Реферат на тему:
Духовна криза особистості: проблеми поєднання світського і духовного
Спостерігаючи за духовним життям особистості в Україні, доходимо
висновку, що його втрачено, кожен чогось шукає, влаштовує не духовне, а
матеріальне. Безумовно, і світ загалом збіднів духовно.
Духовність — це вихід до вищих цінностей, вона приводить до смислової
гармонії, поєднання характеру світу з моральними законами особистості.
Тому мудреці завжди вважали, що духовність -це буття, наснажене духом,
людина не може стати господарем у природі, доки не стане господарем
свого внутрішнього світу, своєї духовності. Духовність — це результат
надзвичайно “тонкої” дії процесу об’єктивації різних проявів людської
суб’єктивності (розум, інтелект, дух, душа, культура, мораль). Частина
людей у суспільстві стала бездушною, аморальною, безкультурною. Це —
сьогоднішні рекетири, вбивці, шахраї, конокради, глитаї, що зробили
народ батраками.
За це доведеться відповісти, їхня бездуховність не дає їм зрозуміти
пустоту і нікчемність своїх вчинків. Дуже важливою у світлі сказаного
бачиться трансформація вчення про правопорушення й покарання у
взаємозв’язку з нормами християнської моралі.
Напевно, у жодній конституції світу не знайти більш досконалого Закону,
ніж Закон Господа, даний людям через пророка Мойсея . Наводимо суть цих
заповідей:
“Возлюби Господа Бога твого усім серцем твоїм”. Це — перша і
найважливіша заповідь. Друга: “Возлюби ближнього свого як самого себе”
(Єванг. від Матфея, гл. 22).
Духовність чи бездуховність відрізняються не тільки тим, що робить
людина, а й тим, як вона робить справу, яку суть вкладає в діяльність.
Формуванню духовного світу особистості допомагає релігія. Релігія
зобов’язує йти до самопізнання Духу. Люди сприймають релігію історично,
із духу нації. Сила цього природного авторитету ве-
лика в духовному житті народу, й індивід не може “вискочити” за межі
віри, бо в ній закладена сама духовність цього індивіда. Християнська
релігія явила людям найвищу шкалу цінностей: цінність людського життя,
рівність усіх людей, високу моральність, цінність внутрішньої свободи.
Період формування громадянського суспільства в Україні збігся з
поверненням віри в Бога, відродженням ролі й позиції християнства в
суспільстві, християнської моралі в душах людей.
Так, у преамбулі Конституції України зазначено, що Верховна Рада
України, приймаючи Конституцію, усвідомила свою відповідальність перед
Богом, тобто приймаючи нову Конституцію як таку, що намагається
сприйняти ті досягнення християнської моралі, які довели свою
правильність та життєздатність у віках (Конституція України: Прийнята на
п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. — К., 1997. — С.
3). Незважаючи на величезний розрив у часі вічна книга Біблія є
дороговказом про істинні цінності, добра і зла, які прийняті в
національному законодавстві України.
Мета і суть життя християнина в минулому була наближення до Бога. На це
нині має бути спрямована вся система виховання. Відомий український
педагог Г. Ващенко вважав, що виховний ідеал людини повинен складатися
із євангельського виховного ідеалу в його історичних та національних
формах і загальноєвропейського виховного ідеалу (Ващенко Г. Виховний
ідеал. — Полтава, 1996).
1879 року німецький гімназист написав Ч. Дарвіну листа: “Прошу і благаю
дати мені відповідь, яка була б для мене вказівкою, в що мені вірити…
Чи можна вірити у того Христа, описаного в Біблії?” Автор теорії
природного відбору не утруднив себе особисто і доручив синові відповісти
так: “Що стосується мене особисто, то я не вірю в те, що колись мало
місце откровения”. Це означало: “Я не вірю в Христа”. Приблизно в такій
формі зверталися до вчених і самі до себе дуже багато людей і таку ж
відповідь вони отримували. Особливо агресивною в цьому плані була
політика войовничого атеїзму, яку культивували в СРСР і намагалися
насаджувати в інших країнах. Саме це і породило ту духовну розгубленість
XIX століття, яка, безперечно, відігравала важливу роль у підготовці
кривавих божевіль XX століття (дві світові війни, атомні вибухи, СНІД та
ін.) У XIX столітті люди прагнули божественних істин, проте не могли їх
почути. Сьогодні наука заговорила про НЬОГО, проте слухачів мало, наші
роздуми про Бога стали сильнішими, проте наша воля до єднання з Богом
послабшала.
Напевно, тут є своя логіка. Ми відходимо від своїх християнських
коренів. Це відбувається не “само собою”, а зусиллями того невидимого
персонажу, який є “облуда” і “батько облуди”. Однак і тут, на нашу
думку, він зіткнувся з серйозним протистоянням, яке базується на тому,
що кожному доведеться дати відповідь перед Головним Суддею.
Закріплюючись генетично, цей страх звіту перед Богом став інстинктом, а
його викоріняти важко. Залишилася тільки дія обману й шахрайства, і вона
у нас спрацьовує: через дію окремих індивідів, різних кланів, мафії,
суспільно-політичних угруповань тощо.
Політико-економічна машина XX століття потребувала людей-гвинтиків,
плекаючи фізичне тіло, техногенна цивілізація забуває про душу. Релігія
і наука — це дві могутні сили, що ведуть людство шляхом прогресу та
культури. Вони не суперечать одна одній, бо сфери їхнього впливу різні.
Наука ставить собі за мету відповісти на запитання: “Як світ живе?” У
релігії інше завдання, вона відповідає на запитання: “Як людині у світі
жити?”, “В яких стосунках вона з людьми та з Богом?”, “Яка в людини душа
і серце?” Серце — не сфера впливу науки, а царство релігії. Підраховано,
що в Старому Завіті слово “серце” згадується 851 раз. Якщо тіло людини,
її “плоть” — минуще, тлінне, тимчасове, то душа, її внутрішній світ, її
“серце” не тлінні, а вічні і мають ту саму природу, що й Бог, тому
людина є богорівною.
Ідею душі, “філософії серця” бачимо в українській ментальності, яка
знайшла своє феноменальне розкриття у вченні двох уславлених українських
мислителів — Г. Сковороди про “радість сердечну” та П. Юркевича, який у
працях “Ідея” та “Серце” порівнює людину з помічником Божим в
удосконаленні світу — за високими взірцями Істини, Добра і Краси. На
думку Юркевича, головне: чи хвилює істина людське серце? Розум не
створює законів для душі. Вони записані Богом у серці людини. Якщо
людина творить не від серця, а примусово, то її вчинки не є моральні. Що
ми сьогодні в більшості маємо. Ось і конфлікт “світського” і
“духовного”. Егоїзм, розрахунок не сумісні зі щирим серцем. Всі ми, які
б не були наші релігійні погляди, несвідомо перебуваємо під впливом
релігії, тому прагнемо сьогодні до поєднання світського і духовного. Не
випадково більшість визначних учених, маючи неординарну ерудицію, —
скажімо, такі як Енштейн, Планк, Леметр, Еддінгтон, Павлов та інші, були
глибоко віруючими людьми.
Великий фізіолог І. П. Павлов писав так: “Я вивчаю вищу нервову
діяльність і знаю, що усі людські відчуття: радість, горе, смуток, гнів,
ненависть, заздрість, думки людини, сама здатність мислити і міркувати
зв’язані, кожна із них, з особливою клітиною людського мозку і його
нервами. А коли тіло перестає жити, тоді усі ці відчуття і думки людини,
неначебто відірвавшись від мозкових клітин, уже мертвих, в силу
загального закону про те, що ніщо — ні енергія, ні матерія — не зникають
безслідно, а складають ту душу, безсмертну душу, яку сповідує
християнська віра”.
То ж славлю Бога, і шаную Вас, пані і панове, що маємо можливість
приєднатися словом і розумом до історичної традиції — складової наших
пращурів світосприйняття з позицій християнської віри на велич Господню!
“Наш розум ніколи не залишається пасивним. Він завжди любить чим-небудь
займатися; якщо не матиме доброго заняття, він звернеться до поганого.
Займи його тим, над чим міг би добре працювати, але гарним і не
надмірним. Так ти уникнеш найбільшої нудьги — зможеш досягти щасливого
життя” (Григорій Сковорода).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
