.

Форми організації суспільного виробництва (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
34 16075
Скачать документ

Реферат на тему:

Форми організації суспільного виробництва

Зміст

1. Натуральна і товарна форми організації виробництва.

2. Товар і його властивості.

3. Теорії вартості. Альтернативна вартість.

Список літератури

Натуральна форма організації виробництва

Розвиток суспільного виробництва характеризує існування двох форм
організації суспільного господарства — натурального і товарного
виробництва. Історично першою формою економічної організації суспільного
виробництва було натуральне виробництво. Натуральне виробництво — це
така форма суспільного господарства, за якої продукти праці
призначаються для задоволення власних потреб і споживання всередині
господарства, де вони вироблені, і надходять в обмін унаслідок прямого
розподілу. У натуральному господарстві економіка будувалася виходячи з
внутрішньогосподарських потреб, для забезпечення життєдіяльності
замкнутої економічної системи. Безперечно, це не виключає того, що
окремі суб’єкти або общини інколи обмінювались певними продуктами праці.
Але цей обмін був випадковим або таким, що серйозно не впливав на
виробничу сферу і споживання.

Основні ознаки натурального виробництва — прямі економічні зв’язки,
замкнутість, універсалізація праці.

За натурального господарства між виробництвом і споживанням існує
прямий, безпосередній зв’язок, тобто вироблений продукт самими
виробниками використовується і споживається; досить часто ці фази руху
продукту (виробництво — споживання) взагалі співпадають. Усі
виробничо-економічні процеси обмежені певною виробничою ланкою (сім’я,
община), концентруються в замкнутих виробництвах. Суб’єкти не вступають
в економічні відносини один з одним, оскільки основним завданням є
самозабезпечення, тобто кожне господарство спирається на власні
виробничі ресурси і забезпечує себе усім необхідним. У такому
господарстві виконуються всі роботи — від видобутку сировини до
виготовлення готової продукції та її споживання.

За натурального виробництва відсутній або незначно розвинений суспільний
поділ праці. Натуральне виробництво найхарактерніше

для минулих, доіндустріальних етапів розвитку суспільства. Разом з тим
воно не зникло остаточно і поширене в країнах, що розвиваються, або
відновлюється за умови економічної кризи. Тенденція до натуралізації
виробництва може виявлятися на окремих сучасних промислових і
сільськогосподарських підприємствах, у певних регіонах.

Товарна форма організації виробництва

На зміну натуральному виробництву приходить товарне. Вже в період
патріархату та розкладу общини за натурального виробництва вироблені для
власного споживання продукти могли випадково обмінюватись. Виникає
випадковий обмін; згодом якусь кількість продуктів стали виробляти не
для власного споживання, а саме для обміну, з часом виробництво таких
продуктів розширюється, обмін збільшується, виникає товарне виробництво,
тобто виробництво товарів для обміну або продажу.

Основні умови виникнення товарного виробництва:

• суспільний поділ праці;

• економічна відокремленість товаровиробників.

Суспільний поділ праці виникає в період розкладу общинного ладу як
відокремлення скотарства від землеробства, відокремлення ремесла від
землеробства, а пізніше — як виокремлення торгівлі в самостійну сферу
діяльності, виникнення нових галузей і підгалузей суспільного
виробництва. Це уможливлює і робить необхідним обмін між виробниками,
які спеціалізуються на певному виробництві. Але виникнення товарного
виробництва зумовлено не лише суспільним поділом праці. Історії відомі
слов’янські общини, де був суспільний поділ праці і не було товарного
виробництва. Продукти праці стають товарами за умови, що вони
виробляються для обміну незалежними, економічно відокремленими
виробниками. Економічна відокремленість виробників спочатку виникає на
основі їх конкурентної боротьби за виробництво і збут товарів, а згодом
— на основі приватної власності на засоби виробництва та вироблені
товари, адже обміняти можна лише те, що є власністю. Приватна власність
забезпечує найповнішу економічну відокремленість товаровиробників, вони
самі вирішують: що, як і для кого виробляти.

Проте запитання: “Що, як і для кого виробляти?” не було б проблемою,
якби ресурси не були обмежені. “Якби можна було виробляти будь-який
товар у необмеженій кількості, щоб людські потреби

були цілком задоволені, — вважає П. Самуельсон, — тоді не мав би
великого значення той факт, що якийсь один товар вироблений у надто
великій кількості. Тоді не мало б значення і нераціональне поєднання
праці і матеріалів. Оскільки кожен міг би володіти всіма благами у
необхідній кількості, не мало б значення і те, як розподіляються товари
і доходи між різними індивідуумами та сім’ями.

Тоді не було б економічних благ, тобто товарів, які відносно рідкісні, і
не було б потреби у вивченні економічної теорії або в тому, щоб
“економити”. Всі товари були б безплатними, як повітря”.

Характерні ознаки товарного виробництва

Товарне виробництво характеризується такими ознаками:

• розвинена система суспільного поділу праці, коли кожен виробник
спеціалізується на виробництві одного продукту;

• продукти виробництва випускаються як товари, тобто для задоволення
потреб не самих виробників, а інших споживачів у результаті
купівлі-продажу; виробництво відокремлюється від споживання, а виробник
— від споживача, зв’язок між виробництвом і споживанням опосередковано
фазами розподілу та обміну;

• обмін товарів відбувається на основі еквівалентності виробничих витрат
(у товарах, що обмінюються), продаж товару свідчить про визнання праці,
втіленої в цьому товарі, як праці суспільне корисної; виробничі
відносини між людьми виявляються не прямо, а опосередковано, через товар
або гроші, уречевлюються виробничі відносини.

На різних етапах розвитку товарного виробництва виникають специфічні і
нові ознаки. Наприклад, Я. Корнаї об’єднує їх у такі основні принципові
положення:

• можливість безперешкодного проникнення товаровиробників на ринок і
виходу з нього в будь-який час;

• наявність чесної конкуренції на ринку та загальна її підтримка;

• вільне виникнення та охорона приватної власності;

• індивідуальна ініціатива та підприємництво як основні ознаки і рушійні
сили ринкової економіки.

Отже, товарне виробництво — це така організація суспільного
господарства, за якої виробничі відносини між людьми виявляються через
ринок, через купівлю-продаж товарів. Кожен товаровиробник сам на свій
страх і ризик приймає господарські рішення: що, де, коли і скільки
виробляти, з ким здійснювати обмін і на яких умовах.

Моделі товарного виробництва

Еволюція товарного виробництва разом з розвитком виробничих сил і
суспільним поділом праці зумовлює різноманітність його видів, які можна
представити такими моделями:

I. Модель простого товарного виробництва. Як об’єкт аналізу
розглядається дрібне, засноване на власній праці виробництво.

II. Товарне виробництво вільної конкуренції. Це універсальніша модель,
вона характеризується тим, що розвиток економіки не обмежено жодною
монополією. Тут домінує наймана праця. Господарська діяльність
товаровиробника здійснюється в умовах конкуренції, при цьому він
спирається тільки на ринкову кон’юнктуру, виходить лише з власних
інтересів.

III. Товарне виробництво організованого ринку. Модель економіки вищого
рівня. Поглиблений поділ праці і спеціалізація ускладнюють господарські
зв’язки й об’єктивно зумовлюють необхідність координації і регулювання
економіки. На цьому етапі розвитку ринкове самоврядування доповнюється
державним регулюванням, що перетворює товарне виробництво на
організовано-ринкове. Для глибшого усвідомлення змісту і закономірностей
розвитку товарно-грошових відносин необхідно розглянути основні
категорії цих відносин — товар і гроші.

Товар

Товарне виробництво функціонує не для задоволення власних потреб, а для
обміну, і відповідно товаром є продукт, який виробляється з метою
продажу. Слово “товар” з’явилось на Русі приблизно в XIII ст., воно було
запозичене у кочовиків тюркських племен і означало “майно”, “добро”.
Згодом товаром стали називати все, що йшло в споживання через
купівлю-продаж: природні ресурси, робочу силу, послуги, інформацію.

У зарубіжній економічній літературі поняття “товар” має кілька
визначень. Наприклад, американські економісти Г. Слоуен і А. Цюргер у
“Словнику економіки” дають такі трактування:

• commodity (з англ. — предмет, товар) — будь-який предмет комерції або
торгівлі;

• economic good (економічний товар) — усе зовнішнє стосовно людини, що
має властивість корисності, може бути привласнено і є відносно
дефіцитним;

•frее good (вільний товар) — усе зовнішнє стосовно людини або те, що має
властивість корисності і пропонування якого необмежене (повітря, сонячне
світло тощо).

Із визначення товару можна зробити висновок, що він має дві властивості:
по-перше, здатність задовольняти певну потребу людини і, по-друге,
здатність обмінюватись на інші товари (рис. 1).

Рис. 1. Властивості товару

Споживна вартість

Здатність товару бути корисним людині, задовольняти її потреби
називається споживною вартістю. Споживна вартість — це якісна
визначеність товару, вона зумовлена фізичними, хімічними та іншими
природними властивостями, якими її наділяє людина, виробник.

Споживні вартості задовольняють особисті потреби людини. Наприклад,
одяг, житло, їжа задовольняють її матеріальні потреби, а картини, книги,
музика — духовні. Інші споживні вартості задовольняють виробничі
потреби, слугують для подальшого виробництва благ і послуг, це засоби
виробництва. Споживними вартостями є як продукти праці, так і численні
речі, дані природою (риба у водоймі, плоди дикорослих рослин тощо).
Однак за умов товарного виробництва продукт праці набуває нових
специфічних властивостей, які роблять його товаром. Споживну вартість
товар може мати лише в тому разі, якщо він задовольняє потреби не самого
виробника, а інших, тобто товар повинен мати суспільну споживну
вартість. Це не означає, що кондитер не їсть тортів, але його власне
споживання мінімальне порівняно з виробництвом цих товарів. В основному
виробництво націлене на продаж. Проте не кожна суспільна споживна
вартість автоматично стає товаром. Наприклад подарунок, хоч і
виготовлений для задоволення потреб іншої людини, не є товаром. Товар
стає суспільною споживною вартістю лише в разі надходження у споживання
через обмін. Товар має бути не тільки виготовлений для інших, й проданий
іншим людям, тобто переданий на основі еквівалентного (рівноцінного)
відшкодування. І, що не менш важливо, товаром може бути лише та річ, яка
виготовлена чи опосередкована працею. Скажімо, риба, що плаває в озері
або річці, стане товаром лише після того, як її виловлять, тобто
здійснять певні витрати праці.

Споживна вартість — категорія історична. Окремі речі з часом втрачають
свої корисні якості для людини і виходять з обігу (кам’яні сокири,
праска на вугіллі). Людина замінює їх на інші, що у більшому ступені
відповідають її новим потребам. По мірі розвитку науки і техніки люди
відкривають у навколишньому світі все нові властивості речей і
використовують їх, збільшуючи багатогранність споживних вартостей. На
перший погляд, корисність1 — це те саме, що і споживна вартість, тобто
здатність товару або послуги задовольняти якісь конкретні потреби
людини. Однак ці дві категорії відрізняються, якщо цю саму думку
висловити інакше, наприклад, корисність — це задоволення, яке отримує
людина від споживання товару або послуги. Отже, від об’єктивної
економічної категорії споживної вартості як властивості товару ми
перейшли до суб’єктивного її сприйняття споживачем, тому що корисність —
поняття індивідуальне для кожної людини і тому дуже специфічне.

Однаковий товар з однією і тією самою споживною вартістю матиме різну
корисність для окремих споживачів. Наприклад, цигарки мають різну
корисність для людини, яка палить, і людини, яка байдужа для цього. Але
і для одної, і для другої вони не перестають бути споживною вартістю, бо
їх можна продати.

Корисності товарів або послуг відрізняються кількісно. Однак через
суб’єктивність або емоційне сприйняття корисності конкретизація ступеня
корисності двох різних товарів може відрізнятися тільки умовно.

Мінова вартість

Споживні вартості відрізняються якісно, їх не можна порівнювати,
зіставляти, оскільки вони задовольняють різні потреби людини (кава —
продукт харчування, легковий автомобіль — засіб пересування). Не можна
порівнювати, що краще чи більше — кава або автомобіль. Такий підхід
заводить у глухий кут. Але водночас усі споживні вартості стають
товарами лише тоді, коли виступають об’єктом обміну між людьми. Обмін
товарами може мати різні форми, але в будь-якому разі обмін — це дія,
під час якої людина одержує або віддає одну річ в обмін на іншу. Кожен
товар у разі обміну на товар набуває на ринку мінової вартості, тобто
здатності, властивості обміну на інші корисні речі у певних пропорціях.
Таке мінове співвідношення постійно повторюється в практиці на ринку.
Однак, обмінюючи товари на ринку, прирівнюючи їх один до одного під час
купівлі-продажу, ми звичайно замислюємося над тим, що приховано від
наших очей: чому речі прирівнюють одну до одної і що лежить в основі
кожної конкретної рівності. Для розуміння категорії мінової вартості, її
зв’язку з ринком необхідно розглянути основні теорії вартості
(цінності).

Теорія трудової вартості

Проблема вартості є дискусійною та багатогранною. Про це свідчить той
факт, що її розробка, розпочата за часів Аристотеля, триває і нині.
Згідно з теорією трудової вартості, розробленою Д. Рікардо
(представником класичної школи політекономії) і розвинутою К. Марксом,
вартість товару визначається кількістю праці, втіленої в ньому, тобто
має трудову природу. Мірою самої праці стає робочий час, витрачений на
виробництво товару. Щоб уникнути труднощів кількісного виміру вартості в
її трудовому сприйнятті, К. Маркс повинен був ввести поняття “абстрактна
праця”, “конкретна праця” і “суспільно необхідні витрати праці”.

Оскільки продукти відрізняються споживаними цінностями, праця
відрізняється конкретним набором операцій. Отже, корисна праця, яка
створює товари, що задовольняють потреби людей, витрачена в якійсь
конкретній формі, — це конкретна праця. Тобто виробник виконує конкретні
виробничі операції, використовує певні засоби праці та матеріали і
виготовляє певні блага. Наприклад, будівельник використовує цеглу,
бетонні плити, цементні розчини, підйомні крани та інші засоби
виробництва, щоб побудувати будинок. Таку працю, що створює товари,
називають конкретною.

Проте і швець, і будівельник, і токар, незалежно від конкретної форми
праці, витрачають фізичну силу, нервову і розумову енергію. Це друга
сторона праці, яку називають абстрактною (від лат. abs-tractio —
відтягнення, відвернення від його конкретної форми).

Не тільки продукт праці, а й сама праця є двоїстим процесом — процесом
конкретної і абстрактної праці. Конкретна праця створює споживну
вартість товару, абстрактна праця створює вартість (рис. 2).

Рис. 2. Двоїстий характер праці, втіленої в товарі

Однак вартість товару формується витратами не власної праці окремого
виробника, а суспільне необхідної праці. Наприклад, одні й ті самі сукні
шиють різні кравці з різним умінням, кваліфікацією, відповідальністю. І
коштують ці однакові сукні по-різному, наприклад, 80, 100 і 120 гр. од.
Вочевидь, що покупця такі різні ціни на однакову продукцію не
влаштовують. Товари з однаковими споживними вартостями мають коштувати
однаково. Власне, так воно і є, тому що в основі вартості лежать
суспільно необхідні витрати праці. Вони складаються з витрат праці, які
здійснюються упродовж суспільно необхідного робочого часу з середнім
умінням та інтенсивністю праці, за середніх умов виробництва, за яких
виробляється основна маса продукції певного виду. Те, що вартість
створюється не індивідуальною, а суспільно необхідною працею, має велике
значення в економічному розвитку суспільства. Якщо за однакові проміжки
часу суспільна праця створює рівновеликі вартості, то у разі зростання
виробітку одна й та сама величина вартості припадає на більшу кількість
товару. Відповідно, вартість виробу зменшується, товар стає дешевшим. У
результаті розвитку науки і техніки, поліпшення організації праці
продуктивність праці збільшується, і тією мірою, якою відбувається це
підвищення, зменшується вартість одиниці товару. Продуктивність праці є
найважливішим показником, який характеризує рівень розвитку національної
економіки.

Теорія попиту і пропозиції

Теорія попиту і пропозиції, розроблена Г. Маклеодом (Шотландія) і Дж.
Стюартом (Англія), є спробою пов’язати теорію трудової вартості з
реальною дійсністю, з ціною і грошима, з ринковими відносинами. Згідно з
цією теорією вартість товару реально може виявитися лише в ціні, тобто в
грошовому виразі. Ціна ж, у свою чергу, визначається співвідношенням
попиту і пропозиції. Тому вартість товару визначається в певній сумі
грошей, яка в кожен обумовлений момент конкретна залежно від
співвідношення попиту і пропозиції на цей товар. Саме це положення
теорії сприяло подальшій розробці загальної проблеми вартості.

Теорія трьох факторів виробництва

Французький економіст Ж. Сей у теорії “трьох факторів виробництва і
трьох джерел доходу” обґрунтував гармонійну взаємодію і значення в
процесі виробництва капіталу, праці і землі. Кожен з цих факторів у міру
своєї корисності і цінності робить внесок у створення вартості. В
сучасних умовах необхідно враховувати, що в процесі виробництва бере
участь і четвертий фактор — підприємництво. Підприємець організовує
фірму і керує її діяльністю, має власність, знання, вміння,
професіоналізм тощо, тому має право на винагороду, оскільки бере участь
у створенні вартості.

Теорія граничної корисності

Автори теорії граничної корисності — Г. Госсен (Німеччина), К. Менгер,
Ф. Візер, Є. Бьом-Баверк (Австрія). Сутність теорії полягає в тому, що
вартість товару залежить від важливості і необхідності тієї потреби, яку
він задовольняє, від його граничної корисності. Якщо блага є в достатній
кількості, то хоч би якою була його сукупна корисність (наприклад,
води), корисність останньої одиниці дорівнюватиме нулю. Оскільки немає
значення, яку саме одиницю вважати останньою, то нулю дорівнюватиме
будь-яка одиниця цього блага. І навпаки, якщо сукупна корисність усіх
наявних благ (наприклад, діамантів) не дуже велика, то їх обмежена
кількість робить цінність граничного (останнього) екземпляра дуже
високою, останній екземпляр має граничну корисність. Отже, що менше на
ринку певного товару, вважають прихильники цієї теорії, то він дорожчий,
то більша його цінність, але із збільшенням його пропозиції цінність
такого товару зменшується. Ця теорія базується на співвідношенні попиту
і пропозиції.

Теорія альтернативної вартості

Суть теорії альтернативної вартості полягає в тому, що перед тим, як
купити товар, покупцю необхідно прийняти альтернативне рішення: який
товар вибрати з безлічі пропонованих на ринку. Вибравши і придбавши один
з них, він відмовляється від купівлі інших. Наприклад, є певна сума
грошей, за які можна купити фрукти чи парасольку, зробити модну зачіску
або піти в кіно. Покупець стоїть перед вибором і вирішує купити
парасольку. Вартість купленого товару — це альтернативна вартість, вона
дорівнює вартості товарів і послуг, якими жертвує покупець заради
купівлі вибраного товару. При цьому споживача не цікавлять витрати
виробництва цього товару, витрати праці на його виробництво та інші
складові його вартості. Альтернативна вартість — це вартість благ і
послуг, від яких відмовився споживач заради придбання певного товару або
товарів. Це цінність товару з точки зору споживача, з урахуванням попиту
покупця. Але це не означає, що альтернативна вартість не впливає на
витрати виробництва або на заробітну плату. Чому працівник працює саме в
конкретній фірмі, жертвуючи тією зарплатою, яку йому пропонують в інших
фірмах? Заробітна плата на будь-якому робочому місці повинна бути
альтернативною вартістю робочої сили, вона має бути такою, щоб працюючий
не шукав іншого місця роботи. Альтернативна вартість застосовується і до
послуг. Як формується тариф на зачіску? Розміри оплати цієї послуги
мають бути такими, щоб перукарі не залишили це заняття і не перейшли в
іншу галузь послуг.

Отже, альтернативна вартість — це вартість товару або послуги на основі
поєднання об’єктивних і суб’єктивних факторів його руху від організації
процесу виробництва до споживання. Альтернативна вартість формується при
сукупному попиті, але впливає і на виробництво, і на пропозицію. Самі
речі вартості не мають, її надають їм дії людей, пов’язані з цими речами
у сферах виробництва і обміну. Сукупність цих дій і створює
альтернативну вартість.

Список використаної літератури

Андреев Б. Ф. Системный курс экономической теории: микроэкономика,
макроэкономика. — Л.: Лениздат, 1998. — 574 с.

Аникин А. В. Юность науки. — М.: Политиздат, 1985. — 367 с.

Бартенев С. А. Экономические теории и школы (история и современность). —
М.: БЕК, 1996. — 352 с.

Беляев О. О., Бебело А. С. Політична економія: Навч. посіб. — К.: КНЕУ,
2001. —328с.

БоддиД., Пэйтон Р. Основы менеджмента. — СПб., 1999.

Борисов Е. Ф. Экономическая теория. — М.: Юристь, 1999. — 568 с.

Борисов Е. Ф. Экономическая теория: вопросы — ответы. — М.: Инфра-М,
2000. — 196 с.

Бутук А. И. Экономическая теория. — К.: Вікар, 2000. — 301 с.

Всемирная история экономической мысли: В 6 т. — М.: Мысль, 1987.

Гальчинський А. С., Єщенко П. С., ПалкінЮ. І. Основи економічних знань:
Навч. посіб. — К.: Вища шк., 1999. — 403 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020