Реферат на тему:
Політичний процес. Політичний розвиток (модернізація)
Політичне життя суспільства можна розглядати як сукупність
різновекторних і різнодинамічних у часовому вимірі політичних процесів.
Будь-яка система (суспільна, політична, економічна, біологічна) живе в
певних ритмах свого розвитку, які можна дослідити саме через динаміку
процесів, що відбуваються в межах цієї системи. Те саме можна сказати і
про розвиток державно-політичних, соціально-культурних та інших складних
систем.
Скажімо, європейську сучасність XX ст. цілком логічно розглядати через
призму феномена територіальної держави в контексті концепції
етнодержавства. І це виправдано, оскільки розпад Австро-Угорської,
Британської, Російської, Французької імперій відбувся саме за
етнотериторіальним принципом.
Більше того, ці процеси не зупинилися на рівні імперських утворень.
Здавалося б, цілком благополучні з погляду соціально-економічного
розвитку та рівнів життя Чехословаччина та Югославія, які були “вітриною
реального соціалізму”, пережили і ще й досі болюче переживають період
становлення державності своїх народів. Але якщо Чехія та Словаччина
пройшли цей процес цивілізовано, то дезінтеграція посттоталітарної
Югославії, що відбувалася на тлі дії релігійних (християнство — іслам) і
геополітичних (Захід — Росія) чинників, здійснювалася шляхом кривавих
збройних конфліктів.
Ось і спробуйте довести, що політичні процеси в сучасній Європі (та й у
світі загалом) відбуваються не навколо політичного феномена
нації-держави.
Досвід показує, що зміна політичного устрою, еволюція політичної
культури та політичної свідомості, розподіл влади і т. ін. є
різнопорядковими діями, що автоматично детермінують одна одну. Але їх
усіх може методологічно об’єднати термін “політичний процес”, який
розвивається в результаті різних політичних дій, взаємодії політичних
інститутів, ухвалення та реалізації тих чи інших політичних рішень.
Термін “процес” походить від лат. processus — рух вперед, просування.
Отже, політичний процес віддзеркалює динаміку політичного життя й
сучасних політичних подій та явищ. Звідси й визначення цього терміна.
Політичний процес — це динаміка подій, явищ і дій, що відбуваються в
політичній сфері суспільства в контексті функціонування політичної
системи розгляданого суспільства.
Передумовою, соціальною базою політичного процесу є процес соціальний,
який являє собою сукупність подій, явищ, дій соціальних спільнот, груп,
індивідів, спрямованих на їх відтворення та забезпечення стабільності
суспільної системи.
Розвинена соціальна структура характеризує розвинене громадянське
суспільство, яке є соціальною основою розвитку політичних структур і
політичного процесу.
У свою чергу політичний процес логічно розглядати як соціально-політичні
дії, що забезпечують відтворення політичних ресурсів і творення нового в
політиці.
Політичний процес охоплює вертикальний та горизонтальний зрізи
політичних відносин, є безперервним і різновекторним.
У вузькому розумінні політичний процес можна розглядати як технологію
здійснення влади суб’єктом політики. Якщо додати до цього ще й політичні
події та явища, не контрольовані суб’єктом політики, можна розглядати
політичний процес у широкому розумінні.
Структура політичного процесу (у вузькому розумінні) являє собою:
• формування цілей і завдань політичних інститутів (держави, політичних
партій і т. ін.);
• конституювання та утворення політичних інститутів і організацій;
• ухвалення та виконання політичних рішень;
• підтримка функціонування політичних інститутів і організацій;
• контроль за функціонуванням і спрямуванням розвитку політичних
інститутів.
Типологію політичних процесів унаочнює табл. 4.
Політичні процеси за характером спрямування можуть бути, зокрема,
прогресивні та регресивні.
Якщо йдеться про прогресивний характер політичних процесів, що
відбуваються в суспільстві, умотивованим є введення ще й такого терміна
до нашого політологічного словника, як “політичний розвиток”.
Політичний розвиток — це перехід від певного політичного стану до
якіснішого на базі вдосконалення політичних інститутів і підвищення
рівня політичної культури суспільства.
Якщо суспільство в політичному плані не розвивається, це призводить до
політичної стагнації — застою, відсутності змін, окостенінню
організаційних форм, розпаду політичних структур, а внаслідок цього — до
краху політичної системи суспільства або ж політичного регресу загалом.
Такі негативні процеси супроводжуються політичною нестабільністю,
соціальними конфліктами, кризами тощо.
Традиційні суспільства (переважно в країнах, що розвиваються) мають
жорстко регламентоване традиціями та звичками політичне життя. Водночас
функції політичних інститутів недостатньо диференційовані, що є
передумовою неадекватного реагування на економічні, соціальні та
технологічні зміни в суспільстві.
Таблиця 4 Типологія політичних процесів
Ознака поділу Тип
Природа процесу Творчий
Руйнівний
Тривалість перебігу Довготривалий
Короткотривалий
Одномоментний
Рівень організації суспільства Глобальний
Регіональний
Місцевий
Форма перебігу Явний
Прихований
Динаміка перебігу Бурхливий
Спокійний
Уповільнений
Характер спрямування Прогресивний
Регресивний
Характер середовища, де відбувається Зовнішньополітичний
процес Внутрішньополітичний
Характер перебігу Еволюційний (безперервний)
Революційний (дискретний)
Охоплення учасників Загальний
Локальний
Спрямованість суб’єктів політики Конфліктний
Компромісний
Консенсусний
Характер участі в політиці Виборчий (електоральний)
Законодавчий
Управлінський
Керований
Стихійний
Сучасні політичні системи, які сформувалися в розвинених країнах світу,
характеризуються більшим ступенем сприйняття нових умов, низьким рівнем
політичного підкорення та конфліктності внаслідок високої спеціалізації
та диференціації
функцій політичних інститутів, їх здатності ефективно реагувати на
вимоги соціальних груп.
Перехід від традиційної політичної системи до сучасної почали називати
“політичний розвиток” і “політична модернізація”.
Передумовою активної розробки теорії політичного розвитку було намагання
перенести модель британської або американської систем, які вважалися
зразком політичного розвитку, до країн, що розвиваються. Однак цей
широкомасштабний експеримент з упровадження західних політичних
цінностей в інше соціокультурне середовище не дав очікуваних
результатів.
Проте теорія політичного розвитку (модернізації) істотно вплинула на
розвиток сучасної політичної науки.
Саму ідею детермінації політичного розвитку висловлював ще Арістотель,
який відзначав залежність політичної сфери суспільства від соціальних
чинників (соціальної нерівності).
Ця традиція детермінації політики зовнішніми чинниками (економічними,
соціокультурними тощо) довго домінувала в політології, її підтримували
вже згадувані К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін і прихильники
детерміністської теорії Д. Лернер, У. Рос-тоу, М.Ліпсет, К.Дойч [16].
Вони розглядали політику як наслідок економічного розвитку, хоча ті самі
ортодоксальні марксисти — більшовики намагалися довести пріоритет
політики над економікою. Чим закінчився цей експеримент, усім відомо:
розпадом системи “реального соціалізму” і крахом радянської імперії —
СРСР.
Але існувала й інша традиція аналізу політичного розвитку, яку
започаткував Н. Макіавеллі [122], а з ним і його співвітчизники й
послідовники — В. Парето, Г. Моска [227], Р. Міхельс [329], які
декларували ідею самостійності політики й навіть її першості щодо інших
сфер суспільного життя.
На їхню думку, політичний розвиток визначає прогрес суспільства загалом,
а ефективність впливу є результатом якості політичної еліти.
Водночас наприкінці 50-х років XX ст. у межах порівняльної політології
виник уже згадуваний напрям — теорія політичної модернізації
(політичного розвитку).
Найбільший внесок у цю теорію зробили праці Г.Алмонда і Д. Пауелла
“Порівняльна політологія. Підхід з позиції “кон-
цепції розвитку” (1966), Д.Ептера “Політика модернізації” (1965), Л. Пая
“Аспекти політичного розвитку. Аналітичне дослідження” (1966), С.
Ейзенштадта “Модернізація: протест і вимір” (1966), С Хантінгтона
“Політичний порядок у суспільствах, що змінюються” (1968).
На думку представників цієї течії, політична модернізація є процесом
зміни системних якостей політичного життя й функцій політичних
інститутів з переходом від традиційного суспільства до сучасного.
Г.Алмонд і Л. Пай, яких вважають найбільшими авторитетами серед
прихильників теорії політичної модернізації [61], на основі
функціонального підходу встановили, що зміни системних якостей і функцій
політичних інститутів охоплюють три процеси:
1) структурну диференціацію інститутів політичної системи і
спеціалізацію їхніх функцій;
2) підвищення здатності політичної системи до мобілізації й виживання
(Л. Пай);
3) тенденцію до рівноправ’я.
Структурна диференціація інститутів політичної системи потрібна для
здійснення “розподілу праці” між політичними структурами (законодавчою,
виконавчою, судовою гілками влади). У політично нерозривних суспільствах
цього немає.
Мобілізаційні можливості політичної системи розглядаються як здатність
до мобілізації ресурсів для забезпечення порядку соціального прогресу,
врегулювання конфліктів. У традиційних суспільствах це здійснюється
через насильство.
Про здатність політичної системи до виживання свідчить її намагання
модернізуватися. Системи з різними формами комунікації та соціалізації
(мас-медіа, школи, вузи, церкви, армія тощо) культивують певні зразки
політичної поведінки, підтримують віру в легітимність влади, її
справедливість і т. ін.
Тенденція до рівноправ’я полягає у знятті будь-яких обмежень (партійних,
кастових, племінних, релігійних) щодо участі в політичному житті.
Але С. Хантінгтон додержується іншої думки. Він вважає, що тільки сильні
й стабільні державні інститути, а також правовий порядок можуть
забезпечити адекватність реагування політичної системи на зміну ситуації
(тобто потрібні інституціоналізація та відповідні процедури).
Для вимірювання ступеня модернізованості політичної системи Г. Алмонд та
Д. Пауелл запровадили такі критерії:
• диференціацію політичних ролей — інтереси кожної соціальної групи
мають лобіюватися;
• спеціалізацію політичних інститутів — лобіюють інтереси своїх груп на
основі взаємодії;
• культурну секуляризацію — перехід від ірраціональних (емоції,
традиції, звички) чинників політичної поведінки до раціональних (право,
факти, точна інформація).
Насамкінець наголосимо, що в чистому вигляді традиційних і сучасних
політичних систем не існує (і це розуміють автори розгляданої теорії). А
перевага того чи іншого компонента відбиває ступінь розвитку системи. Із
цим не можна не погодитися, відзначаючи корисність для практики цієї
теорії, яку, втім, не варто абсолютизувати.
Список використаної літератури
Борисов В. К. Теория политических систем. — М., 1991.
Брегеда А. Ю. Основи політології. — К., 1997.
Бурдъе П. Социология политики. — М., 1993.
Буржуазные теории журналистики: критический анализ. — М., 1980.
Бутенко А. Политическая власть и борьба за нее при социализме // Сов.
гос-во и право. — 1989. — № 3.
Варзар І. М. Політична етнологія як наука: історія, теорія, методологія,
праксеологія. — К., 1994.
Васецкий Н. Ликвидация. Сталин, Троцкий, Зиновьев: фрагменты
политических судеб. — М., 1989.
ВинниченкоВ. Відродження нації. — К., 1991. — Т. 1-3.
Власенко Н. А., Зорько С. В., Сиротич М. Р. Україна на шляху до
інформаційного суспільства: проблеми та здобутки.
Інформаційно-аналітичний огляд Національного інституту стратегічних
досліджень. — К., 1995. — № 5.
Власть. Очерки современной политической философии Запада. — М., 1989.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
