Реферат на тему:
Менеджмент виборчої кампанії
Процес організації й проведення виборчої кампанії політичного лідера
надзвичайно складний. Він потребує не лише значних матеріальних і
фінансових ресурсів, відповідного політичного капіталу лідера та його
інтелектуального потенціалу, а й добре зорганізованої, згуртованої
команди професіоналів у галузі політичних технологій, політології,
соціології, соціальної психології та менеджменту. Останніх у нас, до
речі, несправедливо й принизливо називають апаратника-ми-бюрократами,
хоча без цих “чорноробів” політичної кухні ще не став на ноги жоден
більш-менш відомий професійний політик.
Отже, принципове завдання, яке має вирішити кандидат, — це формування
працездатної команди. Вона, у свою чергу, й займатиметься проблемами
матеріально-фінансового забезпечення кампанії, організаційними,
політико-ідеологічними та багатьма іншими питаннями, що повсякчас
виникатимуть упродовж виборчого марафону.
Фахівці радять звернути особливу увагу на розподіл функцій всередині
команди політичного лідера, виокремлюючи тих, хто готує матеріали для
кандидата безпосередньо, і тих, хто займається поточними організаційними
проблемами. Такий розподіл обов’язків дає змогу кандидатові не
відволікатися на дріб’язкові щоденні справи, а зосередитися на
стратегічних питаннях.
Досвід показує, що загалом найближче оточення кандидата за кількістю не
повинно перевищувати відоме “психологічне число” — 7 плюс-мінус 2 особи.
Хоча, звичайно, догматизму тут не повинно бути, оскільки психологічний
потенціал кожної людини різний. Дехто може ефективно керувати й більшою
кількістю людей одночасно, не втрачаючи контролю за контактами з ними і
пам’ятаючи про те, що, кому і в який термін доручено зробити. Такий
лідер є об’єднуючим ланцюгом, який збирає всю інформацію, організовує її
аналіз і продукування можливих варіантів політичних рішень.
В ідеалі команда кандидата має бути своєрідним прототипом майбутньої
урядової команди, яка в разі перемоги без особливих труднощів зможе
взяти на себе важелі влади. Хоча в житті все
набагато складніше, і часто-густо люди, які певною мірою “зробили”
президента або депутата, не знаходять собі адекватного місця в урядовій
команді. А якщо все-таки політичний лідер, який переміг, запропонує їм
досить впливові посади в апараті своєї адміністрації, подекуди вони не
завжди їм під силу. І тоді ця, здавалося б, морально-етична проблема
набуває практичного втілення, якщо люди, які непогано справлялися зі
своїми обов’язками під час виборчої кампанії, у “мирних” умовах,
навпаки, гальмують роботу тепер уже урядової команди.
До складу патронажної частини команди, як правило, входять один-два
менеджери, радники з економіки, внутрішньополітичних питань, проблем
зовнішньої політики, прес-секретар і фахівець, який створює відповідний
імідж.
Апаратна частина команди, яку очолює головний менеджер, впроваджує в
життя стратегічні й тактичні задуми мозкового центру команди, вирішує
конкретні питання політичного рекламування і т. ін.
Офіційною частиною команди кандидата після його реєстрації є довірені
особи, які мають юридичні повноваження представляти кандидата у
відносинах з виборчими комісіями, органами влади та засобами масової
інформації. Українське законодавство 1994 р. дозволяло кандидатові у
президенти мати до ЗО довірених осіб, кандидатові у мери та губернатори
(голови відповідних Рад народних депутатів) — до 10, кандидатові в
депутати парламенту — до 5, а кандидатові до місцевих органів влади — до
3 довірених осіб.
Однак перебільшувати роль офіційних довірених осіб не варто, оскільки
досвід показує, що дуже часто кандидати не використовують і цих
відведених законом лімітів.
Функціонально команда кандидата повинна мати такі структурні підрозділи
(розглянемо на прикладі передвиборного штабу 42-го Президента США Б.
Клінтона): групи політичного аналізу, преси, планування, розповсюдження
матеріалів, підготовки статей і виступів, роботи зі штатами, організації
масових заходів, служба редагування вже підготовлених виступів і заяв (у
складі психологів, правників, мовників та інших спеціалістів), а також
“бригада швидкого реагування”. Основним завданням останньої є
організація відгуків на всі події, заяви та дії конкурентів.
Аналіз виборчої кампанії першого Президента незалежної України показав,
що кандидати на цю посаду певною мірою скористалися зарубіжним досвідом
у подібних справах.
Наприклад, переможець виборчої кампанії 1991 p. JI. Кравчук розподілив
мандати довірених осіб порівну між областями (по одному на область), а
решту віддав фахівцям у галузі економіки, права, вивчення громадської
думки, преси, громадським діячам.
Його регіональні групи підтримки очолювали довірені особи (до 20 осіб).
Ці групи мали таку структурно-функціональну будову:
1. Керівник групи підтримки — довірена особа кандидата.
2. Заступники керівника:
• з організаційно-масової роботи;
• зв’язків з громадсько-політичними організаціями;
• зв’язків із засобами масової інформації;
• зв’язків із трудовими колективами.
3. Керівники підгруп для роботи:
• з громадсько-політичними організаціями;
• трудовими колективами;
• молоддю;
• ветеранськими організаціями;
• жіноцтвом;
• військовослужбовцями та співробітниками МВС і СБУ;
• конфесійними організаціями;
• національними меншинами.
У виборчій кампанії 1991 і 1994 pp. команди кандидатів майже не
створювали груп підтримки на рівні району та міста, населеного пункту,
але з розвитком політичних структур суспільства можна сподіватися, що на
наступних виборах вони вже працюватимуть.
Здебільшого на етапі висування претендентів у кандидати групи підтримки
агітували й збирали підписи на користь свого лідера. (Нагадаємо, що для
реєстрації кандидатом у президенти України треба було зібрати 100 тисяч
голосів виборців.) А після реєстрації кандидатів групи підтримки
розпочали політичне рекламування програм і особистостей своїх протеже.
Крім того, під час організації проведення виборів бажано також утворити
неформальні групи підтримки.
1. Група прихильників у складі досить відомих і популярних представників
творчої та наукової інтелігенції, які можуть виступати як “фігура
ретранслятора”, котра користується повагою громадськості.
2. Група організаційно-методичного та наукового забезпечення у складі
психологів, спеціалістів з політичного менеджменту й маркетингу, засобів
масової інформації, художників і поліграфістів. Ця група прихильників
покликана розробляти необхідні матеріали, рекомендації та зразки наочної
агітації. Це можуть бути плакати, карикатури, комікси, відеокліпи,
брошури, статті, книги, що рекламують імідж і програму кандидата.
3. Група швидкого реагування — оперативного вивчення громадської думки,
її моніторингу з метою дослідження динаміки рейтингу популярності
кандидата, окремих положень його програмних настанов та аспектів і
особливостей формування політичного іміджу кандидата.
На основі цих даних коригуються стратегія й тактика передвиборних дій,
реальний імідж кандидата.
Аналіз президентських кампаній в Україні 1991 і 1994 pp. показав, що
засоби масової інформації досить активно висвітлювали основні положення
програм кандидатів та їхні біографії, однак ми майже нічого не знали про
діяльність членів команд, їхні особистісні та професійні якості.
В той же час у повсякденному житті ми дуже часто вживаємо таке
прислів’я: “Скажи мені, хто твій друг, і я скажу — хто ти”. А в умовах
недорозвиненості політичних структур суспільства, коли авторитет
політичних партій і рухів доволі низький, за наявності яскравої команди
інтелектуалів імідж останніх можна використати на сто відсотків. Не
зайве повторити — короля створює оточення.
Зробімо невеличкий ліричний відступ і уявімо собі, що кандидату, який не
мав сильної команди, дуже поталанило й він виграв вибори. Навіть якщо
він дуже талановитий організатор і суперрадикал, йому не вдасться
подолати інерцію старого апарату без “своїх кадрів” на ключових посадах.
В іншому разі його будуть майстерно “підставляти”, подавати перекручену
інформацію, спираючись на яку він прийматиме помилкові рішення. А якщо
він зачепить інтереси впливових кіл суспільства, його просто усунуть або
поставлять у такі рамки, що нашому герою мало що вдасться зробити.
Ви вже переконалися, що гарна команда — то половина справи? Ні? Тоді
пригадайте талановитого (доведіть, що це не так!) більшовика В. Леніна:
“Дайте нам організацію революціонерів, і ми перевернемо Росію” …
Перевернули…
Добираючи команду, бажано не передати куті меду й не перебрати з так
званими весільними генералами. Останні через свою виняткову популярність
і зайнятість не є найефективнішим засобом досягнення перемоги на
виборах.
Політична практика свідчить, що члени передвиборної команди лідера мають
досить високі шанси потрапити до складу правлячої команди після перемоги
свого кандидата на виборах.
Але потрапити до правлячої команди значно легше, ніж утриматися в
президентській “обоймі”.
Під час формування урядової команди на основі передвиборної варто
приділити особливу увагу не лише політичним і професійним аспектам
персонал-менеджменту адміністрації, а й проблемам психологічної
сумісності команди. Але ці аспекти ми розглянемо пізніше на прикладі
організації роботи урядової команди, оскільки вона відрізняється за
принципами своєї побудови від передвиборної команди. Основна ж
відмінність полягає в тому, що кандидат формує свою команду за принципом
“як хочу”, а переможець — “як можу”, бо, враховуючи передвиборні
обіцянки, він змушений формувати свою адміністрацію не завжди на основі
особистих симпатій-антипатій. Що вдієш, політика вимагає від лідера і
таких жертв…
Оцінювання політичної ситуації
До початку передвиборної кампанії конче потрібно мати об’єктивну,
ґрунтовну інформацію, щоб проаналізувати політичну ситуацію в країні
загалом і в обраному виборчому окрузі зокрема. Це потрібно надто тому,
що кожен кандидат розв’язує для себе проблему оптимізації людських
(команда), фінансових (передвиборний фонд), матеріальних (транспорт,
поліграфія, розмножувальна техніка) та часових ресурсів, відведених на
виборчу кампанію. А без правильного, адекватного оцінювання розстановки
політичних сил унеможливлюється прийняття відповідних політичних рішень.
Для всебічного оцінювання ситуації у виборчому окрузі необхідно мати
таку інформацію:
• історичні та географічні особливості округу;
• соціально-демографічний портрет округу;
• соціально-економічну структуру, стан її розвитку, проблеми та
перспективи розвитку промисловості, сільського господарства, сфери
обслуговування і т. ін.;
• транспортну мережу;
• діяльність політичних партій, суспільних організацій, груп тиску
неформальних структур і т. ін.;
• карту округу з кордонами виборчих дільниць, кварталів, вулиць з
кількістю виборців;
• політичні традиції голосування виборців на попередніх виборах,
референдумах, опитуваннях громадської думки і т. ін.;
• наявність впливових, авторитетних осіб — неформальних лідерів;
• найвпливовіші засоби масової інформації, їх адреси, телефони;
• досьє на конкурентів і т. ін.
Лише перелік питань, які слід знати, йдучи на вибори, наштовхує на думку
про необхідність ґрунтовної підготовки на попередньому етапі виборчої
кампанії.
Особливо важливою є інформація про політичні традиції голосування
виборців на виборах, референдумах і час опитувань громадської думки.
Актуальність і необхідність отримання такої інформації щодо певного
виборчого округу (села, селища, міста, району та області) зумовлена
потребою розв’язання проблем обрання виборчого округу, побудови
стратегічної лінії кампанії та конкретної тактики поведінки під час
організації передвиборної агітації.
До речі, навіть більшовики, які здобули владу неконституційно, приділяли
цим питанням належну увагу. Наприклад, їхній лідер В. Ленін, ретельно
дослідивши результати голосування виборців Петербурга і Москви, розробив
систему збирання інформації. Це дало йому змогу проаналізувати суспільні
настрої в робітничих кварталах і центрі найбільших міст Російської
імперії, які, зрештою, і визначили подальший шлях розвитку країни.
Отже, результати попередніх виборчих кампаній та референдумів є
своєрідним варіантом соціологічних досліджень, що дають змогу вивчити
напрями еволюції громадської думки і зробити з цієї інформації належні
висновки.
Скажімо, знаючи, з яким результатом на попередніх виборах переміг певний
політичний лідер, маючи результати подальших соціологічних досліджень і
рейтинг цього політика, а також його місце в ієрархії політичної й
правлячої еліти, можна оцінити свої шанси в боротьбі проти нього, якщо
цей депутат (мер, губернатор) знову балотуватиметься в певному виборчому
окрузі.
Аналогічно можна оцінити й інші аспекти, які дають змогу проаналізувати
власний прогнозний рейтинг. Наприклад, якщо ви працюєте в певній
структурі (Адміністрації Президента, Верховній Раді, уряді, місцевій
адміністрації, політичній партії), а її рейтинг невисокий, це також має
бути предметом аналітичних роздумів. Чому? Тому що негативне ставлення
електорату до зазначених інституцій поширюватиметься і на особу, яка її
представляє. І подолати це негативне ставлення можна лише за рахунок
особистісних якостей кандидата. А тому його мають добре знати.
Іще один аспект, який обов’язково слід урахувати, обираючи виборчий
округ, — наявність у цьому окрузі владних, політичних, господарських,
комерційних та інших структур, які можуть підтримати кандидата. І не
лише структур, а й впливових місцевих лідерів, які можуть провести
відповідну роботу на вашу користь. Йдеться про людей, які мають
авторитет у своїх трудових колективах, а також впливають на політику
місцевих засобів масової інформації.
Надзвичайно важливим є такий особистісний аспект попередньої аналітичної
роботи, як оцінка можливих конкурентів у боротьбі у виборчому окрузі та
збирання щодо них інформації (фактологічної, політичної, особистісної і
т. ін.). Інакше кажучи, знаючи біографію, освіту, публікації,
висловлювання конкурентів, набагато легше будувати свою “контргру”, а
також стратегію й тактику виборчої кампанії.
Оцінюючи політичну ситуацію, бажано все-таки не обмежуватися
результатами попередніх виборів та аналізом впливовості політичних
структур і окремих політичних лідерів, які діють у цьому виборчому
окрузі. Стратегічну, ключову інформацію можуть дати професійно проведені
соціологічні та соціопсихологічні дослідження. Такі дослідження
уможливлюють оцінювання не лише загальнополітичних настроїв виборців, а
й рівня популярності окремих лідерів — потенційних кандидатів на
балотування. І цей попередній, стартовий рейтинг у поєднанні з
психологічною мотивацією політичної поведінки виборців має стати
серйозною основою для остаточного прийняття рішення про балотування в
цьому виборчому окрузі.
Список використаної літератури
Кон И. С. Позитивизм в социологии. — Л., 1964.
Консерватизм как течение общественной мысли и фактор общественного
развития // ПОЛИС. — 1995. — № 4.
Конт О. Курс позитивной философии // Сер. Родоначальники позитивизма. —
СПб., 1914. — Вып. 4-5.
Почепцов Г. Теорія комунікації. — К., 1996.
Почепцов Г. Тоталитарный человек. — К., 1994.
Правова держава / За ред. Ю. С. Шемшученка. — К., 1996. — Вип. 7.
Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина
Української держави. — К., 1995.
Психологические механизмы регуляции социального поведения // Под ред. М.
Бобневой, Е. Шороховой. — М., 1979.
Радзиховский С. Великий психолог // Психол. журн. — 1989. — Т. 10, №5.
Соловьёв А. И. Политология. Политическая теория. Политические
технологии. — М., 2000.
Тавадов Г. Т. Политология. М., 2000.
Теорія і практика політичного аналізу / За заг. ред. О. Л. Ва-левського
і В. А. Ребкала. — К., 2003.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
