.

Поняття, об\’єкт, предмет і функції політології (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
866 4220
Скачать документ

Реферат на тему:

Поняття, об’єкт, предмет і функції політології

Політологія (говорять ще політична наука, або наука про політику) являє
собою царину наукових знань, що вивчає політику, закономірності
функціонування й розвитку політичної сфери суспільства та політичного
життя в контексті виборювання, утримання контролю, реалізації та
функціонування політичної влади в суспільстві.

Згідно з таким розумінням, основним об’єктом дослідження політології є
політична сфера, яку вивчають і аналізують у поєднанні з особливостями
її функціонування й розвитку та зв’язками з економічною й духовною
сферами суспільства.

Конкретизуючи провідні об’єкти дослідження політології, насамперед слід
назвати державу, владу та владні відносини. Водночас цілком логічним
виглядає таке міркування. Інші суспільні науки (право, філософія,
соціологія тощо) мають той самий предмет дослідження, що й політологія.
У чому ж тоді різниця між ними? Передусім у тому, що політологія
досліджує їх як соціальні феномени й інститути політичної організації
суспільства, котрі основною метою мають реалізацію загального інтересу.
Аналогічним за підходом є ставлення політології до проблем
громадянського суспільства і т. ін. Останнє, як відомо, складається із
соціальної та духовної сфер суспільства і є предметом соціології.

Однак без знання основних чинників та історичних етапів формування й
еволюції громадянського суспільства, його базових характеристик,
інститутів, цінностей і відносин неможливо здійснити ґрунтовний
політологічний аналіз.

А як обійтися без знання сутності й базових характеристик правової
держави, що досліджується юридичною наукою? Усе це природно підводить
нас до думки про міждисциплінарний характер політології, яка поєднує
вивчення та аналіз основних своїх об’єктів дослідження з комплексним,
системним підходом до вивчення й аналізу економічних, соціокультурних,
соціально-психологічних та інших аспектів життя суспільства.

Предметом політології є такі феномени, як політична система, держава,
державний устрій, влада, владні відносини, політичні партії та
громадсько-політичні організації й рухи, політична діяльність, політична
свідомість, політична культура, ідеологія та ін.

Загалом сукупність проблем, досліджуваних політологією, можна поділити
на три великих розділи.

1. Соціально-філософське та ідейно-теоретичне підґрунтя політики,
системоорганізуючі ознаки й характеристики політичної системи, політичні
парадигми, що відповідають конкретно-історичному періоду.

2. Політичні системи та політичні культури, політичні режими, їх
порівняльні характеристики, еволюція і т. ін.

3. Політичні інститути, політичні процеси, політична діяльність і
політична поведінка.

Упродовж XX ст. політологія безперервно розширювала діапазон досліджень.
До кола інтересів цієї складної, цікавої та надзвичайно динамічної науки
увійшли:

• зацікавлені групи та політичні рухи;

• політичні системи, політичні інститути та процеси;

• політична діяльність, політична поведінка та політична культура;

• громадська думка й засоби масової інформації в політичному процесі;

• політичне лідерство та еліти;

• корпоративізм і неокорпоративізм;

• політичні ідеології, історія політичних учень, політична філософія;

• конфліктологія;

• етнодержавознавство та ін.

На сучасному етапі в політології виокремлюють розглянуті далі основні
розділи.

1. Теорія політики, яка здійснює філософсько-методологічний аналіз
сутнісних засад політики та політичної діяльності, теоретичних засад
політики і політичних відносин.

2. Теорія політичних систем та їх елементів, що досліджує проблеми
утворення й функціонування держав, партій, суспільно-політичних
організацій, політичних режимів і т. ін. шляхом вивчення конституційних
та адміністративних питань, економічних та соціальних функцій
управління, аналізу політичних інститутів, відносин між суб’єктами
політики, політичної культури та комунікації і т. ін.

3. Теорія соціального управління, що вивчає форми й методи управління
соціально-політичними, соціально-економічними, адміністративно-правовими
та соціально-психологічними процесами, досліджує проблеми участі в
політиці.

4. Політична ідеологія та історія політичних учень, що досліджує роль і
функції ідеології в системі політичної влади, історію й генезис
політичних теорій, концепцій і доктрин, особливості їх реалізації та
існування в різних суспільствах.

5. Теорія міжнародних відносин, предметом якої є система міжнародних
відносин, природа воєн, проблеми національної та світової політики,
мирного співіснування держав з різним соціальним устроєм. Тут можна
виокремити такі напрями досліджень, як геополітика, зовнішня політика,
міжнародне право, діяльність міжнародних та міждержавних організацій.

6. Політична праксеологія або практична політологія, яка здійснює
прикладні та порівняльні дослідження в контексті конкретних політичних
технологій, специфіку політичного маркетингу та менеджменту в різних
суспільно-історичних умовах, проблеми ухвалення оптимальних
управлінських рішень (законодавчих, урядових, судових), підвищення
ефективності їх реалізації.

Отже, політологія є не тільки і не стільки рафінованою науковою
дисципліною, скільки прикладною. Адже її народження зумовлене
суспільними потребами в розробленні технологій управління і методик
впливу на суспільну свідомість, у теоретичному обґрунтуванні цілей
внутрішньої та зовнішньої політики, в опти-мізації управлінських рішень
за умов розширення обсягів діяльності та владних повноважень держави.

Поділ політології на теоретичну та практичну (або прикладну), який набув
останнім часом широкого вжитку, є доволі штучним, оскільки, власне,
політична наука має яскравий практичний характер, що, зрештою, і
визначає її провідні позиції серед суспільних наук.

Для того щоб переконатися, зокрема, не лише в теоретичному, а й у
прикладному характері науки про політику, слід звернути увагу на основні
функції політології в суспільстві:

• Описова (дескриптивна), яка полягає в дослідженні політичної
реальності зіставленням її з уже існуючими соціально-політичними
стандартами і є, по суті, своєрідною фотографією дійсності.

• Виховна (освітня), при реалізації якої найважливіші надбання
політичної теорії й практики стають доступними широкому загалу, роблять
участь народних мас у політиці свідомою і ефективною.

• Тлумачна (оціночна), що має давати відповіді на запитання стосовно
причинової природи тих чи інших подій, явищ, тенденцій, напрямів
розвитку, виявляти відповідність і міру їх адекватності функціонуванню
даного цілого.

• Передбачувальна (прогностична), яка на основі реалізації функцій опису
та тлумачення дає можливість виходу на спроби політичного прогнозу
розвитку подій.

• Інструментальна (технологічна), пов’язана з пошуками відповідей на
запитання щодо вибору форм і видів практичних політичних дій з метою
досягнення бажаного результату.

• Ідеологічна (програмова), спрямована на розробку стратегії та напрямів
розвитку суспільства, його політичних інститутів, суспільних структур і
політичних процесів.

Зазначена стратегія пов’язана з оцінюванням методів і результатів
дослідження в суспільних науках загалом.

За умов тоталітарних режимів зазначена функція реалізується панівними
ідеологіями (комунізм, нацизм, конфесіоналізм тощо). У демократичному
суспільстві ідеологічна функція політології полягає в оптимізації
використання різних ідеологічних доктрин з метою пошуку консенсусних
політичних рішень.

Аналізуючи змістовні характеристики кожної з основних функцій
політології, можна дійти висновку щодо їх безпосереднього практичного
значення.

У чому ж тоді полягає відмінність теоретичної та практичної політології?
Відсутність чітких критеріїв порівняння та “розмитість” об’єктів
методологічної оцінки унеможливлюють більш-менш рельєфне їх
розмежування. Проте відмінність усе ж існує і полягає насамперед у
рівнях політологічних досліджень. На підтвердження назвемо ці рівні.

1. Політико-філософський аналіз, що має за предмет дослідження загальні
методологічні засади, гіпотези, узагальнення, прогнози тощо.

2. Конкретно-теоретичний аналіз, який дає змогу сформулювати основні
положення теорії політики, політичної ідеології, соціального управління
політичними системами та міжнародними (міждержавними, міжблоковими)
відносинами і т. ін., аби створити науковий образ політичної діяльності
загалом.

3. Емпіричний аналіз, який ґрунтується на конкретних результатах
дослідження політичної дійсності на базі понятійно-категоріального й
методологічного апарату політології шляхом реалізації описової,
інтерпретаційної, прогностичної, інструментальної та ідеологічної
функцій цієї науки.

Формування та інституиіоналізаиія політології

І опри те, що процес нагромадження та передавання політичних знань від
покоління до покоління дослідників триває кілька тисячоліть, процес
формування та становлення власне політології як самодостатньої наукової
дисципліни охоплює період з кінця XIX до середини XX ст.

У Німеччині його пов’язують насамперед з виникненням правової школи, яка
була започаткована працями І. Канта та Г. Гегеля з їхніми концепціями
правової держави й громадянського суспільства.

Проте віддаючи належне заслугам представників цього наукового напряму
дослідження, слід зазначити, що ця школа розглядала державу як комплекс
формальних конституційних норм і зводила політичне лише до ідеї держави.
Внаслідок цього поза межами дослідження лишилося вивчення соціальної
природи держави та влади.

Формування політичної науки у Франції розпочалося після заснування Е.
Бутлі 1871 р. Вільної школи політичних наук.

Основи ж французької школи політології були закладені у працях П. Жане
“Історія політичної науки в її зв’язку з мораллю” (1870), Р. Шевр’ера
“Елементи політичної науки” (1871), Е. Ако-ла “Філософія політичної
науки” (1877), А. Ерсана та А. Мішле “Ідея держави” (1896) і “Політична
доктрина демократії” (1901), а також Е. Бутлі “Політична карта Західної
Франції при Третій республіці” (1913).

Становлення британської школи політології пов’язують з часом заснування
Лондонської школи економіки та політичних наук при Лондонському
університеті. Згодом політологічні дослідження і навчання студентів із
цієї спеціальності були запроваджені в Оксфордському, Кембриджському,
Манчестерському, Ліверпульському та інших університетах.

Такі вчені, як Е. Баркер, Д. Коул, Г. Ласкі, Ч. Меннінг, У. Робсон, Г.
Файнер, вивчали проблеми державного управління, політичних інститутів,
конституційного та адміністративного права, політичної філософії та
теорії міжнародних відносин, колоніальної адміністрації та ін.

Засновником систематичних досліджень політики у СІЛА вважають Ф. Лібера,
який 1857 р. розпочав читання лекцій з політичної філософії в
Колумбійському коледжі. У цих лекціях провідне місце посідали питання
теорії держави та політичної етики.

А 1880 р. його наступник на посаді Дж. Берджес заснував у Колумбійському
університеті піколу політичної науки. Було запроваджено систему
підготовки наукових кадрів із захистом дисертацій, а 1886 р. почав
виходити журнал “Політикл сайенс куотерлі”. Дж. Берджес вирізнявся також
не тільки як організатор політологічних досліджень, а й як серйозний
учений, книга якого “Політична наука і порівняльне конституційне право”
(1890) знайшла чимало прихильників.

1903 р. було створено Американську асоціацію політичних наук і засновано
журнал “Аннали американської академії політичних і соціальних наук”,
1906 р. — журнал “Огляд американської політичної науки”, а з 1939 р.
почав виходити “Журнал політичних досліджень”. Ці видання регулярно
друкуються й нині, маючи вагомий науковий авторитет і вплив на розвиток
політичної науки.

Але попри всі зазначені успіхи все-таки слід зазначити, що на початку XX
ст. політологія (як, до речі, і соціологія) розглядалась як щось
другорядне й вторинне порівняно з класичними науками — філософією,
правом, політекономією.

Проте з розвитком системи парламентаризму, формуванням політичних
партій, запровадженням поділу влади на гілки, удосконаленням виборчих
систем і т. ін. політологія як віддзеркалення світу політичного дедалі
більше виокремлюється як самодостатня наукова дисципліна.

Велике значення в цьому контексті мали концепції М. Вебера (бюрократії
та плебісцитарно-вождистської демократії), В. Парето, Г. Моска і Р.
Міхельса (теорії циркуляції еліти та “залізного закону” олігархії), М.
Острогорського і Р. Міхельса (зв’язку демократії та політичних партій),
А. Бентлі (теорія груп, що конституює реалії політичного життя поза
межами права й держави), М. Острогорського, Дж. Брайса і В. Вільсона
(теорії демократії й конституційної форми правління, представництва,
виборчих і партійних систем і т. ін.).

Характерно, що в політології континентальної Європи в аналізований
період можна віднайти тенденцію до синтезу емпіричних і теоретичних
досліджень, а в політології англосаксонських країн — позитивістський
напрям із претензією на статус точної науки, яка може все обчислити й
описати за допомогою математичних моделей і точних вимірювань.

Після встановлення в континентальній Європі тоталітарних режимів та їх
сателітів європейська школа політології практично перестає існувати.
Через переслідування та незгоду з керівництвом нацистської Німеччини
впродовж 1933-1938 pp. цю країну покинула більшість викладачів вузів і
науковців, серед яких всесвітньо відомі 3. Фрейд, К. Левін, Г. Маркузе,
К. Мангай, Е. Фромм, Т. Адорно, які згодом стали гордістю американської
науки.

Аналогічні процеси відбувались і в комуністичній Російській імперії, з
якої були вислані або витіснені такі вчені, як М. Бердяев, М. Лоський,
Є. Франк, П. Струве, І. Ільїн, П. Сорокін та багато інших. Чимало
дослідників було за цей час репресовано сталінським режимом.

Отже, у тоталітарних країнах Європи дослідження в галузі політичних наук
або повністю припинилися або спрямовувалися на забезпечення ідеологічних
і політико-пропагандистських потреб правлячих політичних режимів.

Водночас завдяки вагомому інтелектуальному підживленню американської
політологічної школи остання перетворилася на “законодавця мод” у галузі
соціальних і гуманітарних наук. Саме у США розгорнулася біхевіористська
революція, були запроваджені системний та структурно-функціональний
методи аналізу політичних інститутів і процесів, порівняльна
політологія, політико-культурний підхід.

Завдяки цьому не виглядає алогічним факт значного впливу американських
політологів на розвиток світової політологічної науки, зокрема на
створення 1949 р. у рамках ЮНЕСКО Міжнародної асоціації політичних наук
(МАПН).

Наслідки цієї активності не забарилися. Так, у Франції відразу після
цього були створені Національна адміністративна школа, Інститут
політичних досліджень при Паризькому університеті, Національний фонд
політичних наук. Разом з останнім Національна асоціація політичних наук
починає з 1951 р. видавати “Французький журнал політичної науки”. З 1956
р. запроваджується вчений ступінь доктора політичних наук, а в
університетах — курс “Конституційне право і політичні інститути”.

Найбільших успіхів французька школа політології досягла в галузі
дослідження проблем конституціоналізму, держави та влади, політичних
систем в особі таких учених, як М. Дюверже, Б. де Жувенель, Ж. Бюрдо, Ж.
Ведель, М. Прело, П. Фавр.

Британська політична школа, маючи нахили до позитивістської методології,
зберегла історико-філософську спрямованість. Під впливом МАПН тут було
створено Асоціацію політичних досліджень Об’єднаного Королівства, серед
фундаторів якої — Г. Ласкі, Д. Броген, Ч. Уїльсон, М. Окшот.

Нині у Великобританії наукова та викладацька діяльність у галузі
політології здійснюється в чотирьох десятках університетів країни.
Видаються журнали “Політичні дослідження” (орган згаданої Асоціації
політичних досліджень), “Британський журнал політичної науки”, “Уряд і
опозиція”, “Політичний щоквартальник” та ін.

Порівнюючи тенденції розвитку політології у США та на Європейському
континенті, слід зазначити, що американські дослідники головну увагу
зосереджували на соціальних основах держави, а європейські — на
проблемах вивчення та аналізу державного права й державно-політичних
інститутів.

Якщо у США політологія розвивалась переважно у формі прикладних
емпіричних досліджень, то в континентальній Європі органічно
поєднувались історико-правові, політико-філо-софські та державознавчі
традиції.

XX століття характеризується розмаїттям політичних концепцій, серед яких
можна виокремити неопозитивізм, неолібералізм, неоконсерватизм,
соціал-демократію, тоталітаризм: комунізм, фашизм, сіонізм і тісно
пов’язаний з останнім глобалізм.

За винятком першої концепції, з іншими ми вже ознайомлені. Тепер же нас
цікавить неопозитивізм не як ідеологічна течія, а як
теоретико-методологічна основа політологічних досліджень XX ст.

Розвиток науково-технічного прогресу, політичні, соціально-економічні
катаклізми призвели до кризи позитивізму. З початку 20-х років XX ст.
формується неопозитивізм (одночасно в Англії, Австрії, Польщі). Його
теоретико-методологічними засадами стали науково-суспільний скептицизм,
математична логіка, “структуралістське” розуміння мови, розвиток
емпіричної соціології, що все разом дало першу форму неопозитивізму —
логічний позитивізм. З початку 40-х років розвивається нова форма
неопозитивізму — філософія аналізу, такі принципи, як сцієнтизм,
біхевіоризм, верифікація, кількісний об’єктивізм. Економічними засадами
неолібералізму стали концепції Дж. Кейнса (1883-1946), Дж. Гелбрейта та
Ф. Хайєка (1899-1992).

Особливої популярності в середині XX ст. набула концепція технократії,
найхарактернішим представником якої є Дж. Гелб-рейт.

На думку прихильників цієї теорії, потрібно встановити політичну владу
технократів, які керуватимуть суспільством не на догоду інтересам
окремих класів, а на базі наукових знань і в інтересах усього
суспільства.

Аналізуючи інститут влади, Дж. Гелбрейт розрізняв три типи влади:
заслужену, компенсуючу і регулюючу. На його думку, вони відповідно
використовують такі форми впливу, як сила, нагорода й переконання, а
джерелами влади є відповідно особистість, власність і організація [292].

Політична філософія мае за предмет аналізу онтологію влади,
субстанціональні засади владних відношень, типи й форми влади, а також
політичну гносеологію, що розглядає владу як реалізацію вольової
діяльності політичного суб’єкта (індивіда, групи, класу, партії,
суспільно-політичного руху, держави, політичної еліти, лідера та ін.).

Ця так звана академічна політична філософія у XX ст. здобула чимало
опонентів.

Скажімо, неомарксист Н. Пулантзас (1936-1980), який критично ставився як
до капіталізму, так і до “реального соціалізму”, працював над
модернізацією марксизму з урахуванням соціальних змін, що відбулися в XX
ст., а також відповідно до положень політичної соціології М. Вебера і Р.
Міхельса.

Ж.Фрейнд, А. Коен-Танюжі і вже згаданий вище Н. Пулантзас активно
розробляли такі проблеми, як організація—самоорганізація,
діяльність—самодіяльність, етатизація— деетатизація,
одержавлення—роздержавлення, співпраця—протистояння центрів влади,
формалізоване—неформалізоване життя суспільства та ін.

Філософські проблеми політики аналізував і Ж. Еллюль [276; 277], який
запропонував поняття “соціологічна пропаганда”. Під останньою він
розумів вплив на свідомість людей не лише засобами слова, а всім
способом життя. На його думку, усі соціальні революції лише зміцнюють
державу і дедалі більше закріпачують особистість.

А. Грамші (1891-1937), досліджуючи теоретичні питання політичної сфери,
багато уваги приділяв природі політики, переходу від економіки
корпоративної фази до фази політичної гегемонії. У центрі його уваги
були методи політичного керівництва, вчення про партію, її ставлення до
держави та особистості.

Політологія розпочала з вивчення й аналізу інститутів влади (парламенту,
виконавчої влади, Верховного Суду) та боротьби з “академічною”
політичною філософією.

Але з 20-х років XX ст. політологи перейшли від досліджень управлінських
і загальнотеоретичних питань до вивчення відносин суспільства з
державним механізмом, дослідження громадської думки та специфіки
міжперсональної комунікації у процесі політичної діяльності.

За основу було взято біхевіористський підхід, на ґрунті якого
найбільшого розвитку дістали:

• “силова модель”, що розглядає владу як волю до влади (Г. Лассуел, Дж.
Кетлін);

• “ринкова модель”, що розглядає сукупність політичних відносин як ринок
влади (Ч. Мерріем);

• “ігрова модель”, що розглядає політичний ринок як змагання суб’єктів
влади (Ф. Знанецький);

• “Чиказька школа”, яка вивчає ринок влади та владу держави (X. Госснел,
Л. Уайт).

Учені, які дотримуються біхевіористських поглядів, наприклад А. Соміт і
Дж. Таннехауз, досліджують поведінкові аспекти виборчих кампаній,
проблеми вивчення громадської думки в політиці, політологічні аспекти
законодавчої діяльності, практику державного управління, міжнародні
відносини і т. ін.

Сучасна політична наука досліджує владу:

• згідно з неомарксистським тлумаченням (поєднання класичного марксизму
та фрейдизму);

• через призму бінарних рольових відносин (реляціоніст-ська концепція);

• як систему взаємодіючих чинників (системна концепція). Реляціоністська
концепція базується на творчому розвитку

ідей М. Вебера про можливість вольової дії індивіда та соціальних груп
один на одного і має три основних напрями дослідження — теорії опору,
обміну ресурсами і поділу зон впливу.

Прихильники теорії опору (психологічний підхід) — Д. Карт-райт, Дж.
Френч, Р. Рейвен, беручи за основу динаміку поля К. Левіна (1890-1947),
досліджують силу опору підлеглих індивідів у психологічних змінах їхньої
поведінки, думок, стосунків, цілей, потреб тощо.

Прихильники теорії обміну ресурсами (соціологічний підхід) — П. Блау, Д.
Хіксон, X. Хайнінгс, Р. Шнек, Н. Пеннінгс розглядають владу як результат
можливості одержання та утримання під контролем певних благ і привілеїв.
Скажімо, П. Блау, який запровадив поняття соціального обміну, аналізуючи
міжособистісні відносини, надавав великого значення економічним
аспектам: нагороді, користі, вигоді. Відпітовхуючись від цих форм
соціального обміну, він аналізував рольові відносини, владу, законність,
колективні вартості, взаємини складних соціальних організацій.

Теорія поділу зон впливу (політологічний підхід), яку розвинув Д. Ронг,
спрямована на вивчення еволюції соціальних відносин, взаємовпливу та
контролю, що інституалізуються в суспільстві.

Окрім зазначених напрямів існують також інші теорії в межах
реляціоністської концепції влади.

Серед них слід назвати теорію редукції ієрархічних дистанцій (М.
Малдер), яка основним психологічним механізмом влади вважає не блага, що
їх дає остання, а “жадобу влади”.

Ж. Пуату іде ще далі, вважаючи, що дослідження влади як такої не
вміщується в межах соціальної психології і відповідно міжособистісних
стосунків, а виходить на рівень соціально-політичних досліджень.

Системна концепція влади також налічує три основних теоретичних напрями.

Перший напрям розглядає поняття влади, що є якістю макро-соціальної
системи (Т. Парсонс, Д. Істон). Т. Парсонс (1902-1979) вивчав,
наприклад, питання самоврегулювання соціальних систем, суспільні
механізми, що підтримують стабільність останніх.

Другий напрям дослідження влади в межах системної концепції (М. Крозье,
Е. Фріденберг) розглядає владу як соціальне ціле, що являє собою
взаємодію індивідів у боротьбі за приватну владу на рівні сім’ї,
виробничої групи, організації.

Представники третього напряму досліджують владу через взаємодію
індивідів в одній специфічній соціальній системі — Т. Кларк, М. Роджерс;
останній, до речі, запровадив поняття ресурсів влади, тобто соціального
статусу, харизми, володіння політичними інститутами, засобами масової
комунікації тощо.

Політична поведінка суб’єктів політичної діяльності детермінується як
зовнішніми стосовно індивіда чинниками (сукупність яких визначається
характером політичної культури суспільства й індивіда), так і суто
внутрішніми (психологічними, або ментальними) чинниками.

Як зазначалося, із 40-х років розвивається нова форма неопозитивізму —
філософія аналізу. Провідний представник М. Фуко, заперечуючи
психологізм, зосередив увагу на відношеннях “слів” і “речей” (засоби
культури та її об’єкти). Розрізняв три змінні системи семіотичних
відношень — відродження, класичний раціоналізм і сучасність. Предметом
аналізу він зробив дискурсивні (мовні) практики, що співіснують у межах
однієї системи. Пізніше М. Фуко, вивчаючи генеалогію влади, дійшов
висновку, що в чистому вигляді вона існує (як примус) лише у в’язницях.
Вивчаючи сучасне йому французьке суспільство, він стверджував, що це
дисциплінарне суспільство. Аналізував не те, хто й як здійснює владу, а
як вона реалізується (мова як один із основних засобів влади). Принцип
біхевіоризму спирався на психологічний напрям у соціології (В. Вундт, Г.
Лебон, Г. Тард, Ч. Кулі) та психоаналіз 3. Фрейда (1856-1939). Останній
вважав, що людина не може обійтися без примусу, панування меншості над
більшістю. Він зробив класичний психологічний аналіз особи президента В.
Вільсона, причин його суспільно-політичного фіаско. Послідовники 3.
Фрейда — Е. Фромм (1900-1980), К. Юнг (1875-1961), спираючись на
психоаналіз, дослідили причини виникнення авторитаризму,
суспільно-психологічних підстав демократії.

Підсумовуючи, можна виокремити приблизно три етапи розвитку політичної
науки:

1) стародавній етап, який пройшов шлях від релігійно-міфологічних форм
тлумачення політичної сфери до часткової раціоналізації політичних уяв;

2) етап Нового часу (XVI-XIX ст.), який сформував політико-ідеологічну
базу політології;

3) сучасний світ (початок XX ст.), який конституював політичну науку як
таку.

Література:

Рощин С. Западная психология как инструмент идеологии и политики. — М.,
1980.

Рощин С. Психология толпы: анализ прошлых исследований и проблемы
сегодняшнего дня // Психол. журн. — 1990. — Т. 11, № 5.

Рубин Дж., Колб Д. Психологический подход к процессам международных
переговоров // Психол. журн. — 1990. — Т. 11, № 2.

Рудич Ф. М. Много ли власти нужно власти? — К., 1999.

Руссо Ж. Ж. О происхождении и основании неравенства между людьми. — М.,
1976.

Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. — К., 1996.

Саймон Г. Адміністративна поведінка. — К., 2001.

Себайн Дж. Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки. — К., 1997.

Сен-Симон А. Избранные произведения. — М.; Л., 1948. — Т. 1-2.

Скиба В. И., Горбатпенко В. П., Туренко В. В. Вступ до політології. —
К., 1996.

Слюсаревський М. До проблеми етногенезу українського народу
(політико-психологічний аналіз аспекту) // Актуальные проблемы
современной психологии. — X., 1993.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020