які, розподіливши
та поєднавши їх у певний спосіб, створюють товари і послуги. Вироблені
товари і послуги, опинившись на ринку продуктів, стають об’єктом попиту
і подальшого споживання домогосподарств. Цим завершується перше (на рис.
16 — внутрішнє) коло кругообігу у ринковій економіці.

Друге коло кругообігу починається з фірм. Фірми, здійснюючи витрати, є
на ринку ресурсів покупцями. Купуючи ці ресурси у домогосподарств, вони
сплачують їм доходи: заробітну плату, ренту, процент і прибуток.
Домогосподарства, отримавши доходи, здійснюють споживчі витрати і на
ринку продуктів купують товари та послуги. Фірми, які ці товари і
послуги реалізують, привласнюють виручку від реалізації.

Отже, на ринку товарів і послуг фірми пропонують їх, а домогосподарства
визначають свій попит на товари і послуги. На ринку ресурсів
домогосподарства пропонують ці ресурси для продажу, а фірми визначають
свій попит на них.

Подвійний зв’язок домогосподарств і фірм через ринок ресурсів і через
ринок продуктів забезпечує узгодженість дій цих суб’єктів ринкової
економіки.

Однією з основних функцій домогосподарств є споживання приватних благ,
які купуються на ринку, і суспільних благ, що надаються державою.

Витрати домогосподарств

Витрати домогосподарств складаються з витрат на предмети споживання
довготривалого користування (автомобілі, телевізори, пральні машини
тощо), на товари поточного споживання (хліб, молоко, сорочки, зубна
паста тощо) та споживчих витрат на послуги. Метою виробництва є
задоволення потреб споживачів у певних товарах і послугах, але інтереси
суб’єктів ринкових відносин при цьому не співпадають, оскільки кожен
прагне отримати вигоду для себе. Яким чином узгоджуються їх інтереси і
звідки фірми знають про товари, в яких домогосподарство має потребу? Як,
врешті-решт, домогосподарства вибирають необхідний для них набір благ за
умови, що купити всі товари вони не можуть, оскільки існує проблема
обмеженості ресурсу — доходу?

Ці проблеми розглядає теорія споживання, яка досліджує вподобання
індивідів на основі їх власних потреб, аналізує, як домогосподарство
вибирає той або інший товар, в якій кількості воно може його купити,
враховуючи обмежений бюджет споживача і прагнення максимізувати власну
вигоду.

Для того щоб споживач міг розподілити свої кошти для задоволення потреб
між різними потребами, йому потрібна певна загальна основа для їх
співставлення. З цією метою економісти ввели поняття корисності. У XVIII
ст. це поняття почали використовувати дослідники математичної
ймовірності. У 1738 р. швейцарський математик Д. Бернуллі зазначив, що
люди поводяться так, що гроші, які вони можуть виграти у чесному парі,
коштують для них менше, ніж гроші, які вони можуть програти. Це означає,
що вони не схильні до ризику і кожен наступний долар майна приносить їм
менший приріст реальної корисності.

У гуманітарні науки поняття корисності було введено англійським
філософом, соціологом, юристом Є. Бентамом, який заснував утилітаризм —
напрям у соціальній філософії (від лат. utilitas — користь, вигода).
“Під принципом користі, — писав учений, — розуміють той принцип, що
схвалює або не схвалює будь-яку дію, залежно від того, чи прагне вона
(як нам здається) збільшити або зменшити щастя тієї особи, про інтерес
якої йде мова, або, кажучи те ж саме іншими словами, сприяти або
перешкоджати цьому щастю”. Згідно з теорією Є. Бентама, максимізація
корисності і є психологічним принципом поведінки людей, яким вони
керуються, намагаючись уникнути страждань і збільшити задоволення або
щастя. Він вважав, що суспільство, в тому числі і законодавство, повинно
ґрунтуватися на цьому принципі, щоб забезпечувати “найбільше щастя для
найбільшої кількості індивідів”. На той час погляди Є. Бентама були
досить прогресивними. Вчений вважав, що соціальну й економічну політику
потрібно спрямовувати на досягнення певних практичних результатів, тоді
як попередні підходи ґрунтувалися на традиційній або релігійній
доктринах. І нині ці ідеї актуальні, тому що багато політиків захищають
свої законодавчі пропозиції за допомогою утилітарних уявлень про те, що
може бути найкращим для найбільшої кількості людей.

Прийнявши утилітарну доктрину корисності, економісти мали нагоду
створити теорію поведінки споживача, засновану на гіпотезі про
можливість співставлення корисностей різноманітних благ. Вважали, що при
заданих цінах споживач прагне так розподілити свої кошти на купівлю
товарів, щоб максимізувати очікуване задоволення або задоволення від їх
споживання. При цьому він керується особистими смаками й уявленнями.

Представник неокласичного напряму політичної економії В. Джевонс
розвинув концепцію корисності Є. Бентама. Він розглядав економічну
теорію як “обчислення задоволення і болю” і показав, як раціональні
індивіди можуть обґрунтувати свої споживчі рішення додатковою або
граничною корисністю кожного товару. Більшість утилітаристів XIX ст.
вважали, що корисність є психічною реальністю, яку можна прямо і
кількісно виміряти.

Визначена у такий спосіб корисність має суто особистий, суб’єктивний
характер. Французький філософ Е. де Кондильяк зазначав: “Отже, з
міркувань про корисність речей складається їх цінність, і залежно від
цих міркувань вона підвищується або знижується… Але якби почали
вважати цінність ознакою невідносною, невіддільною від речей і
незалежною від міркувань, то це поняття стало б лише джерелом поганих
роздумів”.

Економісти неодноразово намагалися відмовитися від терміна “корисність”,
який має оцінний характер, знайти йому кращий відповідник. Російський
економіст Н. Бунге пропонував використовувати поняття “придатність”.
“Потреба у наркотичних засобах, — писав він, — незаперечна, але чи можна
сказати, що опіум і гашиш корисні для тих, хто палить, — вони тільки
придатні як речовина для сп’яніння”. Італійський економіст і соціолог В.
Парето запропонував замінити термін “корисність” неологізмом ophelimite,
що означає відповідність між речами та бажаннями. Французький економіст
Ш. Жид пропонував використовувати термін “бажаність”, вважаючи, що ця
категорія “не передбачає існування у бажань моральних або аморальних
ознак, розумних або нерозсудливих”. На підтримку терміна “бажаність”
висловлювався і відомий американський економіст і статистик І. Фішер,
зазначаючи перевагу антоніма “небажаність” порівняно з “некорисністю”.
Але термін “корисність” пережив своїх критиків і вживається й досі.

Завдання кожної з національних економік — сприяти постійному збільшенню
обсягу споживання товарів і послуг домогосподарством, оскільки
недоспоживання призводить до утворення надлишків виробленої товарної
маси, що спричиняє кризи в економіці. Вироблена продукція не може бути
реалізована з двох основних причин. По-перше, вироблені товари не
відповідають потребам домогосподарства, по-друге, споживачі не мають
достатнього доходу, щоб придбати ці товари. Проте, згідно із схемою
кругообігу продуктів і ресурсів (рис. 16), фірми, не отримуючи грошей за
товари та послуги, не мають коштів для закупівлі ресурсів і відповідно
не можуть сплатити домогосподарствам заробітну плату. Отже,
домогосподарства не матимуть доходу, щоб знову купувати товари і
послуги.

Доходи домогосподарств

Для визначення економічного становища домогосподарства найчастіше
застосовують два поняття: дохід і майно (багатство) (табл. 9).

Дохід домогосподарства — це загальна сума грошей, яку отримала особа або
родина протягом певного періоду (як правило, за рік). Дохід складається
із заробітної плати та інших трудових доходів, доходів від власності, у
тому числі ренти, процентів, дивідендів, а також із трансфертних
платежів, зокрема соціальної допомоги малозабезпеченим або допомоги у
зв’язку з безробіттям.

Таблиця 9 Дохід і майно домогосподарства

Дохід Майно (активи)

Трудові доходи:

заробітна плата та виплати інші трудові доходи дохід самостійно зайнятих
Матеріальні об’єкти:

власний будинок майно, що приносить ренту автомобілі

Дохід від власності: інше нерухоме майно

рента Фінансові:

дивіденди готівка

проценти поточні рахунки

Трансфертні платежі:

соціальна допомога малозабезпеченим ощадні рахунки акції та взаємні
фонди

допомога у зв’язку з безробіттям участь у партнерстві

Майно — це чиста вартість активів, якими домогосподарство володіє на
певний момент часу. Майно — це нагромадження грошей, а дохід — потік
грошей упродовж певного періоду. До майна домогосподарства належать
матеріальні об’єкти — будинки, автомобілі, інші споживчі блага тривалого
користування, земля, а також фінансові ресурси — готівка, ощадні
рахунки, акції, облігації тощо. Складові майна називають активами, а
зобов’язання, тобто борги, — пасивами. Різниця між сумою активів і сумою
пасивів на певний момент часу називається власним капіталом або майном
на певний період часу.

Дохід домогосподарства розглядається у цьому разі через теорію цін.
Заробітна плата є ціною праці, рента — ціною землі, а процент — ціною
капіталу. Для більшості населення розвинених країн заробітна плата є
основним джерелом існування і становить, як правило, від 2/3 до 3/4
національного доходу.

Заробітна плата — це сума грошей, що сплачується найманому працівнику за
використання його праці. Основним фактором, що впливає на рівень
заробітної плати, є ефективність використання трудових ресурсів, яка
вимірюється показником “продуктивність праці” (або трудомісткістю).

Продуктивність праці — це відношення кількості виробленої продукції до
кількості праці, що використали на виробництво цієї продукції.
Трудомісткість — це кількість праці, використаної на виробництво одиниці
продукції в одиницю часу. В свою чергу, на продуктивність праці впливає
ефективність використання інших виробничих ресурсів, тобто фондовіддача
і матеріаловіддача.

Ціну праці також визначає її якість, що залежить від фізичних і
розумових здібностей, освітнього і професійного рівня, виробничого
досвіду тих, хто зайнятий у виробництві. Існують також чинники, які не
мають вартісного виміру, але відіграють важливу роль, наприклад,
моральні цінності, соціально-психологічний клімат у колективі.

На формування рівня заробітної плати впливає рівень конкуренції на ринку
праці. В умовах досконалої конкуренції ціна праці не залежить від того,
в якій фірмі трудяться працівники, оскільки всі вони отримують однакову
заробітну плату, що сприймається фірмою як заздалегідь задана величина.
Рівень оплати праці в умовах досконалої конкуренції максимальний.

Профспілки мають велике значення на ринку праці, їх мета—максимізація
заробітної плати, поліпшення умов праці й отримання працівником
додаткових виплат і пільг. На конкурентному ринку праці профспілки діють
у такий спосіб, щоб або збільшити попит на працю, або обмежити
пропозицію праці. Підвищення попиту на працю досягається за допомогою
реклами, політичного лобіювання, а також збільшенням ефективності та
якості праці, зокрема у результаті роботи гуртків контролю якості,
завдання яких — знайти можливості підвищення продуктивності праці,
кращого використання машин та обладнання, економії сировини і поліпшення
якості продукції.

Обмеження пропозиції праці може бути наслідком діяльності профспілок із
включення певної спеціальності до списку ліцензованих професій,
досягатися за рахунок скорочення робочого тижня, заборони або зменшення
обсягу надурочних робіт, зниження пенсійного віку, обмеження дитячої або
жіночої праці, стримування імміграції іноземних працівників. Якщо
профспілка має монопольну владу на ринку, вона прагнутиме обмежити
пропозицію праці, щоб підвищити рівень зарплати, але це зустрічається
рідко. Про роль профспілок свідчить той факт, що заробітна плата членів
профспілок у розвинених країнах, як правило, вища, ніж у тих, хто не
бере участі у профспілковому русі. Середній рівень заробітної плати
відрізняється також у різних галузях та у працівників різних професій.

В основі пропозиції праці домогосподарством лежить проблема вибору між
працею та відпочинком. Праця не є метою для людини, праця — засіб
отримання доходу для задоволення потреб індивіда. Тобто людина повинна
прийняти рішення, потрібен їй дохід від праці чи ні.

Фактично розподіляти доводиться такий рідкісний ресурс, як час, що має
природні межі. Людина не може витрачати на працю 24 години на добу,
оскільки частина дня потрібна їй для відпочинку, щоб відтворити
здатність до праці. Ціною відмови від відпочинку і буде заробітна плата,
або, іншими словами, ціна одиниці часу праці, помножена на кількість
робочих годин. Із зростанням заробітної плати зростає бажання працювати
більше. Але це бажання обмежене, бо людина змушена відмовлятися від
відпочинку. Із зростанням заробітної плати збільшується ціна відпочинку.
Тому рано або пізно настає такий момент, коли збільшення заробітної
плати призводить не до збільшення, а до скорочення робочого часу. При
цьому не слід розглядати вільний час як байдикування. Як правило, у цей
час багато людей підвищують свій культурний рівень, зміцнюють здоров’я,
виховують дітей тощо.

Домогосподарства можуть використати весь отриманий дохід на споживання,
а можуть заощадити частину коштів:

І = С + S,

де І — дохід домогосподарства; С — поточне споживання; S — заощадження.

Заощадження скорочує поточне споживання на величину майбутнього
споживання. Тобто індивід, заощаджуючи, відмовляється від поточного
споживання з метою збільшення його в майбутньому для себе або прийдешніх
поколінь. На заощадження впливають такі чинники, як дохід споживача,
інфляційні очікування та процент на капітал. Одним з основних факторів,
що визначає обсяг споживання, є величина доходу: що він більший, то
більше заощаджень зробить індивід. Інфляційні очікування негативно
впливають на заощадження: що вищою очікується інфляція, то менше
домогосподарства схильні заощаджувати.

Якщо споживач відмовляється від споживання, то він розраховує, що йому
оплатять це. Ціна відмови від споживання у поточному періоді заради
споживання у майбутньому називається процентом.

Процент — це дохід, який отримує домогосподарство за рахунок
використання грошей іншою особою (або за позику). Що процент вищий, то
більшою буде схильність до заощадження у домогосподарства. Можна
підрахувати нинішню ціну тієї грошової одиниці, що можна отримати у
майбутньому. Якщо сьогодні заощадити 1 гр. од., то через рік за ставки
процента ? можна отримати: 1 гр. од. · (1 + ?). Тобто 1 гр. од., яку
отримують через рік, нині коштує менше 1 гр. од., а саме: 1 гр. од. / (1
+ /). Грошова одиниця, яку, отримають через 2 роки, сьогодні коштує 1
гр. од. / (1 + /)2 тощо. Звідси можна вивести поняття “поточна дисконтна
приведена вартість” (PDV) — це існуюча сьогодні вартість 1 гр. од.,
сплачена через певний період часу.

Ці висновки ґрунтуються на моделі міжчасового вибору І. Фішера,
відповідно до якої рівень споживання залежить не лише від поточного
доходу, а й від доходу, який домогосподарство планує отримати у
майбутньому. Американський економіст Ф. Модильяні, який розвинув погляди
І. Фішера, висунув гіпотезу життєвого циклу, згідно з якою споживання
залежить від доходу, що отримує індивід протягом усього життя. М.
Фрідмен вважає, що поточний дохід F складається з постійного ?? і
тимчасового Yt доходу

Y=Yp + Yf

Постійний дохід пов’язаний з основною сферою діяльності індивіда, його
легко планувати на майбутнє, він виступає як деяка середня величина.
Тимчасовий дохід зумовлений випадковими заробітками, які можуть бути
більшими, меншими або бути відсутніми взагалі, тому їх можна розглядати
як певне відхилення від середньої величини, випадкові заробітки важко
планувати. Домогосподарства орієнтуються, як правило, на постійний
дохід, тому зміни у споживанні пов’язані насамперед з ним.

Джерелом доходів домогосподарства також є рента, отримувана в результаті
існування приватної власності на землю.

Рента — це плата за використання землі та інших природних ресурсів,
пропозиція яких обмежена. Всі власники землі, незалежно від її якості,
отримують абсолютну ренту. На кращих за родючістю землях власники також
мають диференціальну ренту. Насправді рента становить лише частину суми,
що орендар сплачує землевласнику.

Крім ренти орендар сплачує амортизацію на будівлі, розташовані на землі,
а також процент на вкладений капітал. Будівництво споруд і будівель на
землі, витрати, пов’язані з поліпшенням родючості землі, розвиток
інфраструктури приводять до того, що в структурі орендної плати дедалі
більшу частку становлять амортизація та процент на капітальні вкладення.
Що менший термін контракту, то більше можна підняти орендну плату,
обґрунтовуючи це поліпшеною якістю землі або інфраструктурою
господарства, що розвивається.

Ще одним з видів доходу від власності є дивіденди.

Дивіденди — це дохід, який отримує власник акцій; це частина прибутку
акціонерного товариства, яку щороку розподіляють між акціонерами за їх
акціями і яка залежить від величини чистого прибутку і кількості акцій.
Постійне вдосконалення акціонерних форм виробництва, активне сприяння
цим процесам з боку держави дали змогу істотно розширити коло осіб, що
володіють акціями. У країнах Заходу кожен третій дорослий громадянин є
акціонером. В Україні ця форма власності ще не набула такого поширення,
але процеси трансформації власності, приватизація сприяють формуванню
ринку цінних паперів у нашій країні.

Дохід домогосподарства зростає також за рахунок трансфертних платежів.

Трансфертні платежі— це виплати урядом або фірмами грошей (або надання
товарів чи послуг), за які платник не отримує безпосередньо товари або
послуги. Ці кошти не є результатом праці. Трансфертні платежі
складаються з виплат на страхування від нещасних випадків, допомоги у
зв’язку з безробіттям, пенсій, виплат ветеранам, субсидій на освіту,
допомоги у зв’язку з непрацездатністю, приватних пенсій тощо.

Список використаної літератури

Борисов Е. Ф. Экономическая теория. — М.: Юристь, 1999. — 568 с.

Бутук А. И. Экономическая теория. — К.: Вікар, 2000. — 301 с.

Всемирная история экономической мысли: В 6 т. — М.: Мысль, 1987.

Гальчинський А. С., Єщенко П. С., ПалкінЮ. І. Основи економічних знань:
Навч. посіб. — К.: Вища шк., 1999. — 403 с.

Дзюбик С. Д., Ривок О. П. Основи економічної теорії. — К.: Основи, 1994.
— 297 с.

Економічна теорія: Політекономія: Підруч. / За ред. В. Д. Бази-левича. —
К.: Знання-Прес, 2001. — 581 с.

Иохин В. Я. Экономическая теория: Учебник. — М.: Юристь, 2000. — 861 с.

Історія економічних учень: Підруч. / За ред. Л. Я. Корнейчук, ?. О.
Татаренко. — К.: Вид-во КНЕУ, 1999. — 564 с.

Калиничева Г. И. Экономическая история: краткий конспект лекций. — К.:
МАУП, 1998. — 92 с.

Коуз Р. Фирма, рынок и право. — М., 1993.

КейнсДж. М. Общая теория занятости, процента и денег: Пер. с англ. — М.:
Прогресс, 1978. — 494 с.

Котлер Ф. Основы маркетинга: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1990.— 311с.

Макконнет К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. —
М.: Республика, 1996. — 785 с.

Милль Дж. Основы политической экономии: В 2 т. — М.: Прогресс, 1980.— Т.
2.— 480с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020