Реферат на тему:
Професіограма ветеринарного лікаря
Результати праці ветеринарного лікаря втілюються в багатьох галузях
народного господарства: тваринництві, легкій і харчовій промисловості,
медицині, мисливському та рибному господарстві тощо.
Поки ветеринарна служба не мала належного розвитку, на земній кулі
нерідко виникали епідемії і пандемії інфекційних захворювань тварин, в
результаті яких гинула худоба, завдаючи величезні збитки, прирікаючи
багатьох людей на голод і зубожіння. Захворювання тварин призводили і до
значних людських жертв.
У наш час подібні пошесті рідкість, але це не означає, що вони пішли в
небуття. Більше того, у сучасних умовах життя суспільства є багато
чинників, що сприяють розповсюдженню інфекційних захворювань. І в “раті”
борців з ними рицарем виступає ветеринарний лікар. Він постійно стежить
за своїм “ворогом”, вивчає його поведінку, прогнозує можливі шляхи
розповсюдження, ступінь ризику зараження тварин і людей.
До 1916 р. вищі ветеринарні навчальні заклади присвоювали своїм
випускникам звання “ветеринар”. Ветеринарні лікарі при отриманні диплома
давали обіцянку, схожу на клятву Гіпократа в медицині, текст якої
друкувався на звороті диплома: “Приймаючи з належною вдячністю диплом,
що дає мені право ветеринара, я даю обіцянку сумлінно виконувати
обов’язки свого звання, сприяти збереженню домашніх тварин та по
можливості виліковувати їх від хвороб”.
Більшість ветеринарних лікарів працює в сільському господарстві. До їх
обов’язків входить постійне спостереження за станом тварин, виконанням
правил догляду за ними, годування, утримання та відтворення. Ветлікар
здійснює систематичні профілактичні заходи (щеплення, відбраковування та
ін.), суворо контролює виконання санітарно-гігієнічних норм на фермах. У
випадку захворювання тварин він з’ясовує причини хвороби, ставить
діагноз, призначає лікування і проводить профілактичні заходи. На м’ясо
переробних та інших підприємствах з переробки продуктів тваринництва
ветеринарні лікарі розробляють і здійснюють заходи щодо виявлення хворих
тварин, контролюють якість сировини та готової продукції, запобігаючи
цим самим захворюванню людей, не допускають вживання в їжу неякісних
продуктів тваринного походження.
Почуття високої відповідальності за доручену справу, сумлінне ставлення
до виконання службових обов’язків, постійне підвищення своїх спеціальних
знань і вмінь є запорукою успіху в роботі ветеринарного лікаря.
Щоб успішно виконувати професійні обов’язки, ветлікар повинен мати
значний багаж знань з інших галузей науки. Так, ветеринарія об’єднує
анатомію і фізіологію (нормальну і патологічну), гістологію,
мікробіологію, паразитологію, вірусологію, клінічну терапію, хірургію,
акушерство, імунологію, ветеринарно-санітарну експертизу, клінічну
діагностику. Це її спеціальні дисципліни.
Тваринний світ дуже великий і різноманітний. Кожний його представник має
особливу будову організму, функції. Багато видів тварин хворіють тільки
їм властивими хворобами. Для копитних лихом є ящур та сибірська виразка,
для звірів — сказ і стригучий лишай. Значна кількість гельмінтних
(глистових) захворювань тварин, часті порушення обміну речовин,
авітамінози тощо. Кожна з хвороб має свої симптоми і вимагає лише їй
притаманних засобів лікування і профілактики. Ми майже не зустрічаємося
з цими захворюваннями, вирощуючи продуктивних тварин, плекаючи наших
домашніх улюбленців — собак та кішок. Цим ми завдячуємо ветеринарним
лікарям, які, оберігаючи для нас тварин, турбуються і про наше здоров’я.
Ветеринарний лікар повинен знати: а) анатомію і фізіологію тварин,
техніку розтину загиблих чи забитих тварин; б) основи фармакології і
рецептури, порядок зберігання та використання медикаментів,
інструментів, приладів, біопрепаратів, правила і порядок приготування
різноманітних лікарських препаратів і способи їх введення в організм; в)
діагностику внутрішніх і зовнішніх захворювань, основні методи їх
терапії та профілактики; г) правила стерилізації хірургічних
інструментів та матеріалів, підготовку операційного поля та рук,
фіксацію тварин і техніку нескладних хірургічних операцій, правила
післяопераційного догляду за хворими тваринами; д) шляхи поширення
інфекційних захворювань тварин, способи розповсюдження збудників, їх
біологічні особливості, методи діагностики, профілактичні та лікувальні
заходи при виникненні захворювань; є) техніку штучного запліднення
тварин; є) методи акушерської допомоги тваринам; ж) порядок дослідження
туш та окремих органів тварин, методи визначення придатності м’яса до
їжі, бракування туш та окремих органів згідно з вимогами
санітарно-ветеринарної експертизи і ветеринарного законодавства; з)
основи організації і економіки сільськогосподарського виробництва, шляхи
зменшення собівартості продукції тваринництва, обов’язки обслуговуючого
персоналу, організацію ветеринарної справи.
У сучасних умовах з розвитком промислового тваринництва проблеми
ветеринарії різко зросли, а умови праці представників цієї професії
набагато ускладнились. Старі відомі хвороби тварин знайшли нове обличчя.
З’явилися невідомі досі недуги. В коло щоденних обов’язків ветеринарних
лікарів увійшли охорона навколишнього середовища, підвищення якості та
біологічної цінності продуктів тваринництва. Одним з головних завдань
стало оздоровлення тваринного світу, попередження хвороб людей.
Комплекс службових обов’язків ветлікаря включає: а) спостереження за
життям та поведінкою тварин; б) виявлення причин захворювання тварин; в)
встановлення діагнозу хвороби тварини і призначення лікування; г)
профілактичні заходи щодо попередження захворювань тварин і людей; д)
контроль за виконанням санітарних норм на фермах та в місцях проживання
тварин; є) проведення ветеринарної експертизи продовольчих продуктів
тваринного походження (м’яса, яєць, молока, масла, меду та ін.); є)
проведення штучного запліднення тварин та подання їм акушерської
допомоги.
Спостерігаючи за життям та поведінкою тварин, проводячи профілактичні
огляди, ветеринарний лікар визначає стан їх здоров’я. При виявленні
хворих тварин він ставить діагноз хвороби, вживає необхідних заходів до
її лікування і профілактики захворювання інших тварин. Крім того, він
веде амбулаторний прийом.
Ветеринарний лікар виконує основні діагностичні та лікувальні процедури
(термотерапію, визначення пульсу, взяття крові на аналіз, розтирання,
масаж, діагностичні та профілактичні щеплення, приготування лікарських
препаратів, видачу ліків), нескладні хірургічні операції на тваринах з
додержанням правил антисептики та техніки безпеки.
В разі виявлення інфекційних захворювань тварин ветлікар готує
дезинфікуючі розчини, разом з допоміжним персоналом проводить
дезинфекцію тваринницьких приміщень і прилягаючих територій, встановлює
карантин на обумовлений термін. При пошесті ветлікар робить розтин
трупів тварин, установлює діагноз, визначає ветеринарно-профілактичні
заходи для попередження поширення захворювання.
На м’ясокомбінатах і колгоспних ринках ветлікар проводить ветеринарну
експертизу продуктів тваринництва, визначає їх придатність для вживання
в їжу людині, вибраковує уражені органи чи навіть цілі туші відповідно
до ветеринарного законодавства.
Умови праці ветлікаря найрізноманітніші: а) мікроклімат: робота на
відкритому повітрі і в закритому приміщенні, з нормальним і періодично
різко мінливим мікрокліматом (коливання температури, протяги); робоче
місце постійне, може періодично змінюватися; б) режим і ритм праці:
робота денна, змінна, не пов’язана з постійним місцем, вимагає
пересування, роз’їздів; в) основні види професійних шкідливостей:
можливість заразитися, оскільки ветлікарю часто доводиться стикатися з
інфекційними захворюваннями тварин, можливе перегрівання і
переохолодження тіла, промокання одягу.
На підставі аналізу виробничої діяльності ветеринарного лікаря можна
зробити висновки про вимоги професії до індивідуально-психологічних
якостей особистості працівника (див. схему 7).
Зв’язок між ветлікарем і об’єктом праці змішаний — безпосередній і
опосередкований. Ознаки стану об’єкта праці (тварини) можуть бути точно
названі та описані. Частина інформації сприймається опосередковано (стан
тварини визначається за пульсом, температурою чи поведінкою). Дані
надходять не завжди рівномірно і регулярно. Прийом інформації
здійснюється кількома каналами: зоровим, слуховим, нюховим, тактильним.
Обсяг її середній, темп надходження вільний. Інформація комплексна і
різнобічно характеризує стан об’єкта праці.
Ветеринарному лікарю має бути властива гострота і витонченість
сприймання. До фахівця ставляться високі вимоги щодо зорової чутливості,
бо в своїй діяльності він часто спирається на зорові враження
(розрізнення кольору і характеру рани, висипки на різних органах).
Змістом зорового сприйняття є зовнішній вигляд тварини, інструменти,
оточення. Зорове сприймання іноді здійснюється в умовах рухливості
об’єктів праці. В таких ситуаціях розпізнавання кольорів обмежене.
До слухової інформації відносяться специфічні звуки і шуми. Ветлікар
повинен володіти дуже тонкою здатністю диференціювати шуми при
вистукуванні та прослуховуванні хворих тварин, вміти розрізняти звуки,
що мають сигнальне значення.
Ветлікар повинен також мати гострий (тонкий) нюх, необхідний йому як у
діагностичних цілях, так і для визначення за запахом лікарських
препаратів. Для фахівця важливо мати добре розвинуте сприймання на
дотик, необхідне при обмацуванні органів, встановленні форми та величини
пухлини, хворого місця. Бажане також уміння визначати на дотик
температуру тіла тварини, хоч це може бути компенсоване іншими способами
(вимірювання температури термометром).
Розумова діяльність ветлікаря включена у практичні трудові дії і
протікає в неперервному зв’язку з ними. Серед останніх переважають дії,
основані на чуттєвому пізнанні (сприймання і уявлення). Інтенсивна
розумова діяльність іноді супроводжується емоційними навантаженнями.
Треба зазначити, що вимоги до інтенсивності і темпу розумової діяльності
нестабільні. Мають місце “фонова” напруженість (стан чекання результату
вжитих заходів, готовність вжити інші заходи) і необхідність швидкого
орієнтування, своєчасного прийняття оптимального рішення при деяких
змінах ситуації. Розумова діяльність ветлікаря спирається на складну
систему спеціальних знань і широкий кругозір. Йому необхідний значний
багаж знань, які б давали змогу не тільки виявляти причини захворювання
тварин (діагноз), а й передбачати наслідки своїх рішень і заходів щодо
лікування (прогноз).
До важливих якостей, що ними мусить володіти ветеринарний лікар, повною
мірою відноситься спостережливість. Мова йде про допитливу професійну
спостережливість, що допомагає побачити й оцінити найменші зміни у стані
тварин. Без спостережливості неможливо поставити правильний діагноз. У
діяльності ветлікаря необхідне цілеспрямоване зорове і слухове
спостереження, направлене на динаміку зміни явищ, процесів у житті і
поведінці тварин. Важливі і випадкові, другорядні спостереження, які
дуже часто стають опорним пунктом для встановлення діагнозу і терапії.
Тому ветлікар повинен брати до уваги навіть незначні випадкові зміни в
житті та поведінці тварин. Спостереження в діяльності ветлікаря виконує
регулювальну і контрольну функції.
Зважаючи на величезну кількість хвороб тварин, різноманітність їх
проявів, індивідуальних варіацій, ветеринарному лікарю для успішної
професійної діяльності необхідний дуже високий рівень розвитку різних
видів пам’яті. Насамперед потрібна відмінна зорова пам’ять на зовнішні
прояви поведінки хворих тварин. Надійна довгочасна пам’ять має особливе
значення для призначення ліків, зберігання професійно значущої
інформації (дані про особливості хвороб, лікарські препарати).
Діяльність ветлікаря потребує високого рівня концентрації уваги при
хірургічних операціях і її розподілу при обстеженні багатьох тварин
одночасно. Щоб вчасно помітити зміни у протіканні хвороби, появу нових,
загрозливих симптомів, ветлікарю необхідна висока стійкість уваги.
Ветеринарному лікарю має бути притаманне активне мислення. Процеси
мислення відіграють провідну роль у його роботі, ніби виступають її
психологічним ядром.
Найпоширенішим видом завдань, які повинен розв’язувати ветлікар, є
виявлення причин тих чи інших захворювань тварин. Ці завдання можна
назвати діагностичними. Іншим видом завдань є прогнозування:
встановлення ймовірного ефекту вжитих заходів щодо лікування тварин,
який звичайно виявляється лише через деякий проміжок часу. Особливо
часто завдання з прогнозування фахівець мусить вирішувати, обираючи
прийоми лікування складних хвороб. При цьому йому доводиться “зважувати”
ефективність усіх засобів, уявляти очікуваний результат, тобто мислити
ймовірностями.
Встановлення діагнозу — дуже складний процес, який включає актуалізацію
знань причин і механізмів розвитку патології, вміння правильно оцінювати
результати різних методів обстеження тварин. Наукова оцінка даних,
встановлення діагнозу і вибір методу лікування — це процес клінічного
мислення, зважування ролі всіх даних. Клінічне мислення залежить від
досвіду, вміння порівнювати, синтезувати одержані дані, враховуючи
індивідуальні особливості протікання захворювань.
Для ветлікаря велике значення (як у встановленні діагнозу, так і для
терапії) має вміння швидко і точно користуватися своїми знаннями.
Здатність відрізняти головні симптоми від другорядних є необхідною
умовою правильної оцінки протікання хвороби, насамперед, умовою
правильного прогнозу. В екстремальних випадках, наприклад, при
встановленні отруєння тварини фахівець має бути здатним до швидкого
комбінаторного мислення. Ця якість мислення необхідна насамперед для
терапії, щоб у кожному конкретному випадку вжити найдієвіших заходів.
Різноманітність мислительних комбінацій є умовою вичерпного
диференційованого діагнозу.
У діяльності ветлікаря важливе також наочно дійове мислення, яке
виявляється у процесі огляду хворої тварини, пошуку причин захворювання.
Це мислення характерне для виконання практичних дій, коли кожна наступна
дія визначається попередньою, коли має дотримуватися визначена
послідовність робочих операцій. Практика може потребувати від фахівця і
складніших форм мислення. Він повинен добре уявляти причинно-наслідкові
зв’язки хвороби тварини, вирішувати оперативні завдання, що включають
комбінування відомих даних, вміти користуватися знаннями для швидкої і
адекватної обробки результатів спостереження і аналізу.
Таким чином, ветлікарю для успішної діяльності необхідне оперативне
мислення, вміння швидко переходити від роздумів до дій і навпаки.
Постійне поєднання думки і дії, переключення з одних завдань на інші
вимагають від нього гнучкості мислення. Ця якість тісно пов’язана з
ініціативністю мислення, оскільки пошук раціональних шляхів боротьби з
хворобою потребує всебічного аналізу, оцінки виконуваних дій з різних
точок зору. Узагальнення результатів аналізу і порівняння, пошук тих чи
інших шляхів боротьби із захворюваннями розвивають самоконтроль і
критичність мислення. В діяльності ветлікаря дуже важливе вміння мислити
зосереджено (іноді за дефіциту часу), шукаючи причини захворювань і
шляхи їх усунення.
У праці ветлікаря велике значення мають рухливі дії. Необхідний високий
рівень точності і координації рухів. Виконання ряду робочих дій (у ході
нескладних хірургічних операцій, акушерської допомоги, профілактичних
щеплень) вимагає від нього значної спритності рук, високого рівня
дрібної моторики кістей і пальців (при огляді тварин). Деякі види роботи
вимагають значної сили рук (при огляді великої рогатої худоби,
вправленні вивихів, пологах).
Робота ветлікаря є дуже відповідальною і напруженою. В зв’язку з цим
професійно значущим у ній є високий рівень емоційної стійкості. Фахівцю
часто доводиться працювати в умовах гострого дефіциту часу, коли,
наприклад, потрібно прийняти рішення, від якого залежить безпека людей і
матеріальні збитки. На такому “фоні” ветлікар повинен зосередитися і
відшукати шляхи попередження захворювання, іноді виявляючи велику
наполегливість і витримку. “Сентиментальна натура” мало придатна для
ветеринарної діяльності, пов’язаної з неспокоєм, частими, нерідко
гнітючими враженнями, переживаннями. Дратівливість і неврівноваженість
утруднюють роботу ветеринара, бо ця професія вимагає не тільки глибоких
знань, а й чуйності, інтуїтивного розуміння самопочуття хворої тварини,
вміння заслужити її довіру.
Ветлікар піддається сильному емоційному впливові у процесі своєї
діяльності, тому її успіх залежить від здатності зберігати витримку,
самовладання та працездатність у складних, іноді небезпечних і
несподіваних ситуаціях. Ветеринарному лікарю необхідний і високий рівень
таких особистісних якостей, як збереження працездатності при дії
несподіваних сильних подразників, зосередженість у напружених ситуаціях
і в умовах перешкод.
У зв’язку з тим, що на ветеринарного лікаря лягає велика
відповідальність, йому повинні бути притаманні схильність до порядку,
акуратність, самостійність та наполегливість. В його роботі не може бути
місця імпульсивності поведінки, яка спричиняє необдумані, поспішні дії.
Одна з головних умов самовиховання ветлікаря — самокритичність. Він
мусить уміти дивитися на себе збоку, об’єктивно оцінювати свої
можливості. Високого рівня розвитку мають досягти ініціативність,
рішучість, терплячість, сумлінність, здатність виконувати небезпечну для
здоров’я роботу. Крім цього, ветлікар повинен уміти гамувати мимовільний
вияв бридливості, огиду.
Незаперечним є те, що професія ветеринарного лікаря вимагає любові до
тварин, хорошого ставлення до них. Постійне спілкування з тваринами,
спостереження за їх життям і поведінкою, турбота про них виховує в
людині гуманність.
Одержані в результаті вивчення професії ветлікаря дані про вимоги, які
вона ставить до особистості працівника, дали нам змогу скласти її
психологічний профіль, або професіограму. Вона може служити орієнтиром
для практичної профконсультації, для подання людині допомоги у виборі
професії ветеринарного лікаря та бути основою для прогнозування
успішності оволодіння нею, наступної трудової діяльності.
Список використаної літератури
Вопросы профессиоведения / Под ред. С.Н.Левиевой. — Л., 1979. — 74 с.
Вопросы профессиографии в целях профориентации / Под ред. С.Н.Левиевой.
— М, 1976.
Галкіта О.И. Об изучении профессии в свете психологии труда //
Научноме-тод. сб. ВНИИ профтехобразования: Вопросьі психологии труда и
професіонального обучения. — Л., 1969. — Вьш.13. — С.834.
Галкіта О.И., Kaeepima P.T., Кліімов Е.А., Jleeueea C.H.. Пузьіревская
Е.К., Тітюеа И.П. Информационнопоисковая система “Профессиография”. —
Л., 1973. —179 с.
Дмитриева М.А., Крьшов А.А., Нафтульее A.M. Психология труда и
инже-нерная психология. — Л., 1979. — 219 с.
Дунаевский Ф.Р. Проблема профессионального подбора (вьібор профессии). —
Харьков, 1923. — 126 с.
Зараковский Г.М. Психофизиологический анализ трудовой деятельности. —
М., 1966.
Иванова Е.М., Носкова О.Г., Черньїшева В.Н. Спецпрактикум по
психологи-ческому изучению профессиональной деятельности. — М., 1980. —
81 с.
Клітое Е.А. Путь в профессию. — М., 1983.
Jleeueea C.H. Методьі психологического анализа профессиональной
деятельности: Обзор. — Л., 1973. — 48 с.
Назимое И.Н. Профессиональная ориентация и профотбор в социалистиче-ском
обществе. — М., 1972. — 254 с.
Платоное К.К. Проблеми способностей. — М., 1972. — 311 с.
Платоное К.К. Профессиография — ее значение и методьі работьі //
Соц.труд. — 1971. — N 4. — С.7479.
Профессиограммы. — София, 1973. — 350 с.
Профконсультационная работа со старшеклассниками / Под ред.
Б.А.Федоришина. — К., 1960. — 158 с.
Руководство по психотехническому профессиональному отбору / Под ред.
И.Н.Шпильрейна. — М.Л., 1929. — 236 с.
Система профессиональной информации в старших классах средней школьї /
Под ред. Б.А.Федоришина. — К., 1977. — 164 с.
Смирнов А.А. Психология профессий. — М., 1927.
Теплов Б.М. Проблеми индивидуальньїх различий. — М., 1961. — 535 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
