Реферат на тему:
Політичні технології
Політичне лідерство: поняття і роль у механізмі реалізації влади
Політичне лідерство передбачає ухвалення рішень, які активно впливають
на події, а відтак і на хід історичних процесів. У зв’язку з цим,
вивчаючи проблему лідерства, звертають насамперед увагу на такі чинники:
• особистість і походження лідера; процес, завдяки якому він став
лідером;
• характерні риси груп та індивідів, якими керує лідер;
• характер взаємин лідера й підлеглих;
• умови, в яких реалізується роль лідера;
• результати взаємодії лідера й підлеглих.
Характер лідерства залежить від того, як і в яких варіаціях ці чинники
впливають на політичне лідерство.
Отже, незалежно від політичного устрою та форми державного правління в
кожному суспільстві політична влада здійснюється певною групою людей —
елітою. Остання висуває зі своїх рядів політичних лідерів, які
реалізують функції управління в цій державі (країні).
Узагалі лідерство (від англ. leader — керівник, ведучий) є одним із
механізмів регулювання відносин між людьми, соціальними групами,
інститутами суспільства. Його сутністю є відносини панування,
підлеглості, впливу, наслідування тощо [263].
Лідер об’єднує й спрямовує діяльність групи, яка сприймає й підтримує
його ідеї. Звідси й розуміння лідерства як такого, що характеризує
соціально-психологічні аспекти самоорганізації.
Тип лідерства пов’язаний з природою суспільного устрою, специфічним
характером і структурою груп, конкретно-історичними умовами та
особистістю лідера.
Проблема лідерства перебуває в центрі уваги дослідників упродовж
багатьох століть. Геродот, Плутарх, їхні послідовники-історики вивчали
діяльність видатних лідерів — монархів, полководців, державних діячів та
ін. Наприклад, Н. Макіавеллі досліджував проблеми досягнення політичних
цілей лідерами держави, Ф. Ніцше вбачав у лідерстві вияви “творчого
інстинкту”, Г. Тард — успадкування послідовників, З. Фрейд — наслідки
ущемленого лібідо, М. Вебер — результат дії авторитетів. Отже, існує
багато концепцій, що пояснюють природу лідерства з тих чи інших позицій,
і відкидати жодну з них неправомірно.
На особливу увагу заслуговують глибоко розроблювані західними
дослідниками питання лідерства в малих групах, серед яких можна
виокремити такі концепції:
• “теорія рис”, де лідерство розглядається як феномен, що породжується
специфічними рисами характеру лідера;
• “ситуаційна теорія”, згідно з якою лідерство конкретної особистості є
функцією ситуації;
• “теорія визначальної ролі команди”, згідно з якою лідерство є функцією
очікувань послідовників (які визнають чи не визнають конкретного
лідера), рис характеру лідера та специфічних умов, в яких він діє, а
також характеру групи та її членів.
Водночас слід зазначити, що ці теорії лідерства мають певні недоліки.
Теорія рис, наприклад, не враховує, що різні епохи, суспільно-політичні
сили потребують лідерів не лише із загальними, а й із специфічними
рисами. До того ж участь у політичній діяльності сприяє формуванню нових
рис, необхідних для реалізації лідерських функцій. Ситуаційна теорія не
враховує того, що не тільки ситуація породжує лідера, а й лідер, у свою
чергу, спричинює виникнення нової політичної ситуації.
Теорія визначальної ролі команди, яка вважає, що лідером керують його
прихильники (за Е. Фроммом, такий лідер є “флюгером”), перебільшує вплив
умов на політичну поведінку лідера.
Вивчення лідерства зорієнтоване на розроблення ефективних методів
селекції лідерів і забезпечення адекватної ситуації соціального
менеджменту. Західні соціологи робили чимало спроб емпіричного
дослідження проблем політичного лідерства.
Наприклад, М. Дюверже розцінював політику й політичне лідерство з
погляду боротьби за владу між окремими індивідами й групами, в якій
переможці використовують виграш на власну користь. Він вважав, що
основне (на його думку) протиріччя капіталізму — між збільшенням
кількості продукції й деградацією якості життя — може бути вирішене лише
через перехід до “демократичного соціалізму”.
Загальноприйнятого тлумачення політичного лідерства поки що не існує.
Воно розглядається через такі аспекти:
• взаємовплив суб’єктів політичної діяльності у політичній сфері
суспільства;
• ефективність політичної діяльності;
• механізми інтеграції групової діяльності регулювання відносин людей,
мистецтво встановлення консенсусу індивідів, соціальних груп, політичних
інститутів, суспільства загалом;
• вияв “творчого інстинкту” людини і т. ін.
Скажімо, Ж. Блондель вважав, що за сутністю і формою політичне лідерство
є феноменом влади. Він розглядав його як спосіб організації влади,
згуртування громадян у спільній діяльності.
А Дж. Херманн визначав такі параметри політичного керівництва:
особистість і родовід лідера, шлях до лідерства, характерні риси груп та
індивідів, якими він керує, характер їхніх взаємин; умови, в яких
здійснюється керівна роль лідера, результати взаємодій лідера і
підлеглих і т. ін.
Прихильники психологічного напряму в оцінці політичного лідерства
вважають, що суспільство поділяється на психічно нормальних і
ненормальних людей. Саме останні, на їхню думку, здатні бути політичними
лідерами, оскільки тут спрацьовує механізм компенсації владою власних
фізичних або психічних
вад. (Згадаймо травми Дж. Кеннеді, дефект руки Й. Сталіна, малий зріст
Наполеона, спаралізованість Ф. Рузвельта, відсутність кількох пальців на
руці Б. Єльцина і т. ін.)
Упродовж тривалого періоду основою поділу на лідерів і підлеглих
вважалися особисті якості людей. Однак згодом науковці дедалі більше
беруть до уваги ситуаційні чинники лідерства.
Узагалі проблеми політичного лідерства останнім часом набувають
популярності, особливо в країнах, які переходять до демократії.
Аналіз політологічної літератури дає змогу зробити припущення, що на
політичне керівництво можуть впливати такі чинники:
• політичні переконання лідера;
• політичний стиль лідера;
• мотиви, якими керується лідер, намагаючись стати керівником;
• реакція лідера на тиск і стресові ситуації;
• шлях, який пройшов лідер до політичного керівництва;
• попередній політичний досвід лідера;
• політичний клімат, в якому лідер розпочинав свою політичну діяльність.
Під час проведення дослідження політичного лідерства гармонійне
поєднання всіх означених чинників допомагає не лише дізнатися про
характер лідерів, а й дає підстави спрогнозувати їхню політичну
поведінку за певних умов.
Необхідно розрізняти характеристики, що сприяли досягненню індивідом
лідерства, і його характеристики під час виконання, власне, ролі лідера.
Крім того, бажано звернути увагу на різні вимоги до політичного лідера
залежно від ситуації. Серед них — завдання (мета) групи, її структура та
ситуаційний контекст.
За стилем розрізняють авторитарне (передбачає одноосібний керівний вплив
на основі загрози застосування сили) і демократичне (дає змогу членам
групи брати участь у формулюванні мети діяльності групи та керівництва
нею) лідерство. В організаціях також виокремлюють формальне (на основі
встановлення процедур призначення керівників і функціональних взаємин
керівників і груп) і неформальне (виникає на основі особистих взаємин
учасників) лідерство. Ці типи лідерства можуть підвищувати (в разі збігу
чи доповнення одне одного) або зменшувати ефективність керівництва
організацією.
Політичне лідерство фіксує морально-політичні та психологічні стосунки
між суб’єктом і об’єктом політики, які не є механічними. Лідерство —
процес двосторонній, оскільки об’єкт не лише сам обирає собі лідерів, а
й певною мірою коригує їхню політичну поведінку.
Об’єктивна необхідність лідерства зумовлюється управлінською функцією
влади й виникає тоді, коли потрібно оцінити політичну ситуацію та
здійснити від імені великої суспільної групи певні дії. З-поміж
претендентів на лідерство обирається особа, яка вирізняється найбільшою
активністю, інформованістю, інтелектом та ефективністю політичної
діяльності.
Потреба в лідерах виникає тоді, коли об’єкт шукає мету подальшого
розвитку й шляхи її досягнення або пропонує нові засоби реалізації
раніше поставлених завдань. Суб’єкт пропонує своє розуміння першого й
другого, згуртовує об’єкт (якщо погляди збігаються) і забезпечує
просування вперед. Отже, лідером стає не той, хто найбільше цього бажає,
а той, за ким люди йдуть без примусу.
Лідерами не народжуються, однак опанувати мистецтво лідерства може не
кожний суб’єкт політики. Для цього потрібно самостійно мислити,
генерувати ідеї, відображати настрої суспільства, ставити громадські
інтереси вище власних, бути зрозумілим для об’єкта, ухвалювати наближені
до реалій політичні рішення і т. ін.
Отже, можна констатувати, що політичне лідерство передбачає:
• здатність відчувати, аналізувати мотиви поведінки людей, інтегрувати
їх, коригувати поведінку об’єкта з урахуванням його потреб і цілей
розвитку;
• уміння створювати сприятливий морально-психологічний клімат
політичного життя своєї спільноти;
• відповідність стилю лідерства цілям оптимального співвідношення
стратегічних і поточних завдань, рівню політико-психологічної культури,
домінуючим ціннісним орієнтаціям суспільства тощо.
В умовах більш-менш демократичного суспільства (наслідком якого є
зростання ролі суб’єктивного чинника) підвищується рейтинг лідерів, які
не адмініструють, а керують об’єктом, допомагаючи йому самостійно знайти
оптимальні управлінські рішення.
Авторитетний лідер веде за собою об’єкт, неавторитетний — змушує йти за
ним силовими методами.
Лідером, як правило, є окремий політик, хоча може бути й сукупний
суб’єкт — держава, партія тощо. Проте і всередині сукупного суб’єкта
призначається, обирається або власноруч захоплює владу окрема
особистість (або група особистостей).
Колективний лідер здебільшого створюється в перехідні періоди існування
держави, партії, суспільної організації тощо. З часом, коли структура
об’єкта зміцнюється, його керівна група висуває (або він
самовисувається) персонального лідера. Так було, коли з першого
Тріумвірату Стародавнього Риму (Ю. Цезар, Г. Помпей, М. Красс) вийшов
одноосібний диктатор Цезар (60 р. до н. е.). Так було у Франції, коли
влада трьох консулів перетворилася на імператорство Наполеона Бонапарта
(1804-1814). Так було і в СРСР, коли післяхрущовське колективне
керівництво країни змінилося одноосібною владою Л. Брежнєва.
Типи політичного лідерства. Соціолог М. Вебер [361; 362] на основі типів
влади (правління) розглядав такі типи політичного лідерства:
• традиційне, яке передбачає віру підлеглих у те, що влада є законною,
оскільки була і є завжди;
• харизматичне, коли влада ґрунтується на вірі у винятковий талант, дар,
особливі магічні здібності лідера, який, на думку підлеглих, покликаний
виконувати певну, наперед визначену місію;
• легальне, що здійснюється через демократичні процедури шляхом надання
лідеру повноважень, які обмежуються законодавством і контролюються
виборцями.
Узагалі вивчення політичного лідерства вимагає конкретно-історичного
підходу. Тип політичного лідера залежить від багатьох чинників:
суспільно-політичного устрою, політичного режиму,
політико-психологічної, правової, загальної культури суспільства і т.
ін. Скажімо, залежно від політичного устрою виокремлюють лідерів
демократичних і авторитарних режимів (олігархічних, воєнних,
тоталітарних, диктаторських).
За соціально-діяльнісними настановами лідерів можна класифікувати як
консервативних, реформаторських та революційних. Консервативні лідери не
схильні до змін у суспільстві, обстоюють базові цінності та форми
суспільного життя, що вкорінилися в цьому суспільстві. Реформатори,
обстоюючи базовий міф політичного суспільства (за Р. Таккером), його
ідеальну модель побудови, прагнуть усунути відхилення практики від
моделі. Революціонери вважають, що єдиний шлях поліпшення колективної
ситуації — докорінна перебудова суспільства.
Функціонально політичний лідер покликаний формувати політичний курс,
стратегію й тактику, реалізація яких здійснюється на таких рівнях:
оцінювання суспільної та групової ситуації; вироблення лінії поведінки;
виконання мобілізуючих функцій своєї спільноти.
Індивідуальне політичне лідерство в загальнонаціональному масштабі (на
відміну від лідерства у невеликих групах — партіях, організаціях,
асоціаціях тощо) характеризується:
• дистанційністю, коли спілкування лідера з його послідовниками є
опосередкованим засобами масової інформації, організаціями та людьми,
які обслуговують державну машину;
• багаторолевістю, коли лідер намагається дотримуватися оптимального
політичного курсу, враховуючи сподівання свого безпосереднього оточення,
політичних сил та електорату, які його підтримують;
• корпоративністю, яка означає символічність лідера (у певному
розумінні), оскільки його численні ролі грає за нього “виконавча еліта”;
• нормативно-правовою обмеженістю, тому що лідер діє в певному
нормативно-правовому просторі, який визначає реальні масштаби його влади
та шляхи її реалізації.
Характер і механізми функціонування політичного лідерства суттєво
залежать від форми реалізації влади. Тоталітаризму відповідає
насильство, “авторитет сили”, демократії — “сила закону”, “сила
авторитету”. В останньому випадку зміна політичних лідерів здійснюється
не через революції, заколоти і т. ін., а демократичними методами (через
вибори). Крім того, слід зазначити, що в правових державах є спеціальна
процедура притягнення вищих посадових осіб держави до парламентського
суду (імпічмент) у випадку порушення конституції.
Отже, стає зрозуміло, що тип моделі політичного лідерства суттєво
впливає на політичне життя суспільства й водночас є однією з
визначальних характеристик політичної культури та чинником впливу на
формування останньої.
Дослідження проблем політичного лідерства надзвичайно важливі під час
аналізу технологій, реалізації політичної влади. Вони розкривають
психологічну природу завоювання й утримання політичної влади як феномена
суспільного життя, надають особистісний матеріал для оцінки політичних
подій і явищ, політичного прогнозування ситуації.
Політичні технології. Виборчий процес
Політологія виокремлює два основні шляхи завоювання та утримання
політичної влади: насильство або диктатуру та демократичні вибори. Але
життя, безперечно, є набагато складнішим за описуване політологічними
схемами. Історія знає чимало прикладів того, як після проведення
відносно демократичних виборів правляча еліта переходила до
диктаторських методів правління й знищення своїх політичних опонентів
(згадаймо прихід до влади нацистів у Німеччині 1934 р.). Так само
історія знає приклади, коли тоталітарні, диктаторські режими були
змушені погодитися на проведення демократичних виборів, внаслідок чого
суспільство мирним шляхом еволюціонувало від насильницьких до
демократичних методів передачі політичної влади (Іспанія, Португалія,
Чилі, зрештою — країни колишньої соціалістичної співдружності).
Демократичні вибори дають змогу громадянам обирати і змінювати державних
діячів (президента, членів уряду, парламентів, мерів, губернаторів,
суддів та інших представників правлячої еліти). У принципі, вибори чи не
єдиний засіб впливу на державних і політичних лідерів, завдяки якому
навіть найпасивніші члени суспільства можуть опосередковано
реалізовувати свою політичну волю й побажання.
Така політична технологія, як вибори, стимулює дослідження проблем
проведення та організації виборчих кампаній.
Чимало праць написано з тісно пов’язаної з цими питаннями проблематики
політичних аспектів масового суспільства, функціонування влади,
партійних систем і політичних партій.
По суті вибори слугують правовим механізмом реалізації суспільних
санкцій або заохочень, замінюючи неформальні акції на кшталт революцій,
заколотів, демонстрацій тощо.
Можливість громадян демократичним шляхом впливати на поведінку своїх
правителів має кілька важливих наслідків.
1. Вибори формалізують і фундаментально змінюють характер суспільного
впливу на дії уряду, хоча, звичайно, громадська думка може впливати (і
впливає) на державних діячів задовго до проведення виборів.
Правителі, напевно, найбільше стурбовані побажаннями народних мас тоді,
коли військові та управлінські можливості щодо виконання їхніх наказів
дещо обмежені, а найменше — коли влада є сильною й стабільною.
Створення механізму демократичних виборів, однак, свідчить, що і за
умов, коли правляча еліта має змогу силовим шляхом примусити до покори,
значення громадської думки не знижується. Просто вибори сприяють
інституціоналізації впливу громадської думки, певною мірою “випускають
пару”, знімають соціальне напруження в суспільстві.
2. Вибори є засобом урахування масових настроїв, які можна формально й
неформально контролювати. У кожній країні правила та процедури виборів є
інструментом політичної боротьби, який дістав назву виборчої інженерії
(її особливості детальніше розглянемо пізніше). Виборчі процедури можуть
використовуватися також для зменшення й навіть виключення впливу
громадян на їх результати. Численні випадки проведення безальтернативних
виборів свідчать про те, що й хорошу ідею проведення виборів можна
вихолостити до такої міри, що демократична процедура втратить будь-який
сенс. У демократичному суспільстві намагаються не заважати волевиявленню
електорату шляхом прямих і рівних виборів, а, скоріше, впливати на
суспільну думку, використовувати її силу задля зміцнення політичного
режиму.
3. Вибори обмежують вплив широких верств населення на політичні та
управлінські процеси, оскільки на певний період дають змогу політичним і
державним лідерам правити від їхнього імені. Крім того, вибори не завжди
спрацьовують на кшталт референдуму щодо оцінювання тієї чи іншої
політичної лінії. Надто часто суспільний загал зосереджує увагу не на
тому, що мають робити президент, парламент, уряд, а на тому, хто обіймає
високі державні посади.
4. Вибори обмежують інтенсивність масової політичної діяльності. Вони
сприяють перетворенню останньої із засобу інституціоналізації своїх
вимог на колективну заяву стосовну дозволу на що-небудь.
Людей, які мають власну мотивовану думку про політичні процеси, що
відбуваються в суспільстві, не так уже й багато. Більшість бере участь у
виборах незважаючи на свою повну апатію до державних питань. Чимало з
них голосують тому, що “так треба”, “за традицією” і т. ін.
Підсумовуючи, варто зазначити, що, даючи змогу електорату формально
обирати й усувати політичних лідерів, вибори уможливлюють співіснування
суспільного впливу й державної влади. Це є принциповим у відносинах між
громадянами та державою. Вибори — засіб контролю народу над
суспільством, але водночас вони є засобом контролю народу над державою,
що контролюється самою державою. На практиці це виглядає так:
• правляча еліта намагається регулювати склад електорату, щоб зменшити
вагу тих груп або ідей, які розглядаються першими як небажані;
• правлячі кола суспільства маніпулюють результатами виборів завдяки
різним варіантам формування виборчих округів і прийняття щодо них
рішень;
• майже вся правляча еліта намагається, принаймні частково, ізолювати
процес формування політики від впливу масової, громадської думки через
регулювання зв’язків між рішеннями, пов’язаними з виборами, та складом і
організацією роботи урядових структур.
Отже, ці процедури дають змогу тим, хто перебуває при владі,
контролювати можливі наслідки масової участі громадян у політичному
житті. Однак подібні технологічні хитрощі не обов’язково призводять до
обмеження можливостей громадян впливати на правлячі кола. У кожному
суспільстві точиться діалектична боротьба за демократію, з одного боку
(з боку народу), і обмеження її — з другого (з боку влади). Цей процес
нескінченний, оскільки він рухає суспільний прогрес.
Отже, можна констатувати, що депутатському корпусу й тим посадовим
особам з виконавчої та судової гілок влади, які обираються безпосередньо
населенням, відводиться роль виразників народного суверенітету. А вибори
в цьому випадку є одним із найважливіших інститутів легітимізації
політичної системи та політичного режиму. Акт участі громадян у виборах
зміцнює їхню віру в законність і відповідальність державних інститутів.
Крім того, слід зазначити, що заходи, які стимулюють участь громадян у
виборах, не лише підсилюють політичний інтерес, а й впливають на
настанови громадян щодо процесів соціального управління.
Відносна легкість, з якою можна замінити чинний уряд у країні, значно
згладжує гостроту можливих вимог про зміну політичного режиму та його
інститутів. Саме це й зумовлює перетворення в сучасних умовах інституту
загальних виборів на один із найважливіших елементів політичної системи,
що діє в більшості країн світу. Але для того щоб загальне виборче право
було запроваджене в політичній практиці, знадобилося понад двісті років
боротьби демократичних сил.
Зокрема, у Нідерландах 1800 р. мали виборче право лише 12 % дорослого
населення, а 1900 р. — 63 %. Загальне ж виборче право було запроваджене
для чоловіків 1917, а для жінок — 1919 р.
До речі, жінки отримали право брати участь у голосуванні в США — 1918,
Франції — 1944, Італії — 1945, Греції — 1956, а Швейцарії — лише 1971р.
Перелік посад, які заміщуються через вибори, досить великий. У такий
спосіб можуть обиратися президент або глава уряду, губернатори, депутати
всіх рівнів, мери міст та інших населених пунктів, прокурори,судді та
ін.
У більшості країн процес і порядок проведення виборчих кампаній
регламентуються законодавчими нормами. В Японії, наприклад, заборонено
робити подарунки виборцям, обіцяти їм просування по службі й обходити
їхні будинки з агітаційними цілями. У Німеччині заборонено публікувати
результати опитувань громадської думки за два тижні до виборів, у
Великобританії — у день виборів. Досить ретельно регламентується
використання засобів масової інформації, особливо телебачення і радіо.
В основі регламентації виборчих кампаній лежать такі найважливіші
принципи.
1. Обмеження суми пожертв приватних осіб і організацій до передвиборчих
фондів або взагалі фінансування виборчої кампанії за рахунок держави.
2. Принцип лояльності стосовно конкурентів, недопущення образ,
фальсифікацій тощо.
3. Нейтралітет державного апарату та його невтручання в процес виборчої
кампанії.
4. Надання всім партіям і кандидатам рівного ефірного часу для виступів
на телебаченні й по радіо, а також однакової площі на сторінках
друкованих засобів масової інформації.
Важливим аспектом є реєстрація громадян як виборців. У більшості країн
цим займаються спеціальні представники місцевих органів влади, які
створюють для цього відповідні виборчі комісії. Однак ці функції можуть
виконувати й безпосередньо виконавчі структури (Міністерство внутрішніх
справ у Німеччині). Досить часто використовується так званий ценз
осілості як для виборців, так і для кандидатів на виборні посади.
Насамкінець зауважимо, що запровадження та використання виборчих
процедур є предметом численних досліджень, які проводяться
суспільствознавчими науками. Але про це далі.
Список використаної літератури:
Фишер Р., Юри У. Переговоры без поражения. — М., 1991.
Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. — М., 2003.
Хайек Ф. Пагубная самонадеянность. Ошибки социализма. — М., 1992.
Херман М. Дж. Стили лидерства и формирование внешней политики // ПОЛИС.
— 1991. — № 1.
Ходос Э. Еврейский синдром-3, забавные протоколы сионских мудрецов. —
К., 2002.
Хто є хто в європейській та американській політології / За ред. Б.
Кухти, А. Романюка, М. Поліщука. — Л., 1995.
Цимбалістий Б. Тавро бездержавності. Політична культура українців. —
К., 1994.
Шабров О. Ф. Политическая система: структура, типология, устойчивость. —
М., 1993.
Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. — К.,
1995.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
