Реферат на тему:
Політична думка Русі, України та Московії
У VII-VIII ст. сформувався союз полянських племен, що згодом став
основою могутньої слов’янської держави — Русі зі столицею в Києві. У
ХІ-ХІІ ст. ця держава досягає піка свого політичного та культурного
розвитку. її розбудова супроводжується появою нової ідеології, що
формується на основі християнства, яке 988 р. — за правління князя
Володимира Великого — стає державною релігією.
Остання дала поштовх до розвитку феодальних відносин, сприяла піднесенню
влади київського князя над іншими слов’янськими князями, стимулювала
поширення писемності та появу оригінальних творів, у тому числі
політичного характеру.
Нові політичні поняття, які з’явилися на слов’янських землях з
християнським ученням, давали змогу на іншому якісному рівні осмислювати
такі проблеми, як походження держави, правомірність володарювання
князівської еліти, шляхи зміцнення духовної влади, відносини між
князями, світською та духовною гілками влади, проблеми зовнішньої
політики і т. ін. Особливо уважно аналізувалися такі категорії, як
істина, правда, закон, благодать та ін.
Зародившись разом із державою і правом, політична думка Русі розвивалась
під впливом політично-правової доктрини Візантії. Це знайшло
відображення у двох головних концепціях суспільно-політичної думки тих
часів. Перша — “богоугодного володаря” (творець ігумен Феодосій), яка
була покладена в основу першої православної церковної доктрини
“династичного панування”. Вона стверджувала правомірність домінування в
дер-
жаві “духовного проводу”. Друга— концепція князівського єдиновладдя, що
спиралася на великокнязівський централізм (митрополити Іларіон і К.
Смолятич).
Перший київський митрополит слов’янського походження Іларіон (до нього
митрополитів до Києва направляли з Візантії) відомий насамперед своєю
працею “Слово про закон і благодать” (1049). У цьому творі автор
намагався довести необґрунтованість претензій Візантії на керівництво
руською церквою, рішуче заявляючи, що князь Володимир здійснив хрещення
Русі не за вказівкою “другого Риму”, а за власною ініціативою.
Іларіон ґрунтовно досліджує проблему ролі закону та істини в регулюванні
поведінки людей. На його думку, установлений Старим Завітом (Біблії)
закон визначає зовнішню поведінку людей, коли вони ще не досягли
внутрішнього, духовного вдосконалення. Останнє досягається після того,
як людина засвоїть істину, що формулюється Новим Завітом. Лише пізнання
істини, на переконання автора, надає людині свободу у виборі своєї
поведінки. Відтак шлях до вдосконалення людських відносин полягає в
заміні закону істиною.
У контексті цієї тези Іларіон вирішує ряд принципових проблем:
• стверджує принцип рівності всіх народів;
• обґрунтовує суверенітет влади на всій території руської землі;
• висуває як найвищу мету держави ідею забезпечення інтересів усіх
підданих;
• виступає за забезпечення миру як умови збереження цілісності держави.
Погодьтесь, ці ідеї не втратили актуальності й донині.
“Повість минулих літ”, що дійшла до нас у Лаврентіївському та
Іпатіївському списках (написана монахами Нестором і Сильвестром у
1113-1116 pp.), обстоює ідею забезпечення єдності руських земель. Вона
ідеалізує державний устрій, встановлений київським князем Ярославом
Мудрим, коли всі князі називаються братами і підкоряються великому князю
в Києві, засуджує князівські усобиці та народні повстання.
Літопис стверджує, що рід київських князів сягає варязького князя
Рюрика, нібито запрошеного слов’янами з метою наведення порядку на їхніх
землях. (Згадаймо історію запрошення за-
сновника ісламу Мухаммеда до Медини на роль “третейського судді” у VII
ст.! — Версії збігаються. Така сама й історія розвитку цих
державно-політичних утворень, що згодом починають домінувати у своїх
регіонах.)
Політичне значення цієї легенди полягало в ідеологічному забезпеченні
необхідності припинення суперечок між князівськими родами за право
старшинування, а також у підвищенні авторитету нащадків Рюрика —
київських князів. Адже цьому варягові таки вдалося встановити порядок на
слов’янських землях.
“Повчання” Володимира Мономаха (приблизно 1096 р.) присвячене насамперед
проблемі організації верховної влади, уникнення княжих непорозумінь і
воєн. Він радить майбутнім великим князям усі справи вирішувати з радою
дружини, не допускаючи “беззаконня”, радить судити “по правді”, бути
милосердним до найбеззахисніпіих верств населення.
Політичну ідеологію Русі відображено в “Руській правді”, що була
кодексом законів, які формувалися протягом ХІ-ХШ ст. Вони зафіксували
зміцнення княжої влади та посилили залежність простого люду від
феодалів.
Ідея консолідації руських земель і сильної княжої влади з особливим
пафосом захищається у видатному художньому творі “Слово о полку
Ігоревім” (кінець XII ст.).
Важливе місце в політичній думці Русі належить “Молінню Даниїла
Заточника” (XIII ст.).
Обґрунтовуючи необхідність єдиновладдя князя, автор цього твору
досліджує причини могутності окремих князівств, закликає до виважених
політичних рішень, засуджує феодальні усобиці. Він є прихильником
середнього достатку, оскільки надмірне багатство породжує зарозумілість,
а бідність — злочинність.
На думку автора, до княжої ради треба обирати радників не за знатністю
(тобто бояр), а за освітою та розумом.
Отже, княжа влада була основою державного управління на Русі. Існував і
дорадчий орган — боярська дума, до якої входили старі члени дружини
(нащадки варязьких ватажків і слов’янських племінних вождів), а згодом і
церковні ієрархи.
Із занепадом Київської держави виникли два напрями слов’янської
державності: північно-східний і південно-західний. Останній проіснував з
початку XIII до середини XIV ст. як Галицько-Волинська держава. Проте це
не означало повного зникнення української політичної думки. Про це
свідчать суспільно-політичні погляди галичан Юрія Котер>мака-Дрогобича
(1450-1494)* та Станіслава Оріховського (1513-1566). Перший опрацював
політичний прогноз розвитку політично-суспільного життя в Західній
Європі на 1483 p., другий одним із перших у тодішній Європі розробив
ідею природного права, дав так звану піраміду влади в польському
королівстві.
За тих часів ідеї Реформації покотилися Польщею (яка утримувала під
контролем частину українських земель), зумовивши стійку тенденцію до
церковної унії (Брест, 1596). Це дало поштовх до появи полемічної та
культурно-освітньої, наукової української літератури. Полемічна
література була представлена насамперед вільнодумцями й мала
містично-аскетичний зміст. Культурно-освітня література була критичною
та раціоналістичною за змістом. Полемічна література не мала на меті
відновлення державності, однак будила політичну свідомість, пропонувала
кращі ідеали.
Полемістів умовно можна поділити на дві течії:
• критично-теологічну — Герасим Смотрицький, Василь Сурозький, Христофор
Філалет, Іван Випіенський, Мелетій Смотрицький, Захарій Копистенський;
• культурно-освітню (українські православні братства) — Стефан і
Лаврентій Зизанії, Юрій Рогатинець, Кирило-Транквіліон Ставровецький.
Серед цих мислителів, безперечно, найвиразнішою є постать Івана
Вишенського (приблизно 1550-1620), який виступав не лише проти
національного та релігійного гноблення українського народу, а й проти
соціального поневолення з боку феодалів.
Лише дотримання принципу соборності, на його думку, може забезпечити
рівність усіх людей у церковно-релігійному та суспільно-політичному
житті. А засобом досягнення ідеального суспільства є не насильство, а
самовдосконалення людей (див. Іларіона).
Дієвими структурами політичної боротьби проти феодального гноблення,
католицизму та унії виступали українські православні братства, які
відкривали друкарні, школи, видавали абетки, граматики та інші
підручники, поширювали полемічні твори.
Синтез традиціоналізму та новаторства було покладено в основу
відновленої української державності — збудованої за часів Богдана
Хмельницького козацько-гетьманської держави (1648-1657).
Базою традиціоналізму був соціально-політичний устрій запорозьких
козаків, які на рівноправній основі обирали собі раду та отаманів. У
виборах старшини козаки керувалися не писаними законами, а “словесним
правом і здоровим глуздом”.
Проте після обрання Б. Хмельницького гетьманом ця посада поступово
перетворюється на посаду глави держави. Адже практика політичного життя
унеможливлювала регулярне переобрання гетьмана, його річні звіти і т.
ін. Тривала війна, яка вимагала твердої авторитарної влади.
Водночас козацька військова адміністрація перетворювалася з регіональної
на загальнодержавну, перебираючи на себе й по-літико-адміністративні та
судові функції [11; 204].
Нова державність спиралась і на релігійне, культурне відродження, яке
відбувалося під проводом політичного, релігійного, культурного діяча
Петра Могили (1597-1647). Останній виступав проти унії з католицькою
церквою, але в політичних питаннях орієнтувався на угоду з Польщею,
ставив завдання з удосконалення православ’я.
Відновлення української державності стало активним каталізатором
формування політичної свідомості та культури українства, відродило
заклики київської старовини й тим врятувало українську націю [173].
Історія козацько-гетьманської держави завершується періодом Руїни
(1667-1687). У цей час Лівобережна Україна зменшувалась, як шагренева
шкіра, після чергового договору між гетьманом і московським царем.
Вичерпало себе національно-релігійне гасло, під яким було виборено
українську державність. Українська еліта дедалі більше
переорієнтовується з республіканських настроїв Козацької доби на
московську політичну парадигму самодержавства.
І все ж на початку XVIII ст. відбувся останній збройний виступ за
збереження залишків української державності.
Однак щастя відвернулось від українського гетьмана Івана Мазепи
(1639-1709), який, довідавшись про майбутні плани московського царя
Петра І скасувати козацький устрій в Україні, розпочав переговори з
Польщею та Швецією.
Керуючись договором 1709 р. зі шведським королем Карлом XII про спільні
дії та зобов’язання не укладати миру з Москвою до визволення України
з-під влади Росії, І. Мазепа виступив проти військ Петра І. Поразка під
Полтавою перекреслила його плани, але наслідки роботи І. Мазепи з
формування політичної еліти (забезпечував права козацтва, перетворив
Києво-Могилянську колегію на Академію, заснував Чернігівський колегіум і
т. ін.) дали себе знати.
У цьому плані не можна обминути політичні ідеї, які були закладені 1710
р. в Конституції Пилипа Орлика. Цей документ і є тією самою конституцією
самостійної Української держави, за яку боролися І. Мазепа, П. Орлик та
їхні послідовники. Конституція П. Орлика пройнята
ліберально-демократичним духом, що ставить її в ряд найцікавіших
політичних документів того часу, особливо з огляду на те, що це був
період становлення в Європі абсолютних монархій.
Поразка І. Мазепи призвела до переорієнтації українських
мислителів-політиків Стефана Яворського (1658-1722) та Феофана
Прокоповича (1681-1736). Перший з них сформулював своє уявлення про
піраміду політичної влади в Російській імперії, другий висунув концепцію
просвіченого абсолютизму. З ети-ко-гуманістичною концепцією, в якій
знайшли відображення тогочасні політичні проблеми, виступив Григорій
Сковорода (1722-1794). Він, зокрема, вважав політичну свободу найвищим
досягненням людства. Новий лад уявляв у формі демократичної республіки,
яка гарантує права й свободу людям незалежно від майнового стану, статі,
раси, віросповідання, посади.
У цей самий час московське князівство перетворюється на царство, а
згодом і на Російську імперію.
Ідеологія нової імперії базується на теорії псковського монаха Філофея
(XVI ст.) “Москва — третій Рим”. Автор цієї доктрини був переконаний, що
історія людства — історія виникнення, розвитку та занепаду світових
царств, які скеровуються богом. Першим світовим царством був Рим,
наступним — Візантія. Погодившись на унію з католицькою церквою,
Візантія, по суті, зрадила православ’я і за це була покарана богом —
загинула 1453 р. під тиском турків.
Надалі ця ідея була розвинена іншими представниками російської
політичної думки й увійшла в історію як російська ідея об’єднання
народів на чолі з Росією у вселенське православне братство.
Згідно з візантійською політичною традицією підпорядкування духовної
влади світській, ця ідея працювала на розбудову Російської імперії. Тому
й не дивно, що за наказом російського царя київський патріархат
православної церкви знищується і переводиться до Москви.
Відгук цього насильницького переїзду резиденції патріарха з України до
Росії відчувається ще й досі: нині в Україні діють три православні
церкви — Московського патріархату (“канонічна”), Київського
(“неканонічна”) та автокефальна. Отже, конфесійна канонічність з погляду
політичної доцільності є по суті доволі відносним поняттям.
З кінця XVIII до початку XX ст. Україна перебувала під владою двох
імперій: 80 % її населення — у Росії, решта — в Австро-Угорщині.
Українці в кожній з імперій опинилися в політичній системі, що докорінно
відрізнялася від устрою, до якого вони звикли.
Серед пам’яток політичної думки початку XIX ст. слід згадати насамперед
документи таємних декабристських товариств. Останні своїм програмним
завданням вважали повалення самодержавства і встановлення
конституційного правління. У Петербурзі діяло Північне товариство, а в
Україні — Південне на чолі з Павлом Пестелем.
Під впливом декабристів, польського повстання 1830 р. в Києві у
1845-1846 pp. виникла таємна організація — Кирило-Мефодіївське
товариство (братство), яке виробило першу політичну програму для
українців. Його засновниками були Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш,
Микола Гулак, Опанас Маркович, Василь Білозерський. До товариства
близько стояв Тарас Шевченко, хоча й не був його членом. Члени
організації підготували програму, статут, яким стала праця М.
Костомарова “Книга буття українського народу”. Товариством визначалася
кінцева мета — створення слов’янської демократичної федерації на чолі з
Україною і столицею в Києві на засадах справедливості, рівності,
свободи, братерства. До складу федерації мали ввійти Україна, Росія,
Польща, Чехія, Сербія, Болгарія. Вища законодавча влада передавалася
двопалатному сейму, виконавча — президентові. Реалізувати свою програму
товариство планувало виключно мирним шляхом — здійсненням реформ.
Передбачалося скасувати кріпацтво, ліквідувати юридичні відмінності між
станами, зробити освіту доступною для всіх громадян, проголосити свободу
совісті.
У 40-х роках політична думка України була гідно представлена Тарасом
Шевченком (1814-1861). Духовні віяння Західної Європи, радикальні
республіканські ідеї Французької революції вплинули на формування
політичних ідей Т. Шевченка. У своїх творах він повертає з небуття
історичну пам’ять українців.
У другій половині XIX ст. виступили такі видатні теоретики, як М.
Драгоманов, І. Франко, Ю. Бачинський, М. Міхновський, М. Групіевський,
К. Левицький. Вони сформулювали широку політичну та соціально-економічну
програму боротьби за визволення українського народу. Найрадикальніпіими
були погляди М. Міхновського, який, відмовляючись від
культурно-територіальної автономії (І. Франко), слов’янської федерації
(М. Драгоманов) і федерації з Росією (М. Грушевський до 1918 p.),
проголосив однозначно — “Україна для українців!”
У середині XIX ст. політичний устрій як у Росії, так і в Австро-Угорщині
зазнав удару, що породив сумніви щодо його ефективності та могутності.
Звідси й поширення революційних настроїв і стимуляція нових політичних
ідей.
Михайло Драгоманов (1841-1895) висунув ряд цікавих ідей, зокрема щодо
еволюції суспільства від роду, племені через сім’ю до держави. Від
держави розвиток сягає найвищої політичної організації — всесвітньої
федерації.
М. Драгоманов розробив політичну програму для України, в якій
пропонувалося самодержавство замінити парламентською владою (ухваленням
конституції).
Перебуваючи на федералістських позиціях, М. Драгоманов не виступав за
відокремлення України від Російської імперії, але
вважав за потрібне реорганізувати її у вільну конфедерацію автономних
регіонів.
Особливе місце в розвитку української політичної думки належить Івану
Франку (1856-1916).
Нове соціально справедливе суспільство І. Франко пов’язував з мирною
перемогою народної революції. Водночас він не відмовлявся від збройної
боротьби.
І. Франко вважав, що в майбутньому суспільстві головне значення матимуть
економічно-культурні, а не політичні питання. Культурні народи вступлять
до вічної федерації, а всі можливі суперечки вирішуватимуться
міжнародним виборним судом.
Проаналізувавши стисло політичні концепції діячів демократичного напряму
з Наддніпрянщини і Західної України, зазначимо, що вони сприяли новому
розумінню народними масами проблем, пов’язаних із розвитком
капіталістичних відносин і необхідністю розв’язання нагальних питань
соціально-економічного та етнічно-культурного розвитку.
Початок XX ст. у Росії позначений зростанням політичної боротьби. Через
ослаблення Російської імперії навіть українство, яке завжди було
предметом особливої уваги з боку царату, відчуло деяке полегшення.
Українська політична думка й далі розвивалась як частина
загальносвітових суспільно-політичних ідей.
Одним із видатних українських мислителів першої третини XX ст. був
Михайло Грушевський (1866-1934). М. Грушевсь-кий — автор близько двох
тисяч друкованих праць — виступив з тезою про необхідність
демократичного вирішення національного питання. Він вважав, що Україні
має бути забезпечена національно-територіальна автономія у складі
демократичної Росії, бо “народність для свого розвитку не потребує
обов’язково політичної самостійності”.
З розвитком політичних подій погляди М. Групіевського трансформуються.
Він дедалі більше (особливо після прийняття IV Універсалу) схиляється до
думки про незалежність України, її повний суверенітет.
Володимир Винниченко (1880-1951) став першим головою уряду (Генерального
секретаріату УНР) народженої в 1917-1918 pp. Української держави й до
кінця життя з милості своїх ідеологічних опонентів носив тавро ворога
України.
Його шлях — від прихильника культурно-національної автономії у складі
Російської федеративної республіки до ідеолога відродження української
державності.
Цікаві думки В. Винниченка щодо взаємозв’язку нації та державності:
“Нація без державності є покалічений людський колективний організм.
Через те так жагуче всі, так звані “недержавні нації” прагнуть своєї
держави…” На запитання про те, що таке державність, він відповідав, що
це устрій всього матеріального і психічного буття цілого народу, його
національності, економіки, політики, культури.
Праве крило в українській політичній думці представляв Дмитро Донцов
(1883-1973), який вважав інтегральний націоналізм філософією виживання
нації, поставленої на край могили.
Основна проблема для Д. Донцова — як перетворити націю “свинопасів” у
націю володарів своєї ж країни. Він вважав, що цього можна досягти
безкомпромісною боротьбою. А це можливо лише тоді, коли її провід
очолить справжня національна еліта.
Проте Д. Донцов не мав чіткого уявлення про соціально-економічний тип
суспільства, яке мало б з’явитися після здобуття незалежності. Його
концепція не йде далі розуміння, що суспільство має бути аграрним і
спиратися на співпрацю між державою, кооперативами та приватним
капіталом. Політична система цієї держави мала ґрунтуватися на владі
однієї націоналістичної партії, на чолі якої повинні стояти випробувані
“борці” й “кращі люди”. На вершині піраміди влади — вождь з необмеженою
владою.
Концепцію українського державотворення розробив В’яче-слав Липинський
(1882-1931). Він обстоював ідею спадкового гетьманства в Україні як
гаранта державності української нації. Водночас В. Липинський люто
ненавидів “всіляких соціалістів”, які виступали проти цієї ідеї та її
реалізатора П. Скоропадського, який у квітні 1918 р. проголосив себе
гетьманом усієї України і владу якого вони разом з російськими
більшовиками повалили.
Розмірковуючи над шляхами та засобами досягнення соборності України, В.
Липинський писав не лише про боротьбу політичних сил, що заважає цьому,
а й про суттєві відмінності в культурі різних країв чи регіонів України
через складність її географічного положення. Головною хворобою
української нації він вважав недержавність, визнаючи, що можна
“повчитись у великоросів поважання до своєї влади”.
Обґрунтовуючи нову порівняно з попередніми концепцію побудови
української держави, В. Липинський сформулював її основні засади:
об’єднання з українцями всіх національних меншин на терені України;
залучення до процесу створення української держави, окрім інтелігенції,
великих промисловців за професійною ознакою, що замінило б політичні
партії.
Одним із ідеологів українського націоналізму був Микола Міхновський
(1873-1924), котрий розробив програму побудови самостійної української
держави, в якій заперечував і капіталістичний, і соціалістичний шлях
розвитку України .
Проблемами української державності та формування української раси
опікувався Юрій Липа (1900-1944). Основним завданням міцної держави, на
його думку, має бути турбота кожного громадянина про примноження її
багатства. У протилежному разі це анархія, занепад держави як
недоцільної. Устрій у державі має бути федеративний, бо державність —
“це федерація територіальних груп, що зв’язані з центром своїм виборним
уповноваженим, що його тільки затверджує центр”.
Відмінні від радянської точки зору погляди на проблеми української
державності, нації, мови, культури мали Микола Хвильовий (Фітильов) і
Олександр Шумський.
М. Хвильовий закликав до створення єдиного національного фронту в
боротьбі з “московським великодержавним шовінізмом”. “Геть від Москви!”
— ці слова М. Хвильового стали гаслом у такій боротьбі.
Післяреволюційна доба в Україні є періодом не лише боротьби за
утвердження самостійності України, а й пошуків шляхів духовного
відродження нації. Це знайшло відображення в політичних поглядах О.
Шумського — народного комісара освіти України. Він виступав проти
принципу централізму в управлінні Радянським Союзом, підготував 1926 р.
лист до Сталіна, де наголошувалося на поглибленні процесів українського
національного відродження та на доцільності контролю за ними саме
українських комуністів, а не представників єврейсько-більшовицьких кіл
(Л. Кагановича та ін.).
Хвилю українізації, що сприяла розвитку політичної думки, на початку
30-х років було припинено сталінським керівництвом. Унаслідок “чистки” у
партійному та державному апараті тодішню політичну еліту України
поставили на коліна. Це негативно позначилося на стані
суспільствознавства.
Наприкінці 50-х років інтелектуальна еліта України скористалася
хрущовською політикою десталінізації й порушила питання про реабілітацію
своїх репресованих колег. Цих буди-телів нової політичної думки стали
називати “шістдесятниками”.
Перші прояви дисидентства спостерігалися в Києві й Західній Україні —
було організовано кілька невеличких груп. Одна з них — “група юристів”.
її члени закликали до реалізації законного права України на вихід із
СРСР. Згодом такі групи було розкрито, а їх членів засуджено до тривалих
термінів ув’язнення.
За часів перебування України у складі СРСР говорити про існування якоїсь
окремої української політологічної школи не доводиться, оскільки
політологія як така вважалася в Радянському Союзі “псевдонаукою”, а
єдино правильним ученням був марксизм-ленінізм у формі наукового
комунізму та марксистської філософії.
Лише після проголошення незалежності України 1991 p., підтвердженої на
всеукраїнському референдумі, розпочався сучасний етап у становленні
української політології.
Попри те, що в більшості вузів України на першому етапі на політологів
оперативно перетворилися колишні фахівці з марксизму-ленінізму, все-таки
незаангажована політична думка дістала потужний імпульс для свого
розвитку. У перші ж роки незалежності була заснована Українська
асоціація політологів (1993). Першими серед нових незалежних держав, які
утворилися на теренах колишнього СРСР, українські вчені створили
Асоціацію політичних психологів України (1995).
Надзвичайно велике значення у процесах становлення та розвитку
політології мало заснування журналів “Політологічні читання” (1992) і
“Політична думка” (1993). Політична тематика з’явилася на сторінках
таких журналів, як “Віче”, “Політика і час”, “Персонал” та ін.
Велике значення для розвитку політології як самостійної науки мало
створення наукових рад із захисту докторських дисертацій в Інституті
держави і права ім. В. Корецького, Інституті політології та національних
відносин НАН України, Львівському університеті ім. І. Франка,
Міжрегіональній Академії управління персоналом.
Вийшли друком і відповідні підручники, словники та монографії, про які
можна дізнатися зі списку літератури, наведеного наприкінці пропонованої
монографії.
Список використаної літератури:
Гуго Гроций де Гроот. О праве войны и мира. — М., 1956. — Т. 1-3.
Гурне Б. Державне управління. — К., 1993.
ВинниченкоВ. Відродження нації. — К., 1991. — Т. 1-3.
Згуровский М. 3., Доброногов А. В., Померанцев Т. Н. Исследование
социальных процессов на основе методологии системного анализа. — К.,
1997.
Драгоманов М. Вибране. — К., 1991.
Липа Ю. Призначення України. — Л., 1992.
Липинсъкий В. Листи до братів-хліборобів. — Відень, 1926.
Міхновський М. Самостійна Україна. — К.; Л., 1991.
Огієнко І. Українська культура. — К., 1918
Основи політичної науки / За ред. Б. Кухти. — Ч. I—III. — Л., 1997.
Потулъницъкий В. Історія української політології. — К., 1992.
Потулъницъкий В. Теорія української політології. — К., 1993.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
