Реферат на тему:
Конфлікт і проблеми життєвої кризи особистості в перехідні періоди
розвитку суспільств.
Конфлікт — феномен людського буття. Він охоплює всі сфери
життєдіяльності людини, всі етапи її життя. Проте в системі конфліктної
взаємодії особистості та суспільних проблем важливо виокремити періоди
життєвих криз, на які доцільно звернути увагу та врахувати їхню
об’єктивність і те, що життєва криза ставить людину перед фактом: або з
нею рахуватися, або конфліктувати й опускатися до її негативних
наслідків.
Вітчизняні психологи замислились над проблемою життєвих криз
особистості, які в перехідні періоди розвитку суспільств набувають
всеохопного глибокого характеру. Відомий фахівець з цієї проблеми Т. М.
Титаренко називає п’ять типів кризових станів, над якими працюють
українські психологи Інституту соціальної та політичної психології АПН
України, а саме:
• нормативні кризи на послідовних вікових етапах;
• кризи ненормативні, які породжують рольові конфлікти;
• кризи, що призводять до суїцидальних намірів, поведінкових девіацій;
• кризи, що викликають відхилення в психосексуальному розвитку;
• кризи, що викликані психосоматичними захворюваннями тощо (Титаренко Т.
М. Життєва криза як механізм особистішого зростання. — С. 51).
У перекладі з грецької “криза” — це зміна напрямку, рішення, вибір. У
кризовій ситуації людина остаточно вирішує, як саме їй жити далі, що
необхідно кардинально змінити у власному житті, від чого назавжди
відмовитися, що переробити, а що зберегти.
Перехідний період суспільного розвитку, в якому нині перебуває Україна,
теж став базовою основою життєвої кризи більшості співвітчизників. Про
це заявляє більшість населення України (табл. 1) (Українське суспільство
на порозі третього тисячоліття: Кол. мо-ногр. / За ред. М. О. Шульги. —
К.: Ін-т соціології НАН України, 1999. —С 684).
Старий соціальний лад спочатку потроху, а згодом дедалі відчутніше
руйнується. Опинившись у кризовому стані, українське суспільство мусить
докорінно модернізуватися, тому і потрібні відповідні зміни для кожної
людини, бо 65,79 % респондентів на 1999 р. засвідчили, що зовсім або
швидше незадоволені своїм життям і лише 1,66 % цілком задоволені ( табл.
2) (Українське суспільство на порозі третього тисячоліття: Кол. моногр.
/ За ред. М. О. Шульги. — К.: Ін-т соціології НАН України, 1999. — С.
684).
Психологія українського суспільства повинна змінитися, змінюючи при
цьому психологію кожної людини. Насамперед потрібно замінити в людей
психологію меншовартості на психологію державного народу, усвідомити, що
держава як суспільний інститут мусить слугувати людині. Якщо взяти
особистість, яка, опинившись у кризі, а таких людей в Україні близько 65
% (в основному безробітні та пенсіонери), не може задовольнити свої
найперші потреби, то це стає базовою основою кризових станів людини і
суспільства загалом. Що робити?
Особистість повинна докорінно перетворювати саму себе, відмовившись від
звичного й зручного уявлення про власну цінність, про своє призначення в
цьому світі. Але час плинний, все змінюється, перебуває в динаміці, і це
відчувається у суспільстві, природі і в самій людині. Тому особистості
потрібно інколи відмовлятися від своїх усталених, звичних уявлень про
цінності, цілі, ідеали. Особистість ніби опиняється перед подвійною
проблемою: сенсу власного буття та певного самовияву в суспільних
процесах, у тій суспільній ніші, де особистість перебуває. Криза вимагає
від людини творчості відповідальної та пошукової, бо на порядку денному
її вжиття — хоча б мінімальний комфорт, а також адаптація до нових
життєвих умов.
Отже, кризові ситуації вимагають від людини творчого пошуку свого
власного “Я” в новій формі та новій суті. Такий кризовий стан на всіх
полюсах нашого суспільного розвитку відчутний для членів нашого
суспільства, хоча різні особистості мають різні потреби, різний
соціальний статус і по-різному оцінюють розвиток суспільного процесу, а
отже, й по-різному знаходять відповіді на свої проблеми.
“Особистість — писав М. Планк, — потребує відповіді на найважливіше
питання свого життя: як я повинен учинити?” Відповідь непроста —
здійснити вчинок, який слугував би власне собі й народові. Це вимагає
підготовки, осмислення та рішучих дій. Процеси державотворення в Україні
потребують громадянської позиції високоморального вчинку: побудувати
багату Українську державу та утвердити в ній громадянське суспільство на
демократичних засадах. Для цього потрібно подолати певні проблеми, які
полягають:
• у змінах змісту й характеру трудової діяльності (праця втрачає
можливість бути засобом самовираження й самореалізації особистості,
засобом збереження людської гідності);
• у трагедії людей, що страждають від неможливості професійно робити
“свою справу” через відсутність умов добре робити справу. Це гнітить
особистість не менше, ніж невиплата зарплати або принизлива залежність
від хазяїна, бо він сьогодні аж “ніякий”, йому б побільше грошей, щоб
утриматися “на плаву”;
• у значному погіршенні фахового та кваліфікаційного потенціалу трудових
ресурсів;
• у недоступності для більшості нації людських благ, транспортних
послуг, театрів, нормальної їжі, побутових товарів, у подорожчанні
комунальних послуг, медицини, освіти, відпочинку тощо;
• у надзвичайній нерівності, руйнації трудової мотивації. Це створює
стресовий стан у людей та поганий соціально-психологічний клімат у
самому суспільстві. Свого часу В’ячеслав Липинський писав: “Щоб
збудувати й зберегти державу, треба егоїстичні інстинкти облишити … бо
необмежений егоїзм правлячих веде до руйнуючого державу зловживання
владою і силою (Липинський В. Релігія і церква в історії України. —
Нью-Йорк, 1995. — С. 10).
Це важлива деталь у пошуках власне свого, українського суспільства;
український народ повинен шукати власне свій шлях, ми не повинні
послуговуватися “чужими” моделями, для нашого менталітету вони
неприпустимі, ми можемо взяти лише дещо зі світового досвіду. На
українській землі слід будувати українське суспільство — багате,
цивілізоване, гідне людини. З огляду на проблеми особистості важливе
місце належить мові, бо вона виступає базою культури, життєтворчості
народу в Україні саме: українській державній мові для всіх її громадян.
Мова — не лише засіб комунікації чи оформлення думки — в ній закодована
історична пам’ять нації, її духовність, культура, через яку і
здійснюється процес національної ідентифікації. Мова — засіб
усвідомлення буття нації, народу. Ось чому виховання особистості тісно
пов’язане з народом як найважливішим національним чинником. “Хто не
любить свого народу, — писав М. Бердяєв, — той не може любити людство”,
оскільки “… людина входить у людство через національну
індивідуальність як національна людина, а не безлика людина” (Бердяев Н.
Судьбы России. Опыт по психологии войны и национальности. — М., 1990. —
С. 85).
Яким є ставлення до української мови громадян України? (табл. 3)
(Українське суспільство на порозі третього тисячоліття: Кол. мо-ногр. /
За ред. М. О. Шульги. — К.: Ін-т соціології НАН України, 1999. — С.
586).
Як видно з табл. 3, українська мова в Україні переважає як рідна, але
інтерес до неї понижується, а не навпаки. На питання: “Якою мо-вою ви
спілкуєтеся в сім’ї?” отримано такі відповіді (табл. 4) (Укра-їнське
суспільство на порозі третього тисячоліття: Кол. моногр. / За ред. М. О.
Шульги. — К.: Ін-т соціології НАН України, 1999. — С. 689).
В українському суспільстві, особливо нині (минуло понад десять років
незалежності), ми відчуваємо рівноправність мов, за період
державотворення не знижується інтерес громадян України до рід-них мов,
але мусить (цього вимагають процеси державотворення) підвищуватися
дієвий інтерес до української мови як державної. У цьому ми теж
відчуваємо аспект кризовості в українському суспільстві, бо за переписом
1989 р. українці в Україні становлять 72,7 % населення, а власне
національна мовна культура не відповідає етнічному єству особистості.
Ось одна з серйозних проблем державного рівня, що стоїть перед
українським суспільством і особистістю, громадянином зокрема. Е. Фромм
писав з цього приводу у праці “Революція надії”, що після перемоги
нового суспільного ладу зникнуть такі поняття, як індивідуальність і
особисте життя. Співчуття до інших людей буде стимулюватися
психологічними службами або лікарськими препаратами. Розпочнеться
активне впровадження нових видів людських взаємин.” (Фромм Е. Революция
надежды. — СПб., 1999. — С. 8).
Особистість у кризовій ситуації втрачає рівновагу, спокій, набуває рис
підвищеної чутливості до зовнішніх впливів, людина стає
не-передбачуваною, капризною, агресивною або надто жалісною. Особистість
не хоче патових ситуацій, проте щось зробити, добровільно
погодитися пережити кризовий стан рідко хто погодиться. Особистість як
феномен не може творити себе й існувати без кризових станів, проблемних
переживань. Інакше виникає загроза існуванню на особистішому рівні,
оскільки особистість нормально функціонує, лише розвиваючись, рухаючись
уперед, бо це єдиний спосіб особистішого буття, він завжди проблемний,
пошуковий, конфліктний. Про такий стан писав В. Франкл у праці “Человек
в поисках смысла”.
Проте сумнівною буде теза про обов’язкове усвідомлення кожною людиною
потреб і можливостей успішного особистішого розвитку, якщо не докладати
для цього спеціальних зусиль, не усвідомлювати свою природну потребу
наближатися до реальності, до правди про себе та своє оточення. Людське
буття в усіх виявах перебуватиме в проблемному та недосконалому вигляді,
бо в іншому разі, що б залишалося робити людям… Можна сказати і те, що
зовнішні та внутрішні фактори, від яких залежить розгортання життєвої
кризи, спільно взаємодіють. Не знайшовши конструктивного виходу з
кризової життєвої ситуації, втративши остаточно сенс існування,
зневірившись у собі, людина може “зламатися”, змиритися з долею або
вчинити непередбачене. Через те логічно виникають запитання: “У чому
полягає необхідність кризових переживань для кожної особистості? Що дає
особистості життєва криза, крім власних переживань?” Ці запитання
наводять на думку про те, що коли не відбуваються вчасні суттєві якісні
зміни в житті особистості, тоді настає об’єктивна потреба відсікати
застарілі звички, життєві стереотипи, взаємини, які на цей час заважають
рухатися вперед. У такому разі постає необхідність психоконсультування
громадян. Ціла мережа таких закладів є в країнах світу, з’явилися вони і
на теренах України.
Життєві кризи не завжди передбачувані. Однак, що закономірно, існують
певні провісники. Такі провісники є в природі, в суспільстві і в
людській долі. Проте на них мало хто звертає серйозну увагу. Інколи
людина самостійно робить особистіший вибір. Опинившись перед вибором,
особистість намагається скерувати своє життя так, щоб задовольнити свою
найсуттєвішу потребу в зростанні чи само-творенні. Буває — вибір вчасно
не зроблено, тоді настає ризикований процес руйнації. Випадки суїциду
найбільш характерні для гострої форми протікання життєвих криз, коли
негативний стан поглинає людину всією можливою своєю інтенсивністю.
Хронічні кризові стани часто супроводжуються поступовим знищенням себе —
шляхом алкоголізації та наркотизації. Трапляється, що особистість, як
мовиться, “гине на очах”. “Життя людини — драма, — стверджує Хосе
Ортега-і-Гассет, — оскільки людина повинна кожен момент свого життя
творити його сама в напруженій послідовності радостей і невдач, вона
ніколи не впевнена в собі достатньою мірою” (Ортега-и-Гассет X.
Избранные труды. — М., 1997. — С. 245). Це об’єктивно. Вдумаймось у це
справедливе твердження вченого.
За критерієм тривалості життєві кризи психоаналітики поділяють на
короткочасні та довготривалі, а за критеріями результативності — на
конструктивні та деструктивні (Франкл В. Человек в поисках смысла. — М.,
1990. — С. 52) .
Якщо проаналізувати сьогоднішнє українське суспільство, то можемо
сказати, що воно продовжує перебувати в кризовому стані і шукає вихід із
нього. Суспільство дедалі помітніше розколюється на багатих (дуже
багатих) і бідних (дуже бідних). Дуже багаті, звичайно, не потрапляють
до опитувань. Але якщо виходити з оцінок податкової інспекції України,
їх у країні майже 150 тис. чоловік, тобто менш як 0,5 % дорослого
населення. Серед тих, хто потрапив до опитувальної вибірки, під час
республіканських моніторингових опитувань 1994-1998 pp. до
високозабезпечених зараховують себе 0,5 кореспондентів (Українське
суспільство на порозі третього тисячоліття: Кол. моногр. / За ред. М. О.
Шульги. — К.: Ін-т соціології НАН України, 1999. — С. 16). Стрибок у бік
зубожіння сягнув 68 % тих, хто вважає себе бідним. За офіційною
статистикою, прибутки “верхніх” 10 % населення України перевищують
прибутки “нижчих” більш ніж у 12 разів (Українське суспільство на порозі
третього тисячоліття: Кол. моногр. / За ред. М. О. Шульги. — К.: Ін-т
соціології НАН України, 1999. — С. 16). За показниками розмежування на
бідних і багатих Україну нині можна зарахувати до країн третього світу:
чим бідніший народ — тим розкішніше живе вузька верства компрадорської
буржуазії та владних чиновників. Політична структуризація суспільства
проведена “згори” шляхом створення численних політичних партій (нині їх
112 в Україні), які здебільшого не мають під собою соціальної бази. Лише
12 партій мають своїх прихильників в областях України. Разом вони
охоплюють менше одного процента дорослого населення країни. Понад 80 %
населення України не бере участі в жодній політичній або громадській
організації. Такий стан дуже перешкоджає формуванню громадянського
суспільства в Україні.
Отже, не випадково майже 2/3 населення України вважають, що не здатні
нічого вдіяти, якщо центральна чи місцева влада порушу-ватиме їхні права
та інтереси. І лише 5 % стверджує протилежне. Таке переживання і бачення
того, що відбувається, багато в чому визначає психологічний стан,
соціальні орієнтації і самопочуття населення. Зрештою, його реальну
поведінку — недовіру та розчару-вання. Як правильно зазначають
соціопсихологи, домінантою масо-вої свідомості став негативізм, що
проявляється через незадоволе-ність, недовіру та невпевненість. Навіть в
умовах відносних політич-них свобод і плюралізму думок, як видно з табл.
5, люди відчувають себе незахищеними перед свавіллям влади, неприхованим
бандитиз-мом і рекетом.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
