.

Лібералізм (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1646 6320
Скачать документ

Реферат на тему:

Лібералізм

Ґрунтуючись на ідеях давньогрецьких мислителів Лукреція і Демокріта,
лібералізм як самостійна ідеологічна течія в основному сформувався на
ґрунті політичної філософії кінця XVII — початку XVIII ст.

У політичних працях Томаса Гоббса (1588-1679) держава називається
головним творінням людей, а не бога (чим продовжує місію Н. Макіавеллі).

В його працях “Філософські елементи вчення про громадянина” (1642) і
“Левіафан” (1651) він викладає свою теорію держави, аналізує плюси і
мінуси демократії, аристократії і монархії. Симпатії — на стороні
монархії, оскільки відсутність влади як такої — ще гірша, ніж її
надмірність. Що ж стосується обов’язків суверена, то він мусить
керуватися тезою: “благо народу — вищий закон”.

У політичних ученнях Т. Гоббса і ПІ. Монтеск’є порушуються питання
походження і характеру держави, її права на примусову реалізацію влади.

Далі політична думка прямує до лібералізму, розвиток якого, як вважають,
сприяв становленню сучасних європейських держав.

Взагалі політологи виокремлюють політичні доктрини аристократичного та
демократичного лібералізму.

До теоретиків аристократичного лібералізму зараховують Дж. Локка, Дж.
Віко, ПІ. Монтеск’є, Д. Дідро, П. Гольбаха, І. Канта, Б. Констана, А.
Токвілля.

Майже всі вони спиралися на концепції природного права та суспільного
договору, не виходили за межі конституційного монархізму,
парламентаризму, пошанування права й законності, права на приватну
власність, її недоторканності, наполягали на політичних свободах і
вільній конкуренції.

Автор соціально-політичної концепції лібералізму і поняття “громадянське
суспільство” Джон Локк (1632-1704) розглядав відповідні проблеми у праці
“Два трактати про державне правління” (1690).

На його думку, лише народ є повним носієм влади, якій він передає лише
ті права, що пов’язані з діяльністю правосуддя, здійсненням виконавчих
функцій управління державою та відносин з іншими державами. Звідси й
розподіл державної влади на законодавчу (парламент), виконавчу (уряд) і
федеральну (зовнішні зв’язки).

Політичну владу Дж. Локк тлумачив як право людей створювати закони для
регулювання та збереження власності, а основною метою об’єднання
громадян у суспільство вважав охорону власності цих громадян.

Звідси й думка про те, що держава, політична влада виникають лише на
певному етапі розвитку громадянського суспільства, коли в людей постає
потреба у створенні держави. До речі, твердження Дж. Локка, що для
жодної людини, яка живе у громадянському суспільстві, не може бути
винятків щодо виконання законів цього суспільства, актуальне й сьогодні.

Джамбаттіста Віко (1668-1744), професор Неаполітанського університету,
розглядав історію як об’єктивний процес розвитку і результат діяльності
самих людей. Користуючись історико-порівняльним методом, він вважав, що
суспільство розвивається по спіралі (дитинство, юність, зрілість, а
потім розпад і повернення до початку), а кожна нація проходить три
цикли, створюючи, зрештою, республіку-демократію чи представницьку
монархію, де монарх є носієм народного суверенітету, а всі громадяни
рівні перед законом.

Фундаментальну соціологічну теорію суспільства виклав Шарль Луї де
Монтеск’е (1689-1755) у праці “Про дух законів” (1748). Він розробив
принципи розподілу влади й типологію видів правління (республіканське,
монархічне, деспотичне), які надалі були покладені в основу політичного
устрою буржуазно-демократичних держав, запропонував концепцію
“географічного напряму”, згідно з якою географічне середовище,
насамперед клімат, є основною причиною різноманіття форм державного
устрою. (До речі, нині ця концепція має чимало прихильників і
послідовників серед сучасних науковців, котрі розроблюють проблематику
політичної географії.)

Ш. Монтеск’є, вважаючи, що державність є приналежністю, але не
тотожністю громадянського суспільства, розрізняв громадянські та
державні (політичні) закони. Перші, на його думку, регулюють недержавні,
неполітичні відносини (скажімо, відносини власності між добровільними
об’єднаннями громадян). Другі регламентують здебільшого політичні права
та свободи громадян.

Говорячи про діалектичну єдність і суперечності законів громадянського
суспільства та держави, Ш. Монтеск’є вважав, що зникнення однієї зі
сторін цієї єдності обов’язково призводить до суспільних катаклізмів.

Дені Дідро (1713-1784) і Поль Гольбах (1723-1789), упорядники
“Енциклопедії наук, мистецтв та ремесел”, виступали за обмежену
монархію, рівність усіх людей перед законом, підтримували ідею Ш.
Монтеск’є про народне представництво, захищали природні права людини на
свободу, власність і безпеку.

Ідеї суспільного договору знайшли втілення в концепції “правової
держави”, одним з основних творців якої був засновник німецької
класичної філософії Іммануїл Кант (1724-1804).

Діалектично розглядаючи сутність громадянського стану, І. Кант дійшов
висновку, що останнє має бути побудоване на таких принципах:

• свободі члена суспільства як людини;

• рівності його з іншими як підданого;

• самостійності члена суспільства як громадянина.

І. Кант опрацював етичні принципи політики. Він вважав, що
загальнообов’язкове право має обмежувати свавілля людей, а благо держави
полягає в досконалому праві, якнайбільшій відповідності устрою та режиму
влади принципам права. Свобода, на його думку, полягає у свободі
критики, участі у встановленні правопорядку через ухвалення конституції,
яка легітимізує монархію. Водночас він вважав, що народ не має права на
повстання, а має право лише на пасивний опір.

Бенжамен Констан (Анрі Констан де Ребек) (1767-1830), французький
ідеолог лібералізму, виклав свою ліберально-кон-

ституційну концепцію в книзі “Курс конституційної політики” (1818-1820),
в якій розглядав питання співвідношення особи та держави. На його думку,
людині властива свобода, з якої випливають фундаментальні права
громадянина.

Завдання влади він розглядав як запобігання внутрішнім конфліктам і
захист держави від зовнішніх ворогів, а стримувальними умовами проти
зловживань влади — силу громадянської думки, що зосереджена в
парламенті, та збалансований поділ влади. Б. Констан одним із перших
увів в обіг поняття політичної відповідальності уряду, який має
узгоджувати загальні напрями своєї діяльності з програмними вимогами
парламентської більшості.

Історичну генезу, сутність і перспективи розвитку демократії досліджував
у своїх працях французький соціолог Алексіє де Токвілль (1805-1859),
розглядаючи останню як принцип соціальної організації суспільства. У
своїх міркуваннях він виходив з порівняння й певного протиставлення
“аристократичного” та “демократичного” суспільств. Аристократичне
суспільство, за А. Токвіллем, уособлював “старий режим” феодальної
влади, а демократичне — політичний режим, встановлений у США.

У праці “Про демократію в Америці” колишній посол Франції у США докладно
описав комунальні засади американського суспільного життя, форми та
механізми роботи адміністративної та судової влади, виборчу систему,
вплив демократичної системи на ставлення до праці й сімейні стосунки.

На думку А. Токвілля, головною ознакою “демократичного етносу” є
індивідуалістична життєва позиція, схильність покладатися на власний
розум, вивільнення від прив’язаності до групи, відсутність надмірної
пошани до авторитетів. Водночас він пише про “тиранію більшості”, коли
людина, позбавлена традиційних групових зв’язків і віри в авторитети,
залишається одинокою у протистоянні з владою й безсилою проти
маніпуляцій “центру”.

Він вважав, що наслідком демократичних революцій є ще більша
централізація влади, що небезпечно для людини.

Отже, А. Токвілль одним із перших відчув централізаторський інстинкт
демократії, загрозу переростання “демократії натовпу” в тоталітаризм.

Політичні доктрини демократичного лібералізму ґрунтуються насамперед на
ідеях К. Гельвеція і Ж. Ж. Руссо.

Клод Адріан Гельвецій (1715-1771), якого вважають ідеологом революційної
французької буржуазії XVIII ст., виклав свої політичні погляди у творах
“Про людину, її розумові здібності та її виховання” та “Про розум”
(останній був засуджений Сорбонною і спалений).

На його думку, “люди не народжуються, а стають тими, хто вони є”, тобто
формуються лише завдяки їхньому оточенню, а геній переважно має бути
зобов’язаний випадкові. Для прикладу він розповідав про Шекспіра, якого
було затримано як браконьєра й покарано. Саме тому він і не зміг стати
торгівцем вовною (про що мріяв).

У політичному розумінні К. Гельвецій вимагав рівності всіх перед
законами, свободи слова, думки, совісті, а ідеалом державного устрою
вважав федеративну республіку народів, які мають право опиратися
тиранам.

Видатне місце серед французьких енциклопедистів посідає Жан Жак Руссо
(1712-1778), який став відомим передусім завдяки книзі “Про суспільний
договір, чи Принципи політичного права” (1762).

Основною ідеєю “суспільного договору” є ідея народу як суверена — носія
верховної влади. Але на відміну від концепції суспільного договору Т.
Гоббса теорія Ж. Ж. Руссо є рад икал ь-ніпіою.

Зокрема, він проголошував, що свобода людей є їхнім природним правом, а
тому індивід не має права розпоряджатися собі подібними. Лише за згодою
індивідів утворюється колективне ціле, яке постає як узагальнена
“суспільна особа”. Учасники угоди, за термінологією автора, є “народом”,
окремі особи — “громадянами”, які підвладні державним законам.

Оскільки народ є єдиним сувереном, не варто поділяти владу на виконавчу
та законодавчу. Натомість Ж. Ж. Руссо пропонував для врахування та
виконання владою волі народу проводити всенародні плебісцити —
опитування.

Концепція відомого енциклопедиста передбачала, що в разі порушення
правлячою елітою суспільного договору з народом останній має право
скинути її та побудувати владу на засадах громадянського
республіканського устрою. (До речі, принцип народного суверенітету Ж. Ж.
Руссо знайшов відображення в Конституції Франції 1793 p.)

Ідея “природних прав”, що дістала подальший розвиток у концепції
“суспільного договору”, підштовхнула до розуміння державності як
соціального інституту. Відповідно до неї першоелементом суспільства є
автономно існуючий індивід, а сукупність індивідів становить
“суспільство в природному стані”.

Задля уникнення можливих конфліктів люди, мовляв, і вирішили перейти від
“природного” до “громадянського” стану, уклали договір і в такий спосіб
створили державу, яка ввібрала в себе як індивіда, так і суспільство.

Республіканських ідей додержував Иоганн Готліб Фіхте (1762-1814) —
ректор Берлінського університету. Він вважав, що ядром законодавства має
бути воля народу, а національне відродження пов’язував із соціальним
оновленням за великої ролі просвіти й виховання народу.

Теорію утилітаризму опрацював Іеремія Бентам (1748-1832), англієць, який
консультував уряди багатьох країн і за свої заслуги отримав французьке
громадянство рішенням Національних зборів Франції 1792 р. У цій теорії
стверджується, що основним кредо є користь і щастя особи залежно від
кількості грошей у її розпорядженні.

Окрім того, цей цікавий мислитель сформулював модель радикальної
політичної (представницької) демократії, був проти надання виборчих прав
неповнолітнім і військовим, а також неписьменним, які легко можуть
здобути ці права, навчившись читати. За його концепцією, законодавча
влада має обирати голову держави, здійснювати політичний контроль за ним
аж до позбавлення повноважень.

Важливим кроком уперед була конституалізація Огюстом Контом (1798-1857)
нової науки — соціології. О. Конт не лише ввів у науковий обіг означений
термін, а й розробив досить повну систему соціологічного знання,
окреслив предмет, структуру, інструментарій і можливості нової науки.

Соціологія О. Конта поділяється на соціальну статистику, яка розглядає
стійкі (“природні”) умови існування будь-якої суспільної побудови, а
також соціальну динаміку, що вивчає природні закони суспільного
розвитку.

О. Конт вважав, що панувати в суспільстві має соціократія, якій належить
спиратися на твердження: “Любов як принцип, порядок як основа і прогрес
як мета”. Прогрес і порядок мають досягатися через реформи, на основі
солідарності, консенсусу, єдності політичної асоціації як цілого
(держави) та її частин.

Джон Стюарт Мілль (1806-1873), котрий розпочав як послідовник І.
Бентама, виступав за представницьку демократію на основі консенсусу,
загального виборчого права (зберігаючи високий освітній ценз). Його
лібералізм мав морально-культурний характер.

Герберт Спенсер (1820-1903) створив систему еволюційної філософії, що
спирається на три елементи: еволюційну теорію, органіцизм, учення про
соціальні інститути. Розвиваючи думку О. Конта про суспільство як
систему, започаткував теорію рівноваги суспільно-політичних систем і
системний аналіз суспільства. Заперечував революції, критикував
парламентаризм, що означало кризу лібералізму.

Підсумовуючи, наведемо основні риси демократичного лібералізму, які
можна вважати притаманними лібералізму взагалі:

1) соціальний оптимізм, впевненість в необхідності поступових і
раціональних змін у суспільному житті;

2) індивідуалізм у поєднанні з високою політичною відповідальністю
громадян;

3) широкі права й свободи особи;

4) принцип приватної власності як основа свободи;

5) критичне ставлення до держави, обмеження її функцій та влади
державного апарату;

6) толерантність, плюралізм, релігійна віротерпимість.

Список використаної літератури:

Кант И. Трактаты и письма. — М., 1980.

Корнхаузер В. Політика масового суспільства // Політол. читання. — 1992.
— № 1.

Лукашевич М. П., Туленков М. В. Спеціальні та галузеві соціологічні
теорії. — К., 1999.

Монтескье Ш. Л. О духе законов // Избр. пр. — М., 1955.

Руссо Ж. Ж. О происхождении и основании неравенства между людьми. — М.,
1976.

Токвилль А. О. Демократия в Америке. — М., 1992.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020