Реферат на тему:
Форми наукового пізнання
Наукове пізнання як відносно самостійна, цілеспрямована пізнавальна
діяльність — складний багатокомпонентний процес, що охоплює: 1)
пізнавальну діяльність спеціально підготовлених груп людей, які досягли
певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні
та методологічні установки щодо своєї професійної діяльності; 2) об’єкти
пізнання, які можуть не збігатися безпосередньо з об’єктами виробничої
діяльності, а також практики в цілому; 3) предмета пізнання, який
детермінується об’єктом пізнання й проявляється в певних логічних
формах. Разом з тим наукове пізнання охоплює не тільки методи та засоби
пізнання, а й уже сформовані логічні форми пізнання й мовні засоби.
Проте концепції, теорії, наукові гіпотези тощо — це не тільки результат,
ай форми наукового пізнання, спрямовані на досягнення істинного
(достовірного), систематизованого знання, здатного пояснити явища,
передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично. Таким
чином, наукове пізнання вирішує чітко окреслені завдання, що
визначаються цілями пізнання і, в свою чергу, детермінуються практичними
потребами суспільства й потребами розвитку самої науки.
Такі форми, як поняття, судження, умовиводи, в науковому пізнанні не
відображають сповна його специфіку. З цією метою в його методологічному
арсеналі сформувалися й набули відносної самостійності такі форми й
засоби, як факт, проблема, гіпотеза, концепція, теорія, ідея тощо.
Емпіричний рівень пізнання не зводиться лише до форм і методів чуттєвого
сприйняття. Експериментальне дослідження,
предметна діяльність передбачає й теоретичні дії, мислительну
діяльність, спрямовану на постановку завдання, вирішення проблеми тощо.
Проте й теоретичне пізнання не зводиться лише до оперування
абстракціями, поняттями, категоріями, принципами тощо. Теоретична
діяльність вчених (природодослідників, гуманітаріїв та су спільників),
якщо вона хоче бути ефективною й успішною, має спиратися на практику,
експеримент, спостереження, оскільки вони забезпечують дослідника
фактами.
Зрештою, наукові теорії завжди виходять з певних фактів, а їх теоретичні
конструкції отримують статус об’єктивної істини, лише спираючись на
факти. “Не можна конструювати зв’язки і вносити їх у факти, а необхідно
виводити їх із фактів і, знайшовши, доводити їх, наскільки це можливо,
досвідним шляхом”1. Історія розвитку суспільної практики й науки
засвідчує, що доки люди не вміли та й не могли взятися за вивчення
фактів, вони створювали відірвані від досвіду, схоластичні теорії.
Тільки на ґрунті фактів почала розвиватися справжня наука, спершу
природознавство, а згодом гуманітарні та суспільні науки.
Факти не лише живлять, стимулюють, а й рухають пізнавальний процес.
Науковий інтерес породжує потяг суб’єкта до знання, що виявляється
спочатку у формуванні проблеми, суть якої полягає у спрямованості зусиль
суб’єкта на підтвердження чи спростування певних положень і фактів. Під
час процесу формується гіпотеза, котра завдяки експериментальному чи
теоретичному підтвердженню веде до формування вищих форм наукового
пізнання (концепцій, теорій, ідей).
Факт — це не лише чуттєво-дане у відчуттях, сприйняттях і переживаннях
суб’єкта, як стверджують суб’єктивні ідеалісти. Матеріалістична
філософська традиція розглядає факт як явища, події, процеси, форми руху
матерії, котрі увійшли в сферу пізнання, стали предметом і надбанням
людської діяльності й культури.
Факт — це те, що нам відоме, про що ми дізналися в процесі
спостереження, експерименту, досвіду, практики. Знання про об’єкт
загалом чи окремі сторони, грані предмета, явища стають об’єктивними,
незалежними за змістом від свідомості суб’єкта. В цьому розумінні “факт
— це неспростовна річ”.
Спростувати факт можна тільки фактом. Проте в контекст науки входять,
зберігаються й обробляються не самі по собі події чи явища, а їх
теоретичні конструкції — як опис цих подій, фактів, як емпіричне знання.
Описання об’єктивних (досвідних, експериментальних) фактів, що
піддаються спостереженню й можуть бути зафіксовані в мові чи інших
знакових системах, становить науковий факт. Логіко-гносеологічною формою
наукових фактів є так звані факто-фіксуючі судження, речення, слова
тощо. Особливістю таких фактів є те, що вони наукові, тобто істинні,
перевірені практикою і допускають досвідну перевірку. Це однаковою мірою
стосується не тільки фактів природознавства, а й наукових фактів зі
сфери гуманітарного та суспільствознавчого знання. Факт має не тільки
гносеологічне, а і методологічне значення, оскільки спростувати свідому,
логічно послідовну брехню чи помилку можна, лише відшукавши точний,
правдивий і перевірений факт, обдумуючи те, що перевірено1.
Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв’язки,
закономірності дійсності й суб’єктивну мету її перетворення. Ідея в
науковому пізнанні виконує цілий ряд функцій, основними з яких є: 1) під
сумування досвіду попереднього розвитку знання; 2) синтезування знання в
цілісну систему; 3) виконання ролі активних евристичних принципів
пояснення явищ; 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем.
Ідея є й формою осягнення в мисленні явищ об’єктивної діяльності, й
одночасно включає в себе усвідомлення мети й проектування подальшого
розвитку пізнання та практичного перетворення світу, фіксуючи
необхідність і можливість такого перетворення. Таким чином, ідея є
особливою формою наукового пізнання. Вона не просто відображає дійсність
такою, як вона існує тут і тепер, але також її розвиток у можливості, в
тенденції. Вона фіксує не лише суще, а й належне, спрямовує пізнавальну
діяльність людини на практичне перетворення дійсності згідно зі змістом
наявного знання. Ідея не тільки забезпечує індивіда знанням про
об’єктивну дійсність чи її фрагмент, а й дає йому теоретичні
рекомендації, “креслення”, як і що змінити, перетворити. Сказати: “Я маю
ідею” — означає, що я не тільки знаю, що являє собою об’єкт, а й володію
теоретично
шляхами, методами, засобами його перетворення, тобто знаю, як його
змінити.
Проблема — це форма й засіб наукового пізнання, яка поєднує в собі два
змістові елементи: знання про незнання й передбачення можливості
наукового відкриття. Проблема є відображанням ситуації, яка об’єктивно
виникає в процесі розвитку суспільства як суперечність між знанням про
потреби людей у певних практичних чи теоретичних діях і незнанням
шляхів, засобів, знарядь їх досягнення. Проблема — це суб’єктивна форма
відображення необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність
між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона одночасно
є засобом досягнення й методом пошуку нових знань. Постановка проблеми —
це вихід зі сфери уже вивченого у сферу того, що належить іще вивчити.
Проблема як знання про незнання відображає негативний момент проблемної
ситуації, який свідчить про обмеженість пізнавальних і практичних
можливостей суб’єкта на певному етапі розвитку. Як пошуковий метод
проблема вбирає в себе нове знання, але воно має характер припущення й
поряд з істинними положеннями містить і помилки. Проблема — це етап
зародження нових знань, що має активний пошуковий характер, в якому
істинне переплітається з неістинним, об’єктивний зміст невіддільний від
суб’єктивного. Це початковий етап становлення наукової теорії. В цьому
разі проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її застосування
для вирішення поставлених завдань, а також визначення меж її
застосування. Розвиток пізнання можна уявити як перехід від постановки
одних проблем до їх вирішення, а потім до постановки нових проблем і
подальшого їх вирішення.
Гіпотеза — це форма й засіб наукового пізнання, за допомогою якого
формується один із можливих варіантів вирішення проблеми, істинність
якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку
наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від
незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного й
точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для розв’язання
певної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж
для усунення суперечностей між теорією та негативними даними
експериментів за допомогою перевірки, доведення. Після цього гіпотеза
замінюється новою гіпотезою або
перетворюється на наукову теорію. Заміна однієї гіпотези іншою не
означає, що попередня була непотрібною на певному етапі пізнання,
оскільки висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати
перевірки попередньої, навіть у тому разі, коли результати були
негативними. Тому стара гіпотеза, зрештою, стає необхідною формою
становлення нової.
На основі зазначених форм наукового пізнання, їх діалектичної єдності
формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії.
Концепція (від лат. conceptio — розуміння, система) — це форма та засіб
наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення
основної ідеї теорії. Це науково обґрунтований і в основному доведений
вираз основного змісту теорії. Але на відміну від неї він ще не може
бути втіленим у чітку систему наукових понять. Концепція не тільки
об’ємна, а й змістова сукупність поглядів щодо об’єкта (фрагмента)
дійсності. Вона є не лише способом розуміння, а й тлумачення будь-яких
явищ і процесів світу. Водночас концепція — це провідна ідея у системі
теоретичних і методологічних знань (характеристик, параметрів). Вона
органічно поєднує і реалізує пізнавальну й герменевтичну та
методологічну функції, забезпечуючи суб’єкт знаннями про навколишню
дійсність, методами і фактами пізнання, розробляючи схеми її тлумачення
та пояснення.
Разом з тим концепція — це провідний задум, котрий визначає
життєдіяльність індивіда, стратегію дій людини у здійсненні планів,
програм, реформ (концепція перебудови, концепція реформування аграрного
сектору економіки, концепція освіти в Україні тощо).
Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система
достовірних, глибоких і конкретних знань про дійсність. Вона має чітку
логічну структуру, дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності й
суттєві характеристики об’єкта. На відміну від гіпотези, наукова теорія
є знанням достовірним, істинність якого доведена й перевірена практикою.
Вона забезпечує істинне знання та пояснення певної сфери об’єктивної
дійсності, дає змогу зрозуміти її загальні, необхідні, суттєві,
внутрішні властивості й зв’язки. Наукова теорія відрізняється від
гіпотези своєю істинністю, а від інших видів достовірного знання — своєю
точністю, логічністю, організацією, своїм об’єктив-
ним змістом і пізнавальними функціями. Вона не тільки розкриває, а й дає
змогу зрозуміти об’єкт пізнання в системі його зв’язків і цілісності,
пояснює різноманітність наявних фактів і може передбачати нові, ще
невідомі, прогнозуючи поведінку систем у майбутньому. Звідси —
найважливіші функції теорії: пояснення та передбачення. Теорія не тільки
забезпечує ґрунтовне розуміння об’єктивної реальності, а й спроможна
давати наукові прогнози — сценарії майбутнього розвитку.
Усі форми та засоби наукового пізнання — ідея, проблема, гіпотеза,
концепція, теорія — взаємопов’язані й взаємозумов-люють одна одну.
Залежно від характеру об’єктів пізнання, методів і засобів їх вивчення,
особливостей проблем, що вирішуються, в сучасному науковому пізнанні
виокремлюють три основних види теоретичних досліджень.
• Фундаментальні дослідження, що спрямовані на пошук принципово нових
ідей, шляхів і методів пізнання, розв’язання яких потребує глибокого
аналізу розроблюваних теорій, законів, гіпотез та критичного вивчення
пізнавальних можливостей, методів і засобів наукового пізнання, якими
користується дослідник.
• Дослідження, в яких вчений має справу з уже сформульованими
проблемами, коли належить критично вивчити запропоновані рішення,
перевірити визнані наукою закони, теорії, гіпотези. Важливою метою цієї
діяльності є розмежування перевірених та гіпотетичних знань.
• Прикладні теорії, спрямовані на практичне використання сформульованих
законів і теорій, пошук методів практичного застосування нових і вже
відомих джерел енергії, способів створення нових засобів праці та
пізнання. Як і інші, ці теорії також ведуть до наукових відкриттів.
Список використаної літератури:
.Амосов Н. М. Моделирование мышления и психики. — М.: Наука, 1965.
Богомолов А. С. Античная философия. — М., 1985.
Булатов М. А. Філософія. — К., 1994.
Веденов А. А. Моделирование элементов мышления. — М.: Наука, 1988.
Горак Г. І. Філософія. — К., 1997.
Желнов М. В. Предмет философии в истории философии. — М., 1981.
Заблуждающийся разум? Многообразие всенаучного знания. — М., 1990.
Кочереин А. Н. Моделирование мышления. — М., 1969.
Лакатос И. Фальсификация и методология научно-исследовательских
программ. — М., 1995.
Лотов А. В. Введение в экономико-математическое моделирование. — М.,
1984.
Михай Н. Г., Граневский В. В. Методологические и мировоззренческие
проблемы естественнонаучного знания. — Кишинев, 1987.
Мочерний С. В. Методологія економічного дослідження. — Львів, 2001.
Пилюшенко В. Л., Шкрябак И. В. Методология и организация научного
исследования. — К., 2001.
Сурмин Ю. П., Туленков Н. В. Методология и методы. — К., 2000.
Творче, практичне і критичне мислення / Відповід. ред. С. П. Щерба. —
Житомир, 1997.
Чуйко В. Чотири методології філософії науки: особливості та сфери
застосування // Філософська думка. — 2000. — № 1. — С. 3-26.
Фролов И. Т. Гносеологические проблемы моделирования. — М.: Наука, 1961.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
