Реферат на тему:
Міжконфесійні конфлікти
Міжконфесійні конфлікти класифікуються на макроконфлікти (між народами,
націями, державами) і мікроконфлікти (між соціальними та релігійними
групами, окремими особами). Яка ж релігійна ситуація в Україні? Нині —
це поліконфесійна держава, в якій діє майже 17 тисяч громад 92
релігійних течій, напрямків та їхніх відтінків. За останні роки
релігійна мережа України розіпирилася, збільшилася кількість духовних
навчальних закладів, монастирів, місій, братств.
Релігійні осередки здійснюють сьогодні значну благодійницьку, виховну та
просвітницьку роботу як у світі, так і в Україні. У суспільстві це
сприймається позитивно. Однак релігійна ситуація в Україні
супроводжується як позитивними, так і негативними процесами й
тенденціями.
Найбільшою проблемою життя церков в Україні є конфліктність у
релігійному середовищі, що пов’язано з міжконфесійними взаєминами. Лінії
протистояння у релігійному середовищі такі:
• православно-католицька – – між усіма відгалуженнями українського
православ’я, з одного боку, та римо- і греко-католиками — з другого;
• міжправославна — між Українською православною церквою, яка перебуває в
юрисдикції Московського патріархату, та Українською православною церквою
Київського патріархату;
• внутрішні суперечності в інших конфесіях, які хоча й не набрали такої
небезпечної гостроти, як у православ’ї, але істотно знижують потенціал
релігійних організацій;
• зіткнення між традиційними для України релігіями та неорелігіями тощо.
Причини міжконфесійних і внутрішньоцерковних протистоянь досить глибоко
коріняться в національному, релігійно-догматичному й історичному
контекстах. Однак треба визнати, що вони значною
мірою підсилені соціально-політичною та економічною ситуаціями в
Україні. Живлять їх і нерозв’язані проблеми власності на культові
споруди, боротьба за розподіл сфер впливу тощо.
Великий потенціал конфліктності спостерігається в українському
православ’ї, яке зараз поділяється на три юрисдикції. Конкуренція між
центрами полягає в тому, щоб виграти змагання за вплив на мільйони
православних, закріпити за собою певну територію впливу.
Розглядаючи причини міжконфесійних конфліктів, важливо зважати на
зовнішньополітичний чинник — вплив закордонних релігійних центрів на
віруючих різних церков України.
Настирливий тиск на весь посттоталітарний простір неорелігійних
організацій, груп, зарубіжних центрів, які, використовуючи свої
фінансові можливості, ведуть активну місіонерську діяльність, нерідко
виходячи при цьому за рамки закону й не рахуючися з історичними
традиціями, культурою українського народу, громадською думкою. До певної
міри цьому сприяють засоби масової інформації недержавної власності.
Щоб запобігати конфліктам, на наш погляд, слід:
По-перше, впроваджувати органами державної влади ефективні заходи, у
тому числі законодавчо, спрямовані на реальне відокремлення релігії від
політики.
По-друге, утверджувати серед віруючих розуміння недопустимості зіткнень
на релігійному ґрунті, а в свідомості церковних ієрархів —
відповідальність: християнська позиція повинна взяти гору над амбіціями.
По-третє, об’єднати православ’я України, над чим необхідно творчо
працювати усім миром.
По-четверте, державі доцільно забезпечити відповідну правову базу,
здатну створити сприятливі умови для подолання міжцерков-них
суперечностей тощо.
Тільки об’єднання всіх духовних сил суспільства, різних верств
населення, незалежно від їхніх світоглядних орієнтацій, серед яких
важливе місце належить релігійним цінностям, сприятиме формуванню
етноконфесійної культури та злагоди.
Міжцерковний конфлікт в Україні давно вийшов за її межі. Він втягнув у
свою орбіту й такі зацікавлені зарубіжні релігійні центри, як Ватикан,
якому не байдужа доля Української греко-католицької церкви, Москву, яка
має безпосередній вплив на Українську правоелавну церкву Московського
патріархату, релігійно-церковні формування української діаспори.
Міжцерковне примирення в Україні сьогодні дуже важливе, воно варте уваги
найкомпетентніших політиків, релігійних і громадських діячів, учених.
Нинішній етап демократизації та гуманізації суспільства відкриває значні
можливості для того, щоб зняти те негативне, що ще коріниться в
національній свідомості народів. Це дасть змогу кожному чітко визначити
своє ставлення до національних і загальнолюдських цінностей, активно
залучати духовенство та віруючих до гармонізації міжнаціональних
стосунків і побудови громадянського суспільства в Україні. Світовий
досвід цивілізованих країн вчить, що злагода духовна — шлях до миру в
державі.
Відокремлення церкви від держави було протиприродним і значною мірою
сприяло збідненню як духовної, так і матеріальної української культури,
бо саме в лоні церкви жила національна мова, архітектура, малярство
тощо.
Відсторонення релігійних інституцій стало причиною неповної
інкультурації особи з її подальшим наслідками манкуртства,
підлабузництва тощо. Тому не зайве нагадати стару істину, що культура
розпочалася із служіння культові Бога, служіння самовідданого, офірного,
що окрасою нашої землі й досі є культові споруди, зведені на честь
святих.
Церква є не лише світоглядно-конфесійним феноменом, а й суспільним, а
тому її слід розглядати як невід’ємний чинник поступу нації. У цьому є й
певне пояснення, чому нині посилилася довіра до церкви (це засвідчили в
2001 р. 47 % респондентів).
Християнське віровчення — теоцентричне і антропоцентричне одночасно. В
його центрі — Бог і людина, їхні взаємини та співпраця. Любов до Бога та
ближнього визнається християнством рівнозначною. Відповідно до
християнського віровчення людина — це особлива частина творіння,
наділена такими якостями, яких не має жодна інша істота. Згідно з цими
якостями їй відведена і роль співробітництва з Богом на Землі задля
вдосконалення його творіння.
Нема нічого поганого в тому, що кожен з нас вірує: саме його розуміння
Бога, Святого Письма чи ролі церкви є правильним, можливо, навіть єдино
правильним. Проте кепсько, коли ми намагаємося наші переконання
насаджувати силою, не рахуючися з тим, що інші можуть мати свої уявлення
— не менш дорогі для них, ніж наші.
Релігія в усіх культурах світу була в центрі соціальних і політичних
подій, визначала духовну ситуацію часу, позначалася на сім’ї, у навчанні
й вихованні. Релігійні діячі нерідко ставали загальновизнаними лідерами,
утверджувалися як суспільні реформатори, державотворці, політики (І.
Огієнко, П. Могила, А. Шептицький та ін.)
Список використаної та рекомендованої літератури
1. Академічне релігієзнавство: Підручник / За наук. ред. проф. А.
Колодного. — К., 2000.
2. Аронсон Э., Уилъсон Т., Эйкерт Р. Социальная психология.
Психологические законы поведения человека в социуме. -СПб., 2002.
3. Пденс Е. Соціологія. — К., 1999.
4. Гришина Н. В. Психология конфликта. — СПб., 2000.
5. Дмитриев А. В. Конфликтология: Учеб. пособие. — М., 2000.
6. ДонченкоЕ. А., Титаренко Т. Н. Личность: конфликт и гармония.— К,
1989.
7. Емельянов С. М. Практикум по конфликтологии. — СПб., 2000.
8. Картунов О., Кремень В., Маруховсъка О. Жодний тип суспільства не має
імунітету від етнічних домагань // Віче. — 1998. — № 6.
9. Кресіна І. У пошуках власної моделі самоствердження // Віче. 1997. —
№ 7.
10. Максименко С. Д. Психологія в соціальній та педагогічній практиці:
методологія, програми, процедури. — К., 1998.
11. Основи етнодержавства / За ред. Ю. Римаренка. — Л., 1997.
12. Пірен М. Деонтологія конфліктів та управління. — К., 2001.
13. Пірен М. Етнополітичні процеси в сучасній Україні. — К., 1999.
14. Пірен М. І. Цивілізована національна ідея — основа етнонаціо-нальної
злагоди в українському суспільстві // Вісник УАДУ, 1997.— №3-4.
15. Пойченко А. Конфлікти у громадянському суспільстві / Формування
громадянського суспільства в Україні: стан, проблеми, перспективи. — К.,
2001.
16. Политическая психология: Учеб. пособие для вузов / Под общей ред. А.
А. Деркача, В. И. Жукова, Л. Г. Лаптева. — М., 2001.
17. Попович М. Національна культура і культура нації. — К., 1992.
18. Психология конфликта / Сост. и общая ред. Н. В. Гришиной. — СПб.,
2000.
19. Рогов Е. П. Настольная книга практического психолога в образовании.
— М., 1996.
20. Савчин М. В. Духовний потенціал людини. — Івано-Франківськ, 2001.
21. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1992.
22. Українське суспільство 1994-2001. Результати опитування громадської
думки. — К., 2001.
23. Франкл В. Человек в поисках смысла. — М., 1990.
24. Фролов С. Ф. Социология: сотрудничество и конфликты. — М., 1997.
25. Фромм Э. Бегство от свободы. — М., 1993.
26. Хассен С. Освобождение от психологического насилия. — СПб., 2001.
27. Шейное В. П. Конфликты в нашей жизни и их разрешение. -Минск, 1997.
28. Щёкин Г. В. Социальная теория и кадровая политика: Моногр. — К.,
2000.
29. Яценко Т. С. Психологічні основи групової психокорекції. — К., 1996.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
