.

Неолібералізм (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1002 3533
Скачать документ

Реферат на тему:

Неолібералізм

Ліберальні доктрини набули у XX ст. нового розвитку. Найхарактернішими
з них є концепції технократичної та плюралістичної демократії.

Започаткували першу концепцію Т. Веблен, Дж. Бернхем і А. Берлі. Т.
Веблен висунув ідею, що в нових соціально-економічних умовах у зв’язку з
науково-технічним прогресом влада має перейти до рук інженерів, оскільки
головною суперечністю

суспільства стає суперечність між інженерно-технічною інтелігенцією й
бізнесменами. Дж. Бернхем твердив, що в індустріальних країнах
відбувається революція менеджерів (керуючих), нові технології мають
дисциплінувати ліберальну демократію, виділити в суспільстві насамперед
обов’язки та дисципліну громадянства. А. Берлі, розглядаючи феномен
влади в умовах науково-технічної революції, навів нову періодизацію
розвитку християнської цивілізації та відповідних типів соціальних
революцій.

Доктрина плюралістичної демократії була сформульована М.Дюверже, Р.
Дарендорфом та ін. В її основу покладено твердження, що в умовах значної
соціальної стратифікації постін-дустріального суспільства, вільного
волевияву політична влада та прийняття рішень стають результатом вільної
гри інтересів, конкуренції різних соціальних груп. Політична влада
розподіляється між різними системними суб’єктами влади, настає її
“дифузія”, що є вираженням плюралізму групових інтересів. Роль держави
полягає в арбітражі між групами, нормуванні умов вільного доступу до
влади, дотриманні “правил гри”. Саме тому Р. Да-рендорф опрацював теорію
політичного конфлікту, а М. Дювер-же — теорію політичних партій, їх
класифікацію.

Творці теорії еліти Вільфредо Парето (1848-1923) і Гаета-но Моска
(1858-1941), на відміну від марксистів, більше уваги приділяли конфлікту
інтересів статусних і престижних груп правлячого класу (тут вони близькі
до М. Вебера).

В. Парето вважав, що здібності до управління має лише еліта, яка
перебуває на верхівці суспільної піраміди і керується вождями.

Історія, на його думку, — арена постійної боротьби еліти за владу, а
“циркуляція елітних прошарків” є неодмінним законом суспільного життя.

Кожен тип елітної групи не задовольняє всі вимоги керівництва
суспільством, а тому збереження соціальної рівноваги потребує постійної
зміни еліти за допомогою насильства.

На думку В. Парето, найвищим принципом політичного життя є влада
незалежно від етичної оцінки шляхів її здобуття.

Г. Моска, перебуваючи на позиціях консервативного лібералізму, вважав
неможливою стабільність суспільства без оновлен-

ня політичної еліти. На його думку, це зумовлено тим, що будь-яка еліта
має тенденцію до перетворення її на ” закриту” спільноту, а потому й до
виродження. (До речі, концепція X. Лассуела не збігається з
ідеологічними та історико-філософ-ськими парадигмами Г. Моски та В.
Парето.)

Роберт Міхельс (1876-1936) працював над ідеєю про неминуче олігархічне
переродження всіх демократичних партій і систем. Він вважав, що
демократія неможлива без професійного управлінського апарату. У
противному разі харизматичних лідерів змінюють бюрократи, революціонерів
й ентузіастів — консерватори й пристосуванці, а керівництво загалом,
формально додержуючи революційних догм, насправді відходить від цілей
класу й мас.

Якщо в період боротьби з феодалізмом і становлення капіталізму ідеї
вільного ринку й держави, яка просто не заважає, відігравали прогресивну
роль, то згодом ліберальні ідеї еволюціонували в бік обмеження дій
монополій і обстоювання найменш захищених верств населення. Завдяки
працям англійських мислителів Дж. Гоббсона, Т. Гріна, В. Хобхауза,
німецьких Ф. Наумана, В. Репке, В. Ойкена, італійського Б. Кроче,
американських учених В. Уорда, Дж. Кроулі, Ч. Бірда, Дж. Дьюї було
сформульовано концепцію нового, або соціального, лібералізму. Суть її
полягала в тому, що під впливом марксизму й соціал-демократії окремі
базові принципи класичного лібералізму було переглянуто в бік визнання
позитивної ролі держави в соціальному та економічному житті.

Соціологічними підставами неолібералізму стали концепції Е. Дюркгейма,
Л. Дюгі, М. Вебера, Т. Парсонса.

Так, Еміль Дюркгейм (1858-1917) розвинув концепцію соліда-ризму,
запропонувавши поділити його на механічний і органічний. Перший
притаманний архаїчним, другий — розвиненим суспільствам. Звідси вчений
вивів два види права — репресивне та кооперативне. Суть проблеми полягає
не в переслідуванні порушників права, а в наверненні їх до нормального
співжиття.

Леон Дюгі (1859-1928) вважав, що підвалинами сучасного суспільства мають
стати профспілки-синдикати як основа об’єднання, солідарності всіх
громадян у державі, що зведе до мінімуму соціальну боротьбу, перетворить
державу, на знаряддя синдикатів.

Макс Вебер (1864-1920) широко розвинув теорію соціальних груп,
представницької демократії та політичного панування, концепцію
бюрократії. Він дав класичне визначення політики: у широкому розумінні —
це відносини, що пов’язані із самостійним керівництвом різних галузей
суспільного життя, у вузькому — це керівництво державою.

М. Вебер як засновник теорії соціальної дії вивчав питання взаємодії
економіки з політикою, правом і релігією. У своїх працях він обстоював
ідею раціональності європейської культури, яка в політичній сфері
виявляється через становлення інститутів формального права,
парламентаризму тощо. На його думку, ставлення до влади, різний
соціальний статус і престиж, ідеологічні та релігійні ознаки окремих
спільнот не менш важливі, ніж розбіжності, зумовлені різним ставленням
до власності.

Основним конфліктом політичного життя сучасної держави він вважав
боротьбу між політичними партіями та бюрократичним апаратом, а в
політичній соціології приділяв увагу конфлікту інтересів різних
угруповань правлячого класу — статус -них і престижних.

Толкотт Парсонс (1902-1979) розвинув теорію суспільної організації,
поклавши в основу виокремлення необхідних функцій для існування кожної
системи, і започаткував структурно-функціональний підхід до вивчення
політичної влади.

Оцінюючи загалом історичну роль лібералізму, слід наголосити, що його
доктрини відіграли провідну роль у формуванні основних принципів та
інститутів сучасної політичної системи: парламентаризму, поділу влади,
правової держави тощо, які були прийняті всіма провідними політичними
силами й партіями.

Зауважимо, що починаючи з 60-х років XX ст. політики та політологи
дедалі частіше починають говорити про кризу лібералізму як такого,
пов’язуючи це з певним зниженням авторитету ліберальних партій. На наш
погляд, це не зовсім відповідає дійсності. На думку К. Форлендера,
лібералізм як організована політична сила нібито й застарів, виконавши
своє завдання на політичному рівні, проте як світоглядна концепція
зберігає значний вплив. Підтвердження тому — зростання інтересу до
лібералізму в колишніх соціалістичних країнах. Щоправда,

спроби реалізації ліберальних моделей в посттоталітарних країнах не
увінчалися успіхом.

Напружена інтелектуальна робота щодо оновлення лібералізму сприяла появі
багатьох новітніх його модифікацій. За версією американського дослідника
Д. Белла, серед них виокремлюються течії:

• ліберального консерватизму (М. Фрідмен);

• консервативного лібералізму (С. Семуелсон);

• ліберального лібералізму (Дж. Макговерн).

Ліберальний консерватизм передбачає необхідність існування вільного
ринку і забезпечення прав людей розпоряджатися своїм життям як
заманеться, консервативний лібералізм — у необхідності існування
змішаної економіки, а ліберальний лібералізм декларує необхідність
існування великомасштабних урядових видатків на реалізацію соціальних
програм, виступаючи водночас проти елітарної культури.

Німецький політолог Р. Дарендорф переконаний в існуванні таких напрямків
лібералізму:

• економічний лібералізм;

• лібералізм правової держави;

• соціал-лібералізм;

• рад икал-лібералізм.

Прихильники економічного лібералізму перебувають у широкому спектрі: від
тих, хто вважає, що “ринок завжди має рацію”, до тих, хто додержує
думки, що ринок сам собою не може здолати інфляцію та безробіття.
Прихильники лібералізму правової держави виступають за збереження
результатів реформ, реалізованих останніми десятиліттями;
соціал-ліберали вбачають свої завдання в реалізації соціальних прав
громадян; радикал-ліберали виходять з того, що ринкові відносини є
наслідком плідного антагонізму між потребами та можливостями їх
задовольнити.

Підсумовуючи, зазначимо, що нові ліберальні концепції можна поділити на
дві доволі строкаті течії: неолібералізму (в США її ще називають
Чиказькою школою) і соціального лібералізму.

Перша течія тяжіє до вільного ринку, мінімального впливу держави та
негативного трактування свободи (по суті це економічний консерватизм у
поєднанні з основними положеннями класичного лібералізму). Друга займає
середні позиції між со-

ціал-демократіею та консерватизмом й орієнтується на реформізм з правим
чи лівим ухилом (залежно від національних особливостей у тій чи іншій
країні).

Серед французьких політологів варто виокремити Ж.-М. Варо, який
запропонував концепцію “інституціонального лібералізму”, що має на меті
обмежити роль держави, здійснити денаціоналізацію та дерегламентацію. А
його співвітчизник Л. Рутьє, який переконаний у необхідності
розмежування економічного та політичного лібералізму, вважає, що
ліберальною є держава, де автомобілісти їдуть куди заманеться, але
поважають при цьому правила дорожнього руху.

Отже, у чистому вигляді в сучасних умовах ліберальних доктрин як таких
не існує, оскільки вони мають тенденцію до врахування ідей з інших
політичних доктрин сучасності, і це є характерною ознакою XX ст.

Наостанок можна виокремити провідні вимоги неолібераліс-тів: до
політичної системи — наявність справедливості, до уряду — орієнтація на
моральні принципи і цінності.

Список використаної літератури:

Бурдъе П. Социология политики. — М., 1993.

Вятр Е. Социология политических отношений. — М., 1979.

Гаджиев К. С. Политическая наука. — М., 1995.

Желев Ж. Фашизм: Тоталитарное государство. — М., 1991.

Парсонс Т. Система современных обществ. — М., 1997.

Рассел Б. Практика и теория большевизма. — М., 1991.

Політичні структури та процеси в сучасній Україні / За ред. Ф. М.
Рудича. — К., 1995.

Duverger M. La Systeme Politique Francais. — Paris, 1985.

Palombara J., Weiner M. Political Parties and Development. — Princeton,
1966.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020