.

Політична думка Стародавнього Заходу (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
462 2920
Скачать документ

Реферат на тему:

Політична думка Стародавнього Заходу

У розвиток політичної думки Заходу найвизначніший внесок зробила
Стародавня Греція. Мислителі античної Еллади досить швидко подолали шлях
від міфу до теорії.

Та це й не дивно, оскільки форми правління тут швидко змінювалися:
монархія — аристократизм — рабовласницька демократія. Бурхливе й мінливе
політичне життя сприяло розвитку теоретичної думки та постійним пошукам
досконалішої політичної системи.

Для мислителів Сходу постановка цього питання виглядала крамольною,
оскільки вони виходили з раз і назавжди заведеного устрою життя. І “крок
вправо — крок вліво” від усталеної схеми політичної поведінки
сприймався, говорячи сучасною мовою, як неприпустимий ревізіонізм.

Немає жодного сумніву, що такий розвиток політичної думки не міг не бути
пов’язаний з формами політичної організації суспільства. На Сході — це
величезні й могутні імперії (деспотії), на Заході (читай — у Греції) —
невеличкі держави-міста, які мали спільну мову, релігію та культуру,
проте постійно воювали між собою, так само як із зовнішніми ворогами.

Політична географія пояснює давньогрецьку нездатність до міцного єднання
здебільшого природними умовами Еллади, де невеличкі долини перерізаються
горами, що перешкоджають політичним та економічним зв’язкам.

Зауважимо, що словосполучення “місто-держава” давньогрецькою звучить як
“поліс”, звідки й походить поширений нині термін “політика”.

Але про це — пізніше. Тепер лише зауважимо, що розміри полісів були
невеликими. За найкращих часів навіть Афіни мали не більш як 35-40 тисяч
жителів. (До речі міста Трипільської цивілізації, що стала колискою
української державності, мали приблизно таку ж чисельність населення і
систему соціальної організації).

Невисока населеність полісів не сприяла формуванню бюрократії та
регулярної армії, а це, зрештою, спричинювало політичну нестабільність і
постійні зміни політичних форм.

У сучасному розумінні поліс є політично організованим суспільством, і це
поняття, безперечно, є ширшим за поняття держави.

Життя людини в полісі жорстко регламентувалося правом або звичаєм, і в
цьому контексті поліс був тоталітарним відносно особистості.

Аналізуючи політичне життя Еллади, слід також зазначити, що антична
цивілізація була заснована на рабстві, яке давало змогу заможним
громадянам віддаватись роздумам про життя-буття, політику чи мистецтво.

Пік розвитку давньогрецької цивілізації припадає на VI-V ст. до н. е.,
коли афінська демократія перемогла у війні з Перською імперією.

Але минуло не більш як 50 років, і Греція знов поринула у внутрішні
війни. Поступово занепадали Афіни — оплот демократії, яка не змогла
виробити дієвих механізмів контролю за діяльністю влади. Чого варте,
скажімо, жеребкування під час розподілу урядових посад або роздача
грошей бідним, що породжувало безвідповідальність і утриманство!

Крах політичної системи Еллади мав і позитивні аспекти. Цей масштабний
експеримент дав надзвичайно цінний емпіричний матеріал для політичного
аналізу, який здійснили грецькі мислителі, насамперед Платон і
Арістотель.

Отже, ознайомимося з політико-філософськими системами цих мислителів
докладніше.

“КОМУНІЗМ” ПЛАТОНА. АКАДЕМІЯ

Платон (427-347 pp. до н. є.) був . афінянином. Після смерті свого
вчителя Сократа, якого “демократично” примусили випити отруту, покинув
батьківщину і намагався переконати правителів Сіракуз провести реформи в
дусі своїх уявлень про ідеальну державу.

У 387 р. до н. є. він купив невелику ділянку землі в афінському
передмісті, названому на честь грецького героя Академа, і заснував там
свою філософську школу — Академію, яку очолював рівно 40 років. Академія
проіснувала набагато більше — аж до 529 р. н. є. (усього 916 років),
коли була закрита за розпорядженням візантійського імператора Юстиніана.

Платон небезпідставно вважається автором філософської системи
об’єктивного ідеалізму. Він одним із перших окреслив предметне коло
політики, створив картину ідеального суспільства, що знайшло
відображення в його праці-діалогах “Держава”, “Політик”, “Закони” [162].

Платон — прихильник жорсткої соціальної ієрархії. На його думку, все
суспільство має поділятися на правителів (філософів), воїнів і
виробників (ремісників і землеробів).

Як і в індійських варнах, приналежність до станів визначається не
особистими якостями, а походженням людей. Як виняток, він “дозволяв”
переходити з першого стану до другого, і навпаки. Але простолюдинам —
зась, мовляв, це може призвести до загибелі держави.

Отже, зводився нездоланний бар’єр перед “кухарками”, які не повинні
керувати суспільством.

У чому ж тоді полягає “комунізм” Платона? Він усерйоз вважав, що треба
ліквідувати приватну власність серед правителів і стражів. Останнім
заборонялося мати сім’ю. Жінки й діти, на його думку, мають бути
спільними, а останніх мусить виховувати держава.

Ці обмеження не поширювалися на виробників. Проте за певну свободу
приватного життя й економічної діяльності вони мали платити
громадянським безправ’ям — не брати участі в управлінні державою.

Платон регламентує всі сторони людського життя: економічні та соціальні
відносини, матеріальні умови, дітонародження, виховання, культуру, думки
людей.

Йому замало, що філософи правлять. Він пропонує знищувати всіх, хто
претендуватиме не лише на владу, а й на філософію, виступає за заборону
творів мистецтва, які піддають сумніву доцільність його політичної
моделі.

Привертає увагу й типологія форм держави, яку він запозичив у Геродота
(табл. 1).

Таблиця 1

Форма правління Засади

Звід законів Беззаконня

Монархія

Влада небагатьох

Влада народу Царська влада

Аристократія

Демократія,

що додержує законів Тиранія

Олігархія

Демократія,

що нехтує законами

Серед законних форм держави Платон найгіршою вважає демократію. Проте
вона, на його думку, все-таки краща за олігархію та тиранію.

Під кінець життя Платон відступає від свого станово-комуністичного
проекту (незакінчена книга “Закони”). Усім громадянам його ідеальної
держави вже дозволяється мати сім’ї, будинки та земельні наділи. Земля
та нерухомість розподіляються жеребкуванням, а наділ є загальнонародною
власністю, що успадковується лише одним із дітей. Станів-каст уже немає.
Є лише чотири класи залежно від матеріального стану. Перехід з класу до
класу дозволяється в разі зміни майнового статусу людини. А ось із
політичними правами та обов’язками справи дещо інші. На народні збори
перші два класи ходити зобов’язані, а громадяни третього та четвертого
класів можуть робити це добровільно.

Політичне безправ’я рабів та іноземців компенсується їхнім рівним
майновим становищем з громадянами полісу.

Форма правління характеризується поєднанням принципів монархії та
демократії. На чолі держави — 37 правителів віком від 50 до 70 років.
Вони обираються не більш як на 20 років шляхом багатоступеневих виборів.
З їхнього числа виокремлюється “нічна рада”, до якої входять 10
наймудріших осіб. Формується й виборна рада з 360 членів (по 90 від
кожного класу). Усі посадові особи обираються після попередньої
перевірки, а право голосу на виборах мають ті, хто носить зброю або вже
брав участь у війнах.

Як і в “Державі”, у “Законах” зберігається жорстка регламентація
приватного життя, виховується почуття єдності й колективізму, суворе
покарання за порушення законів та інакомислення. Останнє, до речі, дало
підстави для звинувачень Платона як ідейної предтечі тоталітаризму.

Підсумовуючи творчу спадщину Платона, слід наголосити на таких цінних
політичних думках:

• ідеї загального блага та спільного інтересу як основи політичного
об’єднання;

• приватній власності як основи соціальних суперечностей та конфліктів;

• чіткому визначенні форм держави й закономірностей їх змінювання;

• визначенні законності як найважливішого атрибута політичної
організації.

Однак не варто забувати й про негативи:

• ідеалізацію кастовості та аристократичного правління;

• зневагу до прав особистості;

• виправдання соціальної нерівності;

• жорсткий контроль і регламентацію всього життя.

“ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД” АРІСТОТЕЛЯ. ЛІКЕИ

Давньогрецького мислителя Арістотеля (384-322 pp. до н. є.) не без
підстав вважають засновником політичної науки [15].

Попри те, що Арістотель протягом 20 років перебував — як учень, а далі
викладач — у платонівській Академії, в історію політичної думки він
увійшов не як послідовник Платона, а як рівний йому філософ, який
створив власну світоглядну систему. Відомий він ще й як вихователь
майбутнього великого завойовника — імператора Александра Македонського,
а також як засновник власної школи — Лікею (тепер кажуть — ліцей).

На відміну від свого вчителя Платона Арістотель орієнтується не на
ідеальні схеми, що ігнорують психологію людей, а на досвід і
раціональний аналіз. Він зробив політику предметом емпіричного
дослідження, проаналізувавши разом з учнями 150 конституцій держав і
відповідних проектів.

Політичні погляди філософа найповніше висвітлено в його працях
“Політика”, “Афінська політія”, “Етика” та ін.

Політика, за Арістотелем, визначається як наука про вище благо людини й
держави, що охоплює економіку та етику (звід традицій і правил).

Як і Платон, його талановитий учень не вийшов у своєму політичному
аналізі за межі полісу, характеризуючи решту видів державної організації
варварського світу як нижчий рівень, що не досяг політичних висот.

Арістотель вважав, що людина є “твариною політичною”, а тому поліс — це
суспільство, держава — “творіння природи”, продукт природного розвитку.

Які ж характерні риси полісу?

Насамперед, це об’єднання людей, котрі мешкають на певній території під
владою одного уряду, який діє на базі єдиної конституції. Поліс —
спільнота вільних і певною мірою рівних людей (окрім рабів). Він вищий
за сім’ю та індивіда, а мета його функціонування — благо громадян.

Арістотель критикує платонівський “комуністичний проект”. Він
переконаний, що приватна власність (у розумних межах) відповідає природі
людини, є стимулом до праці, виробництва та збагачення.

Отже, впізнаємо відому сучасну тезу: те, що вигідно громадянину, вигідно
й суспільству!

Проте Арістотелю більше до вподоби нагромадження багатства завдяки
створенню матеріальних цінностей, а не засобами торгівлі та спекуляції.
Його ідеал: власність — приватна, її плоди — для загального блага. Цей
ідеал був сприйнятий християнством та ісламом і … довів свою практичну
неспроможність.

Платон у діалозі “Держава” надає перевагу рішенням царя-філософа перед
законами, вважаючи, що останні не можуть охопити всі аспекти життя.
Арістотель, навпаки, переконаний, що завдяки своєму загальному характеру
мають панувати саме закони, оскільки вони вільні від пристрастей.

Право — це норми суспільного життя, що реалізуються передусім на основі
їх застосування саме державою. Він виокремлює природне право (яке скрізь
визнане) і умовне право (закони та угоди). Справедливі закони чи
несправедливі — їх належить виконувати.

Арістотеля небезпідставно називають ідеологом здорового глузду
середнього класу. Адже він вважав важливим показником справедливості
відсутність крайніх суперечностей поміж бідними та багатими, філософами
та інтелектуальним загалом. Людей середнього достатку він вважав
найліпшими в полісі, оскільки лише вони, мовляв, здатні зрозуміти
загальне благо, не схиляючись до крайнощів.

Громадянство, на його думку, не повинен мати той, хто через відсутність
достатку, дозвілля, освіти нездатний самостійно мислити та ухвалювати
рішення. Громадяни, за його концепцією, — це ті, хто пише закони й
судить. Жінки, до речі, робити цього не повинні (у Платона вони мають
громадянські права).

Арістотель розвиває й типологію форм правління (табл. 2).

Демократію Арістотель вважав нестійкою формою правління, але все ж таки
кращою за олігархію і навіть за аристократію.

Найкраща форма — ПОЛІТІЯ, “золота середина”, що поєднує в собі позитивні
риси олігархії та демократії. Для забезпечення стабільності потрібне
зміцнення середнього класу (про що так багато й охоче нині говорять
ідеологи центризму!).

При демократії панує абсолютизація рівності, при олігархії —
абсолютизація нерівності. Але все це призводить до зміни форм держави
через порушення справедливості.

Таблиця 2

Форма правління Характер законів

Правильні (правителі дбають про загальне благо) Неправильні (правителі
дбають про власні інтереси)

Монархія

Влада небагатьох

Влада більшості Царська влада (цар — видатна особистість)

Аристократія (правління групи хороших людей)

Політія:

тип І — усі на рівних засадах беруть участь в управлінні; тип II — влада
реалізується на основі майнового цензу і здатності обіймати державні
посади Тиранія (цар — невидатна людина)

Олігархія (правління групи поганих людей)

Демократія (народ править, не спираючись на закони, кожне рішення тут —
закон)

Ми не випадково так докладно спиняємося на основних положеннях концепцій
Арістотеля. Створивпіи нову методологію емпіричного та логічного
дослідження, він настільки вдосконалив систему базових понять, що нею й
тепер оперують сучасні мислителі від політичної науки, філософії,
соціології та права.

Аналізуючи античну спадщину політичної думки (як Заходу, так і Сходу),
слід відзначити такі основні цінності: феномен полісу, принципи
республіканізму та договірного походження держави, ідеї тахісу та
імперії [18].

Феномен полісу, що виник у VIII-VII ст. до н. е., пов’язують із широким
ужитком усного слова, писаних законів і рівності громадян полісу перед
законом, що стало, зокрема, підставою для грецької демократії.

Принцип республіканізму, що й нині дуже поширений у політичній практиці
сучасного світу, полягав у виборності всіх посад, звітності посадових
осіб та обмеженості їхнього перебування при владі, а також у
використанні суду присяжних.

Принцип договірного походження держави базується на розумінні кожної
людини як суспільної, політичної істоти. Саме тому людська спільнота
укладає суспільний договір про утворення держави з розподілом усередині
неї політичної влади.

Ідея тахісу полягає в єдності всіх громадян полісу, які повинні ставити
інтереси громади вище за приватні інтереси. Ця ідея гармонізувала
поміркованість, мужність, мудрість і силу, що разом узяті становили
інтегральне поняття справедливості.

Ідея імперії включила в себе одновладність, впровадження культу
можновладця-автократа, який поєднував у своїй особі законодавчу,
виконавчу та судову гілки влади. По суті, реалізація імперської ідеї
сприяла уніфікації державного будівництва з диференційованою податковою
системою, утвердженням державної мови і т. ін.

Політико-правова думка Риму розвивалася на базі інституту сім’ї, а
політичне життя відбувалося за законами, що охоронялися від монарха і
громади й реалізовувалися під наглядом монарха. Революційним щодо
підходу до права був поділ права у V ст. до н. є. на громадянське,
державне й приватне (перша кодифікація).

Республіканський Рим, ґрунтуючись на досягненнях грецької
політико-правової думки (за твердженням Дж. Шира [237], навіть державна
мова протягом 300 років була тут грецькою!), розвинув інститут
громадянства. Останнє можна було отримати від народження або за заслуги
перед державою. Цей інститут постійно розширювався: спочатку громадянами
були лише вільні жителі Риму, потім його союзники, а ще пізніше — вільні
жителі провінцій. Громадяни мали право голосу, могли домагатися всіх
посад, апелювати до народу проти смертних вироків, безчесних покарань
(розп’яття, різки, батіг), мали право на власність і право брати шлюб.

Але згодом республіканська ідея згасає й поступається імперській, коли
Сенат перетворюється на дорадчий орган, а імператор — на необмеженого
правителя. Імперія розбудовується на основі месіанської ідеї Риму і на
зламі І ст. до н. є. міцно стає на ноги.

Підсумовуючи цей період розвитку політико-правової думки, слід
зазначити, що обґрунтування абсолютної влади правителя домінує не тільки
в Римі, а й у Персії, Китаї та інших країнах і скрізь базується на
політичному міфі божественного походження влади. Це дає підстави
говорити про можливість існування певного першоджерела, з яким були
ознайомлені представники тодішньої політичної еліти людства.

Список використаної літератури:

Баскин Ю. Я. Очерки по истории политических учений. — Л., 1991.

Бодуен Ж. Вступ до політології. — К., 1995.

Брегеда А. Ю. Основи політології. — К., 1997.

Бурдъе П. Социология политики. — М., 1993.

Древнеиндийская философия. Начальный период. — М., 1972.

Древнекитайская философия. — М., 1973. — Т. 1-2.

История китайской философии. — М., 1991.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020