.

Поняття, типологія і стилі політичної діяльності (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
342 2709
Скачать документ

Реферат на тему:

Поняття, типологія і стилі політичної діяльності

Оскільки існує політичне життя суспільства, політика як така і є люди,
які нею займаються, якнайшвидше потрібно розглянути питання, пов’язані з
власне політичною діяльністю в різних суспільних умовах.

Політична діяльність суб’єктів політики як досить складний вид
суспільної діяльності потребує широких спеціальних знань у галузі
політології, права, економіки, соціології та психології, наукового
розуміння політичних процесів, прогнозування політичного розвитку
суспільства в разі прийняття (неприйняття) тих чи інших політичних
рішень.

На характер політичної діяльності впливають об’єктивні та суб’єктивні
детермінанти, які змінюються під впливом політичних дій та процесів, що
відбуваються у суспільстві.

До об’єктивних детермінант належать суспільні потреби, інтереси певних
соціальних груп, інституцій, угруповань тощо. До суб’єктивних
детермінант — політична свідомість, правова, політична, психологічна
культура тощо. Зрозуміло, що об’єктивні та суб’єктивні детермінанти
політичної діяльності перебувають у діалектичному взаємозв’язку, що
визначає структуру, спрямованість і результативність політичної
діяльності.

Французький політолог Ж. Бодуен розглядав три основні концепції
політичної діяльності: елітарну, плюралізму еліти і моделей майбутнього
державного управління.

В елітарній концепції, аналізуючи політичну діяльність, вивчають
проблему переважної участі в ній еліти суспільства.

Теорії захоплення влади верхівкою (В. Парето, Г. Моска та Р. Міхельса),
занепаду демократії (Р. Міллса) та самовідновлен-ня панівного класу (П.
Бірнбаума), що складають елітарну модель, доволі песимістично
розглядають реалізацію демократичних процедур ухвалення політичних
рішень.

Певною мірою зазначену ваду усуває концепція плюралізму еліти (Р. Дал,
Р. Арон), яка вживає поняття еліти у множині, заперечуючи однорідність
панівного прошарку.

У цьому контексті вельми логічним є розгляд політичної діяльності,
зокрема у площині узгодження політичних і суспільних відносин, не лише
по вертикалі, а й по горизонталі.

Однак існує і підхід, який передбачає, що в майбутньому навряд чи буде
якась єдина модель державного або соціального менеджменту (М. Крозьє з
його “індивідом і суспільством”, П. Греміон з його “периферичною
владою”, П. Мюллер і Б. Жобер з їхньою “державою в дії”).

Якщо ж відштовхуватися від цих концепцій політичної діяльності, то,
користуючись методом системного аналізу, варто було б зазначити, що
політичну діяльність слід розглядати як таку, що спрямована на
багатовимірне, матричне, інтегральне узгодження політичних інтересів
“різновагових” суб’єктів політичної діяльності — від індивіда до великих
суспільних груп.

Отже, доходимо висновку, що сутність політичної діяльності полягає не
стільки у боротьбі за владу, скільки в регулюванні політичних відносин у
суспільстві, досягненні злагоди та взаєморозуміння громадян, їхніх
спільнот і влади як по вертикалі, так і по горизонталі.

Політична діяльність є специфічним видом людської діяльності, що має
регулювати, збалансовувати, узгоджувати інтереси та відносини між
суб’єктами політики, сприяти досягненню в суспільстві громадянського
миру та взаєморозуміння. її результативність залежить від кількох
чинників:

• володіння інформацією про політичні відносини по горизонталі (між
суспільними групами, націями, станами тощо), яка дає змогу своєчасно
розробляти й впроваджувати запобіжні заходи щодо небажаного розвитку
подій;

• володіння інформацією про політичні відносини по вертикалі (між
центральними та місцевими органами влади й населенням), що уможливлює
оцінку рівня довіри до влади, прийняття рішень щодо зняття соціальної
напруженості в межах цієї площини відносин (це може бути проведення
виборів, референдумів, інші політичні рішення);

• обраних цілей і засобів їх реалізації (мається на увазі основна мета
діяльності: задоволення особистих чи корпоративних або суспільних
інтересів, спрямованих на досягнення консенсусу й злагоди);

• прийняття політичних рішень, їх прогностичного потенціалу,
передбачення можливих наслідків, позитивної або

негативної реакції різних груп населення, політичних партій, суспільних
організацій, рухів і т. ін.;

• розроблення політичної технології досягнення результатів політичної
діяльності.

Політична діяльність у складі різних політичних суб’єктів (парламенту,
уряду, органів місцевого самоврядування, партійно-політичних і
суспільних структур) має бути спрямована:

• на реалізацію загальносуспільних завдань (досягнення стабільності
суспільно-політичної системи, її розвитку і т. ін.);

• на виконання цілей і завдань їх політичних суб’єктів (написання
законів — у парламенті, їх виконання — в уряді і т. ін.);

• на досягнення власних неегоїстичних цілей (просування по службі,
професійне зростання, підвищення рівня індивідуальної політичної
культури і т. ін.).

Гармонійне поєднання загальних, колективних та індивідуальних цілей
якнайкраще сприяє успішній політичній діяльності, її суспільній користі
та ефективності, створює умови для стабільності функціонування
політичної сфери суспільства як макросоціальної системи, що
самоврегульовуеться у процесі своєї життєдіяльності.

Розглядаючи проблеми функціонування політичної та правлячої еліти, ми
вже мали змогу ознайомитися з елітарною, плюралістичною та іншими
концепціями політичної діяльності. Але попри всі розбіжності між ними
всі вони стверджують, що політична діяльність все-таки є заняттям людей,
які повинні мати відповідний рівень знань і практичних навичок.

Зрозуміло, що на певних (нетривалих) етапах головну роль можуть
відігравати маси й навіть юрба (за умов кризових явищ). Проте в
стабільній ситуації на політичну діяльність еліти в її конкретних
аспектах здебільшого впливають організовані групи тиску, соціально або
професійно зацікавлені в розв’язанні тих чи інших проблем.

Наприклад, учителі можуть вимагати реформування освітніх програм або
підвищення заробітної плати, лікарі — страхової медицини, аграрії —
захисту національного виробника сільськогосподарської продукції і т. ін.

Водночас, зважаючи на такий політичний чи економічний тиск, еліта
суспільства все-таки не повинна забувати про стратегічні цілі
суспільного розвитку, оскільки, йдучи на поводі у певних політичних сил,
можна гармонізувати політичні та інші відносини, а можна й зруйнувати
суспільну систему взагалі. У такому разі, зрозуміло, багато хто з
політичної та правлячої еліти може позбутися свого панівного становища в
суспільстві, що позначиться не лише на її позиціях, а й на ситуації
взагалі.

Інакше кажучи, ігнорування в політичній діяльності проблем, що
стосуються великих суспільних груп людей, може стати каталізатором
ланцюгової реакції соціальних вибухів і протестів.

Отже, політична діяльність може розцінюватись як поле зіткнення й
узгодження інтересів різних прошарків і верств суспільства, а відтак і
регулятором політичних відносин за допомогою правових, соціальних і
психологічних чинників. Останні ж проявляються у вигляді продукування
відповідних правових актів, використанні силових акцій, проведенні
переговорних процесів і політико-пропагандистських рекламних кампаній.

Політологія трактує політичну діяльність як індивідуальні або спільні
дії суб’єктів політики (окремих індивідів, станів, націй, партій,
суспільних організацій і т. ін.), спрямовані на реалізацію їхніх
політичних інтересів, передусім виборювання та утримування політичної
влади.

Політична діяльність, яка віддзеркалює систему політико-владних відносин
у суспільстві, по суті є похідною від реального політичного процесу.
Вона здійснюється в межах відносин влади або поза ними, а отже,
регулюється правовими (статутними), соціальними та психологічними
нормами-регуляторами суспільного життя.

Зрозуміло, що зазначені норми-регулятори діють не окремо одна від одної.
У цьому разі йдеться про переважання тих чи інших норм регулювання
політичної поведінки, а не про відсутність інших чинників. Скажімо,
відносини між президентом і парламентом регулюються не тільки
конституційними, а й іншими правовими нормами. Може статися, що ці особи
будуть членами однієї політичної партії. Відтак їхні відносини можуть

регулюватися ще й положеннями статуту партії. Не можна забувати і про
“неписані” закони — традиції, політико-психологі-чну культуру, загальну
культуру, соціальні норми поведінки, які побутують у суспільній
свідомості. До речі, психологічні відносини, “вплітаючись” у
політико-правові та соціальні, часто відіграють важливу роль, суттєво
впливаючи на прийняття кардинальних, принципових політичних рішень.

Політична діяльність є наслідком реалізації певної мотивації суб’єктів
політики, їхніх політичних інтересів. Рушієм політичної діяльності є
політична свідомість, яка формується й розвивається під впливом
суспільних інститутів у поєднанні з політико-психологічними чинниками
(ментальністю, політичною та правовою культурою і т. ін.).

Політичні інтереси, політико-психологічна культура, традиції, ціннісні
орієнтації, нормативно-правові акти тощо є системоорганізуючими,
спрямовуючими чинниками політичної активності суб’єктів політики
(політичних партій, суспільних організацій, окремих політичних лідерів і
пересічних громадян). Сукупність цих чинників визначає мету, зміст,
поширеність і наслідки впливу політичної діяльності суб’єктів політики
на життя суспільства загалом, життя суспільних груп та окремих
індивідів.

Політична діяльність у будь-якому суспільстві спрямована на
організаційні чинники суспільно-політичного життя і процеси політичного
розвитку.

До організаційних чинників політичної сфери суспільства належать:

• утворення державних інститутів (парламенту, уряду, президентства,
органів місцевого самоврядування та ін.) шляхом демократичного
волевиявлення громадян;

• формування політичних партій, суспільних організацій, рухів;

• створення політико-правових норм регулювання процесів підготовки та
прийняття законів, безпосереднього волевиявлення громадян на
референдумах, під час опитувань громадської думки, на зборах і т. ін.;

• організація системи управління основними сферами державного і
суспільного будівництва, визначення структури

управління, повноважень різних державних інституцій, механізмів їх
взаємодії і т. ін. До процесів політичного розвитку, на які спрямована
політична діяльність, належать:

• залучення громадян до державного й суспільного управління;

• зміцнення інститутів влади та суспільно-політичних структур;

• забезпечення дотримання законності та правопорядку, демократичних норм
і процедур, що регулюють життя суспільства;

• формування політичної свідомості громадян;

• сприяння підвищенню довір’я до державних і політичних інститутів;

• гарантування інтересів меншин (національних, конфесійних та ін.),
розвиток національних відносин на основі толерантності, взаємної поваги;

• вироблення і впровадження у політичну практику міжнародної та
регіональної політики;

• зміцнення соціальних основ розвитку суспільства і т. ін.

Політичний процес у цьому разі розглядається як певна послідовність дій
за участю хоча б одного суб’єкта політики. У цій послідовності дій
виокремлюють суб’єктивний і об’єктивний аспекти. Суб’єктивний
(мотиваційний) аспект розглядається як діяльність окремих індивідів і
суспільних груп, об’єктивний — як результат згаданої діяльності
суб’єктів політики.

Наслідками політичної діяльності є суспільні зміни, що відбуваються у
сферах:

• відносин між великими суспільними групами (станами, етносами,
організаціями);

• відносин влади між керівниками та підлеглими, які впливають на обсяги,
силу, авторитет влади, способи її здійснення і т. ін.;

• відносин у межах влади (наприклад, встановлення коаліційної влади);

• політичних відносин індивідів і суспільних груп, які виявляються у
ставленні до ідейно-політичних опонентів (терпимість — нетерпимість) та
ін.

Політична діяльність зумовлює зміну суспільно-політичних структур,
державних інституцій, а отже, зміну правових, соціальних і психологічних
норм-регуляторів суспільного життя. її наслідками можуть бути зміни
відносин влади між суб’єктами політики, що впливають на силу, обсяг та
ієрархічні відносини у владній піраміді. Термін “сила влади” у цьому
разі означає необхідні зусилля для реалізації рішень, “обсяг влади” —
обсяг правового простору суспільного життя (тобто рівень правового
регулювання суспільної сфери), “ієрархічні відносини” — рівень
централізації — децентралізації, концентрації — деконцентрації влади, її
демократизації або олігархізації.

Виходячи з цього назвемо основні типи політичної діяльності:

• радикальні, спрямовані на докорінні зміни суспільної системи
(революція, контрреволюція, заколот);

• реформаторські, спрямовані на суспільні зміни, що не підривають
підвалин влади правлячої еліти;

• політичні перевороти, що змінюють правлячу еліту, не зачіпаючи
соціально-економічного базису країни, її суспільно-політичних структур
тощо.

Політичну діяльність неможливо здійснювати, не маючи відповідної
політичної інформації про стан і розвиток соціальної структури
суспільства, про структуру влади, організацію управління та їх
ефективність, рівень політичної свідомості та політико-психологічної
культури, відносини між суб’єктами політики і т. ін. Неповнота або
недостовірність політичної інформації сприяє прийняттю помилкових або
неефективних політичних рішень, що, звичайно, призводить до зростання
кризових явищ у суспільстві.

На політичну діяльність суб’єктів політики впливають такі чинники:
мотиваційна структура політичної діяльності, ідеологія, політичні
доктрини, соціально-економічні умови й тиск з боку різних соціальних
груп населення, суспільно-політичних структур, політико-психологічна
культура і т. ін.

Мотиваційну структуру політичної діяльності становлять знання
соціально-політичних, економічних, психологічних умов, у яких суб’єкт
політики (партія, суспільна організація, особистість) реалізує свої
цілі; система соціальних норм і цінностей, що домінують у суспільній
свідомості; особисті нахили та емоції, риси характеру політичних діячів.

Аналіз мотивації політичної діяльності допомагає адекватніше оцінювати
дії та вчинки тих чи інших людей або політичних сил, які репрезентовані
першими, дає певну інформацію для прогнозування можливої політичної
поведінки суб’єктів політики в тактичному та стратегічному сенсі.

Ідеологія пояснює мету політичної діяльності та спрямовує її на
реалізацію завдань певного етапу діяльності. Політичні доктрини
деталізують зазначені вище цілі політичної діяльності, пропонують засоби
їх досягнення. Політичні доктрини, пристосовані до конкретних ситуацій,
реалізуються у формі політичних програм.

Зрозуміло, що політична діяльність за сприятливої економічної
кон’юнктури і в умовах економічної кризи має певну специфіку. І цей
чинник є надзвичайно важливим.

Не менш важливий тиск на центри влади чинять різні соціальні групи
населення. Він стимулює політичну діяльність і може набувати форм
масових демонстрацій, мітингів, акцій протесту, пікетування, страйків
тощо. Досвід показує, що такі форми тиску в загальнонаціональних
масштабах приводять до кардинальних змін у розстановці політичних сил
(зміна урядів, дострокові вибори парламентів, президентів і т. ін.).

Різним рівням політичної діяльності відповідають різні види суспільної
свідомості. Виходячи з видів політичної свідомості (наукової та
буденної) можна виокремити теоретичну й практичну політичну діяльність.
До теоретичної політичної діяльності можна віднести ідеологічну,
законотворчу, соціологічну, науково-організаційну та методичну, а до
практичної — депутатську, урядову, роботу в органах місцевого
самоврядування, політичних партій, суспільно-політичних рухів, участь у
виборах, референдумах, опитуваннях, мітингах, маршах протесту,
пікетуваннях і т. ін.

Політична діяльність у сучасному світі виявляється у двох основних
формах демократії: представницькій (парламентській, депутатській) і
безпосередній. Головним джерелом представницької політичної діяльності є
волевиявлення громадян суспільства. Обираючи своїх представників до
органів законодавчої, виконавчої, судової влади, громадяни делегують їм
політичну владу, що належить їм за конституцією. Безпосередньою
політичною діяльністю є діяльність у складі партійно-політичних і
суспільних структур. Вона регламентується двома видами норм: правовими
(тобто законами, які є спільними для всіх громадян) і статутними (що
регулюють права й обов’язки членів суспільних організацій).

Узагалі політична діяльність може здійснюватися на громадських або
професійних засадах. До останнього виду політичної діяльності
зараховують професійну депутатську діяльність, роботу в апараті
суспільно-політичних організацій, рухів, політичних партій.

Досвід політично розвинених суспільств свідчить, що діяльність вищих
представницьких органів має бути організована саме на професійних
засадах, оскільки питання управління державою надзвичайно важливі й
потребують спеціальних знань і навичок у державному будівництві.

З погляду політичної психології існує п’ять основних політичних стилів
поведінки: параноїдальний, демонстративний, компульсивний, депресивний і
піизоїдний.

Параноїдальний політичний стиль характеризується постійною жадобою
влади, керування іншими людьми, підозріливістю та непередбачуваністю.
Такий політик цікавиться лише власною думкою, відкидаючи інші. Він
намагається створити напруження серед підлеглих, що дає змогу
маніпулювати ними у власних інтересах і цілях. Типовими представниками з
такою політичною поведінкою можна назвати Івана Грозного (Моско-вія), Й.
Сталіна (СРСР), А. Гітлера (Німеччина), Б. Муссоліні (Італія), Б.
Єльцина (Росія), М. Тетчер (Великобританія), Дж. Буша (США), Л. Кучму
(Україна) і деяких інших.

Демонстративний політичний стиль характеризується постійною потребою
загальної уваги, публічного схвалення дій, непослідовністю і
некритичністю у ставленні політика до своїх вчинків. Люди, які
демонструють таку поведінку, не можуть зосередитися на конкретних
деталях і фактах, довести розпочату справу до логічного кінця, після
того як “заведуть” і поведуть натовп за собою. Типові представники з
такою поведінкою у політиці — О. Керенський, Л. Троцький (Росія), Р.
Рейган (США), М. Горбачов (СРСР), Л. Кравчук, (Україна), С. Берлусконі
(Італія) та ін.

Компульсивний політичний стиль можна характеризувати як консервативний,
дріб’язковий, догматичний. Політичні діячі такого типу не можуть бути
гнучкими. їм бракує легкості. Вони не здатні “поступитися принципами”,
піти на компроміс. Вони можуть бути відносно чесними, принциповими
політиками, але ніколи — новаторами, лідерами-реформаторами.
Найтиповіпіи-ми представниками з такою політичною поведінкою були
колишні радянські лідери Л. Брежнєв, М. Суслов, Є. Лігачов, корейський
вождь Кім Ір Сен, екс-президент Польщі Л. Валенса, екс-спікер
українського парламенту О. Ткаченко та ін.

Депресивний політичний стиль характеризується песимістичним підходом до
всіх питань, відсутністю лідерських якостей, плентанням у хвості подій.
Такі діячі намагаються стати помічниками тих, хто здатний “робити
політику”. Вони приречені на другорядні ролі, їхня політична діяльність
не має успіху. Типові представники — російський цар Микола II, колишній
лідер КПРС К. Черненко.

Шизоїдний політичний стиль характеризується майже повною відмовою брати
участь у конкретних подіях, відсутністю будь-якої ініціативи та
відповідальності, небажанням працювати, рухатися вперед. Надовго
утриматися на таких позиціях не вдається нікому з тих, хто бажає посісти
своє місце в історії. Політика невтручання не може тривати довго, а
люди, які її сповідують, або сходять з дистанції, або змінюють під
впливом обставин свою політичну поведінку. Саме тому виокремити таких
політичних діячів важко.

Зрозуміло, що зазначені стилі поведінки політичних діячів досить умовні,
оскільки психологія людини надзвичайно важко вкладається в схему. Проте
з урахуванням конкретних соціально-політичних і економічних умов,
інтелектуальних даних політика, його реакції, рис характеру та інших
чинників певною мірою можна спрогнозувати політичну поведінку людей, які
домагаються влади й бажають утримати її в своїх руках.

Список використаної літератури:

Рощин С. Западная психология как инструмент идеологии и политики. — М.,
1980.

Рощин С. Психология толпы: анализ прошлых исследований и проблемы
сегодняшнего дня // Психол. журн. — 1990. — Т. 11, № 5.

Рубин Дж., Колб Д. Психологический подход к процессам международных
переговоров // Психол. журн. — 1990. — Т. 11, № 2.

Рудич Ф. М. Много ли власти нужно власти? — К., 1999.

Руссо Ж. Ж. О происхождении и основании неравенства между людьми. — М.,
1976.

Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. — К., 1996.

Саймон Г. Адміністративна поведінка. — К., 2001.

Себайн Дж. Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки. — К., 1997.

Сен-Симон А. Избранные произведения. — М.; Л., 1948. — Т. 1-2.

Скиба В. И., Горбатпенко В. П., Туренко В. В. Вступ до політології. —
К., 1996.

Слюсаревський М. До проблеми етногенезу українського народу
(політико-психологічний аналіз аспекту) // Актуальные проблемы
современной психологии. — X., 1993.

Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний
портрет. — К., 1993.

Справочник по политическому консультированию / Под ред. Д. Перлматтера.
— М., 2002.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020