.

Поняття та форми буття (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1821 6503
Скачать документ

Реферат на тему:

Поняття та форми буття

Більшість філософів проблему буття вважають основоположною при розгляді
філософських проблем. Щоб зрозуміти її сенс і значення, потрібно
з’ясувати, яку роль вона відіграє в житті суспільства, людини.

У своєму повсякденному житті люди переконуються в тому, що світ є, що
при всіх його змінах він все ж зберігається як щось відносно ціле й
стале. Проте проблема буття все ж виникає, особливо тоді, коли його
підвалини стають предметом сумнівів і роздумів. Та й причин для цього
достатньо, оскільки й сьогодні не зняте питання: бути чи не бути? Воно
зумовлюється загрозою існуванню людству, викликаною явищами та
процесами, які виникли й поглиблюються в наш час. Через те людству
необхідно глибше усвідомити, що таке буття і які основні форми його
прояву.

Якщо ми знаємо, що світ, буття існує тут, то можна зробити висновок, що
він існує й там, оскільки важко уявити собі останній горизонт, за яким
вже нічого немає. Останнього просто не існує. Світ існує всюди. Так
само, виходячи з того, що світ існує тепер, можемо зробити висновок, що
він існував і колись, і буде існувати в майбутньому. Проте були і є
філософи, які вважають, що світ у просторі й часі має свій початок і
кінець. Ця точка зору обґрунтовувалась посиланням на те, що у світі
співіснують конечні в просторі й невічні в часі предмети, явища і люди.
Це й спричинило виникнення проблеми буття. Якщо твердження про існування
світу тут і тепер очевидне, то не так просто довести його нескінченність
у просторі й вічність у часі. Навпаки, наше плинне життя швидше
підводить нас до думки про минущий характер світу, про його межі в
просторі й часі. Науково-філософські дослідження зрештою приводять нас
до висновку, що світ у цілому нескінченний, що він існує вічно, а окремі
предмети кінечні й невічні. У цьому й полягає суперечлива єдність між
природою як цілим (безконечним) і конечними (минущими) предметами. Як
видно, внутрішня логіка проблеми буття вела філософів від питання про
безмежне й вічне, про співвідношення конечного й нескінченного. Було
зафіксовано, що світ у його існуванні неоднорідний, що його буття
невіддільне від буття окремих предметів і явищ. Однак проблема виникає
ще й тому, що люди, діючи в реальному світі, пов’язують завдяки своїй
діяльності минуще з неминущим і тому мають розкрити для себе ці
відношення єдності й різноманітності, оскільки їм доводиться постійно
“вмонтовувати” у вічний об’єктивний світ свої новостворені системи,
предмети тощо.

У повсякденні людина шукає свої зв’язки з природою та іншими людьми.
Людина пізнала відмінність між матеріальним і духовним, природою й
суспільством. Та важливо було знайти ще й спільне між цими цілісностями.
Вивчаючи ці проблеми, філософи дійшли висновку, що матеріальні об’єкти й
духовні явища, природа й суспільство мають спільне те, що вони є,
існують у межах єдиного світу, хоча й мають відмінності. І все ж єдність
світу — не в цьому. Як писав Ф. Енгельс, вона “полягає не в його бутті,
хоча буття є передумовою його єдності, оскільки спочатку світ повинен
існувати, перш ніж він може бути єдиним… Справжня єдність світу
полягає в його матеріальності, а ця остання обґрунтовується… тривалим
і важким розвитком філософії і природознавста”1. На основі цього
твердження доходимо висновку, що предмети, суспільство, ідеї існують
реально, проте форми їх існування різні. Особливо важливо відрізняти
матеріальне й духовне існування. Всі ці утворення становлять цілісність
безконечного й вічного світу.

У повсякденному житті людина має рахуватися з наявністю цієї сукупності
буття, з відмінністю між об’єктивно-реальним, матеріальним і духовним
(суб’єктивно-реальним). Коли виникає необхідність у перетворенні
дійсності, треба добре знати, яка її основа, які об’єктивні можливості
її перетворення й тенденції розвитку. За волюнтаристські,
суб’єктивістські підходи до розв’язання цієї проблеми реальність нам
мстить (особливо це відчутно при вирішенні суспільних проблем).

Життєдіяльність кожної людини — це теж реальність (і для самої себе, і
для інших людей). Кожен ставиться до себе, своєї праці, духу, минулого,
теперішнього, майбутнього, інших людей, суспільства як до особливої
форми буття. В процесі пізнання людина освоює не лише природне, а й
суспільне. Свідомість і самосвідомість проникає у наше буття, знаходячи
в ньому загальні риси індивідуального буття людей.

При вивченні сутності буття філософи спираються на матеріальну й духовну
діяльність людини, осмислюючи її не лише за

допомогою категорії “буття”, а й споріднених з нею категорій “небуття”,
“існування” тощо. Першою серед них все ж залишається категорія “буття”,
оскільки вона фіксує не просто існування окремих речей, а й складний
зв’язок загального характеру (предмети разом з їхніми властивостями,
особливостями існування) і об’єднує їх з усім, що існує у світі.

Категорія буття має складний і комплексний зміст. При її осмисленні
виникають труднощі й сумніви. Як відомо, в повсякденному житті ми
пізнаємо речі тільки через їх конкретні властивості, а щоб зрозуміти, що
таке буття загалом, треба, навпаки, абстрагуватися від цих властивостей.
Про нього не можна казати, що воно глибоке, поверхове, велике чи мале.
При його аналізі мова й думка сягають того рівня мислення, коли ми
абстрагуємось від окремих предметів, їхніх ознак і станів й переносимо
нашу думку на граничний рівень абстрагування. Тут ми відходимо не лише
від предметів та їхніх станів, а й від загального, від відмінностей між
природою і людиною, суспільством та індивідом, тілом і духом, шукаємо
спільне між ними, всеоб’єднуюче. Результати цих пошуків і фіксує
філософія за допомогою категорії буття. Розуміння й використання
останньої дає змогу розвивати необхідні здатності людського розуму,
виявляти й досліджувати найзагальніші зв’язки дійсності.

В осмисленні світу вирізняють такі аспекти:

• світ існує як безмежна й неминуща цілісність;

• матеріальні об’єкти, явища існують і є передумовою єдності світу;

• матеріальний світ становить сукупну реальність, яка є передумовою
людської свідомості та дій всіх поколінь людей.

Форми буття та їх специфіка

Хоча категорія буття охоплює універсальні зв’язки у світі, все ж форми
буття — різні. Це пояснюється тим, що Всесвіт — це нескінченна кількість
систем, об’єктів, процесів, станів, структур, соціальних спільностей,
людських індивідів тощо. Визначеність кожного з них характеризується
місцем у системі буття, є унікальним, неповторним. І хоча це так,
практика й пізнання постійно потребують їх узагальнень. Тому філософія
об’єднує форми буття в такі групи:

• буття речей, процесів, станів природи (в тому числі й “другої
природи”);

• буття людини серед інших речей світу;

• буття соціального (індивідуальне і суспільне буття);

• буття ідеального (духовного).

Буття навколишнього світу

З’ясуємо спершу поняття “навколишній світ”. Відомо, що основою людської
діяльності була й залишається природа, яка існувала до людини й існує
незалежно від неї. Внаслідок впливу людини на природу виникла “друга
природа”, тобто олюднена її частина.

З’ясовуючи питання існування природи як особливої реальності, людина
мислить її як таку, що існувала до і незалежно від неї, і здійснює це не
лише на основі суспільно-історичного досвіду, а й на основі теоретичних
висновків природознавства та філософії.

Перша природа об’єктивна й первинна в тому розумінні, що людина та її
дух з’являються пізніше від неї. Вона об’єктивно реальна, первинна і в
тому розумінні, що без неї неможливі життя й діяльність людини. Без неї
не могли б бути створені й предмети “другої природи”, оскільки остання
повністю залежить від першої і подібна до неї. Поняття “предмети”
(“речі”), сформульовані людьми, входять у поняття “навколишній світ” і є
частиною його змісту.

“Друга природа” продукується людьми й удосконалюється ними. В предметах
“другої природи” втілені (опредметнені) праця й знання людини, її
соціальна душа. Вони створені, аби виконувати певні функції,
підпорядковані задоволенню людських потреб, хоча й розвиваються згідно з
об’єктивними законами (Г. Гегель, К. Маркс). Предмети “другої природи”
іноді виготовляють з матеріалу, який уже є предметом “другої природи”.
Для того щоб користуватися цими матеріалами (предметами), потрібно хоч
би частково розуміти, які знання в них втілені, секрети їх конструкцій і
призначення (уміти розпредметнювати). Важливо знати й такі ідеальні
компоненти процесу створення потрібних для людини предметів, як
цілепокладання, створення проекту, плану дії, технології їх виготовлення
тощо.

Особливості буття предметів і процесів “другої природи” полягають у
тому, що вони становлять нерозривну єдність природного матеріалу,
опредметненого духовного, опредметненої діяльності конкретних індивідів,
соціального призначення та їх функцій. Вони створені у вигляді
особливої, наперед заданої реальності й підпорядковані актам людської
праці, пізнання, творчості.

Людина постійно розробляє свої плани, проекти виходячи з властивостей
конкретного матеріалу. Проте предмети “другої природи” завжди
відрізняються від предметів першої природи. Це
предметно-духовно-соціальна реальність, єдиний і надзвичайно
багатоманітний світ (міста, села, промисловість, транспорт, школи,
театри, книги, картини тощо).

Відмінність предметів “другої природи” від предметів першої не лише в
тому, що предмети “другої природи” створені штучно, а предмети першої —
ні. Головне в тому, що предмети “другої природи” водночас є і
природними, і соціальними, й історичними, тобто мають цивілізаційне
буття.

Якщо буття речей першої природи пов’язане з вічним буттям світу, то речі
“другої природи” — лише з періодом існування людини. Перша і “друга”
природи переплітаються, взаємодоповнюють одна одну. Проте в “другій
природі”, яка теж існує незалежно від людей, людські цілі й ідеї
опредметнені і тому вона не може повністю вважатися незалежною від
свідомості людини і людства. Речі “другої природи” перебувають, так би
мовити, між першою природою і людиною. Це особлива реальність стосовно
природи й людей. І хоча предмети і першої, і “другої природи” належать
до єдиного світу як цілого, проте між ними можуть виникати конфлікти у
вигляді екологічних, енергетичних та інших проблем. Для регулювання їх
взаємодії необхідні специфічні підходи.

Буття людини

Щодо буття людини, то воно унікальне. Щоправда, є щось і таке, що
притаманне іншим речам. Тому в тлумаченні старого матеріалізму людина є
річчю серед речей. Таке твердження справедливе лише в тому розумінні, що
первинною передумовою існування людини є функціонування її тіла, яке є
частиною природи, і це зумовлює спільність його з природними речами.
Наявність тіла робить людину минущою (смертною), підвладною об’єктивним
законам. Проте людина — це не лише фізичне тіло, а й жива істота,
включена в процес еволюції живої природи, є

продуктом антропосоціогенезу. З цим і пов’язані потреби людини в їжі,
захисті від холоду, самозбереженні, продовженні роду тощо. Без цього
неможливе її існування. Цим зумовлена актуальність проблеми збереження
життя людей, виживання людства в цілому. Без цього неможливо реалізувати
можливості й задоволення потреб людини.

Філософія постійно досліджує зв’язок між тілом і психікою (душею)
людини. Буття кожної людини — це неподільна єдність її тіла й духу.
Функціонування людського тіла пов’язане з роботою мозку, нервовою
системою, а через них — із духовним життям індивіда. Психічна діяльність
людини певним чином залежить від її здоров’я, як і навпаки.

Кожна людина є для себе не лише першою, а й другою природою. В
останньому випадку її думки, емоції є невід’ємною складовою її цілісного
буття.

Від тварин людина відрізняється тим, що вона не тільки біологічна, а й
практично діюча, соціальна істота. Люди свідомо виготовляють предмети,
необхідні для задоволення потреб. Вони спілкуються між собою за
допомогою мови. Саме на основі практичної діяльності й спілкування
формуються такі “надприродні” якості людини, як “душа” і “дух”.

Специфіка буття людини полягає в поєднанні, взаємодії трьох буттєвих
вимірів. Першим з них є те, що кожна людина існує як така, що здатна
мислити й відчувати “річ” (тіло). По-друге, кожна людина є
індивідуальним представником виду Homo sapiens, результатом біологічної
еволюції. По-третє, людина існує як соціально-історична сутність, що
виражається в її особистості. Все це в єдності становить вихідні
характеристики людського буття.

Незважаючи на те, що буття кожного індивіда має тимчасовий характер, він
(як член роду) займає своє місце на гігантському “гносеологічному
дереві” людства, що бере свій початок від тваринних предків й
еволюціонує до сьогодення. Кожне таке тимчасове існування органічно
включене в цілісний процес еволюційного розвитку природного й людського
буття, становить лише окрему ланку загального ланцюга
соціально-історичного буття.

Людське буття об’єктивне. Проте це не означає, що воно абсолютно не
залежить від свідомості людини. Людське буття — це унікальна єдність
природного й соціального, індивідуального й родового, особистісного й
суспільного, внутрішнього й зовнішнього тощо. Кожен людський індивід є
для самого себе реальністю, разом з якою існує і його свідомість.

Місце й значення буття людини дуже важливе в цілісному бутті, оскільки
воно включене в унікальний “людський експеримент”. Люди не просто
існують у світі, а можуть активно впливати на нього й на самих себе.
Вони осмислюють буття, виявляють стурбованість “долею буття”, людської
цивілізації. Тому людина повинна серйозно осмислити свою роль у системі
буття, гідно й належно її виконувати.

Буття духовного

У цьому контексті необхідно осмислити й роль духовного як особливої
форми буття. Духовне в широкому розумінні — це сукупність усіх проявів
свідомості, включаючи й знання, які втілені у формах природних мов та
знаково-символічних систем. Сюди належать норми та принципи людського
спілкування й поведінки (право, мораль, художня творчість і под.).
Духовне можна поділити на два підвиди — духовне, невіддільне від
конкретної життєдіяльності індивіда, й на те, що існує поза ним
(об’єктивоване духовне). Перше включає свідомість індивіда, за допомогою
якої він орієнтується у світі. Воно існує як невидимий, незворотний
потік швидкоплинних збуджень, вражень, почуттів, переживань, думок
людини, як сукупність її ідей, переконань, цінностей, установок тощо.
Цей різновид духовного “прихований” від людського ока й зовнішнього
спостереження. Його можна простежити лише за умови індикації індивіда
про зміни в його свідомості, та й то лише окремі фрагменти, які
проявляються як суб’єктивні враження чи як об’єктивно значущі
результати.

У процесі життя люди спостерігають за тим, що відбувається з їх
свідомістю, повідомляють про це іншим і обговорюють з ними її стан. На
цьому ґрунтуються людське спілкування й культура в цілому, оскільки вони
пов’язані з внутрішнім досвідом людини.

Філософію найбільше цікавить проблема способу існування свідомості. І
хоча остання невіддільна від діяльності мозку й нервової системи
індивіда, все ж її прояви не зводяться лише до них.

Важливою є проблема самосвідомості. Вона не існує поза свідомістю, а
швидше є її епіцентром, оскільки нерозривно пов’язана з людським “Я”.

Індивідуалізоване духовне охоплює й несвідоме. Сьогодні більшість учених
і філософів дотримуються саме такого погляду. Несвідоме має кілька
різних рівнів. До першого зараховують несвідомий психічний контроль
людини за функціонуванням свого тіла, задоволенням своїх біологічних і
фізіологічних потреб тощо. Цей контроль здійснюється несвідомо,
автоматично.

До другого рівня належать ідеальні процеси, близькі до свідомості
людини. Вони проявляються в стані її бадьорості. Будучи взагалі
неусвідомленими, вони з часом можуть переміститися в поле свідомості. Це
той стан, коли можна зафіксувати факт народження думки. Сюди належать і
переживання, які витісняються зі свідомості, інші враження тощо.

Третій рівень проявляється в тих процесах наукової, філософської,
художньої та інших видів інтуїції, що визрівають у психіці людини. Це
несвідоме тісно переплітається зі свідомим, із творчістю людини. У
повсякденному житті з’являються лише фрагменти несвідомого, “схоплені”
свідомістю.

Аналізуючи індивідуалізоване духовне як особливу форму буття, філософи
розглядають його у зв’язку з буттям людини та буттям світу. З одного
боку, це частина світу, а з другого — воно має пріоритет над усіма
формами людського існування, хоча без природи, виникнення життя,
людського тіла воно не існувало б. Людина живе нормально доти, доки
розвивається її свідомість, вся сукупність її індивідуалізованого
духовного.

Буття індивідуалізованої свідомості, підсвідомого, несвідомого — лише
відносно самостійна форма буття. Воно невіддільне від еволюції буття як
цілого, не існує окремо і від сукупної діяльності індивіда. У свідомості
індивіда немає іншого “місця буття”, крім самого індивіда, хоча він
обумовлений і буттям суспільства, розвитком усієї історії людства. Тому
індивідуалізоване і позаіндивідуалізоване духовне переплітаються, вони
здатні переходити одне в одне. Результати діяльності свідомості людини
можуть відокремлюватися від неї, утворювати духовне іншого типу —
об’єктивне духовне. Є й такі форми матеріалізації духовного, які
народжуються в лоні людської культури і належать до
позаіндивідуалізованих форм її буття. Найуніверсальніші з них є
природними й штучними, знаково-символічними формами існування (втілення)
духовного. Прикладом такої єдності індивідуалізованого й об’єктивованого
духовного є мова. Зв’язок її зі свідомістю, думками безсумнівний. Мова є

безпосередньою дійсністю і транслятором думки, матеріальною формою
свідомості. Разом з тим букви (звуки), слова, речення, тексти тощо є
реальністю, відособленою від свідомості окремих індивідів і людських
поколінь. Ця реальність дана як особливий світ, зафіксований у “пам’яті”
культури людства. Мовна пам’ять людства — складне утворення актуальної
пам’яті конкретних людей, які спілкуються однією мовою. Завдяки цьому
мова живе й збагачується.

Ще в давні часи виникали ідеї, які потім матеріалізувались і
продовжували існувати разом з розвитком конкретних індивідів, цілих
поколінь людей, для яких вони були своєрідними правилами дії. Ці ідеї
потім відбиралися, змінювалися, створюючи духовне багатство людської
культури. Виник особливий спосіб буття об’єктивованого духовного, яке
втілювалось у мовних звуках, знаках, словах тощо. Його реальними носіями
є матеріальні цінності суспільства (книги, картини, проекти, фільми,
пам’ятники тощо). Сьогодні соціальна пам’ять дедалі більше фіксується
сучасними машинами, що сприяє поглибленому дослідженню проблем
свідомості й самосвідомості.

Об’єктивація ідей відбувається й в інших формах. Ніякі “чисті” ідеї самі
по собі не існують, хоча й функціонують в узагальнених ідеях краси,
добра, честі тощо. Ці ідеї викристалізовуються, створюючи духовні
багатства. Світ ідей збагачується, й відтак більшого значення набуває їх
відносне самостійне духовне буття, включене в цілісне буття світу.
Об’єктивоване духовне буття має здатність зберігатися, вдосконалюватися,
переміщуватися в соціальному просторі й історичному часі. Місцем буття
об’єктивованого духовного є духовна сфера життя суспільства, його
духовна культура.

Важливу роль у духовному відіграють духовно-матеріальні принципи, норми,
ідеї, цінності. Вони існують як в індивідуалізованому, так і в
об’єктивованому духовному. В першому випадку йдеться про складний
комплекс мотивів, цілей, які визначають духовну структуру особистості, в
другому — про втілення в науці, культурі, масовій свідомості, суспільних
ідеалах, нормах тощо.

Інакше тлумачать проблему духовного буття об’єктивні та суб’єктивні
ідеалісти. Вони проголошують духовне “справжнім”, “вищим” буттям,
протиставляючи його природним потребам, імпульсам людини як
“несправжньому”, “нижчому” буттю.

Однак варто погодитися з тим, що і в їх концепціях є раціональні ідеї.

Суперечливість поглядів на цю проблему свідчить як про те, наскільки
вона є складною й важливою, так і про те, що, оскільки зберігається її
актуальність, потрібна інтеграція зусиль різно-галузевих учених і
філософів з метою подальшого комплексного її дослідження, глибокого й
всебічного осмислення.

Список використаної літератури:

Гегель. Энциклопедия философских наук. — Т. 1. — М., 1974.

Гольбах П. Система природы. Избр. произведения. — Т. 1. — М., 1966.

Доброхотов А. Л. Категория бытия в классической западноевропейской
философии. — М., 1986.

Енгельс Ф. Анти-Дюрінг // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 20.

Кант И. Критика чистого разума. Соч. В 6 т. — Т. 3. — М., 1964.

Кун Т. Структура научных революций. — М., 1977.

Кузнецов Б. Г. Эволюция картины мира. — М., 1961.

Линде А. А. Раздувающаяся Вселенная // Успехи физических наук. — 1984. —
Т. 144. — Вып. 2.

Ленін В. І. Матеріалізм і емпіріокритицизм. Повне зібрання творів. — Т.
18.

Материалистическая диалектика. В 5 т. — Т. 1. Объективная диалектика. —
М., 1981.

Фоке Р. Энергия и эволюция жизни на Земле. — М., 1992.

Шелер М. Положение человека в космосе. Проблема человека в западной
философии. — М., 1988.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020